В історії суспільної думки утопія виникає передусім як спосіб творення розгорнутої моделі бажаного суспільства в його єдності з природою, як проект всебічного перевлаштування соціального та/чи соціоприродного буття згідно з тими чи іншими ідеалами, цінностями, мріями, переконаннями творців даних моделей. За допомогою різних засобів – наукових, художніх, релігійних тощо – в утопії втілюються виразно окреслені картини ідеалізованого життєустрою і визначаються (явно чи неявно) засоби реалізації утопічних моделей.

Будь-які утопії мають важливіші спільні риси. Те, в чому людина як соціальна істота відчуває потребу, широко розгортається й унаочнюється в утопії. У ній кількаразово посилюються те, що є для автора утопії і певної спільноти позитивним; бажане неначе набуває плоті і різнобарвності, що досягається за допомогою різних засобів вираження. «Кістяк жанру утопії утворює структурно-семантичний код – художня модель світу, яка фіксує параметри світопорядку в термінах топосу (ідеальний простір), етосу (ідеальні звичаї) і телосу (ідеальні відносини)», - пише М. Шадурський. Але не лише мистецтво, а й гуманітаристика, навіть природничі науки можуть стати засобами побудови і виразу концептуальної утопії, тісно пов’язаної з масовою свідомістю.

Утопія є необхідним чинником життя «історичної людини», тобто члена такого соціуму, де розвиток базується на вільному творенні соціальних форм. Історія потребує постійних особистих зусиль – більших чи менших, потенційних чи актуальних, для збереження світу і для його перетворень. Європейська культура іманентно пов’язана з утопічністю як способом покладання соціоприродного майбутнього, і не останню роль тут зіграло християнство з його всеосяжною утопією Царства і Граду Божого, з абсолютними поняттями Добра, Істини, Краси, Віри, Мудрості, Любові. За допомогою утопії, яка є спробою дати соціальний еквівалент уявлення про нескінченну (ідеальну) досконалість, постійно розв’язується проблема піднесення людини до Буття, Космосу, Логосу.

Однією з найважливіших сутнісних особливостей європейської культури є ставлення до Батьківщини як до однієї з найвищих цінностей. Справді, якщо Батьківщина людини є не така собі позначка на географічній мапі і не символ відданості тому чи іншому вождеві, а виступає ціннісним феноменом (наявна в різних мовах традиція писати це слово з великої літери засвідчує саме останнє, так само, як і написання цього слова з малої літери у сталінські часи), то зі сказаного випливає, що у людини європейської культури три Батьківщини, три посутніх історичних корені, відрив від кожного з-поміж яких може призвести до катастрофічних наслідків і для особистості, і для соціуму. Це, по-перше, античність й елліністичний світ (включаючи і римську ойкумену), звідки ведуть свій родовід передусім політичні та економічні принципи європейського життєвлаштування. Відзначимо ідеали демократії і протилежні їм – військово-комуністичного устрою як полярні політичні цінності. Виокремимо і традицію раціонального філософування, що включає оформлення мрії про досконале буття у вигляді позитивної утопії. По-друге, йдеться про християнську лінію, про світ Біблії та біблійні традиції. Ідеали моральності, мистецькі сюжети, екзистенційні (бодай і світські) напрями філософії «непрозорі» для людини, виключеної з християнської традиції. Християнство формує свій тип утопії – містично-екзистенційної, висповідально-протетичної, трансцедентально-чуттєвої, ґрунтованої на одкровенні. Різні поєднання та синтези античної і християнської утопічної традиції («Афін» і «Єрусалима») простежуються в європейській культурі впродовж майже двох тисячоліть. По-третє, йдеться про етногеографічну Батьківщину. Тут відзначимо передусім чинники довкілля, штучного та природного ландшафту, мовного та побутового середовища, в які включена людина фактом свого буття. У своїй синтезі ці три ціннісно-онтологічних Батьківщини європейця дають водночас безпосереднє підґрунтя і матеріал для змістовної насиченості та детального «прокреслення» утопії.

Розриви у співвіднесеності особистості з одним із коренів європейської людини, її Батьківщиною, призводить до гіпертрофування інших коренів, а інколи – й до уніфікації духовного життя, до обмеження культурного самовизначення, а в тенденції – до тоталітарних форм буття. Утопія, що створюється поза синтезою соціокультурних основ європейської цивілізації, відрізняється не лише змістовною неповнотою, але й найчастіше створюється як свідомий інструмент силового перетворення суспільства, як засіб нав’язування соціуму певних норм (часткових і таких, що розривають з основами цивілізованості). Синтеза ж, поєднання (усвідомлене чи «органічне», нерефлективне) трьох культурних ліній в утопічній творчості дозволяють використовувати власне утопію як один із інструментів пошуку оптимальних варіантів трансформації буття людини.

При цьому в усіх випадках утопія створюється як система принципів, що підлягають практичному втіленню. Ця орієнтація на практику може бути більш «жорсткою», як у класичних нормативних утопій, чи більш «м’якою», як у більшості сучасних некласичних регулятивних утопій. Хоча, варто зауважити, нормативні утопії виникають і у наші часи – починаючи від висунутої у 1960-70 роках ультралівими Європи, Азії й Латинської Америки утопії «світової комуністичної революції», досягнутої за допомогою масового терору, і закінчуючи утопією «всесвітньої ісламської умми» та «світового халіфату», реалізація яких побудована знов-таки на терорі.

У минулому утопії здебільшого орієнтувалися на пряме втілення в практику своїх моделей трансформації світу, аж до незначних дрібниць.

Особливу суспільну популярність утопії набувають на переламних етапах соціального розвитку. Найвідоміші в європейській культурі утопії виникають у період кризи полісного ладу (Платон, Діодор Сицілійський, Ямбул), переходу від античності до середньовіччя (Августин Блаженний), від Відродження до Реформації (Т.Мор, Т.Кампанелла, Ф.Бекон), до епохи Великої французької революції та її відголосків (А.Сен-Сімон, Г.Оуен, А.Фур`є, Е.Кабе, В.Вейтлінг, К.Маркс, Ф.Енгельс, Є.Дюринг), епохи світових війн (А.Бебель, А.Богданов, В.Ленін, А.Розенберг, Л.Троцький), епохи глобальної соціоекологічної кризи другої половини ХХ століття (Г.Маркузе, Е.Фромм, Б.Скіннер, Е.Каленбах).

Починаючи з ХІХ століття, літературна утопія нерідко «перехрещується» з науковою фантастикою (НФ), використовує набутки останньої. Але, на відміну від утопії, фантастика не претендує на реалізацію своїх ідей, не створює організаційні структури, покликані реалізувати ці ідеї. Фантастика звертається до начебто «ефемерного» субстрату – людської душі – і тільки в ній знаходить прихисток та здійснення своїх світоглядних орієнтацій. НФ принципово ненормативна. В утопічному світі, який з практичного проекту перетворюється на практичну дію соціального суб’єкта, можна «жити всередині»; фантастичний твір можна лише пере-живати.

Суто ментальна різниця між так званою «позитивною утопією» («евтопією», «практопією») та «негативною утопією» («дистопією», «какотопією») є не настільки значною, як інколи вважають. В антиутопії виявляє себе негативне ставлення до певних шляхів соціального розвитку, до стану антропосфери, до цілісної моделі світу, яка не повинна здійснитися. Тому завжди мається на оці (або й очевидно оприлюднюється) і певна позитивна програма творця антиутопії. Однак в одному з найважливіших вимірів антиутопія виявляється несумісною з утопією, а саме в плані програмової реалізації ідей. Антиутопія попереджає про небезпеку, тому вона найчастіше виступає доповненням до певних позитивних утопічних програм чи антагоністом втілюваним утопіям, коли одна утопія «наштовхується» на іншу і програє у цьому зіткненні. Антиутопія нерідко «розчиняється» в інших соціокультурних формах, передусім у мистецтві та політиці; водночас її неможливо розглядати поза і незалежно від утопії, доповненням до якої і запереченням якої вона є.

Ще одна істотна риса історичного розвитку утопії – її орієнтованість в соціальному часі-просторі. Для перших утопій характерне головним чином просторове розташування досконалих зразків соціального устрою, або розміщення їх у минулому. Звідси і проблема «повернення» людства до досвіду минулої досконалості. Таке «повернення» у наші часи є популярним у суспільствах, які знаходяться на периферії європейського культурного материка чи взагалі поза ним чи довго перебували в умовах тоталітаризму або деспотизму і були виключені з соціокультурного поступу. Але вже за часів античності, а затим і в християнській традиції з’являється прогресистська спрямованість світоорієнтації людини, розташування нею сфери свого самовизначення в майбутньому. Відповідно й утопічні моделі стають тим, що необхідно сконструювати, що створюється штучно, шляхом власних зусиль і соціальної творчості. Сучасні ж утопічні моделі в межах європейської традиції все більше співвідносяться з самопобудовою людини, з індивідуальним окресленням деталей, з локально-культурним часом, а не лише глобально-соціальним. Таке трактування пов’язане з усезагальним «відкриттям особистості», притаманним європейській філософії ХХ століття і соціальній практиці останніх десятиліть.

Прагнення вийти за межі вже існуючого, створити щось нове, досконаліше, необхідне культурі як самовідтворюваній повноті смислів людського буття. І в цьому плані культура є не тільки «пам’ять людства» (Д.Лихачов), але й «мрія людства» (В.Межуєв). Ідеалізовані образи, орієнтири бажаного розвитку світу не дозволяють абсолютизувати минуще, недоконане, замкнутися у будь-якій сфері «довічного повернення», що небезпечне катастрофою для європейського культурного типу. «Утопіст відмовляється приймати світ таким, яким він його спіткав, він не задовольняється існуючими в даний момент можливостями: він діє, фантазує. Це несприйняття якраз і породжує утопію. Утопія з’являється тоді, коли в людській свідомості розверзається провалля між світом, який він є, і світом, який можна уявити, - пише Є.Шацький. – Можливість утопії дана разом з можливістю вибору. Нема утопії без якої-небудь альтернативи… Слід, звісно, додати, що йдеться не про будь-яку альтернативу, але лише про таку, яка стосується порядку речей».

Що стосується нормативної утопії, тобто такої, де еквівалентом духовного образу виступає образ масової практичної дії, то її суспільно-конструктивна роль є можливою доти, допоки спільноти прибічників якоїсь з утопій подібного типу не можуть істотно впливати на політичне й економічне життя всього людства чи принаймні однієї, окремо взятої країни. Утопії такого типу, реалізовані на практиці, до часу є більш чи менш життєздатними «острівцями» певного способу життя. Вхід і вихід зі світу втіленої утопії є вільним, відносно добровільним і ненасильницьким (втім, два століття проіснувала теократична масштабна утопія – держава єзуїтів у Парагваї, яка використовувала потужні ідеологічні і силові засоби забезпечення сталості соціуму; втім, подібний експеримент по одержавленню утопії був швидше винятком, аніж правилом, хоча спроб втілення утопічних проектів на державному рівні вистачало в різні часи – від Платона до Бабефа). Проте у випадках примусу до життя згідно з приписами утопічної свідомості недостатня сила в руках утопістів, як правило, робить неможливим стабільне існування «острівця», заснованого на примусі. З іншого боку, існують й успішні утопічні експерименти, які відкрили людству нові обшири: овенівський Нью-Ланарк, общини толстовців, сучасний Ауровіль.

Ситуація рішуче змінюється тоді і там, де прагнення перебудувати світ за міркою нормативної утопії поєднується із політичною силою сучасної держави та технологіями сучасної промисловості; коли вся економічна сфера стає власністю теоретиків і практиків утопізму, які мають на оці всезагальне (в межах усього людства, або ж класу, або ж нації) досягнення обов’язкового щастя. «Ударна могутність» цих утопій є велетенською.

З моменту приходу до державної влади прихильників нормативної утопії свобода життя в ній змінюється «усвідомленою необхідністю» (точніше, приписаною «згори» необхідністю) всезагального перебування в ній. Вихід за межі утопічного світу віднині автоматично ініціює покарання як за зраду; протест подумки, ба більше – простий сумнів у правоті утопії переслідуються, якщо вони хоч якось оприявнюють себе. Переслідування торкається всіх тих, хто сумнівається – отже, є «сумнівним» громадянином. Тут на перший план виходять претензії утопії на всезагальність і всеосяжність, на принциповий розрив з усталеним, зі «старим» світом. Суб’єктом утопічної дії мислиться своєрідний «стрибок за межі наявного буття», «штурм неба», розрив з минулим і сучасним в ім’я здійснюваного тут і тепер бажаного ним майбутнього, але майбутнього строго одноваріантного, запрограмованого, призначеного. «Новий світ», створюваний практичною діяльністю суб’єкта утопічного з уламків зруйнованого попереднього життя, має на увазі і створення «нового мистецтва», «нової (істинної) науки», «нової філософії», нарешті, «нової людини». «Всі, як один» - універсальний принцип державно-утопічної практики, що претендує на відкриття єдино правильного шляху до реалізації ідеалів. Позірна раціоналізація утопічних побудов (при всьому суперечливому розмаїтті духовних моментів, що визначають зміст утопії) обертається реальним войовничим ірраціоналізмом.

Ставши всеосяжною реальністю, нормативна утопія припиняє бути утопією. Владарюючи душами і вчинками людей, утопія перетворюється на тотальний і тоталітарний соціальний міф, який, втім, зберігає деякі первинні риси утопічних побудов. «Старому ладу ми протиставили ідеал, отже, наш новий лад – ідеальний лад… В один чудовий день оголошується, що все вже є досягнутим і єдиним, принаймні, найважливішим завданням стає захист дивовижного нового світу. Торжество утопії обертається її смертю, якщо усувається притаманний утопії розрив між тим, що є, і тим, що повинно бути» (Єжи Шацький). Самототожний, такий, що не вимагає виправдання, переосмислення і змін, спосіб життя в нерозчленованій єдності духовних і практичних складових – це міф. Подоланий як всезагально-суспільна норма на історичному етапі кризи архаїчного суспільства, міф продовжує існувати як один з «шарів» культури – у взаємодії з іншими соціокультурними формами, втративши свою чистоту. Міф не вимагає критичної самооцінки з боку його носія; власне, суб’єктом міфу є він сам, як певний спосіб поєднання неперсоналізованих індивідів у певний соціум. В межах міфу не виникає питання про якісно відмінне від сучасного майбутнє. У змістовному фокусі міфу не стоїть ідеал, як в інших соціокультурних формах. На цьому місці – певна сакралізована оповідь, в якій зафіксовані норми потрібного світоустрою. Перетворення реалізованої силою держави утопії на «міф ХХ століття» призводить до заперечення індивідуальних проектів буття, до втрати людьми здатності вільно покладати своє майбутнє.

Час у міфі неначе зупинено. Внаслідок цього ті, хто стояв у витоків утопії-міфа (або ж міфоутопії, де відбувається «зрощування» архаїчних структур і сучасних цивілізаційних досягнень) і керував перетворенням утопії на міф, самі стають бранцями «міфів ХХ століття». При цьому адепти нормативної утопії найчастіше відкидають вимоги моралі як щось «історично староминуще», а то і на загал усю мораль, декларуючи дії суб’єктів утопічного як те, що стоїть вище чи то «недоконаних людських рас», чи то «експлуататорських класів», чи то «ворожих зловмисних сил всесвітньої змови», чи всього цього разом. Риси особистості утопіста, котрий стає творцем міфореальності, образно й точно описав згаданий Є.Шацький: «Традиційно моральні норми, загальновживані правила політичної гри, будь-які табу існуючої культури можуть здатися йому хитрощами, вигаданими для захисту статус-кво. Точно таким же, найшвидше, буде його ставлення до будь-яких рецептів порятунку світу, відмінних від його власного. Коли він здійснює свою утопію, від нього не доводиться чекати терпимості, бо це було б рівнозначним припущенню, що хтось, хто мислить інакше, може мати рацію. Від своїх прихильників він буде вимагати безумовної покори, бо будь-який прояв незгоди кидає виклик його переконанню, що він – володар єдиної й остаточної істини. Він не зупиниться – стверджують критики – перед злочинами і терором. Принаймні, якщо захоче бути до кінця послідовним і знайде необхідні сили». Жадання утопістів заступають усі інші феномени духу, вони підкоряють собі пізнавальні й емоційні компоненти свідомості, людина починає жити цілісним ірреальним життям, дійсність для неї стає «непрозорою» (наприклад, досі багато хто з людей похилого віку готовий з піною у рота обстоювати тезу, що на Заході трудящі потерпають у невимовних злиднях – тезу, яка була однією з чільних у сталінському соціальному міфі). Створюється певна «фантомна» реальність. У такій реальності порушені вже не лише зовнішні, а й внутрішні чинники людського буття. За словами Мераба Мамардашвілі, таке «задзеркальне існування, в якому ми не можемо здійснювати акт думки, пов’язане з тим, що зруйновані самі внутрішні джерела думки, причому не внаслідок якихось цензурних заборон, а просто тому, що начебто все уже виконано».

Сказане не означає. відмови від тієї ролі, яку грає утопія в культурі. Справді, повнокровне функціонування європейської культури має на увазі необхідність утопічного як особливого «ферменту» розвитку. За словами Вікторії Чалікової, «саме Захід був колискою утопічної думки, саме там існувало й існує глибоке, розвинене, витончене утопічне мислення, сміливі і різноманітні утопічні експерименти в малих групах. Від Мора і Кампанели до У.Морріса і Маркса, від Скіннера і Шардена до Толкієна й Урсули Ле Гуїн Захід плекав і культивував культуру утопії, не ототожнюючи її з культурою реальності. Утопічна фантазія, яка створювала то сяючий щастям, то просякнутий кров`ю світ майбутнього, неначе стояла на сторожі нормального життя, не дозволяючи, з одного боку, ототожнити фантазію з реальністю, з іншого – стримуючи реалізм, не допускаючи, щоб він перейшов у надреалізм, у світ холодного розрахунку, що карає і ностальгію, і мрію як «мислезлочин»… Утопія виявилася союзницею цивілізації». Відзначимо ще одну важливу ідею В. Чалікової: у світі переможної утопії неможливим є існування самої утопії як духовного феномену. Справді, міфореальність тоталітаризму не полишає можливості для радикального незадоволення наявним буттям і для скільки-небудь розгорненої утопічної програми виходу в інший соціокультурний вимір.

Сучасна західна утопія, як уже відзначалося, є переважно регулятивною, тобто такою, що пропонує світоглядно-стратегічні орієнтації, а не деталі всеосяжного проекту облаштування життя. Деталі тут лише характеризують різні боки індивідуального світобачення автора утопічного твору, вони — «тло» роздумів чи літературний прийом. Регулятивна утопія не розчиняє особистість в етносі, класі, соціумі, не розриває зв`язок засновників культури, не вимагає підкорення життя розмислам такої собі харизматичної персони. Отже, така утопія виступає як специфічна форма уявлень про бажане майбутнє, конструює іншу, ніж сьогодення, реальність, не нав’язуючи її соціуму.

Так чи інакше, на обширах культури європейського типу утопія все більше перетворюється з проекту, призначеного до обов`язкового (якщо не негайного) втілення, на засіб пошуку нових суспільних цінностей, на засіб моделювання нових сутнісних рис антропосфери, нових видноколів світоглядного пошуку. Утопія перетворюється на засіб захисту масової свідомості від можливості описаного О.Тофлером «футурошоку». Автори утопій звертаються для впливу на масову свідомість як до форм, вироблених в межах наукового освоєння світу, так і до художніх форм. Властивий сучасному періоду філософування пошук особистісних підвалин буття поєднується зі схожими пошуками в сфері утопії. Тож сучасна регулятивна утопія набула виразних рис однієї з соціокультурних форм, за допомогою яких людина здійснює своє вільне самовизначення і пошук оптимальних форм переулаштування світу й самої себе.

Фото tunnel.ru

Теги: