«І Він покликав народ, і промовив до нього:

«Послухайте та зрозумійте!...» (Мф. 15: 10)

Нам досить часто доводиться шукати компроміси між позицією власною і позицією інших. Лише у такий спосіб є змога досягнути порозуміння. Нам доводиться повідомляти про координати свого руху іншим, аби ті знали, де саме нас необхідно «шукати». Людина дуже дивно влаштована. Мої думки схожі на подих легкий вітерцю: сьогодні вони тут а вже за хвилину - деінде. Тому доводиться постійно інформувати інших про своє «місцеперебування». З усією очевидністю можна сказати про те, що ми – невідомі одне одному. Адже те, що я хочу повідомити, не завжди має відношення безпосередньо до мене. Людину важко впізнати. І не тому, що змінюється зовнішність. Зовсім ні. Змінюється докорінно все. І лише повертаючись у спогадах до вибраних миттєвостей, які ми прожили разом, у нас є змога віднайти початок відліку «міжособистісних координат».

Але і тут ми наштовхуємося на велику кількість різночитань. Нікому не відомо, як саме я побачив крісло, яке стоїть поряд. Можливо, це була хвилина смутку і розпачу, а можливо – радості й піднесеного настрою. Можливо мова йшла навіть не про крісло а лише про естетичний смак його власника. І це – лише миттєвість для роздумів, міркувань. Що вже говорити про усміхнене обличчя співрозмовника. Приводом для цього могла стати звичайна чемність і вихованість й аж ніяк не загальний настрій бесіди. Навіть філіжанка запашного чаю «читається» у спогадах дуже неоднозначно. Можливо, я навіть не помітив цього напою, адже привід для розмови був настільки цікавим, що звичайна склянка води здалася би такою, що має неперевершений смак.

У наших кімнатах зберігається багато таємниць не тільки про нас, але і про тих, що ми запрошували їх у гості. Мова речей існує. Але вона стає зрозумілою лише у контексті міжособистісного зв’язку. Людська комунікація завжди прихована. Ми більше лишаємо за межами нашого сприйняття, коли промовляємо слово. Останнє більше приховує, аніж пояснює. Тому доводиться постійно інтерпретувати й імпровізувати у ході діалогу. Зацікавлення викликає джерело, а не вода, що тече із нього. Ми можемо наштовхнутися на справжнісінький водоспад смислів і підтекстів, якщо спробуємо надати ближньому шанс дивувати нас власним узвичаєним способом життя. Металевий кухоль, на якому зображені невибагливі візерунки, здатен надихнути на оповідь про його господаря. Він трохи іржавий. Саме таким, трохи древнім і незграбним здається мені інший. А чай надто кріпкий, схожий на норов господаря, коли той прагне обстояти власну позицію навіть усупереч загальній логіці розмови. Головне ж – тут немає нічого зайвого. Можливо навіть, цей кухоль надто утилітарний. Він не передбачає насолоди естетикою й етикою комунікації. Його справа – констатувати власну присутність у спосіб наявності. Його господареві, ймовірно, байдуже, яке саме враження він справить на своїх співрозмовників. І навіть чай можна було би замінити звичайним кип’ячем. Це нічого не змінило б суттєво. Ніякої насолоди – ось головне гасло, яке сповідує цей предмет. Ось про що він оповідає присутнім про свого власника. Його розпечене металічне тільце незручно тримати у руках. Але це – принципово. Бо ніхто і не прагне зручності. Ви можете почути тут багато неприємного для себе. А все тому, що ніхто нічого не приховує. Можливо, так і краще? Чи ліпше, все ж, дотримуватися етичних правил і табу? У такому разі варто прибрати цей металічний предмет геть зі столу. Такому несмакові, як і його власникові – не місце у вишуканому товаристві любителів чаювання.

Щоправда, існує ще одна версія прочитання «металічного кухля». Можливо, це – лише натяк на скромність його власника. Можливо, він цінує більше сенс, аніж форму? Можливо, він спроможний бачити власного співрозмовника без усіляких аксесуарів, які покликані прикрасити і заплутати тих, хто їх споглядає? Затишок походить із серця. Це варто запам’ятати. Нарешті, кухоль – це дешево. Можливо, справа у господарських статках? Звичайно, такій дивній людині важко знаходити розуміння серед широкого суспільного загалу. Можливо, варто саме зараз повести мову про економічну кризу і безробіття? Адже цей старезний незграбний кухоль свідчить про свого власника саме у контексті побутових проблем, які доводиться тому долати. Хоча можна припустити ігнорування «мови» речей лише з тією метою, аби почути і зрозуміти людину поряд усупереч її хворобливого досвіду життя. Ми є заручниками досвіду. І про це також розповідає цей металічний предмет. Як багато можна припустити, дивлячись на нього!

Мовчазні речі здатні розповідати власну історію а також численні її інтерпретації саме завдяки тому, що вони є часткою побутової мистецької палітри. Досить «вмістити» предмет на полотно – і він вже спроможний пробуджувати меланхолію чи жвавість у тих, що його споглядають. Між витвором мистецтва і побутовою композицією майже стерта межа. Усе визначає рука майстра, його натхнення.

Але ж ми починали роздуми із «металічного, трохи іржавого, кухля» а нині вже ведемо мову про натюрморт і майстерність художника. Це трохи дивно. Але предмети здатні диктувати стиль поведінки. Невже ми є заручниками світу мовчазних речей? Невже і сам цей світ лише прикидається мовчазним, тоді як він обумовлює поведінку розумної і незалежної у власному виборі людини? Нарешті – невже ми здатні говорити про «вартість» предмета і «вартість» людини у контексті сприйняття її через призму споглядання предмета? Такі очевидні речі боляче усвідомлювати, особливо, у контексті загального визнання прав і свобод, які піддаються суттєвій корекції з огляду на товщину гаманця тієї чи іншої особистості. Саме так – мову іржавого кухля можна проігнорувати, якщо хоч приблизно знаєш мову платинової банківської картки свого співрозмовника. У такому випадку, ймовірно, цей металічний предмет буде здатен викликати своєрідне захоплення невибагливістю і скромністю людини - його власника. Світ мовчазних речей завжди готовий продемонструвати кожному із нас власний вплив, власну силу диктувати умови поведінки. Відтак, людина перетворюється на маленьку комашку, яка досліджує вимір естетики, у який закуте людське сприйняття.

Нарешті, мені хотілося би сказати про чудо речей, що нас оточують. Коли б кухоль, наш старий «знайомий» опинився у капелюсі ілюзіоніста, він був би здатен породити величезне захоплення, особливо, у тому випадку, коли б із порожнього капелюха з’явився саме він. Яке дивовижне призначення міг би отримати цей предмет! Ми могли б захоплюватися роботою ілюзіоніста саме тому, що останній знаходить на порожньому місці те, чого раніше не було, не існувало. У такому випадку звичайний порожній кухоль здатен викликати бурхливі оплески публіки, яка була ошукана його «власником» - ілюзіоністом.

Виявляється, стан ошуканості, стан очевидного обману здатен викликати захоплення у інших. Також виявляється, без світу предметів, елементів декору й естетичної привабливості ми не спроможні плескати у долоні, будучи захоплені жонглюванням їхніми смислами - іншими. У цьому виявляється людська хтивість. Краса і привабливість мертвих форм робить заручником кожного, хто її споглядає. Ми не здатні бути байдужими до світу естетичної привабливості лише тому, що маємо очі. Барви захоплюють і змушують оповідати про себе. Вони прирікають кожного з нас на внутрішній монолог захвату або відторгнення. І людська особистість повністю залежить від контексту їхнього сприйняття.

Що вже говорити про світ смислових акцентів, якщо понівечений шматок розфарбованої тканини здатен викликати щире обурення або ж радість, якщо він ототожнюється із кольорами прапора? Ми навіть здатні проголошувати «патріотизм» на підставі застосування тих чи інших кольорів щодо фарбування предметів. Людина приречена жити під впливом диктатури речей усупереч будь яким правам і свободам. Тиранія речей була, є і буде, не зважаючи на загальний протест. Адже навіть мова порожньої кімнати відчутна. Бо «говоритиме» не порожнеча, а хоча б стіни, які її утворюють. Варто бути сліпим, аби позбутися залежності від просторових смислових галюцинацій. Але хто погодиться відмовитися від щастя губитися у здогадах і припущеннях, фантазіях і захопленні від зовнішнього антуражу?

Ми говоримо про багатство і бідність, про долю і фатум, однак забуваємо згадати про існування власних ланцюгів, у які закута наша система сприйняття світу, який оточує нас. Гносеологія давно вже проголосила разом із Іммануїлом Кантом приреченість акту читання «речей у собі». Парадокс полягає у тому, що ми спроможні, здатні їх описувати, без жодної надії на правдивість. Нарешті, речам стає притаманний психологізм. Вони здатні бути сумними і радісними, вони спроможні плакати, ридати у своєму мовчанні і розважати, лишаючись незворушними.

Хоча, існує один великий «плюс» від багатомовності «трохи іржавого кухля». Ми здатні об’єднуватися на підставі його розглядання й опису. Віднині кожна людина спроможна задавати певне відношення навіть до простих речей без очевидної їхньої мистецької вартості. Навіть більше – «прості речі» спроможні оповідати цілі томи психологічно-релятивних текстів, у яких особистість здатна поставати у будь-яких відношеннях в залежності від мови інтер’єру, предметів, що її оточують. Навіть порожня кімната без натяків на людську присутність промовляє багатьма мовами до людини, яка спроможна її «бачити». Ми спроможні говорити навіть про класичне мистецтво лише у контексті імпресіонізму, побутового психологізму. «Багатомірність» оповіді на основі навіть іржавого кухля дає змогу збагнути сенс вищих проявів людської свідомості, які натякають на потребу засвоєння релігійних принципів облаштування людського суспільства. Адже «релігія» - це зв’язок, який стає особливо цінним на фоні недосконалості міжособистісних комунікацій.

Фото facebook.com

Теги: