Релігійна війна – збройний конфлікт між представниками різних релігійних груп.

Релігійна війна дуже часто спричинена релігійними відмінностями між країнами з різною релігією або різними течіями в межах однієї релігії, часто в межах однієї країни.(Вікіпедія).

Прикладів релігійних війн в історії можна знайти предостатньо: Хрестовий похід проти слов’ян 1147 року( Вендський хрестовий похід); Релігійні війни у Франції між 1562 і 1594 роками; Релігійні війни у Німеччині в XVI ст.; Тридцятирічна війна 1618 – 1648 років; Релігійні війни в західній Індії; Хрестові походи; Релігійне протистояння в Північній Ірландії; Релігійне протистояння на Близькому Сході, тощо.

 
Причиною війн середньовіччя були релігійні мотиви, але, взявши, наприклад хрестові походи, ми бачимо, що основою були також матеріальні причини.

Певне, задля історичної справедливості можна припустити, що частина хрестоносців дійсно була віддана ідеї, і йшла за неї на смерть, проте чи були релігійні причини основою для початку війн з боку монархів і того ж таки Папи Римського? Мабуть що ні, сильних світу того довгий час манили багатства Східних народів, крім того це ще і стратегічна територія – торгові шляхи на Далекий Схід.

«Чому виникають війни?» - питання, над котрим почали замислювались ще за сивої давнини, питання яке, мабуть, рано чи пізно задавав собі кожен із нас, але тим не менш приходив до своєї суб’єктивної відповіді. Проблема війни і миру стала однією із глобальних проблем сучасності, важливість якої збільшується, але невиявленими залишаються причини її зростання до такого рівня.

За всю свою історію, український народ прославився своєю гостинністю, добродушністю та толерантністю до всіх народів та релігій. Особисто я також толерантно ставлюсь до всіх релігій. На даний час в українському політикумі та суспільстві відбувається, на мій погляд, штучно інспірована дискусія-обговорення-сварка щодо державного регулювання відносин між церквою та державою. В першу чергу це стосується Української православної церкви Московського патріархату.

Не пройшло і два роки, як парламентарі згадали що ця церква має канонічний, господарський та фінансовий зв'язок із РФ. У розвиток цього з’явилися два законопроекти, а саме: «Про внесення змін до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»» (реєстр. № 4128 від 23.02.2015 р.) та «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, яка визнана Верховною Радою України державою-агресором» (реєстр. № 4511 від 22.04.2016 р.).

Вищезазначені законопроекти пройшли відповідні обговорення у комітетах ВРУ в переважній більшості позитивні, тому що більшість з них не розбираються в церковно-правових питаннях. Проте є два негативних дуже професійних висновки від фахівців з Головного науково-експертного управління Верховної Ради України, що за результатами розгляду у першому читанні законопроект доцільно відхилити.

Однак ситуація мабуть дозріла, щоб саме зараз розпочати колотнечу щодо втручання держави в церковно-державні відносини, які вже чітко врегулюванні чинним законодавством.

УПЦ Московського Патріархату Російської Федерації без сумніву впиває на думку та поведінку українських прихожан. Безперечно негативне висловлювання та ставлення до української влади деяких представників цієї церкви є очевидними речами, але це думка всієї церкви чи окремих її служителів? Офіційні очільники УПЦ Московського Патріархату ніколи не йдуть на конфлікт з владою. Потрібно чітко зафіксувати, що її присутність в Україні легітимна та підпадає під юрисдикцію наших законів.

Тепер один із головних постулатів вищезазначених законопроектів, що ВРУ визнала РФ країною агресором. По-перше, це були відповідні постанови Верховної Ради України: «Про Звернення Верховної Ради України до Організації Об’єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї НАТО, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї ГУАМ, національних парламентів держав світу про визнання Російської Федерації державою-агресором» від 27 січня 2015 року за № 129-VIII та «Про Заяву Верховної Ради України «Про відсіч збройній агресії Російської Федерації та подолання її наслідків» від 21 квітня 2015 року за № 337-VIII.

По-друге, в разі таких звернень-заяв, а не Законів України, чи є вони законодавчим імперативом для органів влади та громадян? Очевидно, що ні, адже дипломатичні відносини з Росією є і до цього часу.

По-третє, внаслідок прийнятих таких звернень-заяв, потрібно було б офіційно прийняти рішення для початку про припинення дипломатичних відносин, закриття дипломатичних установ, заборона перетину кордону та введення інших запобіжних заходів із країною агресором.

Нічого такого не відбувається.

Дуже не зрозуміло нашим громадянам, як потрібно реагувати на такі звернення-заяви без конкретних та логічних кроків влади. Відповідним чином, віруючі, також задають прості запитання щодо робити далі.

Історик, Сергій Коник запевняє: «На мій погляд, Україна, як незалежна та суверенна країна, має всі політичні та історичні аргументи щодо інституалізації Української Помісної Православної Церкви, як частини Вселенського православ’я.

Бути в єдиному зв’язку та бути визнаною православними церквами.

Для цього, потрібно лише Константинопольській Патріархії скасувати свій томос від 1686 року про передачу Київської митрополії в юрисдикцію Московського Патріархату. Через декілька місяців Константинопольського Патріарха Діонісія, який підписав передачу, звільнили внаслідок оприлюднення матеріалів щодо його причетності до корупції та хабарництва від московських послів за передачу автономного екзархату Вселенського Константинопольського Патріархату – Київської митрополії до Московської патріархії. Діонісій, звернувся за допомогою до Москви, на що йому відповіли, що за «таку дрібницю», як Київська митрополія, він отримав достатню плату.

І досі ні Вселенський патріарх, ні Константинопольський синод не визнають приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1686-го року, це підтверджено:

1) у 1924 році Томосом дарування автокефалії Польській Православній Церкві патріархом Григорієм VІІ;

2) лист у 1991 році патріарха Константинопольського Димитрія до патріарха Московського Олексія ІІ;

3) у 2005 році офіційна заява архієпископа Скопельського Всеволода, представника Вселенського патріарха Варфоломія;

4) 26 липня 2008 року патріархом Константинопольським Варфоломієм приєднання митрополії 1686 року назване анексією (насильне приєднання, захоплення).

Проте далі, нічого не просувається, що дуже шкода.

Підсумовуючи, потрібно зазначити, що лише у відповідності до церковних та канонічних правил і процедур, можна врегулювати релігійну ситуацію в Україні.» - говорить історик.

З цього слідує, що, як ми бачимо, релігійні війни є найстарішими з тих, які тільки можуть бути найжорстокішими. В Україні в жодному випадку не можна цього допустити.

Сумнівними здаються трактування, що якщо мої сусіди з будинку через вулицю притримуються іншої релігії, в цілому мало відрізняючись від нас, то ми, дотримуючись іншої релігії повинні з ними конфліктувати тільки через це. Тоді чому релігія може стати причиною війни?

Але якщо серед нас, повертаючись до теми будинків, буде група осіб, котра буде агітувати за протистояння, акцентуючи на релігійних відмінностях? Чи буде змінюватись наше ставлення до цього? Безперечно, буде. Тому релігія, не маючи в собі безпосереднього заклику до війн, стає гарною мотивацією для тих, хто буде безпосередньо воювати.

Зрештою, все змінюється, світ став гуманніший, еволюціонує і релігія. Представник якої із сучасних світових релігій ладен заявити, що його релігія є войовничою і пропагує війну? Певно, що ніхто із пересічних віруючих, люди у своїй більшості хочуть миру.

Релігійна війна – це безумство з ріками крові невинних, мирних чоловіків, жінок та дітей. Це найжорстокіші та найкровопролитніші війни за всю історію людства, приводячи до загибелі сотні тисяч людей. Якщо влада в змозі допустити таке, то можна вважати такі дії геноцидом українського народу, який під загрозою, що його можуть стерти з лиця Землі через примхи правлячої верхівки, яка безвідповідально та безцеремонно приймає безглузді законопроекти.

Тому, такі закони є чистою провокацією або можливістю відволікти увагу більшості на менш важливі питання, відвертаючи увагу від протизаконних дій влади.

Мені залишається сподіватися на здоровий глузд в стінах Верховної Ради України під час розгляду цих питань.

Слава Україні! Слава Ісусу Христу! Слава на віки Богу!

News24ua.com

Теги: