Митрополит Олександр (Драбинко) окреслив три варіанти сценарію для набуття автокефалії Українською Православною ЦерквоюЯкщо Москва і Константинополь і надалі зволікатимуть з вирішенням “українського питання”, зростає вірогідність того, що Українська Церква обере третій шлях розвитку — за прикладом Православної Церкви в Америці. Таку думку висловив під час онлайн-конференції на сайті РІСУ митрополит Переяслав-Хмельницький і Вишневський Олександр (Драбинко), повідомляє "Релігія в Україні".

На погляд владики УПЦ (МП), теоретично існують три сценарії набуття автокефального статусу Українською Православною Церквою. Перший шлях — це звернення Собору УПЦ з проханням про автокефалію до Московського Патріархату. Це був перший із шляхів, якім спробувала рухатися Українська Православна Церква — ще у 1991 році, коли її очолював митрополит Філарет (Денисенко), нині — Патріарх УПЦ КП.

Владика Олександр нагадав, що 1-3 листопада 1991 р. у Києві відбувся Собор УПЦ, який одностайно звернувся до Патріарха Московського Олексія II з проханням про дарування автокефалії УПЦ. “Формально Московський Патріархат ніколи не розглядав цього прохання, а отже, не можна виключати, що в майбутньому, коли зміняться суспільно-політичні обставини у пострадянському просторі, таке звернення буде позитивно розглянуте”, - сказав владика.

Але, на його погляд, існує небезпека того, що така – надана Московським Патріархатом — автокефалія не буде визнана Вселенським Патріархатом та більшістю Помісних Церков (які наполягатимуть тут на виняткових правах Константинополя). Крім того, якщо Московський Патріархат колись наважиться на такий крок, то, скоріше за все, буде прагнути зберегти УПЦ “у сфері свого канонічного впливу”.

На думку митрополита Олександра, цей варіант розвитку подій навряд чи є наразі можливим, але, за його словами, “історичні обставини можуть змінюватися”, а “з ними, як про це свідчить історія, завжди міняється і позиція церковної єрархії”.

Другий варіант — отримання української автокефалії від Вселенського Патріархату. Таким шляхом спробували піти, зокрема, народні депутати: 16 червня цього року було прийнято Звернення Верховної Ради до Вселенського Патріарха Варфоломія щодо надання автокефалії Православній Церкві в Україні. Це звернення досі залишається без відповіді.

“Зрозуміло, що Звернення українського парламенту містить у собі не одне, а, як мінімум, два важливих прохання, - пояснив митрополит Олександр. - З одного боку, Константинополь просять «взяти активну участь у подоланні наслідків церковного поділу шляхом скликання під егідою Вселенського Патріархату Всеукраїнського об’єднавчого собору з метою вирішення всіх суперечливих питань та об’єднання Українського православ’я». А з іншого: «заради блага Православної Церкви в Україні та цілісності українського народу видати Томос про автокефалію Православної Церкви в Україні, на основі якого вона зможе посісти належне місце в родині помісних православних церков»”.

Головна проблема отримання канонічної автокефалії для Церкви в Україні від Константинополя, на думку митрополита, полягає в тому, що українське православ’я наразі розділене. Але “зі стратегічної точки зору, - продовжує владика, - Константинопольській стороні може бути вигідний такий сценарій”, тому що у такому разі Константинополь “отримує певні історичні преференції”, а саме: “Помісна Церква, яка створюється в Україні за цього сценарію, створюється за виробленим Константинополем канонічним форматом”.

Новітні автокефалії, надані Константинополем у XIX-XX століттях, суттєво обмежують права нових автокефальних церков, залишаючи їх певною мірою залежними від Вселенського Патріархату. Так, до прикладу, Еладська та Польська Церкви, а також Православна Церква у Чехії та Словаччині «у знак єдності з Матір’ю-Церквою беруть святе миро у Вселенського Патріарха», а також спілкуються з іншими Помісними Церквами через посередництво Константинополя. На думку митрополита Олександра, це є ознакою того, що грецькими богословами фактично вироблено “формат” новітніх Помісних Церков, який “прагне історично утвердити Константинополь”.

“Таким чином, якщо Константинополь ініціюватиме процеси відновлення церковної єдності та канонічного унезалежнення Української Церви, то він отримує в особі Православної Церкви в Україні не лише союзницьку церковну структуру, але й продовжує форматування православного світу у напрямку, який був визначений Фанаром ще 1850 року” (при наданні автокефалії Еладській Церкві), - додав архієрей.

Зволікання з двома першими сценаріями підвищує вірогідність третього, переконаний митрополит Олександр. Якщо з якихось історичних причин “канонічна допомога” не прийде ані з Москви, ані з Константинополя, українська церковна спільнота лишиться “сам на сам” з викликом церковного розділення, який буде змушена вирішувати самостійно.

На думку митрополита Олександра, головна проблема консолідації українського православ’я полягає не тільки в політичних чинниках, а й у канонічній площині церковного життя. В той час, коли єпископат УПЦ КП та УАПЦ переконаний у чинності своїх єпископських і священицьких висвячень, УПЦ МП не визнає, що в цих хіротоніях наявне апостольське спадкоємство. Саме з цієї причини УПЦ КП та УАПЦ не визнаються представниками УПЦ МП еклезіологічно повноцінними структурами, пояснив владика.

Вирішити цю проблему, на думку митрополита, можна тільки через соборні рішення: “Потрібно приймати спільні рішення, які б радикально змінили ситуацію. Змінили її таким чином, щоб ніхто в Україні та за її межами вже б не сумнівався в еклезіологічному статусі Української Церкви”.

Він припускає, що саме таким шляхом може піти в майбутньому українське православ’я. Замість акцентування на отриманні Томосу про автокефалію Церква може перейти до припинення розбрату і спокуси, які пов’язані з суперечками про благодатність церковних спільнот в Україні.

“Нам дуже потрібна визнана канонічна автокефалія. Але ще більшою мірою нам потрібна можливість євхаристійного спілкування, можливість спільної молитви та співслужіння”, - додав владика.

Він навів приклад Православної Церкви в Америці, автокефальний статус якої (наданий Московським Патріархатом у 1970 році) досі не визнаний Вселенським Патріархатом та іншими грекомовними Церквами. “Але це не заважає визнанню благодатності таїнств, що звершуються у цій Церкві”, - нагадав владика. На його думку, проблема Православної Церкви в Америці має “скоріше не еклезіологічний або пастирський, а саме церковно-дипломатичний характер”.

“Не можна виключати, що в майбутньому в Україні буде реалізований цей, описаний мною вище, сценарій фактичної (але не визнаної повнотою православ’я) автокефалії”, - сказав митрополит Олександр. Така Церква може не бути присутня в диптихах, але церковний народ не цікавлять подібні питання: на думку владики, українські віряни прагнуть єднання і автокефалії, а не того чи іншого місця у переліку Православних Церков світу.

Втім, владика свідомий того, що “позадиптихіальний” статус Української Церкви може викликати і певні проблеми на всеправославному рівні.

Митрополит Олександр зазначив, що Православна Церква в Америці певним чином спирається на еклезіологію видатного православного богослова ХХ ст. протопресвітера Олександра Шмемана. “Ті, хто читав ключові тексти Шмемана з цього питання, пам’ятають, що його позиція, зокрема критика «грецького релігійного націоналізму» — це певний виклик Константинополю”, - додав владика. Звідси постають питання, які потребують глибокого аналізу: “Як еволюціонуватиме богословська думка в Україні, якщо наша Церква опиниться у положенні, аналогічному положенню Православної Церкви в Америці? І як вплине нова еклезіологічна та богословська ідентичність православної України на процеси у світовому православ’ї?”

“Зрозуміло лише одне: тривале «існування поза диптихом» такої чисельної Церкви як Українська — становитиме більший виклик для світового православ’я, ніж сучасна Православна Церква в Америці”, - підсумував митрополит Олександр.

Фото Facebook

Теги: