Автор висловлює особливу подяку

культурологу Наталі Ляшенко

за ідею назви статті

«Вообше-то я не п’ю, но іногда надо».

Із почутого в юрбі

3-5 липня 2011 року Всеукраїнська асоціація викладачів історії та суспільних дисциплін «Нова доба» проводила в Ужгороді семінар з основ реалізації полікультурного підходу у системі історичної освіти. Мета семінару полягала в апробації безпосередньо на аудиторії вчителів середніх шкіл та студентів педагогічних ВНЗ (майбутніх вчителів) матеріалів розробленого вченими-викладачами вищої школи навчального модулю «Нові підходи до історичної освіти в умовах багатокультурного суспільства», що основну увагу приділяє налагодженню діалогу між етнічними та релігійними спільнотами у нашій державі.. Як член авторського колективу модулю, що безпосередньо побував у загадковій ролі культуролога-консультанта для вчителів-істориків, автор публікації здійснив окремі скромні спостереження і, подібно до усіх філософів, дійшов у ході цих спостережень до окремих скромних висновків, які і хоче запропонувати нижче.

«У світлі входження України в мультикультурне суспільство…» Чесне слово, коли чуєш такий зачин, уже хочеться хапатися за пістолет. І річ не в Україні, не в реальному нашому культурному розмаїтті, навіть не в євроінтеграції, що відбувається незалежно від волі її учасників. Немає нічого поганого у тому, що нове суспільство потребує нової освіти, – якщо воно полікультурне, то полікультурної. Тим більше, якщо мова йде про вчителів історії, що, хочеш не хочеш, але виконують функції ідеологів. Річ у формальності самої поставки проблеми, яку спішать огорнутися туманом усталених, мало значущих, але звичних і «модних» риторичних зворотів. Справді, даний семінар, подібно до монади, є маленьким Всесвітом, крізь який можна побачити великий космос (точніше хаос) нашої полікультурної розгубленості.

Перше питання: чого ми хочемо? Благі цілі натикаються на відсутність чи неадекватність  засобів їх реалізації.  Ми хочемо готувати вчителя, здатного вмістити в голову дитини думку про толерантність до Іншого, щоб іудейські пейси чи мусульманська паранджа не викликали ксенофобії – хворобливої неприязні до Чужого, чи то на рівні побутових насмішок, чи то на рівні політичних амбіцій. Чудово. Друге питання: як це зробити? Викладати історію України як багатокультурної країни – викладати не так, як це робилося раніше, за одноманітною лінійною матрицею зміни епох і героїв. Викладати максимально (?) правдиво, без міфів і фальсифікацій – або з новими міфами-фальсифікаціями відповідно до нових підходів. Стоп. З’являється нове слово – «підходи». Це дещо дуже велике, непосильне, парадигмальне і фундаментальне – концептуальне настільки, що пересічний вчитель впадає у жах, ледве почувши це слово, як, наприклад, одна з вчительок відсахнулася від мене при слові «дефініція», наївно запитавши: «Це ви у себе так говорите?» У цієї фрази не вистачало лише характерної кінцівки: «А в нашому селі так не говорять», – щоб розпочався справжнісінький трагіфарс у дусі Кайдашевої сім’ї. «Так, - кажу я, – у себе. У нашому великому ізольованому від реальності хуторі під назвою «Академічна наука», представники якої сидять і розкладають молекули на атоми, поки розкладається картопля на полях, як писав незабутній Володимир Семенович». Насправді полем стала середня школа. Перед нею академічна махина дефініцій, концептів та інших умудрених класифікацій виявилася повністю безсилою.

Зустріч школи і науки стала драмою з елементами комедії. Стикнулися не просто два рівня «єдиної системи освіти», що діють у комплексі, як про це написано в підручниках з педагогіки. Зустрілися живі, реальні, конкретні люди – люди різної релігійності, ментальності, манери поводження, рівня знань, шкали цінностей, навіть моделей одягу. От з чого треба починати багатокультурність. Перш ніж виходити страждати за білих циган та інші етнічні меншини, треба зазирнути в розкол класовий, соціальний, внутрішній. Складалося враження, що історики і філософи, вчителі і викладачі, вчені і педагоги і досі живуть якщо не на різних планетах, то, принаймні, у різних епохах. І сьогоднішній студент, вчорашній школяр, не просто переходить з школи в університет, він міняє духовне помешкання. Не дивно, що після таких світоглядних стрибків, у молоді їде дах. Трохи світоглядно-історичного екскурсу. Середня школа по інерції продовжує кувати з учня модерну «людину-масу», вища ж школа (особливо філософська, бо історична вища освіта тяжіє до консерватизму) вдається до інноваційного моделювання постмодерної «людини-гравця».

Масовізація культури як симптом духовної «хвороби» суспільства доби модерну досягає свого апогею в ХХ ст., початок якого традиційно усвідомлюється як доба «кризи культури» – відчуження, втрати віри, занепаду моральних й естетичних цінностей.  Авангард як остання відчайдушна і утопічна спроба творчої інтелігенції Європи побудувати своєрідний «богемний» ковчег порятунку, протиставивши міщанському світові повсякдення екзотично-елітарний метафізичний смисл Краси, – завершилася поразкою. Погляди К. Маркса, Ф. Достоєвського, Л. Толстого, Ф. Ніцше, М.О. Бердяєва, Л. де Блуа, З. Фрейда, Х. Ортега-і-Гасета – при усій їх позірній не співмірності і протилежності – мали на меті одне: припинити чи уповільнити загрозливий лавиноподібний процес вульгаризації культури, який несло із собою технократичне суспільство «мас».

Прогрес індустріалізації, світові і громадянські війни, революції, крах колоніальних імперій, бунти колонізованих народів призвели до активних міграцій, наслідком яких стало перемішування гігантських мас людей, що,  виїхавши із селищ  і таким чином втративши базову фольклорно-міфопоетичну складову своєї ідентичності, тим не менш, ще не здобули нової інтелектуальної та професійної ідентичності міського типу. У результаті зазначених пересувань (підтримуваних, до речі, принципом вертикальної мобільності, втіленим в «американській» та «радянській» мрії про «князя з грязі») утворюється вельми рухливий маргінальний прошарок соціально агресивних «середньостатистичних індивідів», буття яких є межею між народною та високою культурою. Цей зазор посідає феномен кітчу (міщанського фольклору) – середнього мистецтва для середніх людей, масового смаку для спраглих на яскраву видовищність мас. Комерціалізація мистецтва, темпи якої дедалі зростали, супроводжувалася не менш інтенсивною ідеологізацією художньої творчості у межах тоталітарних режимів, у результаті чого утворюється своєрідних різновид масового тоталітарного мистецтва і масової  тоталітарної культури.

Відтак, тотальність охопила усі сфери буття людини, включаючи педагогіку. Середня школа як інструмент масовізації обернулася гігантською соціальною мегамашиною, гвинтиком якої постала «людина-маса» – середньостатистичний індивід, дитя стандартизації та уніфікації. «Білий   верх – чорний низ». І не дай Боже, навпаки. Головна ознака «людини-маси»,  як ми це пам’ятаємо ще з праці іспанського філософа Хосе Ортега-і-Гасета «Повстання мас», полягає не в ортодоксальності, не у ворожості ставлення до Іншого,  а просто… у нездатності його помічати. «Людина-маса» аж ніяк не є нетерпимим фундаменталістом з комплексом «образу ворога» у голові. Для неї не існує ніякого занепокоєння і ніяких комплексів, оскільки не існує ніяких ворогів. У «людини-маси» немає опонентів, бо вона просто не хоче і не може помічати іншість протилежного. Вона цілком задоволена наявним у неї пакетом знань, якими б куцими і поверховими вони не були, і не потребує їх обґрунтування, доповнення чи вдосконалення, оскільки ні з ким себе не порівнює. «Людина-маса» впевнена у володінні абсолютною істиною, писав знаменитий іспанець сто років тому, тому не відчуває проблем. Як сказала мені одна вчителька у відповідь на моє зауваження про проблеми адаптації середньої та вищої освіти: «Це у вас, високолобих філософів, проблеми. У нас, учителів, ніяких проблем нема». Нема. Точка. «Проблеми» – явища, які не відповідають обивательським стандартам маси, відхиляючись вгору чи вниз від її «норми» (божевілля, сексуальність, вільнодумство, творчість), витісняються на периферію Культури Здорового Глузду.  При цьому маса не розрізняє високих і низьких виявів відхилення: свободи і анархії, варварства і геніальності, вільнодумства і дешевого епатажу.

Так з’являється інтенція до репрезентації генія як «злодія», вічна образа одинокого інтелектуала на «натовп», що стає джерелом безкінечної іронії (сленговою мовою –  «стьобу») – ознаки його трагічної самотності серед фарисейської глухої публіки. Апломб всезнання, який супроводжує оптимістичні заклики будь-якої структури, не міг не викликати спротив у вигляді постмодерної гри із структурою. Постмодерн мав на меті врятувати індивідуальність, вийнявши суб’єкта із соціальних личин системи, її масок, сфер, статусів і ролей. У 1968 році студенти Сорбонни виходять на вулиці Парижа, залишивши на дошці напис: «Структури не виходять на вулицю!» У 2011 році київські культурологи крокують вулицями Ужгороду на очах обуреного вчительства, хто у кумедних бантиках, хто у кольорових спідницях поверх джинсів.  З іншого боку, індивідуалізація особистості, активно підхоплена контркультурними рухами періоду «сексуальної революції» в Америці (хіпі, бітники, рокери), обернулася трагедією самозаперечення. Справді, протестуючи проти бездушних обивательських тотально-масових структур, постмодерн, разом із ними, заперечив метанаративи – вищі духовні цінності людства (згадаймо ще ніцшевське «Бог помер») як основа особистісного самовизначення у просторі культури.  В результаті були підірвані засади ідентифікації суб’єкта, девальвація цінностей якого призвела до повного розчарування в історії. Наступає криза ідентичності, "смерть" Бога стає смертю самої людини, намагаючись врятувати яку постмодерн не помічає, як її ж і втрачає. Головний герой постмодерну відтепер ставиться до історії не серйозно і драматично, але іронічно і грайливо: у цьому ставленні домінує не ідеалізація, а цитація (довільне комбінування фрагментів культур), не моральне «співпереживання» тексту, а естетична «насолода» ним. На зміну пафосу «розуміння» приходить гра.

Втрата особистості у постмодерній грі викривляє її первинний романтичний сенс гри як метафізичного засобу порятунку («гра в бісер» у Германа Гесе). Гра, позбавлена метанаративів, із засобу порятунку інтелігента від пафосу маси перетворюється в естетичну самоціль, руйнуючи внутрішню цілість особистості постмодерніста. Феномен кіберкультури у цьому плані є чи не найістотнішим симптомом самодостатньої руйнівної гри, яка, будучи механізмом психологічного захисту, одночасно позбавляє граючого почуття етичної відповідальності. Притаманна комп’ютерній грі підвищена увага до чуттєво-тілесних аспектів буття людини як до таких, що забезпечують найповніше переживання світу, та пов’язаний із нею перехід від вербальності до візуальності викликають до життя так звані «актуальні» форми комунікативно-мистецьких практик, в контексті яких створюється своєрідний міфологічний образ архетип, який принципово відрізняється від класичного міфу про пригоди героя, – це образ «самозбереження героя», його гарантованої безпеки, що походить з відповідної функції комп’ютерних ігор, нагадуючи нам про рятівний «ремінь» туриста, повернення додому якому є забезпеченим, – і означає можливість безкінечного повторення кожної ситуації буття. Можливість «зберегтися» з ігрового прийому перетворюється на духовну настанову і послаблює почуття ризику, а отже, й етичної відповідальності за скоєні вчинки.

Особистість гравця, позбавленого відповідальності, якщо вона проектується в поле історії і культури, перетворюється в особистість ліберала, який з іронічною індиферентністю споглядає над численними іншими і кепкує з їх культурного розмаїття. Хіба не грали на цьому пресловутому семінарі ми, філософи і культурологи, гуру полікультурності, вдягнені за останньою модою, веселі та вільнодумні, іронічно фамільярні й одночасно витончено інтелектуальні у виразах і жестах? І цю породу нащадків Андруховича надіслали консультувати старих зубрів Маркса і Леніна? І як тут не обійтися від трагіфарсу? Від нас жадають полікультурності, але її глибинні світоглядні вектори залишаються чужими і непотрібними. Їм протистоїть архаїчний монстр у вигляді релікту маси – старомодного вчителя історії, що продовжує «шанувати традиції».

Отже, як бачимо цілі сучасної історичної освіти прийшли у протиріччя із засобами. Намагання моделювати полікультурність – з реальною нездатністю вчителів його прийняти і директивно, як звикла радянська школа, «взяти до відома». Нас просили хоча б не замикатися в кабінетних текстах докторських дисертацій, а викласти концепції полікультурної освіти доступною мовою. Філософи ж, себто ми, маскуючи свою нездатність говорити просто, істерично наполягали на «неприпустимості примітиву». Так, звісно, адаптація потрібна, і наша вина у тому, що ми не можемо висловлюватися ясною мовою пізнього Гайдеггера, залишаючись, як сказала одна ленінка-вчителька, «страшно далекими від народу».

З іншого боку, адаптація – це спрощення, а не сплощення. Один із колег на семінарі, пропонуючи мені висловлюватися «людською мовою», справедливо, що гріха таїти, уподібнив мене герою анекдоту, який на запитання сина «Татку, чому яблучко солодке?», прочитав кількагодинну лекцію про властивості молекул і біологічних клітин.  З іншого боку, спрощення має свої межі, воно не повинне скочуватися до рівня: «Здрастуй, яблучко!», – продовжував мій колега. Золоті слова, нічого не скажеш. Залишається тільки випити, бо вирішити, де баланс між «молекулами» і яблучком таки важко. Теорія – кульгава, практика – сліпа, а тримати одне одного, як у притчі Григорія Сковороди, вони не бажають.

Модуль наш призначений для студентів історичних факультетів педагогічних ВНЗ. Якщо ми нівелюємо філософську глибину, підлаштовуючись під наявний середньостатистичний рівень провінційного вчителя, яких майбутніх педагогів ми підготуємо? Нове покоління «людини-маси»? Невігластво, поставлене на зручний конвеєр «потреб практики», що не вимагає від освітян додаткового думання, поповнення знань? Що ж їм тоді залишеться адаптувати, якщо вони будуть продовжувати отримувати стандартне примітивне знання, запаковане для надійності в «безпечну» глуздову форму? І чи можна тоді докоряти вчительці, яка, зауважуючи, що вони відділили педагогічну істину від філософської «хиби», кілька разів вагомо повторила (цитую в оригіналі): «Мы отделили зерна от плЁвел». І чи можна докоряти «запльованим» істинами з «єдиного правильного» підручника (а саме це від нас і вимагали) школярам, які говорять, що вони не хочуть заучувати напам’ять фразу, що «філософія – це наука про закони людського мислення»? Немає нічого дивного, що, читаючи замість оригіналів «адаптовані» тексти критики, наші діти потім ненавидять навчання і рятуються від ханжества під забором, впадаючи в іншу крайність – крайність постмодерної (під-заборної) анархії.

Все ж, як довело життя, учні таки перевершують вчителів у мудрості. Істина, навіть істина багатостраждальної багатокультурності, народжується у пригодах реального спілкування, у мандрах старовинним містечком, у довгих вечірніх розмовах, у малих задушевних колах бесід, що, виходячи за межі переконань, майже за Мартіном Бубером, не руйнують переконань жодного з учасників. Запам’ятався міст над річкою Уж з тяжкою, коричневою, як в описах Мілана Кундери, водою, яким я, православна християнка,  крокую із студенткою-мусульманкою, і бесідую про свободу і вину. Вона говорить мені про уму, про пророків, раптом зупиняємося біля православного собору, кажу: «Мені у церкву, помолитися». Вона киває, усміхається. Вночі сидимо у студентській кімнаті, спілкуємося про головне,  друга героїня оповідає про свого церковного батюшку. Та, що вірить в Аллаха, у кутку справляє намаз. Питаю: «Чи нам не замовчати?». «Ні, - відповідають, - їй і так добре». Для того, щоб прийти до цього, ми, філософи прочитали сотні критик та апологій мультикультуралізму. І те – не завжди виходить. Маємо потрійні докори дзеркалам. Розгублені кабінетні ідеологи дорікають закостенілим вчителям-практикам, а ті дорікають «розбещеній молоді». Як відомо, коли з обличчям не все в порядку, соціум не винуватий.

Втім, не так все і погано, якщо маємо таке «постмодерне покоління». Якщо у Київ зі мною приїжджає вчителька з-під Кіровограду і, розбираючи уривки моєї докторської дисертації, до всього, йде зі мною на знамениту богемну Пейзажну алею – блукати серед хіппі, музикантів, художників, поетів та інших маргіналів. Дивлячись, як вона, у суворій чорній спідниці, підспівує реп на київській схилах, мимоволі переконуєшся: діалог все ж таки існує. Навіть, якщо його одразу і не бачиш. Так вип’ємо ж за полікультурність, любі освітяни! Недарма ми, філософи, вважаємо, що «самозаперечення є внутрішнім іманентним чинником діалектичного розвитку феномену», або, як казав один ужгородський гуляка, «я взагалі-то не п’ю, але іноді треба». Тож, будьмо. Тими, ким є, – хоча б так.