"Кілька років тому випадок звів мене з арабським християнським священиком, котрий прибув до Сполучених Штатів..., з надзвичайно терміновою і неприємною місією. Так сталося, що я від народження був членом малої, але важливої меншини, якій він служив, — меншини арабських християн-протестантів...

Починаючи з 1860-х років, існувала протестантська громада, яка охоплювала кілька сект, розкиданих по всьому Леванту. Великою мірою це був результат імперського змагання за навернених та громадян Османської імперії, переважно в Сирії, Лівані й Палестині. Звісно, з часом ці конґреґації (серед інших пресвітеріанська, євангелістська, єпископальна і баптистська) набули власної ідентичності і традицій, створили власні інституції. Все це без винятку відіграло поважну роль протягом арабського ренесансу [1].

Однак [у 1980-і роки] ті самі європейські й американські синоди та церкви, які санкціонували і насправді підживлювали перші місіонерські зусилля, без жодних попереджень заповзялися переглянути стан справ. Вони "зрозуміли", що східне християнство насправді заснувала Грецька православна церква (з якої... у протестантизм прийшла переважна більшість левантійських новонавернених: протестантські місіонери XIX сторіччя були абсолютно безпорадними у вихрещенні мусульман або євреїв). Тепер... західні патрони арабських протестантських громад закликали своїх вірних повернутися в лоно православ’я. Точилися розмови про позбавлення фінансової підтримки, розформування церков і шкіл, у певному сенсі про анулювання всієї системи. Сто років тому місіонерське керівництво зробило помилку, відрізавши східних християн від матері-церкви, нині вони повинні туди повернутися.

Для мого приятеля-священика це було доволі брутальною випадковістю. Якби не йшлося про справді скривджені почуття, можна було б сприйняти всю цю історію просто як жорстокий жарт. Проте найбільше мене вразило те, як мій приятель наводив арґументи.

Він пояснив, що в Америці збирається сказати своєму церковному керівництву, мовляв, він може зрозуміти новий пункт доктрини про те, що сучасний екуменізм має загальну тенденцію до асиміляції малих сект і захисту основної громади, а не до заохочення цих сект зберігати незалежність від матері-церкви — це ще надається до обговорення. Але жахливо імперіалістичною і цілковито зі сфери владної політики видається йому тотальна іґнорація, яка просто викреслила понад сторічний досвід арабського протестантизму, наче його ніколи й не було.

Вони навіть не намагалися збагнути, — казав мій глибоко вражений приятель, — що хоча колись ми були їхніми новонаверненими й учнями, ми більше сотні років були також їхніми добрими партнерами. Ми довіряли їм і нашому власному досвіду. Ми розвинули власну цілісність і плекали власну арабсько-протестантську ідентичність не лише в межах свого середовища, а й — духовно — всередині їхнього. Як ми мали би стерти власну автономну модерну історію? Як вони можуть казати, що помилку, яку вони зробили сторіччя тому, сьогодні можна виправити помахом пера в Нью-Йорку чи в Лондоні?..."

[1] - Арабський Ренесанс - період і течія в арабській культурі, які асоціюються з XIX — початком XX сторіччя та ідеєю пан-арабського націоналізму. Поштовхом до його початку вважають експедицію Наполеона до Єгипту (1798). Одним із головних проявів арабського ренесансу став розвиток модерних жанрів в арабській літературі, зокрема роману й есе. Центрами цього руху були Єгипет, Левант (нинішні Сирія, Ліван і Палестина) та Ірак.

Facebook, 16 червня 2017

Теги: