Стаття друкується в авторській редакції

«Хибні поняття породжують хибні почування»

Свт. Ігнатій (Брянчанінов)


Якщо уважно проаналізувати церковні тексти богослужбових книг в Українській православній церкві Московського патріархату, випливає парадокс: України не існує. Вірніше, територія України – це Росія.


Саме такий висновок випливає із найпростіших смислових і статистичних даних, які вже протягом кількох останніх століть наявні в церкві й уже поколіннями побутують у вченні, проголошуються із кліросів для простонароддя, їх навчають пастирів у семінаріях, настановляють в монастирях по всій Україні.

Тому сьогодні, в часи збройної агресії Росії проти України, у священства й мирян УПЦ спрацьовують закладені церквою й часом формули: вони зі скрипом зубів ставляться до всього українського, займаючи позицію офіційної церкви; або не розуміють що відбувається й кому вірити, відчуваючи себе «між молотом і ковадлом»; або із гіркотою масово покидають церкву, яка їх зрадила у важкий час.

В кожному випадку це людський біль, розбрат у суспільстві і навіть у сім’ях, оскільки уся доктрина церкви побудована на містких, формотворчих для світогляду і системи цінностей, категоріях «істина», «благодать», «вічність», зацементовані особливими моральними настановами «послушаніє», «вірність», «покора». Ці категорії оселяються в  глибинних засадах людської душі, бо ж вона завжди осмислює церкву як джерело правди й спасіння. І саме ця чеснота – Правда – у соціокультурних вимірах УПЦ виявляється спотвореною до непізнаванності на догоду геополітичним амбіціям сусідньої держави, де церква є її частиною. Саме така, на перший погляд, безневинна колізія смислів є в церковних текстах, що писалися в Москві й в порядку речей використовуються в УПЦ МП віддавна й сьогодні.

Екскурс понять про церковні тексти


Церква звершує богослужіння різних свят по церковним книгам – мінеям, тексти яких створювались церковними діячами протягом століть. Є мінеї на вісім гласів, що стосуються циклу недільних служб, є святкові, в яких написані служби на 12 «двунадесятих» свят і п’ять великих; а є мінеї «місячні» – на кожен місяць і на кожен день. Їх об’єм – найбільший, нараховується близько тридцяти томів. Так виробилась одна система із коловим служінням протягом року, що орієнтується на Пасху; протягом тижня, що орієнтується на неділю; протягом дня, що орієнтується на літургію з таїнством причастя. Такий принцип в церкві існує вже близько півтори тисячі років день у день, рік у рік дотепер. Лише тексти міней протягом церковної історії доповнюються й змінюються, згідно з церковно-історичними подіями. Книги перевидаються, передруковуються. Тобто коли в календарі бачимо щодня пам'ять святого, більше чи менше шанованого в православному світі, чи місцевого шанування, йому на кілька десятків сторінок, більше чи менше, є написана служба в мінеї, де у хвалебних формах згадується його життя, діяння й біографія. Ці тексти з благословення Патріарха формує інтелектуальна еліта церкви – її богословсько-літургійна комісія.

Тобто церковні тексти пише не будь-хто, а люди з високим рівнем знання й церковної культури.

Смисловий парадокс: Україна – це Росія?


Ось що викликає когнітивний дисонанс, непорозуміння й багато запитань: служби, присвячені Київським святим початків християнської доби в українських землях, в згаданих церковних текстах іменуються "земли Российския просветители".

Якими мотивами керувалися укладачі міней, іменуючи Русь Росією?

Термінологічно, відомо, що це вплив Візантії – Русія (грецьк. Ρωσία), що його вжив у 10 ст. імператор Костянтин Багрянородний стосовно Русі, але не до Росії. І це не може служити «обґрунтуванням» з боку сучасної Росії.

Дискусію щодо поширених імен «Русь» і «Росія» поки що залишмо. Наскільки достеменно різний їх глибинний зміст в історично-часовому, політичному й культурному значенні - справа фахівців історії, філології.

Зараз же, у ХХІ столітті, маючи колосальний спадок світового гуманітарного знання, зокрема історії з її війнами, територіальними претензіями й звірствами у недавньому ХХ столітті, увесь світ і кожен громадянин України знає, що Росія й Україна – дві різні держави, а Київ – столиця України і столиця великої Київської Русі, яка в Іпатіївському літописі в 1187 році іменується й «Украйною». Історія навчила цивілізований світ, що будь-які апеляції до історії, до «відновлення територій», які колись були, закінчуються кров’ю.

Уявно переносимось на церковну службу в будь-який храм УПЦ в день пам'яті, наприклад, величної постаті в історії – князя Володимира – 26 липня (за новим стилем). Або ж беремо мінею в будь-якому храмі УПЦ за липень (Минея июль. Ч.2.Москва: издательский Совет РПЦ, 2008. – 512 с.), і читаємо службу хрестителя Русі.

Стихіри на стиховні київським святим – Княгині Ользі та князю Володимиру

Ось статистика згадок у тексті мінеї за півтори-дві години вечірньої служби напередодні:

Варто відмітити, що прикметник "российския" звучить і в ключових піснях служби – тропарі, кондаку та величанні, які часто повторюються на інших частинах служби присвячених святому: літургія, молебні, «часи» й т.д.

Тобто за час служби київському князю Володимиру – близько сорока разів, а то і більше звучить, що він "земли российския просветитель", "Россия", "народ Российский" про давніх жителів Києва і Русі. Ще протягом тексту князь Володимир чомусь тричі іменується "царем Росії".

Церковну еліту не бентежить факт, що в Києві ні в ті часи і ніколи взагалі царів і царського устрою не було.

В кінцевих молитвах до Володимира звучить:

"Россия" – 2;

"Святая Церковь" – 3;

"Царь" – 3;

"Ісус" – 1

Украина, Русь – 0.


І це протягом кількох хвилин.

Схожа картина і зі службами інших київських очільників – княгині Ольги, князів Бориса і Гліба (у хрещенні Давида і Романа),

засновників лаври – преподобних Антонія й Феодосія та багатьох інших святих, на землі яких ми, українці, живемо.

Така ж картина й в усіх інших богослужбових книгах.
Для прикладу візьмемо

Служебник священика


– його настановча книжечка, керівник і путівник, на якому він служить церковні служби усе своє життя. Нагадую, що в Україні армія священства УПЦ-МП на сьогодні складається з 9573 служителів.

Отже, на Вечірній-Ранішній (або «бдєнії») та Літургії, як основних службах, із тексту служебника вголос і таємно крізь свідомість священика проходить наступна кількість назв:

«Украина» – 0;

«Киев» – 0;

«Россия» і «Русь» – 4;

«Патриарх Моссковский» – 9;

Російські міста – 5 (Новгород, Ростов, Саров, Радонеж, пагорб Хутинь – Новгородщина) ;

Українські міста (Давньоруські, Руські) – 0;

Російські святителі – 7 (5 московських із них протягом денного богослужіння повторюються кілька разів) = 17;

Українські (Київські, Давньоруські, Руські) святителі – 0.

Українські святі (Антоній і Феодосій Печерські) – 2.


Всього нагадування об’єктів шанування та території:

Ось така картина об’єктного сприйняття співвідношення Росія-Україна. Виникає запитання до укладачів служебника: а куди ж поділися київські й святителі? Невже не було таких за тисячолітню історію, чи не сподобилися честі?

Примітним видається, що на 173-й сторінці слово «патріарх» пишеться з великої літери (за правилами церковнославянського правопису з великої літери пишеться лише перше слово на початку речення) і значно збільшеним шрифтом, у той час як «Христос» і «Бог» – з маленької і звичайним шрифтом.

Те, що спів і читання не всі прихожани чують і уважно слухають – це прикрий церковний факт. Але, можливо, саме це стало визначальним фактором, що не дало можливості у церковному середовищі докорінно розмити українську ідентичність і її прямий зв'язок із києво-руською, а не російською історією.

Варто відзначити взагалі, що церковний текст і молитви рясно всіяні такими категоріями як "царство", "раб", "рабство". Ось, наприклад, у тексті служби до княгині Ольги у 8-й пісні канону (див. мінею за липень) проголошується дивакувате за змістом звертання до княгині "Помяни мене, госпоже Ольго, убогаго раба твоего".


Напрошуються питання: чому це я раптом раб княгині Ольги, яка не була рабовласником, яка давно у вічності, і я про неї нічого не знав усе життя? І далі логічний ланцюжок веде гріховний мій розум: а скільки ще є шанованих і святих людей, то це я всіх їх – раб? Скільки разів це я – раб? Навіть Ісус Христос своїх послідовників іменував друзями й сімейними категоріями, які свідчать про дещо близьке "брат і сестра і матір" (Мф.12:49-50). Жодного слова про рабство.

І коротке підсумкове запитання: який ефект на людську душу справляє чи не щоденне моління різним людям і таке часте іменування себе їх рабом?

Якщо Господь дав молитву «Отче наш», іменуючи себе отцем, а не примхливим рабовласником, чому в тексті міней не мовиться, що християни – діти Божі? Ба, навпаки і більше – мовиться, що ми раби земних начальників.

Стільки б наводилось пояснень про таку церковну лірику й певне терапевтичне применшення себе, своєї гордині й тому подібне. Та чи має людина так часто називатися суб’єктом, який за своїм положенням («раб») за цінністю життя прирівнюватись до робочої худоби? Чи справді це грає таку спасительну роль?

Повертаючись до теми смислових парадоксів у тексті, зазначимо, що такі мотиви зовсім не притаманні києво-руській культурі, ментальності й соціальному устрою Давньоруських князівств на території України, де відбувались народні віче, ради, обговорення; а княжа свита з військом іменувалася «дружиною», що перейшло в українську мову в шлюбному іменуванні найближчої людини – дружини, жінки. 

Про негласну доктрину в РПЦ (й УПЦ-МП) про приниження людської гідності перед правителем і начальником, прямого "оработворення" її свідомості, онікчемнення її окаянної душі перед царем-помазанником – справа окремого дослідження.

Не варто недооцінювати церковні тексти. За кілька років служіння священик на пам'ять вивчає текст служебника, це можна запитати в будь-якого рядового служителя. Те, що закладено у смисловому вимірі у свідомості, відкладається у підсвідомість і чітко працює. Це вже давно доведено науковцями.

Варто згадати недавнє явище в радянській історії, коли мільйони людей щиро плакали за Сталіним, бо в їх душі каток ідеологічної машини закарбував його як «великого батька» і «вчителя». Сталін, порівняно з РПЦ, вживляв свою ідеологію дуже короткий час, а результат колосальний. Що сказати про церкву та її клір?

Священики усе життя як мантру повторюють собі й людям, що «Великий Господин НАШ» у Москві знаходиться, і що ми всі – «народ российский» прямо чи опосередковано. І що всі ми «раби» людей, хай навіть святих. А Патріарх зветься «святішим», логічно – ми всі можемо бути віднесені в категорію рабів стосовно таких «великих господинів наших у Москві». От і відповідь, чому виходять такі казуси з цілуванням священиком рук Президенту Путіну; такі промови, як сумлінного молитовника, нового предстоятеля УПЦ митрополита Онуфрія до Патріарха Кіріла 1 лютого 2015 року, в якій, чи то лестощі, чи то рабське плазування від щирого переконання, що Патріарх вже як той князь Володимир, чи навіть цар Давид, перевершують промови усіх предстоятелів перед патріархами й царями в історії, що явно показує чужість таких мотивів давньоруському, козацькому й сучасному українському менталітету, культурі й викликає обурення на межі огиди навіть у вірних чад канонічної церкви.

На вжитій церквою основі меншовартості – оработвореній свідомості, чи то самі українці проявляють «церковні плоди», чи то кимось продовжується штучне навішування комплексів провини з прив’язкою до Росії. Очевидно, те, про що мовилось стосовно церковних текстів – намагається вийти далеко за її межі й пропагується ширше в суспільство. Наприклад, недавно виявилось що ми, українці, винні у тому, що російського царя Миколу ІІ вбили самі ж росіяни.

Напис під Києвом. Траса – «Київ-Одеса»

Так, у 2011-2014 рр. році на біг-бордах під Києвом, в Одесі, Вінниці та інших містах демонструвалися зображення царя із написами "Прости меня, мой государь", а місцевий “Союз русского народа” навіть зголосився покрити всю Україну білбордами з Миколою II. Та що там! - Київ у 2013 році взагалі був оточений білбордами із закликом покаятися у вбивстві «мученика» і «пророка» Григорія Распутіна.

Другу частину статті див. тут

Теги: