Як саме людина сприймає Одкровення? Ні-ні – навіть зовсім не «біблійне одкровення» - адже у такому випадку довелося би вести мову про дидактичні потуги сучасних дидаскалів, про клерикальні циркуляри «іти із проповіддю», тощо. Очевидно, що така сучасна, формалізована та інституалізована місія дуже суттєво відрізняється від апостольської, яка звершувалася в атмосфері єдинодушного розуміння потреби внутрішнього відродження. «Ідіть і навчіть…» - це зовсім не штамп, яким оперують у наш час церковні канцеляристи. Це також і не клерикальна дисциплінарна муштра, на якій, доволі часто, тримається те, що за відсутності її банально – зруйнувалося би.

Зрештою, не можливо підмінити сердечне розуміння власного покликання якоюсь «професійною відповідністю», «богословським рівнем», «високою теологічною кваліфікацією». Втім, нині все є саме таким, як є. Існують відповідні запити – існує також релігійна інфраструктура, що їх задовольняє. Хоч, певна річ, називати такий стан справ можна і застосовуючи відповідні класичні евфемізми.

Та хотілося би повернутися до спогаду свята, яке щойно відбулося. Цей спогад своєрідний, адже він є своєрідною «метаісторичною мікрохронікою». Це спогад про людину звичайну, яка знаходиться з-поміж людей звичайних… Втім…

Вечоріло. Хоч сонячний диск ще не торкався лінії горизонту. Але годинник підказував, що вже – вечір.

До убогого пристосованого храмового приміщення під’їхало авто. Це прибув син прихожанки, у якого є невеличкий бізнес у столиці. Він прибув зі своїм батьком, який розбирається в електриці. Також і мене підвіз – настоятеля храму. Поряд  - футбольне поле. Діти, підлітки грають у м’яча. Загалом то, це наш головний біль, оскільки страждають вікна храму. Вчителі школи, яка теж поряд із церквою знаходиться, вже перейнялися проблемою хронічно розбитих шибок. Але все байдуже. Діти є діти.

Чоловік прихожанки нашої а також хористки розмістив кілька ліхтарів перед входом у приміщення, аби люди, що зберуться на освячення куличів та всього, що годиться, відчували себе комфортніше. Після великоднього служіння, забігаючи наперед зазначу – лампочку із ліхтаря, що на вулиці, відкручує прихожанка – щоби ніхто не позарився. Бо вже таке було.

Перед Великою п’ятницею у нашої маленької громади із кількох літніх жіночок відбулося справжнє свято – фермер-господарник із сусіднього села віддав розпорядження поставити гарні дерев’яні зовнішні двері. Після того, як робітники-фахівці вручили нам ключі від них - нефарбованих і дуже ароматних – старенькі разом зі мною ще з пів години стояли, милуючись роботою. Адже хоч хтось таки спромігся надати дієву підтримку церковним людям, проблеми яких давно вже нікого не цікавлять.

Але зараз – вечір перед Великоднем.

Дітлахи-футболісти розійшлися. Сьогодні шибки залишилися цілі. Тож я неспішно облачив престол у білу синтетичну тканину. Прати її боязко, бо одноразова. Можливо, є кілька плям від парафіну на ній. Але це зовсім непомітно.

Прочитав правило до Причастя. Зовсім споночіло. Увімкнув світло – старовинна, ще радянських часів, люстра зі скляними брязкальцями. Пішов у довжелезний коридор – вирішив на свято розмістити тексти з ілюстраціями, роздруковані вдома, щодо пояснення сутності Євхаристії – авторства протопресвітера Олександра Шмемана. Згідно мого задуму, багато людей нудьгуватиме в очікуванні освячення. Тож хтось неодмінно зацікавиться «розписами на стінах». Прикріпив аркуші паперу. Відійшов і замилувано подивився на свою «катехізаційну роботу». Вирішив увімкнути світло у коридорі. Аж раптом лампочка блимнула і потухла, зануривши мої труди у суцільну темряву… Чомусь із досади подумав про диявольські витівки напередодні свята. Це ж треба! Занурити у тьму маленьку парафіяльну «Іскру», у якій ішлося про красиву релігійну культуру ставлення людини до сутнісної місії Церкви Христової на землі…

Та що вдієш! Треба змиритися. Лампочку замінити так і не вдалося – вона розкололася всередині патрона.

Ще є трохи часу. На вулиці – тиша. Прохолодно. Неподалік почувся гомін. Перші прихожани – літня жінка прибула зі своєю донькою та внуками-школярами Тетянкою і Дмитриком. Зайшли у храм, почали розповідати усілякі життєві історії. В тім числі і кумедні – про священиків. Щось хтось дивився по телебаченню, комусь переказали… Говорю: не судіть. Але все марно! Втім, дійшли до висновку, що зараз чого тільки не покажуть та не розкажуть! Багато і неправди є…

Вийшов на вулицю. За мною почимчикували дітлахи. Дмитрик розповів про футболістів, які б’ють вікна. Він їх добре знав, бо сам брав участь у тих футбольних походеньках. Виявляється, винуватців ровесники навіть гамселили трохи. Говорю Дмитрику: так не можна. Але він мене не слухає.

Зайшла мова про дурні звички. Тетянка каже, що її братик зловживає цигарками. Малому стає соромно і він усе заперечує. А я, певна річ, говорю: так не можна… Кажу йому – погані звички, як і погані компанії, зводять людей із доброї дороги. Але у десятилітньому віці такі речі ще важко збагнути… Перед читанням Страстних євангелій теж запросив малолітніх футболістів у храм – помазати освяченим єлеєм. Зайшли. Приклалися до ікони. Хтось абияк перехрестився. Кілька літніх прихожанок, що вже прибули, почали наставляти, які вірно зображувати на собі хресне знамення. Один із підлітків, очевидно, на підпитку, підійшов, аби я помазав йому чоло єлеєм, освяченим біля Гробу Господнього…

Але у великодній вечір вже треба йти в алтар і звершувати проскомидію – завжди так роблю, щоби потім не поспішати вночі. Дмитрику теж благословив зайти – раптом збереже добрі спогади, які колись зупинять його, де слід. Сестричка каже, що батько відмовився від нього, не визнав за свою дитину. Він сів на лавку і спостерігав, як вдягаю облачення. Трохи розказую, що і до чого… Під час проскомидії все зазирав навшпиньки у Чашу – дуже цікаво було, що воно за вино таке, що потім стає Кров’ю Христа…

Поступово зібралися нечисленні прихожани. Цього року – на половину менше, аніж у минулому. Причина – священик із сусіднього села звершив попереднє освячення куличів близько шістнадцятої години, за міським звичаєм, як це прийнято робити для літніх і немічних людей. Тож багато односельчан, що здебільшого очікували обрядодії біля нашого храму – вирішили позбутися зайвих клопотів із нічним вистоюванням поряд із церквою. Помандрували до сусіднього села…

Дідусь Василій зголосився допомагати в олтарі – придивлявся спершу, як брати кадильце, запалювати і гасити трисвічник, а потім і сам взявся за справу. На хресній ході нічній, перед службою, дідусь ніс попереду процесії старезний хрест, його дружина, яка часто хворіє і вже не ходить майже до храму – ікону Воскресіння Христового. Малий Дмитрик взяв хоругву із іконою Спасителя. Хоча йому більше до вподоби хоругва із зображенням Божої Матері. Але я чомусь вирішив – хай буде Спасителя. Вже під час хресної ходи трохи докоряв собі за це…

Служба завершувалася… Літні жіночки-хористи виводили незатійливий мотив стиха, бо вже втомилися… Вийшли на вулицю. На футбольному полі зібралася нечисленна громада шанувальників узвичаєної традиції «нічного свячення». Кілька молодих людей обурилися, що на них не потрапила достатня кількість води із кропильця. Довелося виправляти ситуацію. Молодий чоловік у військовій формі теж приніс пасхальний кулич. Очевидно – святкова відпустка. Один із моїх помічників, що допомагав у олтарі минулого року на Великдень, стояв трохи насуплено біля старенької мами – не встиг на кілька хвилин. Тож його місце зайняв дідусь Василій. Що вдієш! Можливо – наступного року, як доживемо…

Люди поволі розходилися зі своїми кошиками. Навпроти церкви у світлі ліхтаря красувалася яблуня у квіту… У невеличкій перерві, ще під час проскомидії, вийшов на вулицю. За мною почимчикувала школярка Тетянка. Вона із бабусею допомагає у храмі іноді. Питає: що Ви тут робите? Відповідаю: дивлюся на яблуню. Каже: красиво…

Розійшлися і старенькі причетниці… Надворі ще темно і холодно. А в храмі тепліше – людське дихання його зігріло на певний час. Чекаю можливості виїхати додому. Ще кілька годин. Склав облачення. Увімкнув запис на телефоні Великодньої служби у столиці. Там все зовсім не так, як тут…

Приліг на лавку. Здалося, що хтось ходить біля вікон. Вийшов на вулицю. Старенька бабуся, виявляється, запізнилася. Говорю їй: усі вже розійшлися. Вона зітхнула і пошвендяла додому. Коли вже причинив двері за нею, подумав: треба було хоч водою освяченою окропити. Хоч посудини із нею вже спорожнили… Але вона вже пішла…

Коли завершилася служба, із сусіднього села прибуло дві пари молодих людей. Теж запізнилися. Але ще були причетники-хористи та і я теж – у підряснику. Просили освятити куличі. Хористи зібралися разом і заспівали «Христос воскресе!» а я взяв кропильце… Молодий чоловік із мозолистими руками дістав переможно п’ятидесятигривневу купюру і покровительственно вручив її причетницям у якості пожертви, зазначивши діловим тоном: так буде простіше. Для його маленького світу, який він приніс зі своїми приятелями у цей убогий храм, це був дуже широкий і благородний жест…

Зрештою, тьма щезла. Визирнуло небесне світило і защебетали птахи різноголосо. Почався новий день – для нових сподівань, поразок і перемог.

Таким був цей Великдень. У провінції, де живуть маленькі люди зі своєю великою вірою у незмінні традиції, які не потребують пояснення, критики і запитань. Вони не знають, що таке «кенозис», але люблять Христа і просять Його захисту від зла.

Вони не знають, що таке «клерикалізм», але їм цікаво у подробицях оповідати про життя своїх священиків. Висміюють нас усіх і мають священний острах. Сприймають релігію зі скепсисом але приходять у храм, щоби благоговійно запалити свічу… Таким був цей Великдень…

Анатолій Хільченко, священик

17 Квітня 2017 року

Теги: