Рецензія на: Ярослав Пелікан. Кому ж належить Біблія? Історія Святого Письма крізь століття / Пер. з англ. – К.: Дух і літера, 2011

 Призначення Біблії – не тільки заспокоєння збентежених, але й збентеження заспокоєних (с. 341).

Те, що Біблія є засадничим текстом для всього християнства – шкільний факт. Так само факт, що Біблія є чи не найбільш проблематичним і проблематизованим фактом. Всі християни апелюють до Біблії, всі закликають до неї – хтось більш, хтось менш радикально – але гасло «Sola Scriptura» актуальне для всіх християн як остаточне, граничне відсилання на Божественну істину-Одкровення, на першоджерело і фундамент. Але так само всі християни, посилаючись на Біблію, примножують її тлумачення і навіть – текстуальні редакції. Це найбільш перекладувана, видавана, читана книга в історії людства. Кожна конфесія задіює той же самолегітимаційний механізм через звернення до цитат із Біблії. Досвід інформаційного суспільства переконливо вказує на значущість «правильного» цитування авторитетного джерела як ключовий момент стратегії інформаційної війни. Відтак вже гасло «Sola Scriptura» втратило своє незаангажоване значення, а проблема приватизації, апропріації Біблії стала загальною. Цій проблемі і присвячена книга Ярослава Пелікана, яка ставить питання про «Біблії» - юдейську, православну, католицьку, протестантську (відмінні як у витлумаченнях, так і в самих наборах книг), шукає, що «у цих усіх різних Бібліях є однакового, але водночас, як і в чому вони відмінні», чому «опоненти зустрічалися на сакральних сторінках, які були для них спільними, але як використовувалися тільки для того, щоб акцентувати їхню відмінність» (с. 21). Тому Біблія і стала «каменем спотикання», бо вона стала предметом дискусії як нащадків за спадок, так і – що більш значуще для власне релігійного мислення і власне релігійної динаміки – предметом дискусії щодо шляху спасіння, адже від відповіді на це залежить вічне життя людини.

Відомий патролог та історик християнства, Ярослав Ян Пелікан (1923 -2006) був словацько-сербського походження, але народився і помер в США. Крім своїх лінгвістичних (знав більше 10 мов), теологічних (закінчив семінарію «Конкордія», став лютеранським пастором, написав фундаментальні праці з теології та історії Церкви) та наукових досягнень (в 22 роки став доктором філософії, президент Американської академії наук і мистецтв, редактор релігійної секції Британської енциклопедії, отримав почесні ступені доктора наук у сорока двох університетах світу), він дивує ще одним – у 1998 р., коли йому виповнилося 75 років, він разом з дружиною перейшов у Православя! Ярослав Пелікан здобув славу відомого професора церковної історії, шанованого в протестантських, католицьких, православних та іудейських (Юдейська богословська семінарія в Америці) школах. Свою книгу він задумав ще в 1991 році, але вийшла вона друком лише 2006 р., ставши останнім твором його життя. Видання цього твору-епілогу великого мислителя і науковця «Духом і Літерою» - символічна подія минулого вже року, що вже викликає відгуки, до яких і ми зважимося додати свій голос, оглядаючи книгу не лише в рамках «рекомендувати чи ні», але насамперед дещо коментуючи самого великого автора.

Слово про Слово

Властиво книга присвячена проблемі привласнення Біблії різними традиціями, конфесіями і релігіями. Роздуми про історії цієї апропріації Біблії, механізми привласнення і в той же час відчуження від самої Біблії наповнюють всю його книгу, спонукаючи до не завжди безсумнівного, але цікавого аналізу. Хоча книга не претендує на енциклопедичну всеохопність та історичну ретельність опису, маючи невеликий розмір, вона торкається принципових моментів засад феномену Біблії та історії її в релігіях. Наприкінці книги Я. Пелікан ставить короткі описи його лектури до кожного з розділів, інколи посилаючись на відомі його власні статті, а протягом всієї книги він акуратно розставляє акценти над тими моментами розуміння Біблії та еволюції цього розуміння її значення для віри і для історії. Питання про належність Біблії – це питання, як її читати, слухати, розуміти, тлумачити, вивчати, зрештою, як її застосовувати в життя індивіда та громади. Коротко позначити проблемні і потрібні моменти – ось чим прислужується його книга.

Послідовність розділів у Я. Пелікана пов’язана з історією існування самої Біблії в історії культури та релігії. На цю історичну послідовність автор нанизує логічний зв'язок із фундаментальними аспектами осягнення Біблії, потрібними для розуміння проблемності висвітлюваних ним моментів, провадячи інколи широкі аналогії. Для цього автор постійно простежує лінії розвитку трьох головних для нього традицій – іудаїзму, католицизму та протестантизму, зрідка ставлячи на маргіналії православ’я (що дуже дивує з огляду на те, що видана вона через 7 років після його навернення в православ’я) та іслам. Спробуємо коротко окреслити шлях його роздумів, які поставали в головних темах твору.

Найпершим моментом, який автор виділяє в перший розділ, є словесний характер Біблії, Слова більш, ніж Письма, важливість для Біблії слова, говоріння, проговорюваності, проголошування. Відтак присутня певна бідність тексту, «записаного Слова» порівняно із «усним Словом», що начебто зберігається в традиції (Переданні Церкви, «усній Торі» юдеїв, тощо). Я. Пелікан каже: «найкращою назвою для Нового Завіту було б не «Писання», а «Сказання», чи «Повідомлення»» (с. 45), на що автору можна відповісти хіба що воно так і називалося «Блага Звістка», «Благе Повідомлення». Ця «словесність/ логосність» для автора книги означає фундаментальну спільність біблійних релігій та особливо для християн – поступову містифікацію Слова як чогось вищого, персоналізованого, особистісного, як Божої Премудрості, зрештою, сягає повноти у Христі як «Слові, що стало тілом» (с. 51). Пелікан наголошує, що при герменевтиці біблійного тексту і релігійно-філософських понять ми маємо насамперед звертатися не до грецьких філософських і літературних конотацій, але до конотацій Септуагінти, яка стає семіотичним містком між Танахом і Новим Завітом – наприклад, у понятті Логосу, який має паралелі не стільки з Логосом Геракліта чи стоїків, скільки з Логосом-Софією у Прип. 8:22-33, що і надало Логосові емоційності та особистісності (с. 107).

Я. Пелікан підходить до ключової проблеми, розв’язання якої займає велику частину книги – це протистояння ідей «Біблія, повна Біблія і тільки Біблія» та «Біблія через Передання». Це він розглядає як в контексті іудейському (в розділі IV), так і в християнському (розділ ІХ). Авторитет Біблії – це авторитет Біблії, безнастанно нормативно інтерпретованої та реінтерпретованої. Відношення Писання і Передання витворює своєрідний постійний теологічний circulus vitiosus, герменевтичне коло, що є каменем спотикання та предметом дискусій. Передання випливає з Писання, але Писання саме постало з Передання. Наскільки Передання автентично інтерпретує Писання? Що значить включення неканонічних книг в канон LXX (Септуагінти)? Чи до Ямнійського канону казати про «юдейський канон» є анахронізмом? Чи просто існувало два канони – вужчий, івритський, потім Ямнійський, і ширший, Олександрійський? (с. 113) Він висвітлює дебати довкола канону та його критики в добу Модерну в розділі Х.

Hebraica veritas або Богообраний Ізраїль


Розкриття цієї проблеми починається в нього із викладу іудейської класифікації і розуміння Біблії, який він називає висловом св.. Ієроніма «єврейська істина» (hebraica veritas). Єврейська традиція для Я. Пелікана дуже важлива – він простежує її протягом всієї історії, вбачаючи у розриві між іудейською і християнською традицією ледве не велетенську катастрофу, що зрештою сягнула апогею в Голокості. Він дещо конспективно описує структуру і зміст книг Танаху (Старого Заповіту), вказуючи на особливість саме єврейського прочитання Біблії. Можна виокремити кілька цікавих тез. «Історія Біблії починається не з Адама і Єви, а з Авраама і Сари. Біблія-бо не претендує на те, щоб бути універсальною історією людства, ще менше - космогонією» (с. 55).

Драма єврейської історії постійно перебуває під особливою увагою автора. Взаємини єврейства із неєврейським світом складають значну частину історії Біблії, вельми цікаву для читача. Вона торкається проблеми перекладу Біблії і її доступності. У розділі «Мойсей, що говорить грецькою» автор описує культурну ситуацію, у якій опинилася єврейська культура, релігія як система ідей, вірувань та звичаїв, у епоху еллінізму, коли вона, прихована за допомогою «однієї з найбільш езотеричних з усіх екзотичних мов» елліністичного світу, «цілковито недоступна», вона стояла перед загрозою забуття і невідомості. Чинник протидії асиміляції та прагнення «пояснити і захистити свою віру перед «зовнішніми»» (с. 92) – два головні чинники для появи грекомовного тексту юдейської філософської теології та Писань.

Я. Пелікан зачіпає широку проблематику відношення оригінального тексту Біблії та її перекладу у іудейській традиції, розглядаючи масоретські переклади і вплив потреби перекладу на іудейське богослов’я. Можна зробити висновок, що богословя виникає з перекладу, а точнішез усвідомлення неперекладності сакрального Слова і Письма на іншу мову. Переклад Писання арамейською переживався післябіблійним юдаїзмом радикально - «сказане гебрейською втрачає в силі, якщо перекласти це іншою мовою» (с.124), і тому передача смислу при перекладі потребує більш ніж мовного словника, але парафраз і розгорнутих пояснень (таргумів), додатків із теологічною рефлексією над мовними висловами. Ці примітки поступово розвивалось від простих маргіналій до коментарів на смисли текстів. (с. 122) Він аналізує різноманітні юдейські передання як різні структурні елементи передання. Автор ставить питання про універсальність Тори. Чи можна докладати, інакше кажучи, вимоги кашруту і шабату до неєвреїв – те питання, яке стояло перед апостолом Павлом і зараз постає перед іудаїзмом? Пелікан посилається на відповідь Талмуду, яка каже про Ноїв закон (с. 132), притаманний всім людям, який Пелікан асоціює із «природним правом».

Пелікан проводить чітку паралель між іудейським осмисленням Біблії та історією християнської теології, які розробляли свої методи в умовах тотальної взаємоізоляції. Талмуд і Новий Завіт, в певному сенсі, для ньогопаралельні альтернативні напрями, якими могла просуватися подальна інтерпретація Тори і Танаху (розділ V).. Дійсно, ці напрямки і близькі, і далекі один від одного, напрямок, що очікує Месію, і напрямок, який вважає, що Месія прийшов і своїм прибуттям заклав Новий Завіт, мають спільні місця, які прекрасно позначаються автором іменами Ноя, Авраама, Мойсея, але насамперед – Самим Богом Ізраїлевим, Отцем.

Переклад грецькою як фактор створення християнства?

Я. Пелікан дуже багато каже про проблеми перекладу Танаху грецькою. Проте переклад вчинив Біблію у статусі видатних творів світової культури, відкривши Біблію для всієї «ойкумени», зробив іудаїзм світовою релігією, виділивши його із статусу «чудернацької екзотичної релігії дивного східного народця», підготувавши як екзегетично-догматично, так і соціально підґрунтя для головної юдейської інвазії – християнства (с. 121)

Але головна подія, про яку каже автор – це розрив мовного простору Біблії на грецький і єврейський, введення в Святе Письмо, в Слово Боже, принципової двомовності. Автор резонно зазначає, що «головним спадкоємцем Септуагінти був не іудаїзм, а християнство» (с. 103). Почасти за допомогою Септуагінти відбувся різкий дискурсивний розрив християнства та іудаїзму, емансипація християн від юдеїв, тотальне забуття мови і «оселі буття» Старого Завіту на тисячі років, вже з третього покоління, з «мужів апостольських». Коментуючи Пелікана, можна продовжити думки в напрямку, яке значення це мало для християнства і ширше – для місії Євангелія. Фактично – трохи кричуще – євреї, «обраний народ», були відірвані від релігії Месії аж до нинішнього часу. Досить трохи уваги, щоб уявити – не існує канонічного Нового Завіту на івриті, священній мові Біблії! Якщо мова – це об’єднавчий елемент дискурсу, то між дискурсом християнським і єврейським пролягла колосальна прірва, а якщо врахувати засадничий елемент знання першомови тексту для екзегези – ця прірва par excellence на шкоду християнам. Цей дискурсивний розрив уможливив постання християнства і автономний розвиток обох традицій – і релігія Месії, що прийшов, познайомилася з релігією, яка чекає Месію, тільки у ХХ ст.. трудами Бубера та Левінаса. Ressentiment до «жидівської Біблії» постає постійно, особливо в православ’ї (переклади в Російській імперії, спалення прямих перекладів з івриту Павлова, еллінізація і слов’янізація Синодального перекладу). «Читаючи одних і тих же Пророків, співаючи ті ж самі Псалми, цитуючи Письмо – вони цитують все це різними мовами» (с. 158), Цей дискурсивний розрив проявився вже на початку формування християнської Біблії, Нового Завіту, чому Я. Пелікан присвячує розділ V.

Постання християнського Євангелія позначилося діалектичним зіткненням старого і нового. З одного боку, постала концепція апостола Павла, який апропріював іудейську традицію християнам, тобто християнського прийняття Танаху та іудейства, яке акцентувало увагу на єдності Старого і Нового та їхнього походження та спільності одного Бога, Месії, Писання, з іншого боку, акцентувалася новизна та відмінність Благої Звістки від Танаху, благодаті і закону, неволі і свободи, аж до ствердження повної чужості і застарілості, навіть диявольськості іудейської віри, що виразилося у гностицизмі Маркіона. Писання євреїв перепривласнювалися – вони проголошувалися власністю християн, відчужуючись від єврейства, християни володіють не тільки їхнім текстом, але і знанням смислу, відтак Писання поставало у християнській і христоцентричній перспективі (с. 144). Пелікан це виражає у вислові: «Танах охрестили християнською Біблією». Історія християнства, хоча Церква і відкинула маркіонізм, але містила і Павлівську, і Маркіонівську тенденції навіть всередині Церкви. Офіціальне затвердження Павлівської версії Біблії як єдності Старого і Нового Завіту, Євангелія і Христа як «звершення Закону і Пророків», не заступило маркіонівського антиіудаїзму.

Інакше описуване Пеліканом можна зобразити як конструювання окремої християнської ідентичності через ретроспективні алегорії та перетлумачення. Християни методами алегорії і пошуку потрібних слів і виразів у тексті знаходили для себе потрібної аргументації, апелюючи до Писання, посилаючись на Старий Заповіт (с. 152). Цей метод був започаткований юдеями у елліністичній версії іудаїзму, коли вони синтезували Тору з Платоном, та задовго до того греками стосовно Гомера та Платона. Християнство конструювало свою нову ідентичність не як «іудейська секта», яку переслідувала влада, а як сама по собі вся біблійна традиція, що в такий спосіб ставала найпершою і найдавнішою релігією, через спосіб апропріації самого іудаїзму, який вона заперечила і «зняла», за гегелівським терміном, встановлюючи новий родовід, нову і шляхетну генеалогію.

Найбільш значимою подією для історії Пелікан вважав виникнення і реалізацію ідеї «Біблії через віки» (с. 157). Новому Завітові, вважає автор, притаманна множинність – жанрів, стилів, тенденцій, – яка навіть у відсіяному, обмеженому, монологізованому варіанті вказує на різноманітність ранньохристиянської літератури та поглядів. Спільним для всіх книг Нового Завіту та ранньохристиянських апокрифів є контекст їх виникнення: життя ранньохристиянської спільноти (с. 159). Автор розглядає книги Нового Завіту в традиційній послідовності, незважаючи ні на історичну послідовність їхнього написання, ні на логічну важливість якоїсь із них. Потім він окреслює процес формування канону християнського Нового Завіту.

Багато місця автор приводить середньовічній традиції коментування, вказуючи, що коментар на священний текст є чи не найвищою формою як послуху Богові, так і інтелектуальної діяльності, однією з найбільших можливостей для оригінальності думки (с. 134), а для Середньовіччя став головним і найшанованішим жанром, що витворив цілісну і складну науку вивчення і багаторівневого коментування Біблії. Традиція Церкви і Синагоги виражалася саме у коментуванні Біблії в різний спосіб, витворивши в іудаїзмі та християнстві потужні науки екзегези – і тим самим ретельно і безмежно розмежувавши обидві традиції, ставши неподоланним муром. (с. 192-193). Автор вказує на проблему взаємодії різних стилів тлумачення, на перевагу алегоричного, «духовного» тлумачення, наводить приклади таких герменевтичних вправ, резонно вважаючи алегорію як метод порятунку від «незручних» агресивних висловів Старого Завіту. Причому алегоричне тлумачення могло бути оберненим в обидва боки, «обоюдогострим», як від Старого Завіту до сучасності, так і навпаки, як у Данте (с. 204).

Пригоди Біблії серед християн

Наступним етапом роздумів Я. Пелікана є розвиток Біблії в історії Європи. Цьому присвячені розділи VIII – ХІІ. Головною подією тут постає Реформація, де автор дає багато влучних констатацій і висновків, проводячи ряд цікавих узагальнень. Роздуми про Реформацію, Лютера, протестантизм у викладі Я. Пелікана набувають особливої пікантності, оскільки сам автор був лютеранином, яким наприкінці життя став православним! Він відзначає роль літературної та історико-філологічної зацікавленості Відродження, що породило ідеали звертання до оригінальних текстів і давніх мов, критичного ставлення до традицій і стереотипів (с. 222-228). Я. Пелікан зазначає, що вперше з апостольських часів постала ідея, що інтерпретатор має читати Біблію в оригіналах, звертатися до грецьких і єврейських прототипів, а відтак долати межі власної традиції.

Він ставить питання, що Реформація дала Біблії та що Біблія дала Реформації. Автор називає Реформацію «коперніканською революцією» в історії духовності» (с. 252). Реформація отримала своє натхнення з біблієзнавчих досліджень і перекладів, реалізувала себе в них і сама значною мірою сприяла новим дослідженням і перекладам. Автор наголошує на особливій ролі відкриття друкарства. «Історія Біблії – це передусім історія друкованих Біблій», а також – історія книгодрукарства, місії і проповіді (с. 217), становлення націй, виникнення боротьби за вплив на свідомість мас і феномену інформаційної війни. Популяризація Біблії зробила її «зброєю масового враження» і фактором світової політики, а той чи інший переклад Біблії («канонічний» чи то Вульгати, чи то в ХІХ ст.. Синодальний) – ставав зброєю у боротьбі за контроль над свідомістю мас. «Доступність друкованих Біблій мовою простолюду призвело до того, що називають «коперніканською революцією» в історії духовності» (с. 252). В період Реформації виковувалася нова ідентичність за допомогою Біблії. Але змінюється роль Біблії. Якщо у випадках із іудаїзмом та християнством, християнством та ісламом Біблія слугувала знаряддям самолегітимації, утвердженням власної тяглості традиції та інтеграції історії до власної філософії історії (наприклад, самолегітимації християнства як спадкоємця іудаїзму), тобто апеляції до Писання були засобом прилучення себе до шуканої традиції, то у випадку Реформи Біблія «емансипується», вже аргументує не причетність до традиції, а навпакирозрив із традицією. Біблія стає самодостатньою доктриною, отримує верховний авторитет, який легітимує будь-який розрив із традицією (с. 247). Віднайдення «самої лише Біблії», чистого textus receptus, ставить читача над традиціями і поза історичними генеалогіями, наділяється ідентичність самоцінністю лише через причетність до Біблії. Отже, відбувся переворот у механізмі конструювання релігійної ідентичності, відрив Писання від Передання. Революційність Реформації в тому, що ніколи ще до Лютера Церква не визначала себе так послідовно як Церква Біблії (с. 250), трансцендований текст якої став надконфесійним мірилом істини. Це призвело не до єдності і не до «самої Біблії», а до тотального розколу і війни, оскільки узалежнення правоти віри від власного розуміння Біблії призвело до того, що розходження в богословських поглядах, які раніше уживалися в межах однієї спільноти, тепер автоматично означали розпад самої спільноти, оскільки спільнота вже засновувалася на спільності поглядів на Біблію; це призвело до тотального розпаду спільнот. Боротьба за верховний авторитет Біблії призвела до реалізації незаперечного авторитету партикулярного розуміння Біблії певних екзегетів і спільнот, ідея релігійної свободи від папської влади – до набагато більшого деспотизму місцевих пасторів і спільнот.

Феномен Лютера був не в перекладі Біблії народними мовами, які існували до того, а і у масовості його перекладу і у систематичності його поширення, через що його Біблія затьмарила інші переклади (с. 252). В той же час Я. Пелікан виступає проти некритичного сприйняття протестантських і просвітницьких ідеологем про темні віки і темний католицизм (с. 188), включається в полеміку із ідеєю «sola Scriptura» (Scriptura ніколи не була sola (с. 269)).

Автор конспективно показує історію перекладів Біблії народними мовами. Розвиток видань Біблії стимулювався розвитком біблієзнавчих досліджень, і це спрямовувалося до дедалі ретельнішого вивчення Біблії, ускладнення і поглиблення самого процесу перекладу Біблії, який вже став вимагати не тільки наявності якогось списку і знання двох мов, а широкої обізнаності у текстах і контекстах оригінальних видань, процесах перекладу Біблії, а пізніше постала проблема і передачі біблійних смислів новими мовами, внаслідок відкриття власної неперекладності нових мов (с. 237). Автор вказує на парадокси відродження буквальної «наукової» біблеїстики, яка не сприяла об’єднанню, всупереч сподіванням, але лише імплантації в християнський обіг нових текстів іудаїзму, в католицький – нових текстів православ’я, стала вразливішою перед розвитком позитивної науки (с. 347).

Модерність: боротьба за Біблію між науковцями та віруючими

Я. Пелікан описує процеси модерної історії Біблії, які спричинилися до змін в кожній з аудиторій Біблії, до формування нових принципів вивчення, систематизації, ужитку Біблії, нових принципів що актуальні й досі. Я. Пелікан наводить приклади такого розвитку в іудейській, католицькій і протестантській традиціях (с. 274). Причому – цілком нехтує православною. Він зазначає, що католицька біблеїстика аж до ІІ Ватикану відставала від протестантської, а православна – від католицької (с. 276). Юдейські ж дослідження Біблії він вважають «унікальними в своєму роді», «з огляду на ізоляцію від християнських структур» (с. 275). Взаємна ізоляція конфесіональних теологій і в т.ч. біблеїстик та наук, разом із формуванням нового стандарту наукового знання призвела до того, що центром біблеїстики став модерний університет та до критики боротьби за власність над Біблією.

Аналізуючи критично-історичне вивчення канонічних Писань в добу Просвітництва, Пелікан зазначає, що воно поклало собі літературно-богословське завдання – оминути міжконфесійні бар’єри того часу, в пошуках «природної релігії» людини, спільної віри за конкуруючими історичними вірами, всередині та все ж таки поза ними. Я. Пелікан у розділі Х розповідає про історико-критичний метод дослідження Біблії та небезпеки і полеміки, пов’язані з ним. Пелікан вказує на «шизофренію» епохи, коли духовенство про себе мислило історико-критично, але у проповідях виступало із «докритичним», «некритичним» підходом, епохи, в якій Біблія була найбільш деконструйована, але в той же час – найбільш перекладувана і поширювана, коли різні автори регулярно відступали від ортодоксій різного роду, в т.ч. біблійних, але в той же час написали прекрасні високохудожні твори, музичні, писемні, апології буття Божого (с. 298).

Автор в розділі ХІ через протиставлення показує, наскільки парадоксальний був період ХІХ – ХХ століття для Біблії: він став «золотим віком біблеїстики» (с. 326) та віком «ненависті до Біблії» (с. 325), добою постання самостійної іудейської біблеїстики та відкриття єврейської екзегетичної та біблієзнавчої традиції для інших традицій (с. 327-328), найбільш глибокого вивчення Біблії, відкриття багатьох археологічних деталей, які змінили історію Біблію (Кумранські письмена), що різко контрастувало із катастрофічними рисами доби. Це був період найбільшої проповідницької активності християн і найбільших гонінь проти християн (розділ ХІ). Автор задається питаннями, що нові програми принесення Слова світові означали для історії самого Слова (с. 319)? Я. Пелікан описує процеси поширення Біблії в Європі, наголошуючи, що ХІХ – ХХ ст.. стали епохою безпрецедентного поширення Біблії, що призвело зрештою, за автором, до тотемізації і ритуалізації Біблії навіть як окремої друкованої ось цієї книжечки, що автор порівнює з культом Діви Марії в католицизмі та іконопочитанням в православ’ї (с. 317). Це поширення автором особливо пов’язується із проблемами діалогу культур, перед якими постали насамперед місіонери. Як перекласти висловлювання Біблії з конкретної іудейської та елліністичної мови культури на мови китайської чи полінезійської культур? (с. 322). В результаті цих всіх процесів Біблія стала одним із предметів вивчення ззовні з намаганням «дізнатися про неї», а не «у неї», як то намагалися дослідники попередніх століть, корпусом просто антропологічних та історичних даних – оскільки так вивчають священні письмена інших культур, чому вони та й ми не можемо так вивчати Біблію (с. 324)? Але з іншого боку, Я. Пелікан показує, наскільки Біблія стала дійсно універсальною книгою, описує «посткритичний» етап досліджень Біблії в особах К. Барта і М. Бубера (с. 335)..

Наостанок, кажучи про Біблію в сучасності, Я. Пелікан каже про певне перевідкриття Біблії в наш час, про «жахливе незнання Біблії» багатьма навіть освіченими людьми в Європі (с. 340). Для нашого часу, каже Я. Пелікан, радикально постає чужоземність, інакшість Біблії, її контркультурність та її «краса вічно давня, вічно нова». В той же час він застерігає від естетизації сприйняття Біблії, називаючи естетизм «єрессю нашого часу» (с. 341). Це – інакший всесвіт, чудернацький для доби модерної науки.

Кому ж належить Біблія?

Я. Пелікан чітко каже: нікому, лише Богові. Це є спільна віра іудеїв і християн. «Казати про своє «володіння» Біблією є зухвалістю в найточнішому значенні цього слова. Біблія – Божа книга і Боже Слово» (с. 367). Оскільки Писання «корисне для навчання», а Новий Завіт призначений для того, «щоб ми ввірували», тому в стосунках зі словом Біблії я не суб’єкт, а об’єкт (с. 368). Об’єктом біблійного Слова Божого, суб’єктом вибору і відповідальності в Біблії є не окремий індивід, не особиста свідомість і мораль, а насамперед громада, колектив, народ Божий, Церква і церкви (с. 350-352). Це також скандалізує нашу модерну свідомість, яка мислить автоматично індивідуальність як первинне буття, а будь-який колектив, громада є похідними від союзу індивідів. Я. Пелікан вказує на дивний момент Біблії, де відповідає перед Богом не тільки одна людина, де не існує індивідуалістичного розуміння віри і релігії, але синкретичне поєднання віри особи і віри народу, коли за гріх одного гине весь народ, і окрема людина гине тому, що згрішив весь народ – і так само постає Церква як громада вірних і суб’єкт діалогу з Богом. Варто зазначити, що цей аспект чи не найважчий для розуміння сучасної людини, для якої дуже важко уявити, чому це я маю обов’язково до чогось прилучатися, бути частиною чогось, чому я маю обов’язково бути «в єдності з Церквою». Цей комюнотаризм Біблії не є протестантським ідеалом «невидимої Церкви». В Біблії громада завжди оприявнена і має чіткі ознаки присутності. І це розуміння чи не найкраще відкривається євхаристійною теологією.

В кращому разі ми можемо бути не «повноправними господарями», а лише «тимчасовими власниками і довічними орендарями». Цей статус юдеї і християни ділять з усім людством (с. 368). Пелікан підкреслює важливість для розуміння Біблії зустрічі і дискусії «внутрішніх» (вірян, які «бачать очами віри» істини Біблії) та «зовнішніх» (невіруючих), які відкрили для «внутрішніх» аспекти Біблії як витвору красного письменства, з точки зору літературного жанру (с. 369). Проте автор наголошує на наріжній ролі для вжитку та поширення Біблії конкретних спільнот євреїв та християн, застерігаючи від пошуків «ідеальної спільноти розуміння Біблії» десь у просторі «зовнішніх спостерігачів». Церква (чи Синагога) для Біблії є приблизно тим, чим є вода для риби, тобто невід’ємним атрибутом існування, поза яким вона втрачає всю свою «біблійність», стає новим «Епосом про Гільгамеша». Біблія ж у Церкві – це потужний фактор розвитку і постійний рушій історії. Автор нагадує, що вивчення і коментування Біблії – принциповий елемент фахової освіти теолога і головний жанр теології (с. 370), при цьому вказуючи на потребу звертанні до оригінальних текстів. Щодо ж теологічної інтерпретації Писання, автор вочевидь поділяючи християнську позицію, зауважує про те, що християнська «діалектична інтерпретація» Біблії та історії дещо спрошує дійсність, і що можливе виконання християнських гасел «життя», «звершення» «благодаті» і в завітах до Христа (с. 371), у різних Завітах, що Бог давав Адаму, Ною, Аврааму, Мойсею. У конфесійному протистоянні затирається суттєва деталь, яку підкреслює Я. Пелікан: християни та іудеї – різні релігії та різні традиції із спільною відданістю Писанню та його інтерпретаціям в рамках відповідної традиції (с. 372). Пелікан закликає переосмислити методологію інтерпретації Біблії з огляду на зміни в ситуації релігійного співіснування в напрямку внесення методологічного плюралізму, плюралізму тлумачень, доповнюючи власну релігійну інтерпретацію через іншу. Наприклад, християни, тлумачачи алегорично пророцтва про пришестя Месії, можуть і мають збагачувати свою екзегезу через суто юдейське розуміння цих місць, тим самим осмислюючи це як проблему релігійного розколу, так і як гру відтінків самого тексту Святого Письма.

Отже, Я. Пелікан у стислій формі висловлює ключові проблеми, пов’язані із розумінням Біблії та її використання у конфесійних дискусіях та формуванні конфесійної релігійної ідентичності. Викликає здивування майже повна відсутність аналізу православної історії Біблії, майже не помітно, що автор на час видання книги був православним. Деякі тези можна обговорювати, доповнювати, але безсумнівно, що книга стане в нагоді будь-якому читачу, який цікавиться Біблією – як прекрасна рефлексія над реальністю Біблії та її історією, яка містить багато цікавих фактів та влучних аналітичних висновків.

Теги: