17 березня 2016 року у Львові, у приміщенні Гостинного дому ''Архистратиг'', відбулось засідання Академічного католицького товариства ''Обнова'', основною темою якого було обговорення зустрічі Папи Франциска та Патріарха Кирила в Гавані.
Формат засідання був визначений як доповідь одного доповідача з наступною дискусією. Вів захід доктор канонічного права, викладач Українського католицького університету (УКУ) священик Михайло Димид. Модератором заходу виступив Олександр Лучка.Під час засідання йшлося про вирішення кризи, до якої призвела гібридна війна з боку Росії проти України, також висвітлювалась тема Патріархату та тотожності УГКЦ.
О. Михайло наголосив, що миряни в діаспорі зрушили заскорузлу позицію проводу Церкви. За підтримкою Патріарха Йосипа Сліпого вони досягли того, що УГКЦ стала синодальною і таким чином це є один з перших кроків до автономії у рамках Римо-Католицького підпорядкування. Наголошувалося на зв’язку українських греко-католиків з Римом у підпіллі — це все було етапами становлення УГКЦ.
’’З падінням “залізної завіси” та здобуттям незалежності України, Церква постала перед новими викликами. Свобода віросповідання сприяла виходу з ізоляції. Еміграція мільйонів українців поширила парафії греко-католицької Церкви по всьому світу. Глобалізація поставила кожній віруючій людині нові питання про Бога’’ — стверджував отець Михайло.
Далі у своїй доповіді він перейшов до сучасних викликів. На його думку, розуміння багатьох факторів, які нас оточують у світі, сприятимуть кращому розумінню ситуації та переконаності для нас, бо ми самі маємо приймати рішення за себе.
Папа Римський Франциск, виступаючи на війському цвинтарі в Італії, де відбувалась царемонія, яка була присвячена Першій світовій війні, сказав, що Третя світова війна вже розпочалася і ми знаходимось у різних її етапах. Ця війна також включає і Україну. Зрозуміти підґрунтя цієї війни ми можемо, якщо зрозуміємо, що в її основі лежить релігійність.
Водночас о. Михайло Димид вважає, що світові лідери помічають такі тенденції, як політизація релігії та релігійні переслідування, але не говорять про дестабілізаційну роботу Росії за підтримки РПЦ.
Журналіст та дослідник Андрій Юраш пише про 80-ті роки XX ст., коли митрополит Никодим Ротов змінив політику РПЦ від конфронтації до ситуативних контактів з Ватиканом і обгрунтував це двома аргументами: 1) залучити авторитет Ватикану для зменшення міжнародної ізоляції Радянського Союзу внаслідок побудови Берлінської стіни і 2) нейтралізація Константинополя, щоб він не міг виступати від імені всього православ’я.
Доповідач зауважив, що нині маємо ситуацію у дечому аналогічну до зустрічі Папи Римського з Константинопольським Патріархом напередодні падіння Візантійської імперії. Історики пишуть, що зустріч Візантійського імператора Йоана VIII Палеолога та Констянтитинопольського Патріарха Йосипа II з Папою Римським Євгенієм IV була зумовлена загрозою занепаду Візантії. Те саме відбувається і нині. Росія, згідно з думками різних аналітиків, близька до колапсу. І саме тому вона шукає різних союзників, звертаючись навіть до Ватикану.
Далі отець Михайло посилається на статтю о. Романа Мірчука "Кубинська декларація: потрібно використати її собі на користь": «Наш власний уряд чітко не каже “війна з Росією”, a вживає якийсь нецілковито зрозумілий вислів “АТО”… Ми самі не називаємо речі властивими назвами з певних причин, а хочемо, щоб хтось за нас це зробив і розчаровуємося, коли не так сталося. На марґінесі – це так як із титулом “патріярх”».
В цій статті о. Роман пропону використати на користь греко-католиків Гаванську декларацію у таких напрямках:
Дипломатичний сектор. Навчитися діяти наперід, а не тільки реагувати або плакати після всього. Для цього ми маємо мати своїх представників в Ватикані, які будуть доносити до Папи та Кардиналів нашу позицію. І на таких зустрічах як Гаванська потрібен бути хоч один наш представник.
Канонічний сектор. Потрібно, щоб Синод обговорив і виніс рішення про “канонічну територію” УГКЦ, яка б включала і Білорусь, Росію, Казахстан та всі території земної кулі, де утворюються громади християн Київської традиції.
Пасторальний сектор. УГКЦ потрібно діяти, як Патріархат, «вказуючи на 25-тий пункт звернення (“потреба задовольнити духовні потреби вірних”)» як додаткову підставу такого кроку. «Це був би “канонічний” патріархат, який змусив би православну сторону отримати щось, не менше, і рівно ж канонічне».
Еклезіологічеий сектор. Оскільки наше богослов’я не розвивається в цьому напрямку, «потрібно, щоб в Римі чітко вияснили, і нам, і світові, чи ми є дійсна Помісна Церква в лоні Вселенської, себто, повноправна “по-сестра” Римської, чи цей вислів і статус відноситься тільки до тих Церков, які знаходяться поза спільнотою Католицької Церкви, a УГКЦ – це тільки... окремий обряд?
Екуменічний сектор. Треба, щоб УГКЦ і УПЦ КП «Обопільно уневажнили взаємні анатеми, кинені в 1596 року в Бересті, які тяжать на нашому народі і на наших Церквах», щоб ще раз взаїмно визнали важність Святих Таїнств і офіційно дозволили на сопричастя, оскільки його відсутність не є наслідком уній, а лише рішенням Конгрегації поширення віри із 1729 р., яка щойно тоді заборонила “communication in sacris” (проведення спільних богослужінь у святих таїнствах) католиками із православними.
Під модеруванням Олександра Лучка були заторкнуті важливі питання. Серед них в основному говорили про роль мирян. Патріаршій Собор УГКЦ 2002 р. одноголосно проголосив українську Церкву – Патріархатом. Синод єпископів попросив в Івана Павла II благословення на вже проголошений патріярхат. В 2004 р. Іван Павло II підкріпив ідею Патріархату такими словами: “Я поділяю ваше прагнення, яке закорінене також у канонічних і соборових приписах, щоб мати повний юридично-церковний устрій. Поділяю це як у молитві, так і в терпінні, очікуючи визначеного Господом дня, в якому я, як Наступник св. Апостола Петра, зможу підтвердити”.
Київська Церква. Якщо говорити абсурдно чи пророчо: Якщо УГКЦ є для РПЦ символом латинського прозелітизму в Україні, то для того потрібно, щоб УГКЦ стала патріаршою Церквою, яка буде мати таку широку автономію від Римського престолу, що зможе самостійно вести переговори з усіма українськими православними Церквами для наведення повного сопричасного відношення з ними на базі дозріння Київської Церкви до вселенського мислення.
Саме тому кожен з греко-католиків має відстоювати ідею Патріархату. На богослужіннях, на офіційних зустрічах та документах ГКЦ вони повинні споминати Святослава Шевчука, який має підписуватися не Верховним Архієпископом, а Патріархом.
Учасники засідання згадували, що їхні попередники виборювали піднесення УГКЦ до гідності Патріархату. У жовтні 1963 року Йосип Сліпий вперше виступив на ІІ Ватиканському Соборі з промовою, у якій закликав піднести Києво-Галицьку митрополію УГКЦ до гідності Патріархату. А 23 грудня 1963 року Апостольська столиця на запит митрополита Йосипа, чи митрополит Галицький має гідність Архієпископа, відповіла ствердно і таким чином визнала, що УГКЦ є не митрополією, а Верховним Архієпископством, згідно з новою термінологією. На той час Йосип Сліпий був єдиним Верховним Архієпископом у цілій Католицькій Церкві. Але Ватикан ніколи не визнавав титулу Патріарха. Немає жодного декрету, жодної інструкції. Блаженніший сам прийняв цей титул на себе і можна сказати, що на основі цього відбулося народне волевиявлення. На святій літургії люди почали молитися за нього як за Патріарха, хоча в жодному документі цей титул не згаданий...
Дмитро Тирусь
Відредаговано автором 31.03 2016
Фото bobrow.wordpress.com
Теги: