Гадаю, не треба представляти освіченому читачеві академіка Івана Дзюбу, якому 26 липня виповнюється 80 років. Одразу спадають на гадку його "Інтернаціоналізм чи русифікація?", шевченкознавчі розвідки, присвячені фундаментальним проблемам культури книги та статті в періодиці. Проте не треба думати, що Івана Дзюбу хвилювали тільки властиво українські питання. Адже в імперській державі, яку відтворили під гаслами інтернаціоналізму більшовики, на повну потужність розцвів ледь замаскований великодержавний шовінізм, органічним супутником якого завжди був антисемітизм, а ідеологічно-політичною формою вияву – чорносотенство. А відтак ішлося про звільнення не лише від національного гноблення та тоталітарного політичного режиму, а й від тотальної брехні, від аморальності Системи, яка нацьковувала нації та етноси один на одного, ставлячи когось на перші місця в ієрархії "братніх народів", когось – на другі та треті, а когось – узагалі за межі "соціалістичної спільноти націй", замовчуючи сам факт їхнього існування, як-от кримських татар у повоєнний час і до пізньої перебудови. Одне слово, совєтські "юберменші" та "унтерменші" по-компартійному.

Тож не випадково у творчості та практичній діяльності Івана Дзюби значне місце посіла боротьба із чорносотенством – як новітнім, так і класичним, що залишило по собі не тільки погроми та цькування інородців, а й чимало текстів із претензією на теоретичність. Ця боротьба у формі виступів проти новітнього міщанства у журналі "Вітчизна" та тижневику "Літературна Україна" розгорнулася із самого початку 1960-х. А фактично паралельно з написанням і розсиланням тексту "Інтернаціоналізму чи русифікації?" Дзюба вчиняє не менш сміливий крок: у вересні 1966 року він виступає на забороненому владою мітингу у Бабиному Яру.

Промова Івана Дзюби була на межі можливого і дозволеного тоді, і в деяких моментах виходила за ті межі. Дуже тонко і точно, без хизування власною ерудицією, як це полюбляють деякі вітчизняні інтелектуали, – але від того не менш обґрунтовано – вчений говорив про дуже болючі й до сьогодні проблеми. Отож варто дослухатися до того, що тоді було сказано.

“Бабин Яр – це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі, і тому українець не має права забувати про неї так само, як і єврей. Бабин Яр - це наша спільна трагедія, це трагедія перш за все українського і єврейського народів. Цю трагедію приніс нашим народам фашизм.

Однак не треба забувати, що фашизм починається не з Бабиного Яру і ним не вичерпується. Фашизм починається з неповаги до людини, а закінчується знищенням людини, знищенням народів. Але не обов’язково тільки таким знищенням, як у Бабиному Яру”. Бо ж може бути не тільки фізичне, а й культурне, моральне знищення цілих народів під виглядом їхнього "прилучення до цивілізації" та "формування нової людини". Слухачі і читачі (потім Дзюба зробив із тексту промови статтю для самвидаву) добре розуміли, що слово "фашизм" тут виступає синонімом слова "тоталітаризм" як такий, включно із тоталітаризмом совєтського зразка...

Закінчується промова Дзюби закликом: “Ми повинні всім своїм життям заперечити цивілізоване людиноненависництво і суспільне хамство. Нічого важливішого за це тепер для нас немає, бо інакше всі суспільні ідеали втрачають свій сенс”.

А стосовно нормальних і, сказати б, чесних міжнаціональних стосунків опальний науковець говорив речі прості, але водночас точні та афористичні: “Шлях до справжнього, а не фальшивого братерства не в самозабутті, а в самопізнанні, не зрікатися себе і пристосовуватися до інших, а бути собою і шанувати інших. Євреї мають право бути євреями, українці мають право бути українцями в повному і глибокому, а не тільки у формальному значенні цих слів.

Хай євреї знають єврейську історію, єврейську культуру, мову і гордяться ними. Хай українці знають українську історію, культуру, мову і гордяться ними. Хай вони знають історії і культури один одного, історію і культуру інших народів, вміють цінити себе і інших, як своїх братів.

Досягнути цього важко. Але краще прагнути до цього, ніж байдуже махнути рукою і плести за хвилею асиміляторства і пристосовництва, добра від яких не буде, а буде лишень хамство, блюзнірство і приховане людиноненависництво”.

Чи треба щось додавати до цього зараз, коли певні політичні сили прагнуть піднести на щит "позитивний досвід" і "чималі досягнення" совєтської доби, використавши їх для побудови новітнього варіанту авторитарної, а то й по суті тоталітарної системи?

Позиція Івана Дзюби, проголошена у ті роки, в основних рисах своїх залишалася тією самою, поглиблювалася аргументація та ширшим ставали виднокола окреслених проблем, особливо тоді, коли впали цензурні заборони. Він прямо назвав однією з головних причин існування в нинішньому українському суспільстві ксенофобських та чорносотенних настроїв ту антропологічну катастрофу, яка сталася в часу Голодомору. Адже останній підкріплювався різноманітними засобами, які всі разом вкарбовували у свідомість української спільноти факт її цілковитої залежності від більшовицької держави, її повної несуверенності не лише у державно-політичному, а і в соціальному та екзистенційному планах. Так само несуверенною з цих часів мала почуватися особистість: до скону мусила українська людина дякувати великому Сталінові, що змилувався свого часу над нею чи над її предками, нагодував більшовицькою макухою, надів на шию колгоспне, якщо у селі, чи пролетарське, якщо у місті, куди тікали селяни, ярмо з червоною стрічкою – і дав дозвіл працювати на перемогу світового комунізму. Таким чином, Голодомор – це тяжка національна травма, наслідки якої відчутні донині. Іван Дзюба пише про цю травму: "Голодомор 1932-33 років був тим страхітливо-переломним часом української історії, після якого вона у своїх життєтворчих зусиллях пішла “вниз”: була підірвана не лише біологічна, вітальна, соціально-творча, а й інтелектуальна сила нації. Адже фізичне винищення селянства було скоординоване з викоріненням національної інтелігенції. Ця скоординованість не випадкова: більшовицькі стратеги були майстрами глибоко продуманих випереджальних акцій". Після цього абсолютна більшість населення Наддніпрянщини була здатна лише на пасивний протест проти більшовизму, бо "внутрішній Сталін" – це ще й страх перед Державою, яка замістила собою у свідомості та підсвідомості значної частини загалу Бога (книга "Пастка. Тридцять років зі Сталіним. П‘ятдесят років без Сталіна”, 2003 рік).

У цей же час Іван Дзюба бере участь у практичних діях проти новітнього чорносотенства різного ґатунку. Він з моменту створення є співголовою громадського комітету "Бабин Яр", рішуче і різко реагує на прояви міжнаціональної нетолерантності, звідки б вони не виходили. Маловідомий чи взагалі невідомий загалові факт: 2008 року академік Дзюба змушений був витратити чимало свого часу і докласти серйозних зусиль, щоб у журналі "Сучасність", який він редагував у 1990-х, але який із фінансових причин утратив самостійність і перейшов під егіду Інституту національної пам’яті, не з’явилися "теоретичні" статті із вихвалянням етнонаціональної диктатури як найоптимальнішої для України та ледь не "ідеального суспільного устрою", начебто досягнутого в нацистській Німеччині.

А влітку цього року Іван Михайлович надрукував книгу "Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.", у якій особливе місце займають розділи "Епізоди з історії російського націоналізму" (чорносотенство початку ХХ століття, антисемітизм, українофобія, ненависть до "інородців"), "Прокислі "щі" від Табачника" (проповідь ксенофобії та возвеличення імперії Романових нинішнім міністром освіти і науки, молоді і спорту), "Галичанофобія – отруйне вістря українофобії". Сам Іван Дзюба зазначає: "Упродовж усього ХХ століття на теренах Російської імперії, Радянського Союзу, а потім пострадянських країн не було ганебнішого для інтелігента назвиська, ніж «чорносотенець». Це назвисько (яке здебільше було і самоназвою певних осіб та певного потужного руху) символізувало гримучу суміш монархічної демагогії або сліпоти та ксенофобії (особливо ж ненависті до «внутрішніх ворогів» – «інородців»). Гостро негативний образ чорносотенця був такий безумовний і тривкий у свідомості суспільства, такий закорінений в історичних фактах і документах, в оцінках демократичної інтелігенції, що й припускати не доводилося якоїсь його реабілітації. Однак у ХХI столітті вона відбувається". Але йдеться не про щось таке, що відбувалося і відбувається нині десь далеко від Києва, Харкова та Одеси: "Річ у тім, що серед чорносотенців, зокрема й серед їхніх ідеологів та провідників, дуже значний відсоток становили наші рідні малороси. І вони органічно поєднували затятий монархізм, успадкований від тих, кого Шевченко назвав: «дядьки отечества чужого», – з антисемітизмом і антиукраїнством (люто воюючи з усіма формами «сепаратизму» та «мазепинства» і даючи кваліфіковану наводку владі). Ось про це і варто поговорити, оскільки спадщина чорносотенців-малоросів нині «востребована» і активно використовується в боротьбі проти України – їхніми ідеологічними спадкоємцями і тими, хто мислить умовну «Україну» лише як «часть русского мира» (про який вони знають не набагато більше, ніж про Україну). Хто стежить за їхніми ідеологічними кампаніями у пресі й на телешоу, того не може не вразити стародавність «доказової бази» антиукраїнства: мало не слово в слово повторюється те, з чим накидалися на «мазепинців», «сепаратистів», «самостійників» і т. д. прісної пам’яті Катков, Щоголєв, Савенко, Василій Шульгін, члени київського «Клуба русских националистов», а потім, за інших історичних умов, – більшовицькі нищителі «самостійництва»".

Демонстрація черносотенців в Одесі, 1905 рік

Академік Дзюба нагадує про національну політику голови уряду Російської імперії Петра Столипіна, котрого сьогодні навіть деякі ліберали у Росії та в Україні вважають взірцем реформатора: "1910 року він, уже як прем’єр, видав циркуляр, що забороняв створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей»". Але Петру Столипіну в цьому плані було дуже далеко до свого брата Олександра, який пропонував "остаточне розв’язання єврейського питання" задовго до Гітлера і Гіммлера. Дзюба цитує популярну на початку ХХ століття (три видання!) книгу "Национализм и национальное воспитание в России" професора психології Павла Ковалевського, "малороса", як той сам себе називає, присвячену головним чином боротьбі з усілякими "інородцями" (в тому числі й зрадниками-слов’янами, серед яких виявилися всі, крім росіян), найнебезпечнішими серед яких є "жестокосердые и человеконенавистные жиды". Професор психології перебирає варіанти подолання цієї небезпеки, найкращим вважаючи повне виселення євреїв із Російської імперії, найгіршим - їхню повну асиміляцію із обов’язковим переходом у православ’я, а поміж іншого зазначає: "А. А. Столыпин предлагает ещё одну меру: изыскание научным путём мер вымирания этой паразитной и вредной для мира народности. Будущее покажет – насколько он прав". Отож у нацистів були ідейні предтечі... Хоча сам професор Ковалевський схиляється до більш м’якої версії "розв’язання єврейської проблеми" – до "тихого погрому". Що це таке? Дзюба цитує визначення Ковалевського: "Тихий погром, состоящий во всеобщем бойкоте еврейских товаров. Этот тихий и законный погром настолько силён и могуществен, что заставил многих евреев покинуть Россию и переселиться в Палестину, Уганду и проч.".

Із книги Івана Дзюби читач може дізнатися і про деякі несподівані для себе речі: виявляється, "чорна сотня" на початку ХХ століття мала сильні й впливові організації в університетах та політехнікумах на території підросійської України: "Общество русских студентов" у Харкові, таке саме у Києві, "Священная лига" в Одесі.

Дає Дзюба і виразний портрет Андрія Стороженка, одного із лідерів Київського клубу російський націоналістів. Власне, цей портрет є радше автопортретом чорносотенця, настільки красномовні цитати з його писань наведені у книзі: "Следовало бы ещё подвести вас к зловонному болоту новейшей “украинской” т. наз. изящной словесности, познакомить вас с произведениям разных Франков и Маковеев, Кобринских и Кобылянских, Винниченков и Карманских, Козловських и Крымских, Лесь и Олесей, Пачовских и Капельгородских, Онацких и Чернявских, но, к сожалению, время на сходе... Скажу одно: испарения сатанинской злобы, ненависти и отчаяния, поднимающиеся от никому не нужных писаний господ и госпож, как бы выползших из каких-то подполий ада, прямо душат свежего человека". А поруч із зоологічною українофобією, як і завжди у чорносотенців, іде войовничий антисемітизм: "Не скрываются ли под некоторыми “украинскими” псевдонимами злобные сыны Иуды?.. Воинствующее революционное еврейство безусловно поддерживает украинофильство. Во-1-х, корифей украинофильства М. П. Драгоманов и М. С. Грушевський (статья “Конец гетто”!) всегда высказывались за еврейское равноправие. Во-2-х, евреи – проводники и сторонники как раз тех самых политических переворотов, к которым стремятся украинофилы. Как же им не идти вместе?".

"Чорна сотня" діяла з благословення церковних ієрархів, зокрема, петербурзького митрополита Антонія, київського і галицького митрополита Флавіана тощо. Іван Дзюба відзначає: "Один із найнатхненніших чорносотенців протоієрей Почаївської Лаври І. Восторгов закликав делегатів «Третьего Всероссийского Съезда Руських Людей в Киеве» гордитися своєю чорносотенною славою: «Пусть мы будем одиноки, пусть нас не станут называть европейцами, пусть зовут чёрносотенцами; пусть уверяют, что мы глупцы и невежды. Мы лучше останемся одиноки со своею правдою и народною совестью, чем, продав или затемнив правду, будем пользоваться снисходительными похвалами врагов»".

Щось нагадує із сьогодення, чи не так?

І що цікаво, виявляється, "головою Тульського відділення «Союза Русского народа» був Сергій Симанський – майбутній патріарх Алексій I", який одержав цю посаду 1945 року з благословення Сталіна. Так символічно зімкнулися дві великодержавні традиції: імперсько-чорносотенна та імперсько-більшовицька.

Отож далі у книзі – оповідь про сучасний великодержавний шовінізм і сучасне чорносотенство (передусім у тих їхніх формах, що претендують на інтелектуальність) та про традиційно наявних в Україні персонажів із подібними поглядами, в тому числі і в уряді та парламенті. Проте це все треба читати, тим більше, що стиль Івана Дзюби органічно поєднує академізм із публіцистичністю, чималий фактаж із інтелектуальною іронією.

А на закінчення – це одна цитата: "Нам потрібна чесна національна самокритика... Скажуть: ми й так биті, цьковані, принижені – як же нам ще й самих себе картати? Але ж їіба в кращому становищі була Україна в ХІХ столітті, яке породило могутню хвилю національної самокритики у Шевченка, Франка, Драгоманова, Лесі Українки, Володимира Cамійленка та ін.? І хіба самокритика є самоприниженням та самокартанням, а не навпаки: самоочищенням, самооновленням, самомобілізацією? Національна самокритика завжди була і буде не тільки зворотним боком національного поступу, але – що особливо важливо – і його єдино міцним фундаментом, єдиною гарантією морального здоров'я і справжності такого поступу".