Щодо приїзду патріарха Кирила вже було висловлено немало гіпотез та зламано немало списів у спробах розтлумачити його слова, звернення та ключові гасла. Редакція «РвУ» звернулася за розгорнутим коментарем до політолога, директора Центру соціальних досліджень «Софія» Андрія Єрмолаєва. На думку експерта, цей візит та озвучені у його процесі гасла та твердження цілком вкладаються в канву нової політики, що її проводитиме Руська православна Церква як у межах РФ, так і (що іще більш важливо) поза кордонами Російської Федерації.

Вступ
Багато було здогадок і спростувань відносно того, яким саме є цей візит – пастирським чи швидше політичним. Очевидно, навіть поява таких тлумачень зумовлена наявністю усталених стереотипів про тісний взаємозв’язок, що існує між РПЦ та державною владою в Росії. Стереотип цей сформувався під впливом історичних обставин і особливостей суспільного розвитку. Зокрема, це пов’язано з  історією Церкви часів Російської імперії. Не слід забувати і про специфічність історії РПЦ в радянський період, коли вона була під наглядом спецслужб і державної машини. Однак тепер, на мій погляд, ситуація докорінно змінилася, і ми спостерігаємо досить цікаві внутрішні процеси в РПЦ, пов’язані зі зміною клерикальних кіл. Це визначається і тим, що нині в РПЦ новий очільник – патріарх Кирил, а нова мітла по-новому мете. З цього випливають і нові, більш потужні спроби зміцнення базових доктринальних позицій РПЦ.
Проекти патріарха, головний біль РПЦ та лідери для України Нині варто розглядати системні зміни, запропоновані патріархом Кирилом, як окремий проект. Згадаймо: раніше, коли були спроби зміцнити якісь доктринальні позиції, посилити вплив РПЦ, то в період патріарха Алексія ІІ це відбувалося в річищі державних заяв і підходів, про що свідчить, зокрема, соціальна доктрина РПЦ. Зараз ми спостерігаємо іншу картину, коли РПЦ намагається сформувати більш чіткі християнські догмати, пов’язані з новими орієнтирами суто церковної, а не державницької політики, з  пошуком актуальних відповідей на виклики сьогодення.

Про репозиціонування Руської православної Церкви
І в цих спробах і пошуках я прямого зв’язку із замовленням держави чи то впливом держави не бачу. Зараз РПЦ шукає власний шлях до самовиживання. Більше того, мені здається, що в цьому РПЦ абсолютно не оригінальна. Не великий секрет, що більшість церковних організацій, світових релігій зокрема, значне число з яких до останнього часу вважалися провідними, наприклад Римо-католицька Церква, переживає глибоку кризу. Причому ця криза пов’язана не з «очима, які чи то світяться», чи то ні, і не з тим, чи є вірні, чи їх більше, чи їх менше. Питання полягає в іншому. Церква зараз не встигає відповідати на нові суспільні запити, пов’язані з запитом на віру. Як на мене, то цей процес можна порівняти з кризою, яку переживав світ за часів Просвітництва і формування раціональної свідомості. Віра, та сліпа віра, яка була абсолютна керована церквою, почала змінюватись філософськими вченнями, які пропонували більш глибоке і складне розуміння божественного начала. Що ми спостерігаємо зараз у світі? Розгортається явище, яке можна назвати «пандемія сект». Причому воно притаманно не тільки християнству – приблизно те саме відбувається і в буддизмі, і в ісламі. Те саме в Китаї – вони переживають часи змін, пов’язаних з традиційними релігіями та філософськими вченнями, що часто функціонують як релігії. Це особливість часу. З одного боку, у світі вичерпано, як на мене, період панування раціонального, картезіанського начала, і більшість людей знову шукають якихось важливих моральних відповідей. До речі, символічно, що Церква, у т. ч РПЦ, визначає одним із чинників кризи кризу моральну, (нравственную). З іншого боку, саме Церква, яка є організацією негнучкою, з обмеженим колом соціальних практик, проходить оце випробування запитом на віру. За моїми спостереженнями, і спостереженнями моїх знайомих, нові сектантські рухи, і в тому числі християнські сектантські рухи, інтенсивно поширюються завдяки потужним соціальним практикам, зокрема реабілітаційним. Саме вони виглядають як ті напрями організацій діяльності  релігійних громад, що можуть запропонувати вирішення питань, що турбують людей не лише в сенсі духовному, але й у практичному зрізі. Що це за питання: облаштування сьогодні свого життя, життя своєї родини, допомога у вирішенні побутових проблем тощо.
Навіть зараз, коли РПЦ, до речі, як і українські християнські конфесії, намагаються формулювати свої відповіді на ті проблеми, які переживає країна і світ, вони переважно говорять про духовні відповіді. А ми нині живемо в той час, коли людина готова вірити, маючи практичне підтвердження своєї віри. Віра стає практичною. І в цьому сенсі традиційні Церкви втрачають конкурентність. Тому можна говорити про репозиціонування РПЦ – від позиції вичікувальної, пасивної, коли Церква залучала вірних, очікуючи на громади, до позиції проведення активної пастирської політики (до речі, саме так була позиціонована поїздка Кирила в Україну). Таке репозиціонування – це одна з відповідей на соціальний запит.

Ідея наднаціональності Церкви
Мені видалося цікавим і те, що патріарх приїхав не просто наводити лад на прилеглих територіях, а переважно для того, щоб принести нові цікаві меседжі і посили. Один із найцікавіших, як на мене, постулат про наднаціональність церкви. Прикметно, що це гасло не означає віддзеркалення політичних процесів у Російській Федерації, але зміну розуміння самої Руської православної Церкви. Адже якщо зараз не вирішиться проблема залежності церкви від державної політики РФ, то РПЦ буде приречена на ті самі руйнівні процеси, що їх пережило православ’я в Україні. Більше того, коли ми говоримо про кризу в сучасних церковних організаціях, то маємо враховувати не лише проблему у відносинах церква-суспільство, але й проблему у дихотомії церква-держава. Чимало церковних організацій стали своєрідними жертвами проектів національних держав, коли клерикальні кола почали інтегруватися, тісно співпрацювати з національними елітами, насамперед аристократичними. Сфера компетенції таких кіл дуже часто обмежувалася лише національним масштабом, а відповідно, і ті процеси, що зараз відбуваються на наддержавному рівні, коли суспільство стає більш інтегрованим, глобальним, формують виклики для самої Церкви, не призвичаєної працювати в такому масштабі. Її обмеженість, некомпетентність поза державними кордонами позбавляє її можливостей впливати на ключові процеси та знакові події. Тому меседж Кирила відносно того, що православна громада віруючих не є громадою лише російської держави, а громадою по духу, по вірі, свідчить про велику інтелектуальну роботу, яка зараз відбулася в РПЦ. Історичний парадокс полягає в тому, що процес оцих змін у клерикальних колах РПЦ і змін доктринальних збігся у часі зі змінами в державній політиці РФ. Очевидно, це зумовлене тим, що не спрацювала модель нового національного відродження, запропонована екс-президентом Путіним на початку 2000-х років. Ми пам’ятаємо, що послання Президента 2001 року до Державної думи було присвячене національному питання та розвитку громадянського суспільства. Ним було продовжено тему про російську націю і самовизначення росіян. Але, як показав досвід, національне питання в Росії дуже складне, і тому поки не вирішене. Відповідно, російська влада зазнала невдачі з власними пошуками ідеології великої держави, оскільки ця ідеологія повинна була мати або національний відтінок, чи то космополітичний відтінок. І от тепер ця невдача компенсується новою активною політикою РПЦ. Чи є це договірною грою, чи є це збіг історичний, покаже час. Кирил і ті, кого він зараз залучає до свого оточення, набагато більш активна й агресивна команда, аніж їх попередники. Тому спрощувати ситуацію, ототожнюючи патріарха з таким собі клерком з адміністрації Медведєва-Путіна – це означає нерозуміння сутності питання, навіть певну профанацію. Невипадково й те, що Кирил використав поїздку в Україну для декларацій та інсталяцій. Серед яких, повторюся,  ключовою є теза про наднаціональність – важливе гасло, що може виправдати активну й агресивну політику РПЦ понад державними кордонами і змінити традиційне, досить консервативне бачення відносин церкви і національної держави. Це, до речі, виклик для російської влади, яка ще не знає, як відповідати на цей меседж. Що він означає? Що означає, наприклад, рівновіддаленість, а відповідно і рівнонаближеність московської патріархії від (до) російської влади. Чи є це водночас дистанціювання від влади країн, які позиціонуються як християнські: з Україною, наприклад, або ж Білоруссю. І тут Церква також отримує можливість нової гри. Вона стає суб’єктом політики, як би не відхрещувались її ієрархи, але ми розуміємо, що саме таким є стан речей. Тим більше, що церква як інституція вплетена в ці державно-суспільні стосунки.
Отже, задекларована політика РПЦ – це політика наднаціональна. Чи буде вона імперською за характером? Імперії – це питання сьогодні більшою мірою спекулятивне, аніж змістовне. Часи імперій, у тому значенні, який я в нього вкладаю, відішли незворотньо в минуле. Фактично, епоха імперій закінчилася після ІІ світової війни. І нових імперських організацій бути не може. Інша справа, що ми можемо говорити не про імперії, а про імперіоміфи. Про існування певних соціально-економічних світів, де міждержавні взаємини поєднуються в колективну інтегральну структуру. Невипадково ХХ століття закінчується появою таких великих регіональних організацій, як ЄС та інші, які дуже часто позиціонуються не лише як суспільно-економічна, але й політична структура. Однак ХХІ століття запропонує нам подальші прояви таких утворень. Можливо, це буде латиноамериканське  або північноамериканське, або ж якесь азійське наддержавне утворення зі своєрідними органами управління та контролю. При  цьому в рамках таких утворень буде переосмислено і національні ідентичності. Тому, з огляду на вищевикладене, функцією церковних організацій буде знайти своє місце в цьому новому, постнаціональному світі. І в цьому сенсі позиція РПЦ вкрай цікава. Більше того, вона зустрічає цей новий світ із новою соціально-економічною доктриною, чого давно вже не було.

Засідання Синоду та історичний символізм
Серед подій, які супроводжували візит Кирила в Україну, можна виділити засідання Священного Синоду РПЦ, що проходило в Києво-Печерській лаврі. На перший погляд може видатись, що там розглядались питання не найпершої ваги, але їх символізм полягає у тому, що проведення засідання Синоду – це не стільки своєрідна галочка в порядку денному візиту, скільки вияв довіри, підтвердження певної історичної тяглості. Оскільки питання, що вирішувалися на Синоді, вирішувалися на теренах, де перебуває українська християнська православна громада. А всі ми пам’ятаємо, що саме українські клерикальні кола стали чинником радикальним реформ у Росії часів Петра. До речі, думка не дуже популярна, але ряд фахівців, серед них той-таки князь Трубецькой, стверджують, що «малоросійський» поворот відбувся. В літературі, церковній організації. Змінилися такаж вчення та ритуали, трансформувалися окремі ритуальні практики, і від цього часу російська аристократична еліта стала більш європоорієнтованою. Цим вона завдячує тодішнім малоросам (українцям), або, як їх називали російські письменники та історики, «західна русь», які вплинули на зміни в соціумі. Тому я вбачаю в цьому засіданні символічність сьогоднішнього дня.

Про економічну кризу та статус Севастополя
Велику увагу було приділено патріархом питанню та проблемам економічної кризи. Тема про соціально-економічну кризу супроводжувалася не лише оцінками РПЦ, але й обережними спробами запропонувати власне доктринальне бачення. Починаючи від критики так званого ліберального капіталізму, який не впорався з цією кризою, і закінчуючи пропозиціями щодо нових напрацювань, спрямованих на зміну світоустрою. Чому це цікаво? Тому що сьогодні про наявність відкритих креативних пропозицій щодо зміни світоустрою можна говорити лише в контексті країн ісламу. Саме вони пропонують інші практики ведення бізнесу, інші принципи банківської справи. Таких доктринальних і при цьому практичних пропозицій дотепер не запропоновано християнськими конфесіями.  Це лише зараз РПЦ, стурбована глобальною кризою, впритул взялася до цього питання. Причому пропоновані нею варіанти –  цікава інтелектуально-духовна пропозиція. Водночас це виклик для інших православних церков.

Дискусії та подразники
Маю сказати, що дискусія, яка почалася в Україні навколо візиту патріарха, більшою мірою орієнтована на зовнішні і поверхові вияви цього турне та поведінки предстоятеля РПЦ. Ця дискусія свідомо приховала й фетишизувала ті виклики й подразники, які насправді стоять за візитом предстоятеля РПЦ. Що я маю на увазі? Моя версія така: основним подразником є саме те нове крило, яке прийшло разом із Кирилом. Це нове покоління клерикалів з високим рівнем креативності, свідченям чого є поведінка не лише патріарха, але й тих, хто його супроводжує і виступає на круглих столах і прес-конференціях. Це виклик, тому з ними вже не можна спілкуватися мовою ритуальних галочок. Видно, що це системний, підготовлений візит, який буде мати продовження. Підтвердженням є те, що формується нова духовно-ментальна карта православного. Пропонується інше означення Києва – як південної столиці руського православ’я. Прикметно, що про це говорив В.Путін, коли, будучи президентом РФ, здійснював офіційний візит до Києва. Тобто тут теж простежується певний елемент політичний. Знаковим є й інший момент: РПЦ виступила конкурентом як російської, так і української влади в питанні Севастополя. Адже і Київ, і Москва виступають суперниками у здійсненні впливу на це місто. І от, за словами патріарха, Севастополь має стати місцем паломництва. Відповідно, це вже не буде ні воєнна, ні туристична зона. Тут РПЦ легко переграла інших конкурентів, бо якщо це місце паломництва, то про який флот може йтися? Адже через два-три роки виникнуть питання, пов’язані з організацією поїздок, інфраструктурою, підтриманням ладу, якщо буде реалізовано цей проект. І це ще одна доктринальна перемога РРПЦ.
От чому така підготовленість РПЦ сильно знервувала представників інших християнських церков в Україні, і православних у тому числі. Суть проблеми полягає в тому, що до цього візиту українські церкви обмежувалися слабким дипломатичним діалогом і розподілили сфери впливу за своєрідним общинно-феодальним принципом. Ні миру, ні війни, нічого вирішити реально не здатні, у креативному річищі наслідують одна одну. А тут новий повів, новий підхід. Можливо, наступна моя теза прозвучить дещо виклично, але жоден український священик, що представляє ту чи іншу християнську конфесію, не завдав собі клопоту вийти на широку аудиторію, донести якісь послання до глядача, слухача. Я нікого не хочу образити, однак до нині, окрім невеликих, я би сказав, боязких проектів на телеканалі «Ера», не було нічого, що могло би стати центром духовного тяжіння. На мою думку, це докір клерикальним колам, які завжди повинні бути попереду проблеми, виконувати певні превентивні функції. А необхідність та наявність саме такого підходу була озвучена лише тепер, і власне патріархом. Маю на увазі озвучені тези про бачення Церквою причин і наслідків економічної кризи та засоби боротьби з нею. І про єдність слов’янських народів – теза, що прозвучала в ефірі телеканалу «Інтер». Сполученість не як державне об’єднання, а як духовна єдність в усіх сферах. Тобто співпраця і єднання росіян, українців і білорусів постають як  цивілізаційний проект. Це, до речі, теж збігається з тим, що було задекларовано відносно нового розуміння функцій Церкви у сучасному глобалізованому світі. Тому ці ключові вислови та парадигми й виявилися найбільшішим подразником для українського суспільства, оскільки продемонстрували змістовну неготовність і низьку конкурентність тих Церков, що діють в Україні.

Не зовсім приємні враження
Насамперед прикро вразила пишність, у не найкращих візантійських традиціях, якою супроводжувався цей візит. Більше того, говорити про кризу і одночасно формувати телевізійний лубок – не личить такій поважній установі, як РПЦ.
Що ще вразило? Те, що деякі значіщі питання залишились без відповіді. А це зле, оскільки унікальність церкви полягає в тому, що вона має свої автентичні, не державні, не політичні, рецепти лікування суспільних хвороб.  Такі рецепти актуальні для всіх суспільств, але вкрай гострі для наших (українського та російського) суспільств, які проходять пострадянський, постсоціалістичний період. Тепер наше суспільство опинилося наодинці з тими хворобами, яких дотепер просто не знало. Тому ми маємо дуже складну ситуацію: у нас катастрофічна ситуація з інститутом сім’ї, з вихованням дітей. Яким болючим питанням для соціуму залишається сексуальний дитячий і жіночий експорт. Не залежно від того, хто керує, хто є владою, а хто – опозицією, залишаються невирішеними проблеми дитячого сирітства, дитячої безпритульності. А які жахні цифри, жахлива статистика з поширенням ВІЛ, туберкульозу, наркоманії – те, що ми називаємо соціальними хворобами! І скільки б Церква не говорила про те, що ще не всі громадяни України стали віруючими, не всі прийшли до храму, і не пишалася тим, що наше суспільство є традиційно носієм християнської культури, вона має знайти свої підходи, реальні пропозиції та рецепти соціальних хвороб, практичні відповіді на питання – і для віруючих і для невіруючих. На найбільш болючі питання Церква на має відповідати сухою статистикою.
 Так само і візит патріарха, на жаль, на ці питання не дає відповіді. Про це говорили і представники московської делегації на брифінгах, прес-конференціях, зізнаючись, що такі соціальні виразки – це й їхній головний біль. У Росії ситуація теж доволі складна, оскільки в суспільній свідомості сформувався потужний запит на віру і скепсис по відношенню до традиційних Церков. І тому все більш інтенсивним стає процес «втечі в секти» і пандемія соціальних хвороб. І ні держава, ні Церква не спроможні дати адекватну відповідь на ці процеси та видозміни в соціумі. Варто брати до уваги, що «потилична пам’ять» соціуму ще зберігає згадку про те,що в попередніх цивілізаційних циклах ситуація була відміннною.
Оце і є ті суттєві виклики для церкви, на які вона має дати відповідь. Ситуація обтяжується тим, що відбувається цікавий історичний збіг: зміни базових установок усередині РПЦ і виразного браку ідеології державництва, який зараз спостерігається на всіх щаблях російської влади. Період ура-патріотизму законсервував ситуацію і здається ознакою російської стабільності, проте він є тимчасовим. Тому влада користується кон’юнктурною хвилею популяризації та зміцнення РПЦ, але це ж не назавжди. Церковна політика буде егоїстичною, наднаціональною; вона не буде служити державі. Більше того, вона буде конкуретною по відношенню до інших владних центрів. Як на мене, загрози використання РПЦ як інструменту не існує. Навпаки, існує інша загроза, що держава почне використовуати церкву у власних інтересах. Чим сильніше російська влада загравитиме загравати з Церквою і буде використовувати її в імперських інтересах, тим більше вона девальвуватиме ідею церкви. Більше того, буде вихолощуватися й ідея держави, оскільки нереально, що в майбутньому РФ буде православною державою. Я переконаний, що вона буде світською. На тлі візиту більш виразним є й докір владним колам України, де владоможці почали на фоні візиту агітувати за помісну церкву. Почнемо з того, що це взагалі не справа держави – займатися церковним будівництвом, шукати шляхи, як краще організувати церковне життя. Такі прагнення спричиняють політизацію останнього. У Росії ця політизація вилилася в штучну спробу перетворити державу на православну, що в майбутньому неодмінно зазнає фіаско. Для України спекуляція на релігійному питанні, на питаннях помісної церкви стала знаряддям у політичній боротьбі. Зараз кожна партія, кожен політичний лідер почне шукати, яка церква йому найбільше подобається і переформатовувати її на свій смак. Чим це може закінчитися? Ми вже маємо приклад В.Ющенка, який активно переймається питаннями помісності української церкви. Що буде, якщо його конкуренти – молоді й не дуже молоді – візьмуться за цю справу впритул? Хвиля воцерковлення політичної демократії, що виллється в цілковий абсурд. Тому шлях лише один.  Посилення міжцерковного діалогу як норма, якою треба пишатися. Головне – освоєння нових практик,  інтенсивна соціальна політика. Проведення альтернативних круглих столів, ефіри з проповідями - цікаво, але недостатньо ефективно, оскільки подолати пропаганду контрпропагандою вкрай важко.

Особистісні враження
Патріарх Кирил – яскрава особистість, людина, що володіє даром доводити важливі думки простою мовою, даром переконувати. Такі здібності – це не лише наслідок гарної освіти. Патріарх продемонстрував спроможність працювати зразу в кількох площинах:  філософській, богословській, мирській, навіть подеколи простежувалися певні побутові аспекти. Він уміє говорити так, ніби він не перед аудиторією, а з тобою тет-а-тет п’є каву. При цьому нинішній предстоятель РПЦ - людина егоцентрична, самовпевнена. Можна сміливо стверджувати, що ця постать невипадкова на патріаршому престолі. Наскільки мені відомо, ще 5-7 років тому він був у списку ймовірних кандидатів на найвищу посаду у владній вертикалі РПЦ. Очевидно, Кирил обійняв не просто очікувану, але й заслужену ним посаду.

Експертні оцінки
Патріарх Кирил – людина амбітна; діяч, глибоко переконаний у тому, що він виступає носієм певної місії. Про це свідчить, зокрема, його заклик до віруючих в Україні: «Моліться за мене». Це може зробити лише людина, яка не просто служить цій пастві,а яка переконана, що у неї є особливе завдання, роль, виконувати яку слід за будь-якої погоди. Людина, що впевнена у своєму моральному праві судити й ухвалювати доленосні рішення. Людина, що розцінює себе як носія абсолютизованих повноважень.
Відомо, що патріарх Кирил вважається одним із провідних мислителів сучасної руської Церкви. Тому ближчим часом ми зможемо спостерігати, як почнеться використання публічних проповідей і друкованих видань для просування своєї позиції в православному світі. При цьому в цього церковного ієрарха дуже багато від політика. Він міг би стати непересічним політичним діячем із потужною харизмою. Оскільки харизмат – людина, здатна своїми переконаннями, висловлюваннями, позицією вести за собою інших. Причому це слідування може відбуватися навіть на нераціональному рівні.
Забагато було в цьому візиті церемоніальної візантійської пишноти, яка свідчить не про імперські амбіції, а радше про відірваність від реалій.   Адже, оперуючи поняттям «аскеза», треба не лише декларувати, а й проводити ці принципи в життя. А тут ми спостерігали постійну пишноту та надмірності, які, очевидно, не викликали ніякого спротиву у патріарха. А було би набагато логічніше, якби ми побачили більше скромності, наближеності до людей.
Те, що цього не сталося, ще раз доводить, що патріарх Кирил – це людина, яка прийшла вести за собою, прийшла правити. І він готовий до правління. А чи буде він реформатором, покаже час. Без сумніву,  патріарх виголосив актуальні месіджі, в яких багато новизни. Чим будуть відповідати конфесії  в Україні, поки що не ясно. Зрозуміло одне, що вони мають не опиратися, а пропонувати щось краще, глибше. Опір не має сенсу, бо суспільству не потрібні релігійні війни.

Висновки
Той ентузіазм, з яким зустрічали патріарха Кирила в Україні, свідчить, що нині в соціумі сформовано потужний запит на яскравих особистостей. Нам бракує непересічних постатей, здатних висловлювати і впроваджувати концептуальні речі; в Україні є велике розчарування в лідерах – моральних, духовних, політичних.
Врешті-решт, саме у нас християни билися між собою, а партії девальвували християнські ідеї недолугим використанням останніх. Наша політична еліта збанкрутувала. Тим гострішим є цей запит на лідера, тим більше якщо цей лідер – церковний. Бо церковний діяч апріорі виступає носієм і втіленням моральності. Яскравий моральний авторитет вкрай потрібен Україні. Дотепер УПЦ МП страждала від пасивності і сірості. Це – констатація факту. Тому приїзд патріарха Кирила – подія. Водночас не варто перебільшувати і значення цієї події, оскільки ми повинні усвідомити: після цього візиту ситуація для РПЦ в Україні ускладниться, бо надміру великі аванси було видано руською Церквою в особі її предстоятеля під час перебування останнього в Україні. А це не помаранчева революція, після якої можна було говорити, що зміни відбудуться через два роки, якісь реформи – ще через три роки. Це – духовна сфера, і Церква взяла на себе відповідальність за та процеси, що в ній відбуваються, присвоїла собі не найменші повноваження. Тому тепер вона перебуватиме під пильним наглядом як соціуму в цілому, так і гуманітарної інтелігенції зокрема, яка останнім часом почала зближуватися з церквою. УПЦ МП не буде ж тепер щомісяця возити Кирила в Україну, і тому їй доведеться самотужки підтверджувати, що відбулися певні якісні зміни, тобто по-іншому діяти та пропонувати відмінні, більш адекватні рішення проблем, які турбують соціум. Хочеться вірити, що патріарх Кирил – це колективний, а не індивідуальний образ, бо інакше це буде трагічно як для Церкви, так і для самого Кирила. Так що тут поки три крапки.
Тому цей візит  – не лише виклик для інших конфесій, але й головний біль для самої РПЦ. Оскільки шоу скінчилося, а потреба працювати потужно й наполегливо загострилася, як ніколи раніше.

Теги: