Щоденник Львівського гетто. Спогади рабина Давида Кахане. Кахане Давид рабин. Упор. Ж. Ковба, наук. ред. М. Феллер. К.: Дух і літера, 2003. – 267 с.
Пройшло небагато часу, як Україна вшанувала пам’ять про невинні жертви Голодомору 1930-33 років. Знов на Михайлівській площі Києва було велелюдно, і всі цивілізовані країни обурювались наджорстокими проявами радянського тоталітаризму.Апофеозом цілеспрямованого знищення українців став 1933 рік.
Про ситуацію через 10 років Давид Кахане, автор надрукованих київським видавництвом Дух і літера спогадів, напише: «Якщо не брати уваги купку шляхетних людей, християнські жителі міста (Львова – О.Г.) з ентузіазмом брали участь у ганебних операціях полювання на євреїв, які проводилися німцями» (с.200). Паралелі – у наявності.
Сьогодні, на щастя, виходить у світ все більше і більше матеріалів, присвячених історії міжнаціональних стосунків євреїв та українців. Яку роль займає видання Щоденник львівського гетто у цій мозаїці? Більшість сучасних суперечок між прихильниками ревізіоністських течій та традиційних поглядів на Голокост відбувається на рівні чисел, статистичних даних. Письмова історія гримайлівського рабина Давида Кахане – це радше відверта сповідь, що містить імена і дати, і є свідком не тільки історичного руху подій, але й того, що стосується українського народу. Як могло так статись, що ті, які пам’ятають набухлі животи і трупи на дорогах у храм, зі статусу гонимих перебираються у становище гонителів?
«Ти підвісив мене у літаку. Характер людини визначається по його ставленню до ворогів», - каже у фільмі Місія нездійсненна 3 герою Тома Круза головний злодій Оуен Девіан. Якщо це так, то метаморфоза галицьких українців з жертв у «поліцію» є за характером такою самою, як і перевтілення студентів у німецькому (!) фільмі Експеримент. Їхнє гасло – «проти кого дружимо?».
Більшість міщан-українців, пише свідок тих подій Давид Кахане, провалили завдання розуміти важке положення євреїв: між молотом нацистського режиму та, пізніше, ковадлом радянської ідеології. Дамо слово Кахане:
Одного разу я мав можливість спостерігати таку групу, яка, зайнявши позицію під Замарстинівським мостом, очікувала на свої жертви. Збуджені, з урочистим, навіть святковим виразом обличчя, вони стояли тут, щоб учинити свою мерзотну справу, нібито від цього залежала доля України і незалежність Української держави. Коли ці «герої» йшли, на тротуарах залишалися калюжі крові (с.55).
У цьому пекельному карнавалі «відзначились» не тільки українці. Вже ув`язнений у відомому Янівському таборі рабин цитує польські колядки, що супроводжували святкування католицького Різдва: «Chwala na wysokosci, polamali Žydom kości, a na ziemi spokyj» (Хвала на небі, поламали жидам кістки, і мир запанував на землі, с.139).
Проте спогади майбутнього головного рабина Військово-повітряних сил Ізраїлю бувають щедрі і на позитивні спалахи. Євреї, як пишуть історики, найчастіше були або здібними купцями, або, як сьогодні кажуть, уособленням «компанії з управління активами» - тобто управлінцями у польських маєтках. Управлінцями ефективними, проте часто несправедливими і жадібними, за що протягом усієї історії визвольних змагань першими потерпали від колишніх селян. Незважаючи на це, чесний сам собі Кахане супроводжує описання факту обкладання у 1941 році новими податками юдейської громади Львова уточненням: «Тут слід відзначити чудовий прояв симпатії з боку деяких «арійських» жителів. Жінки-християнки приходили на пункти збору грошей, щоб внести свою частку, демонструючи тим самим симпатію до єврейського населення» (с.52).
Центр книги – врятування рабина греко-католицьким митрополитом Андреем Шептицьким. Ті, кого по закінченню війни описував на папері Кахане, ризикували усім і ховали євреїв не запитуючи про їхні релігійні або політичні погляди. Отож, вже майже наприкінці книги Кахане роздумує:
Як важко поєднати два світи в українському народові. З одного боку – національні герої – Хмельницький, Наливайко, Гонта і, останній (за переліком, але не за жорстокістю) Петлюра, а українські поліцаї, що допомагали німцям у знищенні єврейського народу. … З іншого боку – шляхетні постаті митрополита, його брата ігумена, священиків Тита, Грицая, Стека, Мартинюка та інших. Як це можливо? Чи можна поєднати подібні протиріччя? (с.176)
І дійсно – яким чином?
Теги:
Відповідь на патетичне кінцеве питання - в самому тексті. Євреї, на жаль, на українських землях часто виконували роль посіпак польської шляхти. Виконували, треба сказати, непогано, тобто, "несправедливо і жадібно". Звідси, користуючиь марксиською термінологією, класова ненависть українців (на 90+% - селян-кріпаків) до своїх гнобителів - часто євреїв-орендарів.
Пора би вже визнати об"єтивний характер протиріч між двома етносами в умовах польського шляхетського панування. І не розпускати глупих чуток про вроджений антисемітизм українців. (Про Петлюру сам Жаботинський писав, що той ні в чому не винен).
Українські національні герої - Хмельницький, Наливайко, Гонта - боролися за права свого народу. Не їх вина, якщо під час цієї боротьби доводилося вживати жорстоких заходів до тих, хто ті права порушував або до їх прислужників.