Іван Якович Франко, велет української культури, все життя виявляв гарячий, непідробний інтерес до історії вселюдської та національної, української. Серед його здобутків у цій царині слід передусім згадати повість «Захар Беркут» («Образ громадського життя Карпатської Русі в ХІІІ віці» — такий підзаголовок дав сам автор), воістину класичний твір, в котрому рідкісна здатність Франка поєднувати в єдиний, органічний, нероздільний сплав «злободенну» насущну політику та чарівно-поетичну, заклично-сонячну романтику (і все це — на суворій основі реалістичного відтворення історії, попри щедре використання народних легенд, міфів, переказів сивої давнини) була втілена справді блискуче.

Іван Якович був переконаний, що «повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних живих людей». Саме для цього творився й «Захар Беркут». Основна ідея повісті проста й вічна: як зберегти, втримати духовну, політичну та економічну свободу (тобто право вірити в те, що відроджує в народі життя; право заводити й обстоювати свій власний, вільний суспільний лад; право на землю і всі плоди власної праці, право на «своє добро») як кожної людини, так і громади загалом? Що для цього необхідно? Пошуки відповіді на це запитання і надихнули геніального письменника в роботі над повістю (Франко думкою переносився у прадавні, оповиті загадковим серпанком часи — ХІІІ століття, добу Червоної, Галицько-Волинської або Карпатської Руси, з очевидною насолодою створював образи сильних тілом і насамперед духом людей, що живуть як органічна частина Великого Прасвіту Природи, що можуть з однаковим завзяттям схопитися у двобої з гігантським ведмедем та з іноземними загарбниками — монголами, боронячи свою свободу).

Декілька слів про творчу історію «Захара Беркута». 1882 року львівський журнал «Зоря» оголосив конкурс на кращу повість. Слід зауважити, що головним редактором цього видання був на той час гімназіальний «професор» (сучасною мовою — просто вчитель) О.Партицький, чиї політичні та естетичні вподобання багато в чому не збігалися із Франковими. І все ж таки Іван Якович вирішив узяти участь у влаштованому «Зорею» конкурсі. По-перше, успіх давав змогу бодай якоюсь мірою пом’якшити матеріальну скруту, котра дошкуляла письменнику, до того ж, ще й переслідуваному імперською австро-угорською поліцією, адже жив він на ту пору в рідному селі Нагуєвичах під наглядом жандарма, як сам писав про себе, «рубав січку і коні пас», будучи цілком позбавленим і доступу до бібліотек, і будь-якого літературного товариства. (Якщо вітчим не відмовляв у шматку хліба, то про одяг і взуття треба було вже дбати самому. «Одежі нема, чобіт нема, довги стоять і гавкають. Впрочім, надворі сльота, погань перервала польову роботу. Сніг присипав був і отаву, і бульбу, і ярину на городі — басоля, соя вся вимерзла, дали коровам. Сумно тепер на селі» — цей уривок з листа, написаного Франком восени 1882 року, дає певне уявлення про життя поета в ті дні.) А по-друге, Франко вже мав творчий задум — те зернятко, з якого потім виросла повість «Захар Беркут». Ще в травні 1882 року в листі до свого товариша І. Белея він зізнавався: «Думка в мене була — написати повість по-німецьки... історично-сенсаційно-реальну, та що, вже ось пару місяців ношуся з нею, як дурний з ступою, а навіть зачати ще не вспів. Чи вспію ж восени скінчити, і взагалі, чи буде з тої кози м’ясо?» На це питання відповів сам автор. Повість Франко написав восени 1882 року, протягом зовсім короткого часу; цей твір, надрукований у журналі «Зоря» (1883 рік, № 7-15; у травні 1883 року письменник здобув за «Захара Беркута» премію на оголошеному «Зорею» конкурсі), по праву став одним з найпопулярніших в українській літературі.

Опрацьовуючи «Захара Беркута», Франко брав до уваги також і вершинні здобутки європейської літератури. Про це свідчить уривок з його листа до друга й однодумця Михайла Павлика від 12 листопада 1882 року: «Я пишу повість історичну, з ХІІІ віку (напад монголів) і ідеальну (по поніманію характерів), хоч реальну по методі писання, так, як і Флоберова «Salambo», в котрій стараюсь, на підставі тих немногих актів історичних про давнє громадське життя, показати життя самоуправне, безначальне і федеральне наших громад, боротьбу елементу вічево-федерального з деструктивним князівсько-боярським і в кінці з руйнуючою силою монголів». Отаким був первісний «макет» твору. Як він утілювався в життя?

Як митець найвищого рівня, Франко, звичайно, знав, що задумана ідея справить незабутнє враження на читачів лише тоді, коли вона дивовижним чином «переплавляється» у живі, колоритні, суперечливі, життєві характери — кожен зі своїм неповторним обличчям. Таких облич у повісті багато: і пихатий, гордовитий, заможний боярин Тугар Вовк (із розвитком сюжету він стає зрадником, зі «слуги князя» Данила Романовича Галицького перетворюється на мерзенного слугу монгольських загарбників, які 1241 року, весною, вдираються на терени Галицько-Волинського князівства), і безстрашний воїн Максим Беркут, чия рука не схибить і перед лютим ведмедем, що стоїть на відстані лічених метрів і вже готовий іти в атаку, і хоробра та чарівна донька боярина Вовка — Мирослава, і десятки інших. Проте найбільше увагу приділено, звісно, героєві, ім’ям якого і названо повість.

Захар Беркут, дід близько 90 років, високий на зріст, «строгий ліцем» (чимось дуже нагадує біблійного Мойсея, до образу котрого через 22 роки звернеться Франко!), «незважаючи на глибоку старість, ще сильний і кремезний», є втіленням кращих рис тієї напівлегендарної (водночас також історичної) давньоукраїнської карпатсько-галицької громади, що впродовж століть, на переконання Франка, давали нашому народові силу протистояти й чужим вторгненням, і «своїм» визискувачам. «Життя лиш доти має вартість, доки чоловік може допомагати іншим» — ось те, у що найбільше вірить Захар. «Беркути додержують слова навіть ворогові і зрадникові ... Беркути ніколи не сплямують ні своїх рук, ні свого серця підступно пролитою кров’ю» — таким є кодекс честі цього «простого» селянина, «смерда» в очах Тугаря Вовка і йому подібних хижаків-бояр, які чомусь впевнені у тому, що сам Бог дав їм право захоплювати громадські землі, топтатися по долях людей. Захар Беркут, голова Ради старійшин карпатського села Тухля, найповажніший і найдосвідченіший тамтешній громадянин, передає своїм побратимам глибоке переконання в тому, що тільки громадська єдність врятує простих людей від рабства монгольського, боярського або князівського.

Цікавим є діалог Захара Беркута й Тугаря Вовка, який відбувся на копному (громадському) суді Тухлі; по суті, це — змістовий (хай не сюжетний) центр повісті. Перед появою Тугаря Беркут так характеризує цього хижака: « — Ось надходить боярин, котрий хвалиться, що з милості для нього князь (Данило Галицький. — І.С.) подарував йому наші землі, нашу свободу, нас самих. Бачте, як гордо виступає він у тім почуттю княжої милості, в тім почуттю, що він княжий слуга, що він раб! Нам не потрібно милості від боярина і ні за що ставати нам рабами — се причина, для чого він ненавидить нас і прозиває нас смердами. Але ми знаємо, що гордість його пуста і що правдиво свобідному чоловікові личить не гордість, а супокійна повага та розум. Заховайте ж проти нього ту повагу і той розум, щоб не ми упокорили його, а сам він у глибині свого сумління почув себе упокореним».

На запитання Захара «Хто велів тобі йти сюди?» Тугар Вовк відповідає: «Мій і ваш пан — князь Данило Романович!» І чує спокійні, сповнені високого почуття власної гідності слова Беркута (нам би сьогодні таке почути!): «Говори про себе, а не про нас, боярине! Ми вольні люди і не знаємо ніякого пана» («...Лице боярина облилося червоною пасмугою злості при тих словах Захара», — пише Франко). Тугар Вовк («хоч вихований при княжім дворі і зіпсований гниллю та підлотою, він усе-таки був рицар, вояк, чоловік», — так характеризує цього боярина автор) «вірнопіддано» заявляє, вихваляючи свого князя: «Усі ми — власність князя, зі всім, що маємо, з худобою й землею. Князь один вільний, а ми його невільники. Його ласка — то наша воля. Він може зробити з нами, що хоче». Чуючи це огидне холопство (що показово: боярське!), Захар Беркут «устав. Лице його ясніло. Він підніс руку догори, до сонця.

— Сонце преясне! — сказав він. — Ти благотворне, вольне світило, не слухай тих огидних слів, які осмілився сей чоловік сказати перед твоїм лицем! Не слухай їх, забудь, що вони сказані були на нашій, досі й помислом таким не оскверненій землі! І не карай нас за них! Бо безкарно ти не пропустиш їх, то знаю. І коли там, у тім Галичі, довкола князя наплодилось багато таких людей, то ти зітри їх з лиця землі, але за кару не погуби разом із ними всього нашого народу!»

«Послухай же тепер, боярине, — веде далі Захар, — яка наша думка про твого князя. Сам бачиш і знаєш, що вітця й опікуна ми в нім бачити не можемо. Отець знає свою дитину, її потреби й бажання, а він не знає нас і не хоче знати... Він, щоправда, голосить, що береже нас від нападів угорських вояків. Але як береже нас? Насилаючи на нас іще гірших ворогів, ніж угри, — своїх неситих бояр з їх дружинами. Угри нападуть, заберуть, що можна, і підуть; боярин як нападе, то вже й осяде, і не вдоволиться ніякими добичами, а радий би нас усіх навіки поробити рабами. Не вітцем і опікуном ми вважаємо твого князя, але карою божою, зісланою на нас за гріхи наші, від якої мусимо відкупуватися щорічними данинами (! — І.С.). Чим менше ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь могла позбутися сьогодні його з усіма його ватагами, то, певно, була би ще щаслива і велика!»

Прикметно, що до цього яскравого монологу Беркута (хай читач не переносить сказане ним на сучасність: ну хіба в нас зараз є бояри?!) Франко додає власний авторський коментар (примітку). Ось що він пише: «Погляди, які висказує тут Захар Беркут, можуть уважатися характеристикою поглядів тогочасного народу на князів та їх кроваві межиусобиці та на початки феодалізму. Пригадуємо, що подібні погляди знайшли відголос навіть у нашого літописця в оповіданню про співака Митусу, якого за бунтівні бесіди та непокірність князь Данило велів зловити і покарати смертю. Розуміється, що, наводячи такі погляди для характеристики часу й людей, ми тим не хочемо умалити ваги і значення особи князя Данила, який між усіма володарями русько-галицьких земель визначується як чоловік незвичайний, симпатичний і по-свойому, як на ті часи, досить людяний та наділений політичним розумом».

До речі, характеризуючи вдачу й психологію Тугаря Вовка, Франко робить доволі точне й глибоке зауваження: розпинаючись у відданості князеві Данилу, Вовк «далеко не по щирій совісті виповідав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й сама не раз бунтувалася проти тої власті, а тут він тільки хотів заслонити показом на княжу власть свої власні забаги такої ж власті». Проте ось що привертає увагу: своє показне холопство боярин Тугар Вовк «теоретично обѓрунтовує» тим, що цього вимагають суворі умови нової доби. Він каже Захару: «Те, що було давно, не мусить бути й тепер, ані вічно. Все, що живе, — переживається. Пережилися й твої молодечі думи про свободу. Важкі тепер часи надходять, старче! Вони домагаються конечно одного сильного володаря в нашім краю, котрий би в однім осередку згромадив і у свою руку уняв усю силу цілого народу для оборони його перед ворогом, що надтягає зі сходу сонця (маються на увазі, звісно, монголи. — І.С.). Ти, старче, не знаєш усього того, і тобі здається, що давні часи ще тривають».

Відповідь Захара не забарилася. Він не гірше, а краще від боярина знає про монгольську загрозу; проте знає й те, що «подільські та покутські громади не можуть допомогти собі, бо вони обдерті та обезсилені князями та боярами, які не позволяють їм мати своє оружжя, ані вправлятися в робленню ним. От і бачиш, боярине, що се значить: єдинити силу народу в одних руках!... Щоб одному надати велику власть над народом, треба кождій громаді відібрати її свободу, треба розбити громадські зв’язки, обезоружити громадські руки. А тоді всяким монголам одверта дорога в нашу країну». Це каже той Захар Беркут, який прекрасно знає: свавілля бояр (тоді ще не знали грецького слова «олігарх», та й не зовсім синонімічні ці поняття, адже панування по праву блакитної крові або воєнної звитяги не тотожне пануванню по праву безмежних масштабів хамського крадійства!) є вірною запорукою руйнування держави та (або) її окупації чужинцями. Також Захар Беркут чудово знає, що «як чоловік сам-один серед громади слабий і безрадний, так і одна громада слаба, і що тільки спільне порозуміння і спільне ділання многих сусідніх громад може надати їм силу і може в кожній громаді поокремо зміцнити свобідні порядки громадські».

* * *

Ми визнаємо Франка генієм. То замість курити йому зайвий, ювілейний і буденний, непотрібний фіміам, може, краще вчиталися в думки його улюбленого героя, мудрого тухольського селянина Захара Беркута? Адже, безсумнівно, це сам автор пише від імені Захара, зокрема й таке: «Бачачи по долах, як князі та їх бояри силуються ослабити і розірвати громадські вільні порядки по селах, щоб опісля роз’єднаних і розрізнених людей тим легше повернути в невольників і слуг», Беркут знав єдину надію — «добре уладження й розумне ведення та розвивання громадських порядків, громадської спільності та дружності». Ось про що треба думати нині...

Теги: