«Добро». Нариси провінційного священика

14 05 2012 |
Священик Анатолій Хільченко

Завжди живе у людині прагнення до оригінальності. Дуже не хочеться бути «підробкою», повторювати стерті фрази, наслідувати фасони, вкотре відтворювати те, що вже давно завершене.

 

Хто сказав, що не треба вигадувати велосипед? Навпаки – зараз така потреба нагальна. Щоправда, за «вигадкою» стоїть щось інше: прикрашаємо руль ізоляційною стрічкою, раму – наліпками, колеса – кольоровим дротом. Ні–ні, так робили раніше. Тоді усе це було зі смаком і за певними «правилами». А зараз...

 

На одній із телепередач, яка призначена для молодіжної аудиторії, оператор веде зйомку у кузові вантажівки, яка рухається вулицями столиці. Стіни і дах кузова зроблені із прозорого пластику. Усередині – модно вбрані ведучі, хлопець і дівчина, засипані різнокольоровими надувними кульками усіляких розмірів, а також барвистими подушками. Вони жартують, із захопленням розповідають про цікаві міські події, проводять опитування на оригінальні теми і спостерігають за чудернацькими заходами інших молодих людей. Один із таких — обсипання одне одного борошном (цікаво, як починає виглядати вбрання і тіло, коли все це змивають водою?). А й справді – хто ж не був молодим? Адже це — вповні невинна розвага?...

 

Себе я теж іще не відношу до когорти почесних дідуганів. Тому і вирішив згадати початок свого служіння у якості священика. Коли я потрапив на парафію у маленьке містечко, найбільше мене вразила дивовижна усталеність і розміреність життя. Жодного пошуку змін чи перетворень, «новини» постають у вигляді пліток. І дуже складно стає збагнути, що «новина» — це не пересування фігур на шашковій дошці з відомими комбінаціями ходів, доволі часто, вимушених і прогнозованих (про це мені розповів любитель цієї «гри»).

 

А ще мене вразила масивність особистостей, які відразу оточили мене. Не можна сказати, що це особистості «яскраві», але із певністю слід зазначити, що вони – саме «масивні». Їм дуже важко рухатися. На кожному кроці вони зустрічають перешкоди, щось падає і розбивається на дріб’язок від такого пересування, і тому «рух» оцей, з очевидністю, виявляється для всіх його учасників небажаним і вкрай дискомфортним. Спершу мені здалося, що це наслідок якогось процесу, трохи схожого на гниття. Там «рух» зосереджений на незворотному перебігу реакцій усередині організму. Хоч зовні усе може виглядати доволі респектабельно і надійно. Але я, мабуть, помилявся. Бо все було не так.

 

Тепер у мене перед мисленим поглядом постала пані Л.П. Вона - немолода киянка, інтелігентна і дуже мудра людина. І ось, коли ця жінка приїздила у «провінцію», спершу можна було спостерігати надзвичайно бурхливу її діяльність, зацікавленість усім, бажання «перемінити світ», зробити його «кращим», надихнути інших на «нові звершення» в ім’я добра…

 

Але потім спливав час, і вона наче переймалася тим, що її оточує - нічим непримітним і непомітним «доживанням», бездіяльним спостереженням за плином часу. І дуже багато речей ставали «несуттєвими», щось взагалі переставало виражатися на людській мові, тому що це складно і незрозуміло для загалу, а відтак – непотрібно і некорисно. Адже ще святий апостол Павел говорив, що краще сказати кілька слів зрозумілою мовою, аніж дуже багато – незрозуміло.

 

Але найбільш проблемним є той стан, коли не про зрозумілість мови йдеться, а саме про небажання щось сприймати, і тому визнання цього - «незрозумілим». Адже це – дискомфортно, це породжує потребу сприйняття своєї некомпетентності у певних речах, бездіяльності, невідповідності запитам.

 

Потім, нарешті, я збагнув, що масивні особистості, які мене оточують, є своєрідними пам’ятниками, постаментами. Вони милують око, слугують «окрасою» світського міщанського прийому, вражають грандіозністю своїх планів, об’ємом знань і масштабністю досягнень. Коли б їх не було, як сказав один відомий публіцист і науковець, - їх варто було би вигадати. Щоправда, ця фраза стосувалася богів.

 

Краса і привабливість провінції полягає ще й у тому, що тут усі «на виду». Дуже важко, вибачте, чхнути так на одному кутку міста, щоб цього не почули на другому і не побажали «доброго здоров’я», після чого факт вашого «нежитю» (а чи він був?) стане офіційною хронікою місцевих пліткарів.

 

Крім того, тут для кожного «камінчика» є можливість підібрати гарну чи таку собі оправу. Оскільки ж «оправ» у вигляді суджень і пересудів навіть більше, аніж у тому є потреба, вдається підібрати «розкішні оправи» навіть для гравію.

 

Коли я потрапив уперше в село, де зараз також здійснюю служіння, мою увагу привернула дивовижна послідовність місцевих жителів у справі обстоювання своїх переконань. Власне, самі ці «переконання» продукувала тільки одна чи дві особи. Усі ж інші, будучи людьми «поміркованими і компетентними», вважали (і продовжують вважати), що набагато краще вдасться зберегти обличчя, якщо слідувати загальновизнаним авторитетам (звичайно, місцевого рівня, оскільки усі інші – це тільки барвисті метелики, які можуть «розважати», «пояснювати», «з’ясовувати», однак, вони нічого тут не змінюють, тому і слухати, дослухатися до них – не варто – приблизно так виглядає «місцеве самоврядування» на практиці).

 

Прикметним також є пошук священиком благодійників, які би допомогли щось відреставрувати у храмі, чи надати кошти на банальне фарбування дверей, вікон і підлоги. У цьому процесі (пошуку благодійників) відбувається щось настільки незрозуміле, що навіть важко збагнути його логіку. Здебільшого, існує два сценарії успішного розгортання подій. Треба або випити чарчину із цим інтелігентним багатим паном, після чого повести неспішну задушевну розмову про сенс життя і про те, що все ж таки «не так». Або ж вдавати із себе ручного блазня-прохача (це вже не так позначається на здоров’ї, але впливає суттєво на таку химеру, як «авторитет»). Хоча існує ще й третій варіант, найкращий і майже безпрограшний – треба робити і те й інше одночасно. Тоді відчуття власної гідності, у якийсь дивний спосіб, сповнює «благодійника» і він стає готовим до «широких жестів доброї волі».

 

Саме у такий спосіб вдалося одному із попередніх настоятелів спорудити біля порогу храму кілька цегляних сходів. Цей, майже безіменний, священик збудував собі й благодійнику пам’ятник рукотворний, який топчуть кілька добрих парафіян перед початком та після закінчення недільної відправи.

 

Нещодавно дуже у своєрідному світлі постала інша сільська інтелігенція, яка має вчити «доброму і світлому» підростаюче і не тільки покоління. Звичайно, таку історію можна було б опустити, оскільки вона трохи «неформатна» і «мілка», але хай вже буде.

 

Справа у тім, що громаді нашого пристосованого храму один поважний пан подарував кузов піску (непрозорий, без пластику, кольорових кульок і подушок), який мав би використовуватися для поточного ремонту нашого дуже ветхого приміщення. Однак, виявилося, що наших сусідів-школярів мала відвідати комісія з перевіркою. І тому увесь пісок було використано для посипання доріжок на спортивному майданчику. Звичайно, як розпорядитися тим «багатством» громади – ніхто у нас не запитував. Так – взяли, та і все. Авжеж – дивно було б очікувати від віруючих людей, що вони пожаліють «пороху земного» для облаштування «доброго і світлого майбутнього» дітлахів.

 

Таке не показують у новинах. Бо це – «не формат», бо тут немає нічого повчального, із чого можна було би зробити висновки й обуритись.

 

Примітною подією став також і конкурс дитячої творчості для школярів, колись оголошений нашою громадою. Було запропоновано дітям зобразити на малюнках або ж у коротких оповідях «добро»…

 

Власне, цей конкурс привертає увагу тим, що жодного малюнка чи оповіді так і не було створено. Хоча терміни прийому робіт постійно відкладалися на «потім».

 

Трохи розмисливши над цією подією (краще – її відсутністю), я навіть прийшов до оптимістичного висновку: подумав, що, напевно, дитяча душа особливо відчуває, що до добра завжди примішане зло, як писав про це святитель Ігнатій Брянчанінов, тому і зобразити «добро» – неможливо.

 

Але і тут я зазнав розчарування: директор школи, надзвичайно добра, ввічлива і люб’язна жінка, пояснила мені, що попередньо слід було провести заняття на тему «добро», а вже потім звертатися із тематичним завданням. Мовляв, школярі просто не розуміють таких абстракцій.

Теги:
2573







Матеріали по темі







Для того, щоб коментувати матеріали Religion.in.ua, необхідно авторизуватися на сайті за допомогою сервісу F-Connect, який використовує дані вашого профілю в соціальній мережі Facebook . Religion.in.ua використовує тільки ті дані профилю, доступ до яких ви дозволили сайту



Коментарі розміщюються користувачами сайту. Думка редакції не обов'язково збігається з думками користувачів.
2   Magdalina
19 травня 2012 21:12

Цитата: Oleh, Zaporijjia
школярі просто не розуміють таких абстракцій.

Молодець священик, що написав про реальні історії. Побільше б такого.

у наших селах узагалі щось незрозуміле відбувається. Нещодавно родичка з села говорить: ось на день народження дочці (10 років) скидаємося всі родичі і купимо їй телефон із сенсорним екраном. Я питаю: "а навіщо 10-річній дитині в селі при вашій бідності (у них працює лише один член родини і ще є 3-річна дитина) такий дорогий телефон, не кажучи вже про ті функції, які в ньому, які дозволяють заходити в Інтернет і сидіти в Контакті та ін.??
Відповідь: "так у нас же в селі вже майже у всіх дітей такі телефони!"
Я оніміла. Отже, батьки важко працюють, одягаються бідно, собі телефони купують простенькі (село там небагате), а дітей отак балують! І вони не уявляють, яку шкоду для розвитку й виховання дитини вони цим роблять! Потакають марнославству, і пустому витрачанню часу в Інтернеті ще й потенційно можливому розтлінню в ранньому віці.


17 травня 2012 11:30

школярі просто не розуміють таких абстракцій.

 

Ось вона - перемога комунізму-матеріалізму! Добро - це незрозуміла абстракція.

Добро - абстракція, а бабло - реальне.

Любов - абстракція, а секс - реальний.

Бути крутим через самовдосконалення (навчання, спорт, праця) - абстракція, а випив алкоголю і вже крутий - реально.



Відвідувачі, що знаходяться в групі Гости , не можуть залишати коментарі в даній новині.
Останні коментарі
Опитування
настоятель парафії
парафіяльна рада разом із настоятелем та парафіянами
меценати, за кошти яких зведено храм
державні структури, що займаються реєстрацією парафій
усе, що вирішується на користь моєї конфесії, завжди правильно!
інший варіант