25 серпня «Релігія в Україні» опублікувала статтю історика Сергія Савченка під претензійною назвою «Чи має Україна релігієзнавство? Нотатки на полях книжки про «кінець світу». В цій статті автор зупиняється на окремих недоліках однією монографії одного релігієзнавця – Віталія Докаша. І робить глобальні висновки про українське релігієзнавство: «Важко сказати, чи здатна Докашева студія когось зробити оптимістом. На мене вона подіяла зворотнім чином, підсиливши давню підозру: за двадцять років незалежності в Україні так і не з᾽явилося українське релігієзнавство».

Стаття Сергія Савченко викликає ряд принципових зауважень.

Чи існують підстави ставити під сумнів науковий рівень українського релігієзнавства?

По-перше, не можливо робити загальні висновки на основі аналізу якось одного факту. Тобто навіть якщо книга одного релігієзнавця була поганою, це ще не означає що в цілому українське релігієзнавство як наука – відсутнє.

По-друге, автор рецензії навіть не проробляє елементарного – аналізу тексту монографії як єдиного цілого. Кожна книга має ті чи інші недоліки. І навіть якщо б книга Віталія Докаша мала десяток помилок та інших недоліків – то це ще не означає, що в цілому дослідження не є хорошою науковою працею.

По-третє, українське релігієзнавство оцінило науковий доробок Віталія Докаша саме у вигляді докторської дисертації.

На цьому пункті необхідно зупинитися більш уважно.

Монографія Віталія Докаша була зроблена «під докторську». Смисл самого видання таких монографій – це попереднє обговорення науковою спільнотою. Монографія була широко представлена у продажі, у ті роки я сам її вільно купив та прочитав. Окремі помилки не викликали потреби написати рецензію, оскільки вони не ставили під сумнів цінність монографії як цілого. Думаю, що такі самі були думки і в інших релігієзнавців – як молодих, так і зрілих. Отже, якби монографія була дуже поганою – як це представляє Сергій Савченко – то негативні рецензії не забарилися б.

З іншого боку, якби монографія була бездоганною, то на неї були б численні позитивні рецензії. Але і цього не сталося – книга Віталія Докаша була сприйнята як хороша, добротна праця, але ніхто не оцінив її як революційну для українського релігієзнавства.

На основі монографії Віталій Докаш представив на розгляд Вченої Ради Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України власну докторську дисертацію «Трансформація есхато-хіліастичних концептів протестантської теології». Автореферат дисертації Віталія Докаша легко можна було б знайти на сайті Наукової бібліотеки ім. В. Вернадського. А при бажанні також можна було і почитати текст дисертації – наприклад, у тій же бібліотеці. Але навіть ознайомлення з авторефератом підказало б рецензенту Сергію Савченко, що один із пунктів його претензій не може бути врахованим. Методологія дисертаційного дослідження зазнала значних змін – покращилася і ускладнилася. Ознайомлення із авторефератом і текстом дисертації свідчить про значні зміни і в тексті дисертації. Наскільки стало відомо із документації, поданої до ВАК України після першого попереднього обговорення у Відділенні, Віталій Докаш переробив 40 % тексту, а саме врахував численні конкретні зауваження та докорінно змінив стиль свого тексту. І дійсно, всі ці зміни помітні у тексті дисертації. Отже, претензії колег-релігієзнавців були набагато більшими, ніж претензії історика Сергія Савченко. І ніхто не робив ніяких трагічних висновків. Звичайна праця, в якій і народжується кінцева якість релігієзнавчої науки. І як докторську дисертацію Віталій Докаш захистив текст, у якому зауваження колег були вже враховані.

Навіть якби одна книга в українському релігієзнавстві була б погана – це не значить, що воно, релігієзнавство, є чимось неіснуючим. І саме цього Сергієм Савченком не доведено: книга як ціле не проаналізована. Також не враховано різниці між текстом монографії та текстом дисертації. Але якщо рецензент хотів поставити під сумнів достоїнство Віталія Докаша як релігієзнавця, то мав би звернутися до кінцевого результату – до докторської дисертації та її автореферату. І про якість релігієзнавства розмірковувати саме на прикладах вже захищеного тексту, а не монографії.

Крім аналізу окремих недоліків книги, Сергій Савченко допускає некоректні конфесійно заангажовані висловлювання. Очевидно, що для праці над темою Віталій Докаш мав звертатися за літературою до протестантів різних напрямків, до теологів та віруючих різних конфесій. І як чемна людина, мав би їм подякувати. Робити із такої подяки пункт звинувачення – це вершина некоректності для рецензії, яку собі Сергій Савченко чомусь дозволяє.

Так само Сергій Савченко вважає, що релігієзнавець не має свободи класифікації різних конфесій, а має бути зв’язаним якимись «ортодоксальними» схемами. Такого роду претензії – дивні для людини, яка в принципі мала б знати про вимоги позаконфесійності для науковця-релігієзнавця чи науковця-історика.

Отже, окремі недоліки книги Віталія Докаша не можуть бути основою для «вироку» навіть йому особисто як релігієзнавцю. Тим більше, немає жодних підстав для виголошення категоричних висновків про не-існування релігієзнавства в Україні. Бажаємо Сергію Савченко переосмислити власні принципи рецензування – не менше ніж на 40 %! Може, після цього його рецензії будуть викликати більш конкретні та цікавіші дискусії.

Теги: