На початку ХІХ століття в українській мові взагалі не було слова «мрія» (це слово «викував» і впровадив у пізніші часи Михайло Старицький). Не існувало і розвиненої літературної мови, котра б спиралася на живу народну, а водночас мала достатньо розвинену структуру і лексичний запас, аби писати нею романи, філософські розвідки, правничі трактати і переклади будь-яких іноземних авторів. Мови ще не було. А державності – хай у формі автономії зі своєрідним конституційним правлінням на основі угод, складених гетьманами з російськими царями, – вже не існувало.

Вона лишилася в спогадах, піснях, переказах як утрачений рай, золоті часи – «ще як були ми козаками», коли існувала Гетьманщина і Січ, коли українці були вільними. Виникає своєрідна міфологія козаччини, яка створює ідеалізовані образи минулого. Та при всьому значенні такої міфології у плані збереження традицій і соціокультурної пам'яті, самі по собі спогади про героїчне минуле не можуть стати надихаючою силою для формування модерної нації. «Якби нація жила лише минулим і сучасним, ніхто б і не став захищати свою батьківщину у випадку нападу, — писав іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет. — Спільне минуле нації дійсно сприяє виникненню стимулів (чи реальних, чи уявних) майбутнього. Уявляючи собі майбутнє, ми не мислимо його без існування нашої нації. Саме тому ми й готові у будь-який момент до відбиття нападу на нашу батьківщину… Захищаючи існування своєї нації, ми захищаємо наш завтрашній день, а не день минулий».

Тож тоді, коли постало питання про виживання чи розчинення малоросійського, русинського, рутенського (чи як ще його називали) етносу у державах, між якими він був розділений, і виникає українська мрія. Мрія як прагнення до вільного і непідлеглого майбутнього. Власне, ця мрія й називається Україною.

Сам феномен мрії уособлює світ смислового майбутнього, уявну драму, де людина виступає головним героєм і де втілено її прагнення і сподівання. У мрії бажаний світ постає в усій багатобарвності, конкретності, чуттєвій наочності. Крім того, цей світ спонукає до дії. «Простір мрії» неначе енергетично наснажений прагненням до втілення бажаного в дійсність. До якого втілення – словесного чи практичного, соціального чи інтимно-індивідуального – залежить і від характеру мрії, і від антропологічних характеристик її носія. Але, так чи інакше, мрія, яка за своєю сутністю є глибоко особистою, водночас, виростаючи на певному соціокультурному підґрунті, здатна об’єднати чи роз’єднати людську спільноту на шляху поступу.

Утілюється мрія у різних формах об’єктивації, але найчастіше – у вигляді соціальних утопій, художніх творів, стратегічних політичних програм. Таким чином зміст індивідуального духовного світу стає чинним у просторі міжлюдської комунікації. Мрія може ставати – за умови «резонансу» великої кількості індивідуальних мрій, типологічно схожої спрямованості прагнень великих соціальних груп – організуючим центром ідейно-політичних та світоглядних розмежувань, створення тих чи інших спільнот й угрупувань.

Мрія відмінна від ідеалу. Ідеал стосується сфери належного, він змальовує те, що мусить бути. Мрія ж окреслює бажане, те, чого жадає людина. Ідеал більш «холодний» і стосується загального. Мрія багатобарвна і «тепла», вона пов’язана з індивідуальним. Ідеал стоїть перед суб’єктом дії на певній відстані, до нього можна прагнути, але досягти ідеалу неможливо – він завжди перед тобою (коли людина вважає, що ідеал у будь-якій царині досягнутий, то це – небезпечна ілюзія, за якою йдуть небезпечні наслідки). Мрія досяжна, і головна небезпека, що пов’язана з її досягненням – це нездатність творити нові мрії.

Великого значення, як доводить історичний досвід, у становленні та розвої модерних націй набуває національна мрія, що виникає, як уже зазначалося, на спільному соціокультурному ґрунті як інтегруючий центр індивідуальних мрій. Наприклад, характерною властивістю американської мрії виступає добробут, індивідуалізм, прагнення до успіху, самоствердження («self-made-man»), соціальна динаміка, визнання всесвітньої місії США тощо. Для Німеччини та Італії ХІХ століття змістом національної мрії (у зв’язку з роз’єднаністю цих країн) стала консолідація, звитяга, воля до колективного самоствердження, що, до речі, в кризових умовах наступного століття немалою мірою сприяло ствердженню тоталітаризму в цих країнах. Розчленована, силоміць позбавлена державності Польща з її традиціями індивідуальної вольності, непідлеглості, честі, місії бастіону західної культури, виробила загальнонаціональну мрію, провідною рисою якої було прагнення до «воскресіння Христа Європи», себто Речі Посполитої. Що ж стосується української мрії, то для її становлення велике значення мали підвалини української культури з усіма її суперечностями й орієнтаціями як на Константинополь, так і на Рим, як на Москву, так і на Варшаву, як на самодостатність, так і на меншовартість. Вже у витоках української мрії були закладені можливості як її тріумфів, так і трагедій.

Отож ремінісценції героїчного минулого на початку ХІХ століття і надалі слугували передусім змістовному наповненню української мрії. Зазначимо чільні характерні риси становлення української мрії і її трансформації у форму національної ідеї на початку XIX ст. По-перше, носієм, творцем новоукраїнської національної свідомості була шляхетська еліта, оскільки селянські маси на той період були деморалізовані навальним впровадженням кріпаччини. Тоді ж пройшла хвиля руйнації освітніх структур (ще у середині XVIII ст. у кожному селі була щонайменше одна школа), а серед священників, котрі за Петра I були перетворені на державних службовців, фактично вже не лишилося людей по-європейськи освічених (чим славилася традиційно Україна) та патріотично налаштованих. По-друге, величезний ідейний вплив на настрої освічених верств справили французькі енциклопедисти та теоретики політичної революції, котрі довели суб'єктність народу, а не монарха та знаті, в історичному процесі, а ще більше – твори німецького культур-філософа Йогана Гердера. Останній довів націєтворчу роль мов і фольклору, народних звичаїв і побуту селянства, які він протиставив мертвотності й штучності, знеособленості та культові чужих мов, які панували при дворах європейських володарів.

Гердер поставив на місце історії королівств та імперій, історії вінценосних можновладців іншу історію – історію народів, національно-етнічних утворень. При такому підході карта Європи одразу набула зовсім іншого вигляду. Штучні кордони, утворені внаслідок переділу територій між монархами, не співпадали, зрозуміла річ, з реальними кордонами. Досить було звернутися до історії народів, щоб зрозуміти: державно-територіальний устрій Європи є несправедливим: деякі народи, як, припустимо, німці, розділені між десятками «своїх» можновладців, інші – такі, як поляки, українці, італійці – між кількома чужими. Не випадково ідеї Гердера набули такого розвою серед тих слов'янських народів, які на той час були бездержавними. Нарешті необхідно зауважити, що еліта, яка стала на чолі націєтворчого процесу, далеко не обов'язково за етнічними ознаками, за походженням мала бути автохтонною.

Найбільш яскраво це, мабуть, зреалізувалося в Фінляндії, де еліта була майже винятково шведською за походженням, але свідомо звернулася до етнічної культури, до вивчення фольклору, до творення фінської літературної мови та мистецтва. Це було властиве й Україні. Серед достойників культури були і росіяни (І.Срезневський, М.Вілінська – Марко Вовчок), грузини (М.Цертелев) і поляки (Б.Залеський, С.Гощинський). Проте – і це теж слід одразу зазначити – на тому етапові поступу абсолютна більшість інтелектуальної еліти тяжіла до регіоналізму, себто розглядала українську культуру як особливу складову російської, чи, відповідно, польської культури. І тільки потім кристалізується окремішність: спершу культурна, затим й політична. Тоді національна мрія набуває форми національної ідеї, втілюється у програми партій та рухів.

Забігаючи наперед, зауважмо, що в Україні етапи, які «нормальна» нація у своєму становленні проходить один раз, повторювалися кількаразово. І якщо ще Пантелеймон Куліш вжив поняття «українська ідея», то не одне покоління тих, змістом чиєї мрії була Україна, самотужки знову і знову доходили до цієї ідеї.

Отож, українська мрія розпочалася як прагнення до відродження нації, до відтворення колишньої свободи і звитяги; і саме тут знайшли об’єднавчу основу образи бажаного світу селянина і вчителя, науковця і робітника. Проте саме тут було закладено й одну з підвалин трагедій наступного століття: в орієнтації на відтворення минувшини, в уявленні про майбутнє як оновлене далеке минуле. Навіть сміливий новатор у царині красного письменства Володимир Винниченко щиро назвав свої спогади про Українську революцію «Відродження нації», а не «народження», як було насправді. А йому ж судилася роль одного з лідерів цієї революції, отже, і діяв він відповідно.

Щойно спалахнула революція 1917 року, як українській інтелігенції здалося, що нарешті здійснилися її найпотаємніші мрії. Нарешті можна було вільно створювати культурницькі, просвітницькі, політичні організації, навіть співати заборонені до того народні пісні. Дуже швидко прагнення до національної самоорганізації втілилося у створення Центральної Ради та її виконавчих органів. Проте сьогодні, з дистанції років, видається, що українці, з одного боку, надто багато надій поклали на Центральну Раду, чекали від неї здійснення дива на землі, з іншого – були недостатньо сміливими, послідовними й раціональними у своїх мріях. Парадокс? Так, парадокс, зумовлений парадоксальним, напівпідпільним існуванням на теренах Російської імперії цілого народу – найбільшого в Європі бездержавного народу. Отож одразу в законодавство створюваної Української Народної Республіки закладалися найдемократичніші, найпоступовіші норми громадського життя, напрацьовані тодішньою світовою думкою, – без жодного огляду на реальність, на міру здатності широких верств народу жити за цими нормами та здатність влади контролювати виконання їхніх приписів.

Власна автономна державність стала 1917 року чимось таким омріяним, таким жаданим достатньо широкими верствами як освіченої громади, так і народних мас, котрі раптом усвідомили себе українцями, що ній усі прагнули бачити щось наддосконале, без жодної темної плями. У спробі досягти такої довершеності, довести всьому світові, що Україна – справжнісінька держава, батьки-засновники УНР передали куті меду. Демократичність правової практики сягала неймовірних меж, власне, була безмежною: більшовики цілком легально вели підготовку до збройного повалення чинної влади й ліквідації самої незалежності України; військові командири на свій розсуд вирішували, чи виконувати їм урядові накази; регіональні владні структури трактували загальнодержавне законодавство так, як їм хотілося. Ба, виходячи з певних уселюдських мрій, якраз напередодні більшовицького наступу було фактично ліквідовано регулярне військо. Можна множити приклади, але вже наведені дають уявлення про масштабне утопічне мрійництво української громади, яка водночас ... була надто несмілива у своїх мріях. Якщо в селянської маси українська мрія здебільшого концентрувалася навколо «ставка, млинка і вишневого садка», поєднаних із можливістю вільно співати пісень і вчитися в школі рідною мовою (недарма працювала народницька інтелігенція), то національні провідники обмежували тривалий час свої прагнення лише автономістськими проектами політичного майбутнього України (чи то в складі Росії, чи то – Австро-Угорщини). Повна незалежність уявлялася лише десь там, на безхмарному обрії далеких століть. Тому коли настав час вимушеної, по суті, незалежності, то з’ясувалося, що до неї не простягалися мрії 9/10 українців – тому й захисників незалежності виявилося надто мало.

А по громадянській війні якраз утілилася мрія абсолютної більшості східних українців: автономна республіка у складі радянської федерації (народовладдя!) із вирішенням низки соціальних проблем та «українізацією» культури. Тож на кого покладати провину, якщо дивитися з історичної дистанції – чи на зовнішні сили, чи на національну еліту, чи на весь народ? Адже поляки, котрі мріяли про непідлеглу та вільну Річ Посполиту, 1920 року змогли консолідуватися й розгромити Червону армію на Віслі та Сяні; маленька Фінляндія і 1918-го, і 1939-го року самовіддано стала на захист своєї волі. Хто ж завинив перед українцями, котрі у своїй масі навіть у мріях не сягали повної й остаточної державної незалежності, за яку варто віддавати життя?

А коли державність і незалежність не творили дива, коли українська мрія не знаходила швидкої та негайної реалізації, велика кількість українців (навіть «щирих», як говорили тоді) дуже легко впадала в розпач. Як слушно зауважив київський філософ Євген Причепій, лихо українців у тому, що вони поєднують у собі передусім індивідуалізм й емоційність, тоді як духовними домінантами Заходу є раціоналізм поряд з індивідуалізмом, а Росії – емоційність поряд із колективізмом. Індивідуалізм, позбавлений раціонально-вольового стрижня, у конкретних історичних умовах призводив до краху визвольних змагань.

Історичний досвід доводить: хто свідомо обмежує себе в прагненнях до свободи, той утрачає навіть куцу напівсвободу. Одночасно й необмежена воля (згадаймо Махна) має своїм наслідком народну трагедію. Отож національна мрія, аби подолати цю колізію, мусить поєднуватися з раціональним чинником, з умінням вкладати у свої дії свідомий вольовий первень.

Тому різні за політичними орієнтаціями діячі – від Івана Багряного до Дмитра Донцова, від Миколи Хвильового до Євгена Маланюка – намагалися змінити духовну домінанту українства, аби одночасно змінилося й кількісне співвідношення між репрезентантами різних світоглядних типів на користь раціонально-політичного. Вони прагнули ствердити Україну як суто європейську державу, належну до фаустівського культурного материка, де національні ідеали та національна мрія поєднують здобутки розуму, волі й індивідуальних прагнень, що має наслідком забезпечення свободи і нації, й особи. Хоч би як хто ставився до повстанського руху часів Другої світової війни, але гасло «Волю народам! Волю людині!» чи не найкраще окреслює українську мрію у тій формі, якої вона набула після трагічних подій тих часів.

Але водночас не забуваймо і того, що було здобуто. Київський історик Кирило Галушко нещодавно слушно зауважив, оцінюючи масштаби тріумфів і трагедій минувшини: «Зрештою, більшовики були змушені утворити «Радянську Україну» в межах саме УНР, а не «п’яти малоросійських губерній». І ми маємо сьогодні кордони держави, здобуті нашими прадідами в 1918-1920 роках».

Проте не слід забувати й іншого: домінантним процесом другої половини ХХ століття була насильницька деструкція української мрії (нерідко разом із її носіями) та руйнація ледь посталого українського середовища. «Чому нас дражнять українцями? Ми хахли!» – так фіксує у щоденнику Олександр Довженко голос маси, котра не встигла вповні усвідомити себе нацією (чи ледь устигла – і злякалася сама себе завдяки страшним репресіям імперських совєтизаторів/русифікаторів).

Тому до 1 грудня 1991 року різні групи українців підійшли з геть різними мріями, які навіть важко охопити єдиним полем української мрії. Та навряд чи можна називати навіть «ковбасні мрії» неукраїнськими чи антиукраїнськими: згадаймо лише гоголівського Пацюка з його галушками, що самі стрибають до рота, перед цим добряче вивалявшись у сметані. Все залежить від того, якою є кількість репрезентантів тієї чи іншої групи українства нині, за умов соціально-економічної кризи, яка з цих груп найактивніша, яка має вплив на владні структури, зрештою, яка поєднує політичну волю й емоційно наснажений дух.

…Загалом же навіть сьогодні Україна інколи ввижається скоріше мрією, ніж тривкою реальністю; причин цього чимало, і це окрема тема. Так само окрема тема – складність раціоналізації української мрії та творення на її підґрунті цілісної національної ідеї. Та за всіх обставин історія рухається далі, і рухаємо її ми самі.