Судячи з кількості коментарів, які виникли після висловлених поглядів Віталія Хромця («Про стратегічність релігієзнавства у навчальних закладах України») та Олега Кисельова («Как оптимизировать религиоведческое образование в Украине?»), тема все ж є важливішою для громадськості, ніж видається на перший погляд. Тільки мене надзвичайно дивує тенденція до переходу на особистості, а питання стосується освіти в Україні в цілому – в школах і у вузах, в спеціалізованих та загального профілю, з викладачами різного віку, різного рівня підготовки і різних можливостей викладання.

Якщо говорити про релігієзнавчий компонент в освіті, то необхідно розмежовувати кілька основних моментів: мова йде про школу чи про вуз, про профільне чи загальне навчання. На даний момент стосовно специфіки профільної релігієзнавчої освіти вже окреслено основні положення. А ось стосовно загальних курсів, в тому числі в школі, хотілося б відзначити деякі аспекти.

Як на мене, мова не йде про те, цікавий курс релігієзнавства чи ні, чи має він акцентуватися на філософії релігії чи на богослов’ї (до речі, також абсолютно не зрозуміло, якому). А також навряд чи можливе «повернення» до «мінімум 12 лекцій та 10 семінарів», адже такого «мінімуму» просто не існувало – мова йшла про академічні години, тож обсяг занять – у два рази менший. І тоді це дійсно мінімум. Мінімум того культурно-освітнього розвитку, який повинна мати людина з вищою освітою, яка має певний рівень довіри та відповідний статус у суспільстві (навіть незважаючи на профанацію вищої освіти в Україні). Наприклад, одна зі студенток 3 (!) курсу заочного відділення, яке готує майбутніх педагогів молодших класів, на запитання «Яка подія стала ключовою для загальноприйнятого поділу на «нашу еру» та «до нашої ери»?» після довгих роздумів та нездатності відповісти, так зреагувала на наступне запитання про те, як вона буде пояснювати це учням (адже в підручниках молодших класів такі поняття вже зустрічаються): «Так там же буде написано, я прочитаю!». І ця людина вчитиме школярів, їй довіряють формування світогляду та аксіологічне виховання дітей.

Мені видавалося очевидним, що такий приклад (а насправді їх можна навести незліченну кількість: і віра в «Отця, Сина і матір», і «індуїзм та іудаїзм відрізняються однією літерою», і асоціація зі словом «лама» - південноамериканська тварина (або й співачка), а з абревіатурою УПЦ МП – «не знаю, що таке УПЦ, але МП - точно мале підприємство» тощо) не потребує коментарів. Виявляється, потребує.

Я глибоко переконана, що є рівень знань, якими повинна володіти будь-яка людина (саме тому мова йде про релігієзнавчий компонент в шкільній освіті), але ж високоосвічена людина (а вища освіта й передбачає саме таке тлумачення, хоч як пафосно це звучить) має знати й розуміти принаймні не менше. А звідки цьому взятися, якщо тема релігії в освітніх закладах якщо й присутня поза спеціалізованими курсами – то без пояснень та без цілісного розуміння.

Зважаючи на відокремлення церкви від школи та світський характер державних навчальних закладів (Закон України «Про освіту», ст. 8), досить часто постає питання про обсяг та теми викладу релігієзнавчих у своїй суті знань. Зважаючи на наявність в програмі загальноосвітньої школи курсів морально-духовного спрямування (наприклад, дисципліна «Етика» в 5-6 класах, «Основи філософії» в профільних 11 класах; спецкурси за вибором «Основи християнської етики» (1-11 класи), «Розмаїття релігій і культур світу» (за авторством Є. В. Більченко)), детальніше зупинимося на викладі фактичного історичного та соціологічного матеріалу, який здебільшого припадає на «Історію України» та «Всесвітню історію».

Згідно концепції, розробленої та відповідно відображеної в підручниках Гупан Н. М., Пометун О. І., Фрейман Г. О. та затвердженої МОН, основний акцент зроблено на викладання історії України (35 год. в загальноосвітніх та 70 год. в профільних 10-11 класах), що є зрозумілим та обґрунтованим в межах діючої державної національної програми «Освіта» (Україна ХХІ століття). Проте, зважаючи на лінійну систему шкільної історичної освіти та особливості викладу вітчизняної історії, необхідно відзначити не завжди достатнє висвітлення питань, пов’язаних з релігійними чинниками. Це проявляється як у поясненні подій, так і в обґрунтуванні світоглядних змін. На сьогодні значення та роль релігійних трансформацій в житті соціуму визнається одним з провідних рушіїв парадигмальних переворотів, проте практично не знаходить відображення у шкільній освіті.

Звичайно, на уроках історії має бути зроблено акцент не на духовно-етичні аспекти тих чи інших віровчень, а на наслідки їх проявлення для того чи іншого хронологічно-територіального виміру. Таким чином, основний акцент при викладі релігійних питань на уроках, які проводяться в межах курсу «Історія України» (10-11 класи), має бути зроблено на історію релігії та соціологію релігії. Саме ці галузі релігієзнавства дозволять адекватно висвітлити як зліт національної свідомості на початку ХХ століття, так і специфіку духовного життя середини ХХ століття, не кажучи вже про відродження релігійної активності в Україні на кінець ХХ – початок ХХІ століть. Причому мова йде саме про взаємозв’язок багато релігійних компонентів, внутрішньорелігійні конфлікти, взаємодомовленості між релігійними лідерами тощо, що зазвичай залишається поза увагою учнів загальноосвітніх навчальних закладів. Саме для виховання толерантності, поваги до носіїв інших світоглядних принципів та неприйнятності конфліктів на основі релігійних питань розгляд таких прикладів в історичних реаліях є необхідною умовою формування та становлення демократичного суспільства, яке визнає свободу совісті та віросповідання. Зважаючи на складність та багатовимірність взаємовідносин між державою та релігійними організаціями, на висвітлення цього питання має бути виділено достатню кількість часу та тематичного висвітлення, адже це є основою виховної, освітньої та інших суспільних систем України.

Отже, постає питання про те, чому ж на сьогодні на практиці релігійні аспекти практично не викладаються при висвітленні історичних, соціологічних, культуротворчих процесів на уроках у школах. На нашу думку, це пов’язано з недостатністю методологічної бази, на яку могли б спиратися вчителі. Програми з історії України в профільній школі передбачає досить велику варіативність на розсуд вчителя – які саме аспекти та в якому обсязі подавати на уроках, що залишати для самостійного вивчення, а що взагалі як додатковий матеріал. Саме тому здебільшого на практиці релігієзнавчі аспекти практично відсутні. На це є кілька причин, виділимо найважливіші:

- недостатність методологічної бази; 

- недостатня відповідність програм з підготовки майбутніх вчителів дисциплін галузі «Суспільствознавство» сучасним вимогам щодо обсягу та характеру знань;

- тяжіння до оперування нейтральними або однозначними темами;

- поверхневий аналіз історичних подій, наслідків та тенденцій, що не зачіпає сфери суспільних та культурних змін.

Звичайно, можна говорити й про інші проблеми, як то недостатнє матеріальне забезпечення шкіл (підручниками, наочними матеріалами тощо), проте найвагомішою проблемою на сьогодні є нерозуміння переважною більшістю важливості врахування релігійних чинників не лише для виховання, духовної сфери, але й для розуміння сучасної ситуації в соціумі, в тому числі й для пояснення політико-економічних реалій.

Сучасні підручники з історії України орієнтуються переважно на процес державотворення (за висновком К. О. Баханова, «Сучасний шкільний підручник з історії»), проте історія – це не лише процес національної та територіальної самоідентифікації, тому цілком логічною є потреба розширити змістовну частину при навчанні саме за рахунок введення культурологічних фактів, у тому числі й релігійних чинників.

Таким чином, не звертаючи належної уваги на релігійні чинники при викладі національної історії, є ризик спровокувати заангажовані висновки, які можуть призвести до проблем у ідентифікації молоді. До того ж поняття «національної ідеї» у підручниках часто є досить розмитим, зміни в ціннісних орієнтирах призводять до світоглядного дискомфорту та почуття онтологічної небезпеки, що з необхідністю тягне за собою соціальне напруження. Звісно, у ХХІ ст. проводити пряму паралель між релігійною та етнічною приналежністю на теренах Європи є недоцільним, проте зважати на ці чинники необхідно, інакше є ризик отримати конфліктні ситуації, які вже фіксуються у Західній Європі.    

На сьогодні переважна більшість підручників з історії України – це перевидання (вдосконалені та більш логічно та педагогічно виважені) підручників останніх 10-15 років. Проте підручник має відповідати сучасним потребам. Саме тому увага у ньому має акцентуватися не лише на державотворчому процесі, але й на наріжних основах причин світоглядних та ціннісних змін в суспільстві, що зробити без належного висвітлення релігійних чинників неможливо. Отже, необхідною є розробка в першу чергу методологічної основи для оновлення викладання історії України в 10-11 класах суспільно-гуманітарного профілю. Для цього є достатній базис – діючі програми та сучасні розробки в історичній сфері, проте необхідним є формування рекомендацій для вчителів, на які вони могли б спиратися при підготовці та проведенні уроків.

А хто розроблятиме ці посібники, рекомендації та підручники – не зрозуміло. Вчителі не мають необхідних навіть базових знань, викладачі – не знають специфіки дитячої психології та педагогіки.

Тож сфера необхідності релігієзнавства у вузах розширюється ще як мінімум на майбутніх педагогів. Зокрема, у Рекомендації Ради Європи (Ухвалена Комітетом міністрів 31 жовтня 2001 року на 771-му засіданні заступників міністрів) (див.5), пункті 4 Додатку, мова йде про те, щоб «подати всі виміри європейської історії – не лише політичний, але й економічний, соціальний та культурний». Зрозуміло, що в реаліях ХХ століття подавати кожен із цих вимірів, не висвітлюючи питання релігії – неможливо, адже були досить значні впливи саме релігійних компонентів (католицька церква та фашизм в Німеччині, діяльність православних священників у роки ІІ Світової війни, відродження іудаїзму на українських землях тощо – досі досить суперечливі, але вкрай вагомі теми, які неможливо оминати при роботі зі школярами).

Також вкрай важливо, що ці Рекомендації містять і методичні поради, на які варто зважати при викладанні історії (п. 5 Додатку). В першу чергу акцент зроблено на візуальні матеріали: кінофільми, музеї, історичні місця – і це є цілком виправданим, зважаючи на загальновідому піраміду сприйняття (лекція – 5%, читання – 10%, відео/аудіо – 20%, демонстрація – 30%, дискусія – 50%, практика – 75%, застосування отриманих знань (в т. ч. через навчання інших) – 90% засвоєння матеріалу). Проте в руслі загальних тенденцій до змін спрямованості освіти на демократизацію, гуманізацію та незаангажованість важливими є також звернення до архівів (що потребує розвитку критичного мислення) та нових інформаційних технологій (на основі інноваційних методів навчання, як індивідуально, так і в групах, але з провідною роллю викладача/вчителя). Також дуже важливим методом виділено «усні історії, завдяки яким усні свідчення про недавні історичні події можуть "оживляти" історію для молоді і пропонувати погляди та бачення тих, хто не погоджується з "написаною історією"», що особливо актуально в регіонах з неоднозначною оцінкою тих чи інших подій (наприклад, чи варто було будувати Собор УГКЦ в Києві навпроти православної Лаври – дискусійне питання, на яке пересічна людина може відповісти лише на основі безпосереднього спілкування, а не через аналіз висловлювань зацікавлених сторін). В руслі індивідуальної діяльності акцент зроблено на дослідження – як групові, так і особисті, що має створити умови для діалогу та відкритого толерантного спілкування. В той же час такі дослідження можуть бути не просто теоретичними пошуками, а мати цілком конкретне практичне значення, принаймні в межах певної місцевості – долучення школярів та студентів до пошукових груп, реставраційних робіт, збору свідчень та анкетування дозволяє значно підвищити мотивацію та активізувати діяльність тих, хто на заняттях не завжди можуть чи хочуть проявити себе.

Звісно, якщо ініціатива Президента щодо курсу «Порівняльна історія релігії» як загальнообов’язкового в шкільній програмі буде розвинута, то це, на перший погляд, зніме багато проблем, про які йшлося вище. Проте не все так просто. Для адекватного включення предмету в шкільну програму потрібен час – як на розробку самої програми, так і на написання та апробацію підручників. А крім них необхідними також є рекомендації та додаткові матеріали.

Проте стратегічна необхідність предмету «Порівняльна історія релігій» не викликає сумнівів. Він дозволить не лише активізувати гуманістичну спрямованість сучасної освіти, що є на сьогодні одним з основних пріоритетів, але й дозволить шкільній освіті дійсно бути міждисциплінарною.  Це не просто історія, етика або культурологія. Це базис для розуміння світогляду, для справжнього прочитання літературних творів та справжнього аналізу пам’яток мистецтва. Навіть більше – для практичних навичок поведінки і спілкування не лише в поліконфесійній Україні, але й в інших країнах світу, де подеколи не знання елементарних релігійних традицій може призводити навіть до сутичок з місцевим законодавством. Ще одним важливим аспектом буде виховання у школяра вміння критично мислити. Мова йде про здатність дитини аналізувати запропоновану їй інформацію та самій отримувати висновки. З огляду на зацікавленість масової культури релігійної тематикою (вистачить навіть назв фільмів: «Антихрист», «Священик», «Екзорцист» тощо) просто необхідно надати базові знання, інакше сформовані стереотипи породжуватимуть радикальний розрив у свідомості молоді між історичними явищами (як, приміром, діяльність інквізиції в часи Контрреформації) та їх художнім осмисленням.

До того ж абсолютно не буде тавтологією необхідність релігієзнавчого курсу і в школі, і у вузі. По-перше, це різний рівень сприйняття; по-друге, володіючи хоча б вже найелементарнішою термінологією та знаннями студенти зможуть більш глибоко і різносторонньо зрозуміти релігійні традиції та їх специфіку – від символіки до віроповчальних догматів, від практик до містичних одкровень; по-третє, у вузах вже є можливість розширити виклад не лише на основі історії релігії, але й інших дисциплінарних одиниць релігієзнавства.   

Таким чином, релігієзнавство є необхідним в освіті – як шкільній, так і вузівській. І якщо необхідність предмету «Соціологія» або «Економіка» не викликає питань, то чому ці питання мають виникати з релігієзнавством у суспільстві, де наявним є надзвичайний еклектизм світоглядних та релігійних поглядів, не кажучи вже про недостатність базових знань?

Роблячи висновок, хотілося б відзначити наступне. Якщо навіть буде затверджено введення релігієзнавчого курсу в школі, то сьогоднішні студенти молодших курсів, абітурієнти та учні старших класів залишаться практично у вакуумі щодо питань, пов’язаних з релігією на рівні загальнодоступних знань. Тому принаймні на найближчі п’ять років курс релігієзнавства хоча б на рівні 12 годин лекцій та 10 годин семінарських занять просто необхідно зберегти, а подальші реформи будуть відображати вже майбутні потреби, будемо сподіватися, реформованої системи освіти.