Про кафедральний собор, автокефалію УПЦ та богослужіння українською

Інтерв’ю митрополита Черкаського та Канівського Софронія

Митрополит Софроній відомий як один із найбільш послідовних прихильників автокефалії УПЦ серед її єпископату. Він неодноразово підкреслював те, що незалежна держава має мати й незалежну Церкву, і чотири роки тому навіть оприлюднив відкрите звернення до архієреїв УПЦ, в якому закликав до більш рішучих кроків у процесі здобуття незалежності для канонічної УПЦ. Через чотири роки після цієї події ми вирішили поцікавитися у митрополита Софронія, як змінилася відтоді його позиція.

Враховуючи те, що рішенням Священного Синоду УПЦ від 9 липня 2009 року на митрополита Софронія було покладено відповідальність за будівництво кафедрального Воскресенського собору в Києві (Залізничне шосе, 3), значну частину бесіди було присвячено питанням церковного будівництва й архітектури.

«Релігія в Україні»: Ваше Високопреосвященство, чи можна вважати, що рішення Священного Синоду про призначення Вас на посаду керуючого будівництвом кафедрального Воскресенського собору в Києві означатиме певні концептуальні зміни в політиці Української православної Церкви?

Митрополит Софроній: Ні, я гадаю, призначення мене на цю посаду не означатиме якихось глобальних змін у політиці або баченні УПЦ.

Справа в тому, що під час вибору кандидатури на цю посаду саме мої фахові якості та багатий досвід як архітектора та будівничого сприяли тому, що вибір зупинився саме на моїй кандидатурі.  Крім того, у мене склалися дружні стосунки з головним архітектором цього проекту – Валентином Михайловичем Ісаком. Тому, сподіваюся, зможемо забезпечити взаємодію, необхідну для того, щоб цей храм-красень, до речі, найвищий на європейському континенті, став реальністю.

РвУ: Як Ви гадаєте, чи можна говорити про посилення тенденції до «українізації» Української православної Церкви?

М.С.: Я вважаю, що «українізація» буде можливою лише тоді, коли буде незалежною українська церква. Що я маю на увазі під словом «незалежна»? Така, що буде сама собою керувати. Адже ми – вільна держава, отже повинні мати вільну Церкву. Я сподіваюся, що так і станеться, це  - справа власне часу.

РвУ: Очевидно, що на рішення про передання Вам опіки над будівництвом кафедрального Воскресенського собору вплинуло й те, що Ви є людиною, яка добре знається  на церковній архітектурі, й здобула славу як натхненник і будівельник багатьох храмів?

М.С.: Так, можу сказати, що з Божої ласки ми вибудували два храми в Черкасах, собор у Борисполі, храм у Чигирині та деінде. Для мене принципово, що їх архітектура навіяна формами й принципами українського козацького бароко. При тому, що в основі їх – єдиний принцип, кожен із цих храмів неповторний, має самобутнє архітектурне втілення.

 Або ось іще до прикладу. У Зам’ятниці поблизу Чигирина мною збудовано скит Матронівського жіночого монастиря. Причому будівлі скиту споруджено за зразками давніх грецьких скитів. У самому ж монастирі зведено два корпуси – келійний і адміністративний. Крім того, за моєю ініціативою споруджено церковний будинок у Борисполі, єпархіальне управління в Черкасах. Хочу сказати, що все це було доволі непростою справою. Однак це – принаймні моя єпархія. А оскільки Київ далі, та й належить до іншої єпархіальної юрисдикції, гадаю, через це виникатимуть певні складнощі.

РвУ:  Як Ви гадаєте, якими можуть бути терміни будівництва Воскресенського собору? Чи внесе економічна криза не дуже сприятливі корективи у прогнози щодо можливого завершення будівництва?

М.С.: Передусім маю сказати, що ми з Валентином Ісаком (президент корпорації «Столиця», народний архітектор України, архітектор низки храмів, зокрема на Оболонському масиві – А.Д.) мали змістовну розмову, і не одну, щодо темпів будівництва. Тож, на нашу спільну думку, за  три роки храм уже має бути готовий. Більше того, я, як людина глибоко віруюча, в усіх своїх справах надію та сподівання покладаю передусім на Бога. Адже всі храми, до зведення яких я мав стосунок, споруджувалися без жодної сторонньої копійки. Лише завдяки молитвам і трудам нашого єпархіального духовенства.  Тому вважаю, що ніяка економічна криза не матиме впливу на богоугодні задуми.

РвУ: В якому стані зараз споруджуваний під Вашим патронатом кафедральний Свято-Михайлівський собор у м. Черкаси?

М.С.: Будову його вже завершено. Нині в ньому здійснюють внутрішнє оздоблення – розпис стін. А оскільки площа собору доволі велика, то розпис тієї чи іншої ділянки поверхні стін аж ніяк не стає на заваді звершенню богослужінь у нашому величному храмі.

РвУ: Ваше Високопреосвященство, вже чотири роки минуло відтоді, як Ви звернулися до ієрархів УПЦ із закликом здобути автокефалію для канонічної церкви, якою є УПЦ. Тоді ця подія широко коментувалася в пресі, експертних колах та серед громадськості. Як Ви оцінюєте ситуацію зі зміною статусу УПЦ зараз, кілька років потому? Якою є Ваша позиція в цьому питанні нині?

Із публічного звернення архієпископа Черкаського Софронія до єпископату УПЦ (липень 2005 року)
«Проаналізувавши теперішній політичний стан в Україні і стан нашої Церкви на перспективу, я прийшов до висновку, що період життя нашої Церкви, починаючи з 1992 року і до теперішнього часу, загублений, і це мене наводить на думку, що нам всім необхідно без будь-яких політичних передумов і амбіцій подумати, як нам жити далі. Чи своєю бездіяльністю ми допустимо, що за нас все зробить Михаїл Денисенко, — а він не спить, — чи нам самим потрібно вирішувати питання щодо нашого статусу і статусу нашої Церкви в Україні? … Своє життя я присвятив народу, за який страждаю і молюсь, а тому я звертаюсь до всіх вас, архієреїв Канонічної Української Православної Церкви: залишимо після себе гарний слід. Хотілося, щоб всі ми увійшли в історію, а не влипли в неї, як це часто було в історії Православ’я на Русі; забудемо за себе, за своє благополуччя і повернемося лицем до Бога і до людей…[ ] Мені незрозуміло, чому найбільша за кількістю віруючих людей Православна Церква світу не може без будь-кого самостійно керуватись у своєму житті. Ще раз повторюю: самі найсприятливіші умови для набуття статусу незалежності для нашої Церкви — тепер; якщо ми сьогодні або завтра не скористаємось цією можливістю, то післязавтра буде вже пізно...»

М.С.: Моя позиція за час, що минув з 2005 року, не змінилася. Єдине, що змінилося в порівнянні з тим періодом – престол Предстоятеля РПЦ посів митрополит Калінінградський Кирил. А всі ми пам’ятаємо народну мудрість про нову мітлу, що по-новому мете. Однак це не повинно бути нам перешкодою, оскільки автокефалія не мусить залежати від зовнішніх факторів і обставин, переконання в її доконечності має сформуватися в головах моїх, так би мовити, колег – архієреїв. Так, автокефалія Української Православної Церкви залежить не від Москви, а від єдності єпископату УПЦ. Поки що такої єдності немає. Що ми можемо спостерегти? Одні нібито не проти автокефалії, однак не наважуються зголоситися. Інші хочуть зберегти статус кво. Їм цілком комфортно в тій ситуації, що є зараз. Тому вони заперечують необхідність зміни статусу УПЦ. Я бачу цю ситуацію, як класичну модель: Лебідь, Щук, Рак, впряжені в одне дишло. Що з того може вийти, пояснювати не треба.

РвУ: Однак Ви й дотепер залишаєтесь одним із найбільш послідовних прихильників автокефального статусу, навіть коли немає одностайності серед інших архієреїв Церкви?

М.С.: Я не націоналіст, а обстоюю необхідність автокефалії для УПЦ тому, що я є прагматик у цьому питанні. Звернімося, наприклад, до історичних прикладів. От був імператор Костянтин Великий, до речі, зарахований Церквою до лику святих. Так-от, коли він ухвалив рішення про перенесення імперської столиці до Візантія, який на той час був невеличким, мало кому знаним селищем, то паралельно наполіг на створенні п’ятого за порядком, незалежного патріархату – Константинопольського. До того часу вже існувало чотири патріархати – Римський, Єрусалимський, Антіохійський та Олександрійський. Чи аж настільки був потрібен іще один осередок патріаршества? Очевидно, Костянтин Великий керувався абсолютно логічними засновками: нове державне утворення повинно супроводжуватися новим, самостійним церковним утворенням.
Так і ми. Вже по суті 18 років Україна є незалежною державою, однак і досі ми не маємо незалежної Церкви. Парадокс: Конституції України та Російської Федерації є відмінні, і для кожної держави індивідуальні, а Церква – одна на всіх. У Російській Федерації функціонує правове поле, неподібне до українського, та й рішення Священного Синоду РПЦ інколи настільки далекі від українських реалій, тож як можемо застосовувати їх у наших реаліях, в рамках іншого державного утворення? Можемо зробити висновок, що здобуття автокефалії для УПЦ наразі – не кровотечне роз’єднання, а життєво важлива необхідність.

РвУ: Чи маєте Ви надію на підтримку ініціатив із українізації УПЦ з боку нового патріарха Московського?  Якщо будуть підтримані лише окремі україноцентричні ініціативи, то на Вашу думку – які?

М.С. Хочу сказати так: «Гадать не буду; предсказывать не имею права». Ми вже чули, який коментар до рішень Священного Синоду дали прихильники УПЦ КП (прочитати його можна тут - А.Д.), зокрема щодо звернення УПЦ з нагоди приїзду Патріарха Кирила в Україну. І от я хочу сказати, що поділяю думку автора цього коментаря в тому, що ми не залежимо від Москви, бо маємо свого Предстоятеля. Звичайно, є гарячі голови, що хочуть цілковитої самостійності вже негайно – просто зараз. Однак уже 18 років поспіль ми чуємо: «ще рано». А тоді настане час, коли виявиться пізно.
Користуючись нагодою, хочу нагадати всім нашим можновладцям: глибоко переконаний у тому, що Україна стане сильною тоді, лише коли буде по-справжньому православною державою, такою, наприклад, як Кіпр.  Адже ми маємо для того всі передумови: скільки є в нас святинь і шанованих подвижників! Хотілося б мені побачити велич нашої Церкви і нашої держави іще за життя. Але не певен у цьому. Щоб гідно жити в цьому світі, ми повинні чітко усвідомити, хто миє, чого прагнемо насправді, і як маємо змінитися ми самі, щоб мати непоборну єдність у нашому народові.

РвУ: Повертаючись до теми кафедрального собору. Владико, чи можете Ви припустити, що в споруджуваному Воскресенському кафедральному соборі літургії будуть правитись не лише церковнослов’янською, але й українською мовами?

М.С.: Хочу зазначити, що в процесі здобуття незалежності для Церкви мовне питання зовсім не посідає чільних місць, як на мене. Необов’язково маємо братися одразу за мову. Я люблю і поважаю нашу мову українську, однак як мова богослужіння церковнослов’янська є однією з найкращих. Адже людина, слухаючи її, може підноситись до Бога, насолоджуючись красою церковних піснеспівів і неперевершеною гармонійністю богослужбових текстів.  Можна робити переклади богослужбової літератури українською, однак не варто штучно прискорювати цей процес. От, наприклад, я переклав Типікон українською мовою, однак відчуваю, що цей переклад недосконалий, він не передає усіх нюансів і відтінків оригіналу. Хоча й оригінал (той, що церковнослов’янською) не є прозорим та сприятливим для розуміння. А ті Уставні пояснення, що наводяться в ньому, не кожен священик навіть може зрозуміти. Годі й казати про Тріодь Цвітну та Пісну, які ще чекають свого кваліфікованого та богонатхненного перекладача!

РвУ: Чи подобається Вам переклад літургії українською, здійснений архієпископом Іонафаном?

М.С.: Я гадаю, що архієпископ Іоанафан не з того краю підійшов до цієї справи. Треба було би інакше поставитись до тексту, і до засадничих моментів перекладацької справи. Мушу сказати, що взагалі будь-який переклад богослужбової літератури українською мовою я читаю, маючи в руках олівця – для правок і коригувань. Вочевидь, поки що не прийшов час побачити довершений, цілком адекватний богослужбовий текст в українському варіанті.

РвУ: І наостанок. Як Ви гадаєте, які кроки чи засоби має вжити Українська православна Церква для того, щоб можна було говорити про приєднання УАПЦ до канонічної Церкви?

М.С.: Моє особисте переконання полягає в тому, що це може відбутися тоді, коли ми будемо гідними свого імені та своєї національності.

Спілкувалася Алла Дмитрук