Див. частину І

 

Від Штірліца до Бетмена

«Шифрограма 63-80 / CNAS… Цілком таємно. Знищити про прочитанню. Начальнику науково-технічного Управління Військової Розвідки...» (ст. 9) Так починається роман Щербака і спонтанно виринають до болю знайомі сюжети із екранізації роману Юліана Семенова «Сімнадцять миттєвостей весни». Авжеж, покоління «старших» було виховане на цьому пропагандистському радянському сералі, потай марячи кар’єрою розвідника. Ігор Гайдук – головний персонаж роману Щербака – теж розвідник, але «типово український», повна протилежність аскетичного Штірліца із стилізацією під голлівудського «мачо». Дрон – найновіше покоління безпілотних кіллерів, здатних винищувати лідерів терористичних організацій та вищих офіцерів ворожих армій – застав новоспеченого генерала-хорунжого Управління Військової Розвідки України (ВІРУ) під час виконання «бойового завдання», себто у ліжку з темношкірою пуерторіканкою Ліндою Кенворсі (ст. 9-10). Ледь не спопеливши мачо-генерала, дрон зникає. А Ігор Гайдук, так, начебто нічого не трапилось і як годиться «українському розвіднику» виливає свої сентименти на «вічі, носика й губи» сплячої касирки із банку «Continental» й агентки бразилійської розвідки (ст. 11, 15). Як типовий українець він вправляється у «філософії серця», поринає у екзистенційні роздуми про красу березневого ранку, цвітіння сакур, при цьому, не забуває «збагатити» весняний краєвид голлівудською родзинкою: «Fuck it!» (ст. 11).

Про всі «клятви спецназу, українській розвідці та самому собі… не відволікатися на випадкові сексуальні зв’язки» (ст. 18) Ігор Гайдук забув ще в студентські роки після знайомства з Ширлі Мак Доул. В любовних тенетах агентки американської спецслужби на псевдо «Бейбі» український розвідник пройшов курс молодого бійця і з агентурним псевдо «Ікар» полетів до сонця американської мрії (ст. 15). Згодом «Бейбі» стала першою леді, а відтак і президентом. З її уст полинули по-голлівудськи патетичні звернення до американської нації, що довела «здатність об’єднуватися у боротьбі за святу справу – визволення священної американської землі від загарбників» (ст. 424). 

При зустрічі з «президентшою» Гайдук сентиментально поринає у спогади, «як казилися вони  від кохання» (ст. 17). Втім, українському мачо не довго довелось страждати, адже за збігом обставин доля подарувала йому Божену – племінницю секретарки американської «президентші». Вона навіть «говорила по-українськи, досить чистою, не діаспорною галицько-польською, а наддніпрянською мовою», на відміну від «типово українського розвідника» Гайдука, що «майже забув українську» (ст. 29).

Згодом, вже у Києві, оголене тіло Божени, що «випромінювало тихе світло, наче із схованих джерел», подарувало мачо-генералу «містичний акт осяяння». Пережиття було настільки сильне, що досвідчений мачо-розвідник не зміг пригадати, «коли роздягнув її – чи вона вже гола лягла до нього» (ст. 247). А потім все було за типовим голлівудським сценарієм: «Так. Так! Так!!! (…) O, Jesus…» (ст. 249). Еге ж, Юрій Щербак не скупиться на символіку, щоб в стилі Паульо Куельо описати «одинадцять хвилин» містичного осяяння в момент статевого акту.

Майже наприкінці книги Щербак начебто усвідомлює, що надто захопився голлівудськими «ширпотребом» і намагається виправляти ситуацію. Агент «Ікар» (Ігор Гайдук) перевтілюється в «Серафима» і в товаристві  ще двох «шестикрилих, що високо ширяють пернатих» спецназівців на «ізраїльських десантних апаратах індивідуального лету», вилітає на порятунок Божени з оточеного агресорами американського посольства у Києві (ст. 418). Подібність з відомим голлівудським персонажем була настільки кумедна, що навіть порятована з полону Божена не змогла стриматись від сміху: «Бетмен! Справжній Бетмен!» (ст. 421). Але після вивчення «прихованих оаз» тіла Божени з неодмінним «метафізичним» досвідом виходу «поза межі власного існування» (ст. 422) мачо-генерал української розвідки із всією серйозністю пояснює, що серафим – це «ангел, сконструйований за технологією «стеллс» (стор. 423).

Фольклорно-неогностичний синкретизм

 

Як в Тараса Антиповича так і в Юрія Щербака присутній позитивний персонаж – священик. Для релігієзнавців, особливо соціологів релігії такі твори мають неабияку вартість, позаяк демонструють стан релігійної свідомості різних вікових й суспільних категорій. Звісно, слід мати на увазі, що мова йде про фантастичні романи-антиутопії, а не дослідження з царини феноменології релігії.

Релігійне кредо Юрія Щербака коротко можна охарактеризувати як типову для «постсовєтської інтелігенції» еклектичну суміш гностично-сцієнтичних уявлень у поєднанні з фольклорно-етнографічними елементами народних звичаїв, що їх ототожнюють з християнськими традиціями.

«Смертохристи» це небезпечна секта, що заперечує воскресіння Христа, пропагує ненависть та відкидає базові моральні принципи т.д. Однак складається враження, що Юрій Щербак з їхньою доктриною обізнаний краще, ніж з вченням тих, хто в романі презентує правовірне християнство – «воскресохристів». Ідеологію секти Щербак викладає чітко у формі статті «протоієрея отця» Борисоглеба Чикирисова «Новолюди как знамение нашего времени», котра займає більше десяти сторінок роману. Коли ж мова заходить про тих, хто вірить у воскресіння Христове, Щербак затинається, видаючи за християнство розмиту народним фольклором та неогностичним «кічуганом» псевдохристиянську синкретичну ідеологію. 

Фольклорно-етнографічний тип народного «християнства» у романі презентує о. Іван, чия постать гармонійно вписується у ландшафт етнографічного заповідника на кшталт Пирогово. Не випадково ЗЕК-116 (Зона етнічної консолідації), де розвідник Ігор Гайдук знайомиться з отцем, знаходиться на території Феофанія – Пирогово, а «сільські недільні танцюльки» перед церквою нагадують фольклорний фестиваль в Сорочинцях (ст. 176-178). Сам отець демонструє неабиякі знання народних прикмет, на кшталт «за Феодосієм Ісаакій, виповзає гад всякий» (ст. 183). Не менш важлива народна творчість і в питаннях есхатологічних, оскільки священик свято вірить у прикмету «якщо жінка, яка втратила дитину через аборт чи смерть, з’їсть яблуко до Яблучного Спаса, її дитина на небі буде скривджена і не матиме свого яблука» (ст. 457). Стисло кажучи, о. Іван – це уособлення уявлень постсовєтської «еліти» про церкву, як додаток до сільського амбієнту, де місія священика полягає у здійсненні всіляких ритуалів благословення овочів, фруктів, та «ястія і пітія» на народному застіллі (ст.180). Ближче до кінця роману о. Іван на чолі «спілки Воскресіння Христова» (ст. 349). «Воскрес Христос – воскресне Україна» – гасло миролюбивої організації панотця, котре ще в першій половині ХХ ст. Дмитро Донцов називав «заялозеною фразою» та спопеляв улюблений тост «парафіяльно-загумінкових» патріотичних зібрань провокаційним запитанням: «Чи конче?», «Чи здатні пити чашу цю?»[1] Не випадково відтворене в романі «драматичне дежавю» подій Страсної П’ятниці на тлі фольклорно-етнографічного матеріалу Сорочинської ярмарки виглядає так само штучно, як і пластиковий хрест, на якому «смертохристи» розпинають о. Івана.

Закономірно, що розвідник Гайдук радше волів приходити на своєрідну «сповідь» до професора Альфреда Ісааковича Вебера, ніж до церкви, якій не довіряв (ст. 444). Ще б пак, від отця-збирача народного фольклору користі мало. Інша справа консультант-писхоаналітик українських спецслужб Вебер, що став «духовним пастирем заблудших овець» всієї української верхівки (включно з президентом), лікуючи від білих гарячок та депресій (ст. 441). Втім психоаналітичні «сповіді» в професора виявились не надто ефективними в житті Гайдука: у передчуттях катастрофи представник «елітного підрозділу» української розвідки інстинктивно шукає дверцята міні-бару, по-дитячому радіючи грайливому світлу кришталевого графина, наче маленькій різдвяній ялинці. Як і годиться представникові «елітного» підрозділу, Гайдук добре розумівся не лише на «елітних» жінках, але й на «елітних» трунках (ст. 22). Що ж Юрію Щербаку варта подякувати принаймні за те, що успішно (свідомо, чи підсвідомо?) висвітлив два «елітні» камені спотикання, об які традиційно «шпорталися» українські діячі у найвідповідальніші історичні моменти. 

В цілому професор Вебер – це втілення американської віри у психологію як релігію, він ідеальний лик психотерапевта для голлівудських зірок. Не виключено, це нереалізований «American dream» самого Юрія Щербака, адже професор Вебер розпочинає свою кар’єру там, де її закінчив автор роману – у Києво-Могилянській академії. Саме Альфреду Ісааковичу Веберу автор роману ввіряє роль головного «спеца» з питань релігійних. Прийшовши до висновку, що «наука вбила Бога» Вебер приєднався до групи вчених, котрі «почали відновлювати Бога» (?) (ст. 446). «Темна енергія» на переконання консультанта-психоаналітика становить 70 % маси всесвіту і саме там «Диявол розігрує свої ігрища» (ст. 451). «Бог відповідає за макросвіт. Христос – за мікросвіт людської душі. Контактів з великим Богом з часів Мойсея у нас майже немає. А Христос з нами щодня», так звучить неогностичне кредо професора Вебера, не виключено, що й самого автора роману (ст. 451).

Саме генерал українських спецслужб Ігор Гайдук, на переконання професора Вебера, в майбутньому має стати українським президентом. Навіть жанр антиутопії не надихає Щербака на пошуки іншої, більш креативної альтернативи, окрім повторити шлях колишнього офіцера КДБ, актуального президента Росії Владіміра Путіна. Взагалі, чи не всі герої Юрія Щербака – це агенти різних спецслужб: українських, американських, бразилійських. До їхнього числа належить навіть о. Іван, він же «агент Іоан», хоч і запевняє, що служить лише Христові, а спецслужбам надає «експертну оцінку» з царини богослов’я «смертохристів».

Наприкінці роману потенційний український президент, мачо-генерал Гайдук вирішує покаятись. А каятись було за що, адже на відміну від «істинного арійця» Штірліца, котрий «порочащих его связей не имел», досьє «істинного українця» Ігоря Гайдука прикрашала сакраментальна фраза «веде аморальний образ життя» (ст.15). Розвідник строчить «акт покаяння» на подарованому американськими спецслужбами гаджеті: «Таємно, особисто Сину Божому Ісусу Христу з Назарета» (ст. 468). В цілому, від роману неприємно тхне папірологією, свідомістю постсовєтського бюрократа, котрий навіть з Богом розмовляє мовою офіційних документів та журнальних статей. Крізь це помітно досвід самого Щербака. В його особі постсовєтська «інтелігенція» не лише «патріотизм», а навіть релігійні почуття прагне «оформити в бюрократичному параграфі». Це знак нашого українського часу, в якому релігійне життя застигло на рівні бюрократичних звітів чиновників державних департаментів, агітації політичних партій, публікацій релігієзнавчих інститутів та соціологічних служб: в обставинах цілковитого розвалу країни, безмежної корупції й загальної апатії вони «пишаються» найвищим в Європі показником релігійної свідомості українців. Колись патріотизм, а тепер релігія і церква стають місцем, де негідники шукають свій останній прихисток.

Християнство як присутність

  

«Хронос» Тараса Антиповича у всіх відношеннях цілковита протилежність до твору Юрія Щербака. Автор належить до покоління молодих українських письменників, що позбулися баласту совєтського минулого. Герої Антиповича – це не елітний спецназ Щербака, а беззахисні люди, соціальні маргінали, які абсолютно безсилі перед свавіллям тоталітарної держави, проте стають сильними завдяки молитві й Божій присутності. Роман побудований у формі коротких оповідань-історій із життя представників різних суспільних груп, котрих тоталітарне суспільство виштовхує на маргінес, а разом з ними на соціальному узбіччі опиняються гуманні та християнські принципи. Під кінець роману герої оповідань об’єднуються довкола о. Теодора, що уособлює надприродну силу Божої присутності. Натомість «еліта» – державні чиновники, депутати та їхні діти-мажори, агенти спецслужб й військові – це негативні персонажі, які в кінцевому рахунку гинуть від власної жадоби й захланності.

Роман відтворює хроніку подій 2040-2047 рр. після епохального наукового відкриття – винайдення «хрономату»,  приладу здатного регулювати відведений кожному індивідуальний «запас біологічного часу» (ст. 5). Винахідник хрономату професор Койфман керувався суто гуманістичними принципами, позаяк його прилад дав можливість створити Державний резерв біологічного часу, з якого за рішенням медичної комісії важко хворим можна було виділити певну кількість життя (ст. 7).

Відтак, як це звичайно трапляється з геніальними винаходами, їх дуже швидко привласнюють негідники: політики й бізнесмени. В країні розгортається справжня громадянська війна. Влада ж за принципом, «якщо процес не можна зупинити, його необхідно очолити», вирішила нажитися на війні, якій, здавалось, ніколи не буде кінця, а значить ніколи не буде кінця прибуткам (ст. 9). Темпоральне грабіжництво стає щоденним явищем. Викраденим з людських тіл біологічним часом торгують як опіумом, отримуючи велетенський прибуток. Один з героїв роману, актор міського театру Торн, потрапляє у невирішальну дилему між бажанням помститися невідомому грабіжнику, котрий «обнулив» (вкрав) біологічний час його дружини та свідомістю, що із кожною помстою зло шириться з геометричною прогресією. Якщо він не покладе цьому край, зло ширитиметься і далі. Особиста трагедія Торна розкриває в ньому новий потенціал, пробуджує харизму. На його вистави в епоху грандіозних кібер-шоу та порожніх театрів, починає приходити публіка. Згодом Торн таки знаходить темпорального грабіжника, але дарує йому життя. Сльози каяття злочинця виявились важливішими, ніж справедлива помста й повернення молодості його дружини (ст. 88). 

Якщо в умовах тоталітарної держави позбавити людей віри в Бога, тоді… Саме тоді, коли здавалось, що з Богом остаточно покінчено і до Нього вже більше ніхто не звернеться молитовно, в середовищі найбільш безнадійних народжується молитва. Першим молиться засуджений за вбивство «темпоральний в’язень» Марк Патон. Щоб не витрачати кошти на утримання в’язня, суд приймає «гуманне» рішення забрати біологічний час, відведений йому для відбування покарання. Після виконання процедури хроноферезу судові виконавці залишають засудженого вдома в інвалідному візку з букетом хвороб за рік до смерті. Зрозумівши, що «вирвано роки» життя, хоч і в тюрмі, але все-таки життя, у душі рецидивіста зроджується бажання помолитись так, як він міг: «Боже, мені хана. Якщо ти є і якщо тобі не нас…ти треба щось рішать» (ст. 31).

Тим часом центральною та переломною подією роману стає молитва о. Теодора, священика церкви Різдва Христового. Оскільки есхатологічними проблемами більше вже ніхто не цікавився і навіть невиліковні недужі не мали потреби звертатися до св. цілителя Пантелеймона з проханням про чудо, храм вже давно стояв пусткою. Авжеж, ймовірність вічного життя перебувала у пропорційній залежності від доступу до Державного резерву біологічного часу. Темпоральні ін’єкції миттєво вирішували проблему, відтерміновуючи природну смерть. Хрономат виявився значно ефективнішим від Бога, тому церковне життя повністю занепало. «Час переміг вічність з усіма її потьмянілими цінностями», робить висновок винахідник хрономату професор Койфман (ст. 47). За небажання співпрацювати із тоталітарною владою професора замикають у психіатричну лічницю. Щомісячний темпоральний імунітет від агентів служби внутрішніх справ, яким відстрочували природну смерть рівно на місяць, перетворюється для Койфмана на справжні тортури. Найбільшим бажанням винахідника передових темпоральних технологій було повернутися у природний час і померти природною смертю.

Поява у храмі Різдва Христового чиновника музейного управління на деякий час порушує храмову тишу, доводячи до відома о. Теодора «гуманне рішення» держави: з метою збереження споруди зробити церкву державним музеєм, а отця його завідувачем. У відчаї, що храмова тиша відтепер стане музейною, священик на весь голос з амвону промовляє молитву-псалом: «Господи, не гідний я ні чудес Твоїх, ні ознак. Але Ти мені подай хоча б малесенький натяк, бо я ослаб духом і розумом своїм захирів…А народ струїли новими цяцьками, не бачить він нічого, не чує, страшиться власної тіні. Низько живе. Нижче нікуди. Не достойний і я Твоїх див. Плазун і я. Але Ти оберни мене хоч для дрібного чину, хоч для найменшої справи Твоєї..» (ст. 106-108). Молитва, народжена із глибин безвиході авторів біблійних Псалмів, плодоносить пророчим даром присутності Божої слави. Отець Теодор розпочинає свою місію, спочатку повертаючи природний час п’ятнадцятилітній Мелісі, котра вже корчилась у притворі його храму передсмертною агонією у тілі старенької бабці (ст. 156-159). Присутність о. Теодора зупиняє дію хрономатів: «організми, модифіковані біологічним часом, повертаються до первісного стану», «штучно омолоджені знову старіють», отець «воскрешає тих, кого свого часу «обнулили», «усіх жертв темпорального грабежу, усіх зеків, що померли внаслідок темпоральних ув’язнень» (ст. 182). Соціальні маргінали стають послідовниками о. Теодора, а убивця-рецидивіст Марк Патон закриває його своїм тілом від кулі агента-снайпера служби внутрішніх справ. Насамкінець присутність о. Теодора повертає у старечий вік вічно юного магістра ордену Етернітів, що керували державою, а професор Койфман нарешті отримує можливість померти природною смертю…

Отже, у Тараса Антиповича головний герой не розвідник елітного підрозділу, а священик. Він не на фольклорному святі, ні при народному застіллі, як у Щербака, а в урбаністичному середовищі в храмі, тобто там де й слід бути священику. Звертаючись до Бога, о. Теодор говорить про проблеми сучасного урбанізованого світу, який Антипович словами молитви священика описує як ферму модифікованих гібридів: «Бачиш, Храм Твій спорожнів… Заходили, правда минулого тижня два кентаври – такі баскі, з люмінесцентними підківками, у пірсингу, в кольорових тату. Просили їх повінчати. Я їх виставив… Хай трясуть вименем, прицмокують своїми рожевими сфінктерами. Хай стікають слизом. Більше слизу, більше сперміїв!» (ст. 106-107).

Головний «месидж» Тарас Антипович це спрага Божої присутності, котра повертає природний час, а разом з ним відчуття вічності. Гасло його покоління: «Досить говорити про Бога. Допоможіть нам відчути Його присутність»! Звідси зародження культури «нової чуттєвості», зосередженої на тактильному (намацальному), тобто такому, що ранить, роз’їдає, справляє враження й залишає сліди. Нова чуттєвість полишає дистанцію, характерну для спекуляції й споглядання, й повертається до реальності, яка ніколи не буває далекою. Євангельським символом культури «нової чуттєвості» є апостол Тома несправедливо названий «невіруючим». Його кредо «Якщо не побачу на його руках знаків від цвяхів і не вкладу свого пальця у місце де були цвяхи, а й руки моєї не вкладу в бік його – не повірю!» (Йоан 20, 25) – одночасно є визначенням культури «нової чуттєвості». Це означає епохальний перехід від ренесансної моделі «культури значення» до «культури присутності», характерної для Середньовіччя. Її символом в романі Антиповича і є о. Теодор, котрий своєю присутністю «продукує», радше «вилонює» Божу присутність.[2]

Підсумкові рефлексії

 

Виникає питання: Чому літературна комісія віддала перемогу роману Юрія Щербака? Вочевидь тому, що мова автора, його наполовину фольклорний, а наполовину американізований езотерично-гностичний світогляд, більш близькі й зрозумілі загальній аудиторії. Важливу роль зіграв віковий фактор самих членів комісії та «заслуги» Юрія Щербака перед державою. Його радо читатимуть ті, що полюбляють різні теорії змови і сповнені неприязні до ісламського світу. Це література для постсовєтської читацької авдиторії, що ще пам’ятає совєтський кінематограф і вже полюбила голлівудський ширпотреб. Світ роману по-гностичному дуалістичний, в якому американці – «хороші хлопці», а мусульмани й представники колоніально поневолених народів, на кшталт мексиканців та індіанців (ст. 28, 274) – «погані хлопці». На рівні релігійному – це представники юдео-христинянського світогляду, презентовані «воскресохристами» та «смертохристи» – перехідна стадія на шляху до повної ісламізації. Автор по-лакейськи вислуговується перед Імперією, мріючи про Україну, котра у світовому імперському геополітичному трикутнику займе місце Росії поруч із США та Ізраїлем. Разом вони мають вирушити у «христовий похід» проти «поганих хлопців», тобто мусульман. Така дуалістична схема розрахована на примітивну публіку, нездатну помічати нюанси. Експорт «американської демократії» на Близький Схід вже давно не ототожнюється з позитивною, миротворчою місією, побудованої на гуманних засадах. Окрім цього, чіткий релігійний світогляд мусульман не становить для християнського світу такої небезпеки, як розмитий продукт американської езотеричної псевдорелігійності каліфорнійського розливу, що після падіння Берлінської стіни буквально заполонила терени постатеїстичної Східної Європи. Сьогодні і в майбутньому головну загрозу для Європи, в тому числі й України, становитиме не іслам, а відсутність християнства або ототожнення його з чимось, що не є християнством. «В де-християнізованому європейському співтоваристві давно відсутня релігійна переконаність, і на цьому тлі з’являється переконаність мусульман, а ми не знаємо як на це реаґувати!? Ми кажемо: це фанатизм, але ж хіба не можна застосувати це слово до наших бабусь, які теж були фанатиками, тобто віруючими. Безформність нашої свідомости і є головною проблемою, а не іслам. Іслам не так вже й багато вимагає від своїх послідовників: лише або-або. Від нас, на жаль, це давно пішло...», вважає французький культоролог Жоржа Ніва.[3]

Стисло кажучи, попри наявність певних алюзій на християнські символи, епіграф з Євангелія та аналогії до подій Страсної П’ятниці і т.д., роман Юрія Щербака за своєю суттю є антихристиянським. Авжеж, так можна писати, особливо в Україні, котра за двадцять років незалежності так і не сформувала власної теологічної школи, полишаючи право компетентності в релігійних питаннях невігласам з катедр наукового атеїзму. Відповідно, перемога Щербака вповні прогнозована і закономірна. 

Натомість роман Тараса Антиповича розрахований на нечисельну еліту, для якої християнство – це не езотерично-кабалістичні витівки й шароварна кічуха, а шлях шляхетних, котрі читають св. Августина, книгу Еклезіаста, Гайдеґґера й здатні разом з Василем Стусом повторити радикальне: «Зневажаю політиків. Ще – ціную здатність чесно померти».[4] В романі Антиповича також присутній дуалізм протистояння – протистояння людини й дегуманізованої тоталітарної системи. На відміну від Щербака, він не вірить в жодні геополітичні проекти й стратегії, спритність елітних спецслужб та їхні технологічну оснащеність. В антиутопічному світі Антиповича існує лише дві можливості: повірити в Христа або… Проблема в тому, що його антиутопія дуже близька до актуальної безальтернативної реальності України.     



[1] Дмитро Донцов, Від містики до політики, Торонто: Спілка визволення України, 1957, 30.

[2] Див.: Александр Филоненко, «Производство присутствия» и новая культурная чувствительность» // Койнонія, №1, Харків-Київ: Дух і Літера, 2010, 50-74.

[3] Див. інтерв’ю у часописі Український тиждень, № 31, 31 липня – 6 серпня, 2009

[4] Василь Стус, Зимові дерева, Брюссель: Література і мистецтво, 1970, 10.

Про автора

Олег Гірник, греко-католицький священик. Народився і проживає у Львові. Студії філософії та теології закінчив в оо. Єзуїтів у Заґребі (Хорватія). Сфера зацікавлень: історія української релігійної філософії, соціологія релігії та екологія людини.

Теги: