«Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри,

що обходите море і сушу, щоб навернути хоча б одного;

і коли це станеться, робите його сином геєни, вдвічі гіршим за вас»

Мф 23,15

Мертві душі

Як на війні після бою командир підраховує особовий склад, так і в різних християнських юрисдикціях, що борються нині на Україні за першість, відбувається підрахунок людських ресурсів: скільки кого і в кого відпало вірних, чи навпаки додалось. Само собою зрозуміло, що соціологічні інститути, які займаються статистичними дослідженнями, не можуть залишитися осторонь цих процесів, адже віруючі люди є частинкою суспільства, отже й підпадають під об’єктив вимірювальних приладів науки.

Здебільшого ці дослідження висвітлюють ситуацію доволі об’єктивно, дотримуючись при цьому встановленої в науці методології. На перший погляд результати цих спостережень описують УПЦ не зовсім у вигідному світлі, адже, незважаючи ні на що, ця Церква підтримує євхаристичну єдність з такою непопулярною нині РПЦ. В пересічного громадянина, думка якого про всі соціальні явища формується під впливом ЗМІ, складається враження, що віруючі УПЦ – то здебільшого або громадяни Російської Федерації, або ті, що симпатизують політиці сусідньої держави.

В ситуації протистояння з Росією закономірно, що УПЦ КП стає все популярнішою в межах більшості регіонів держави, бо вона виступає носієм національних пріоритетів. Саме цей факт і фіксують соціологи. Проте вони часто рахують «мертві душі», тобто людей нецерковних, які ратують за ідею "незалежній державі – незалежна Церква", а самі замість церкви по неділях звершують паломництва на ринок.

В Церкві все дуже просто – хто не причащається святих таїнств, той поза Церквою і не може розписуватись за всіх православних християн. Сам її Божественний засновник сказав: «Хто не їсть Моєї Плоті і не п’є Моєї Крові, той не знаходиться в Мені і в тому нема Мене». Церковне життя має свій внутрішній устрій і порядок, і для того, щоб визначити більш-менш правдиву кількість активних прихожан, потрібно дослідження обмежити лиш тими людьми, які дотримуються норм і правил духовного життя християнина. Об’єктивні факти, здобуті в результаті соціологічних опитувань, ми не вправі абсолютизувати, щоб характеризувати і описувати Церкву. Ми можемо описати ставлення суспільства до українського православ’я, але Церква – це іншоприродне тіло в суспільстві, і вона живе за іншими законами.

Я прихожанин УПЦ, і думаю, що наукова статистика, якщо так можна висловитись, працює на нашу користь. Вона лише підтверджує євангельську істину: «Не бійся мале стадо!», бо «не ви Мене обрали, а Я вас обрав». Популярність церкви не є ознакою її святості, скажу навіть більше: невисокий рейтинг нашої Церкви тільки підтверджує її істинність і традиційне для українського православ’я перебування в тіні від політичних процесів. Або, я б сказав, в затишку молитовного предстояння за «всіх і за вся».

Разом нас багато -- нас не подолати

Ото колись був наш народ православним! Всі до церкви ходили, і козаки за православ’я стояли, і Церква їх на захист віри благословляла!.. Здоровий глузд завжди змушує тверезо дивитись на речі і зцілює від похмілля православної романтики. В статтях Зборівського договору, який був вершиною дипломатії Богдана Хмельницького, питання «про заспокоєння грецької віри» стояло останнім пунктом. Відсутність благословення духовенства ніяк не повипливала на рішення знаменитого захисника Православ’я на Україні Сагайдачного піти разом з католиками-поляками походом на православну Росію.

Коли розпочинались козацькі бунти під проводом Наливайка чи Палія, то православні монастирі потрапляли під роздачу точно так само, як і католицькі чи уніатські. Умовно-православних (українець – значить православний) в нас було завжди багато, й історичні дані тут доповнюють соціологічні, але задамо собі просте запитання: чи підійме людина, яка всім серцем вірить в Бога, руку на храм, якій би конфесії вона не належала?

Романтика кривавого героїзму, описана М. Гоголем в романі "Тарас Бульба" насправді страшна. Жодна краплинка людської крові не може запечатувати істинність православ’я. Уважно прочитайте його «Арабески» і ви зрозумієте, що Гоголь описував у цій драмі безталанну стихію нерозкаяної людської душі. Письменник був віруючою людиною, і зобразив вітхозавітну повість України-Ізраїлю, що в п’янстві і розбраті відходив від Бога, і Господь від нього не відмовлявся. Він насилав «филистимлян» (католиків чи уніатів), щоб смиряти Свій народ. Прообразом Тараса Бульби можна назвати вітхозавітного пророка-воїна Самсона. Він був одинокий і відкинутий своїм народом, як і його Бог Єгова. В кінці кінців і сам Самсон відпав на деякий час від Господа і заблукав на своїх життєвих шляхах, як і весь Ізраїль, тому й потрапив у полон до филистимлян.

«Блаженні кроткі, бо вони наслідують Царство небесне» (Мф 5,5). Православна Церква на Україні пережила безліч суспільних формацій, але залишилась при цьому Церквою Христовою. Як на мене, то головним свідченням її стояння в істині слугує не кількість опитаних респондентів, а безпрецендентна кількість мощей святих в печерах Києво-Печерської Лаври. Не без Божого Промислу саме в Києві почиває така велика святиня. Молитва святих нашої землі, що мощами почивають на Україні, від віку і донині супроводжує і направляє мале, але Христове стадо.

За часів мого навчання в семінарії у тій самій Лаврі, я періодично отримував спецзавдання: непомітно проникнути на службу в київські храми УПЦ КП і підрахувати кількість тих людей, які туди ходять, керуючись тільки тим переконанням, що «в Україні провинна бути українська Церква» і тих, які причащаються, тобто проводять суто духовне життя. Мої скромні і непрофесійні дослідження лише частково співпадають з даними соціологів.

Так, людей, які заходять у храм, часто навіть не достоявши літургію до кінця, там дійсно більше, але тих, що підходять до причастя, там катастрофічно мало. На моє запитання, що вас найбільше зворушує на службі Божій, прихожани УПЦ КП в більшості своїй відповідали: слова «Боже Великий Єдиний нам Україну храни». Але ж центральний момент літургії – це євхаристичний канон, а саме: «Твоя от Твоих Тебе приносяще за всех и за вся»...

Сутність Церкви складають таїнства і тільки в таїнствах християнська община виходить за межі чисто людських вимірів і стає істинною Церквою – Тілом Христовим. Завдяки таїнствам в Церкві невидиме Боже стає видимим. І ось ця невидима, непомітна для ока раціонального спостерігача тайна життя Церкви не може бути зафіксована точно, як не може людина побачити Бога в Його сутності. Неможливо остаточно визначити кількість людей, що регулярно причащаються Тілу і Крові Христовій, і з якою душею вони приступають до таїнств. Запитайте у пересічних прихожан УПЦ, що для них найголовніше в Церкві і в більшості випадків ви почуєте приблизно таке: “Посповідатися і причаститися”. Серед маси віруючого народу та “меншість”, яка веде глибоке літургічне життя, так що й не встигає при цьому слідкувати за всіма новинами, виявиться набагато більш чисельною, ніж в тій же УПЦ КП.

Один православний священик, родом з СРСР, якось відверто сказав мені: «Ось церкви нині повідкривали, але віруючих людей не збільшилось ані на йоту. Я про це суджу не по кілометражу рядів навколо храму бажаючих посвятити паску, а по тих, хто щиро сповідається і приступає до таїнств. Тих людей, що причащаються Тілу і Крові Христовій не тому, що так положено чотири рази в рік під час постів, а тому, що без Нього жити не можуть, завжди стале число». Зовнішні обставини ніяк не впливають на внутрішню суть церковного життя. Для людини, що бажає жити з Богом де б вона не була, Господь пошле Свою Чашу.

Свобода в релігії чи свобода від релігії?

Україна в силу свого географічного положення – багатоконфесійна країна, її культура формувалась в орбіті європейських світоглядних систем, з одного боку, та азіатських стихійних впливів, з іншого. На відміну від України, в Індії чи в Росії культурна самоідентифікація народу в цілому та духовний шлях кожного громадянина по окремості визначені вже з народження. В країнах, де превалює якась одна релігійна традиція (індуїзм, православ’я, іслам) соціально-політичні процеси ґрунтуються на щирій самовідданній вірі кожної людини в якусь загальну, тільки для їхнього народу властиву карму чи місію в цьому грішному світі. Індуси впевнені, що вони єдині живуть на духовній, недосяжній для жодного іншого етносу вершині світу – горі Джамбудвіпа, а росіяни вважають, що земля обітована – то Свята Русь, цивілізація слов’ян. Лещата традиційної культури, що накладаються на людину, обмежують її свободу, а це протирічить основному принципу християнства.

Божу милість не можна обмежити ніякими етнічними чи соціальними кордонами або культурними ареалами. Біблія це історія пошуку людини, що надто далеко відійшла від дому, її Отцем небесним. Церква складається з тієї жменьки людей, які почули цей голос, тобто прийняли Христа всім серцем своїм. Таких людей можуть бути одиниці в переповненому храмі в православній державі, а можуть ті самі одиниці стояти на службі десь в Мілані, чи в українській Карпилівці. Істинна свобода можлива лише в тому суспільстві, в якому релігія знаходиться на периферії життя держави, в якій людина може причащатися сама, а не за вказівкою, довідкою, чи згідно традиції, або тому що це модно. Саме тоді Бог може бути в центрі життя окремої людини.

В IV столітті, коли Православна Церква набула легітимного статусу, серед перших кроків ієрархії було видалення з тіла африканської Церкви єретиків донатистів. Для цього єпископат звернувся за допомогою до імператора Костянтина, і той, застосувавши військову силу, грубо придушив вольнодумство єретиків, які не покаялись, а тих, хто «покаявся», велів хрестити. Якщо раніше Церква мала внутрішню свободу, а тому й була мало чисельна, то тепер, хоча ця внутрішня свобода продовжувала залишатись її достоянням, вона зовнішньо стала залежна від світської влади. І замість совісті її пастирі дуже часто керувалися вигодою і політичними інтересами влади, а та натомість виконувала «місіонерську» діяльність, і до вінця наповнювала храми. А потім ті ж самі храми наповнювались до самого краю кров’ю людей. Місіонерський вогник, що горів теплим променем в серці кожного християнина, перебрала на себе держава і запалали релігійні війни.

Імператору іконоборцю Льву Армяніну відрубала голову «православна партія» прямо в олтарі храму Святої Софії. Наступного благочестивого православного імператора Михаїла, що прийшов на зміну єретику подвизаючись таким чином «подвигом здобуття влади», прп. Феодор Студит не тільки не призвав до покаяння, але ще й благословив на царство і просив докласти всіх зусиль, аби засудити і ув’язнити всіх єретиків-іконоборців, адже вони слугують соблазном для пастви, яку треба оберігати від «вовків». В такій постановці питання в теократичній державі єресь то не помилка, а державний злочин, який вимагає покарання. Іконоборство – то була насправді реакція візантійської еліти на «православну муштру», на сліпу боротьбу «за статистику», тому що хреститись і хрестити дітей не можна за наказом і для кількості, щоб потім єпископ міг відзвітувати при дворі імператора: «В нас майже всі православні, в нас вже майже царство Боже на землі, Вашими, Імператоре, стараннями». А де ж тут Бог? Згадайте «На краю землі» Лєскова, десь в сибірській глухомані серед тисяч хрещених по букві ескімосів виявилися одиниці християн по духу, й ті ще не прийняли таїнства хрещення.

Коли архієпископом Константинополя був св. Григорій Богослов, він служив із купкою православних в маленькому храмі Анастасія, де проголосив свою знамениту проповідь «Десять слів про богослів'я». Це шедевр світової теологічної думки, але навіть таке високе слово не привернуло увагу хоча б сотні столичних християн до істинної Церкви. А що вже говорити після цього про наші сучасні проповідницькі потуги! Владі на той час було вигідне аріанство, по суті язичництво в християнстві. Через деякий час вітри подули в іншу сторону і на престол зійшов Феодосій Великий. Він одним указом заборонив аріанство, а іншим знищив залишки язичництва в Візантії. Невже людина з здоровим глуздом повірить, що той натовп, який ще вчора гнітив св. Григорія Богослова, а тепер перед ним припав на коліна, так швидко оправославився? Зрозуміло, що це лицемірство. Православні християни благоговіли перед тінню Імператора, що стояв за спиною святителя, а наша офіційна церковна історія щось розповідає про православне царство. Святий Григорій попросився на покій, бо не міг зносити популярності православ’я, яке купувалось такою ціною. В своїх споминах про II Вселенський Собор він художньо порівняв його учасників з вепрами.

Я не сповідую ніякої православної романтики, ніби колись десь в якомусь казковому минулому християни жили правильно і благочестиво і всі без винятку ходили до церкви. Цього факту немає навіть в Євангелії. Ще римський публіцист Цельс дорікав християнам тим, що грецькі герої були благородніші, ніж апостоли, які зрадили і продали свого Учителя. Древньохристиянський апологет Оріген не відмовлявся від цих справедливих слів, але натомість відповів, що Євангеліє сповідує не велич, а неміч людини, в якій здійснюється сила Божа в любові, що зцілює її природу. В Церкві Божественне і людське начало рівноправне, але Господь тримає в рамках Своє чадо і направляє до Царства Небесного лишень тоді, коли воно того саме хоче.

Я не раз задавав собі запитання чому такі великі святині, як Лавра святого Антонія в Єгипті чи Лавра святого Савви Освященного в Сирії, в яких подвизалися тисячі монахів, нині майже повністю поховала пустеля? Відповідь можна знайти як в історії, так і в сьогоденні. Коли прп. Сімеон Стовпник, на місці подвигу якого пізніше й виникла лавра святого Савви, зійшов на свій стовп, то монахи вирішили випробувати той дух, який ним рухав до такого незвичайного образу життя. І попросили його зійти зі стовпа. Той з готовністю виконав послух, і його благословили жити й далі так як жив, бо подвиг не розходився з соборним церковним духом. Дещо пізніше на IV Вселенському Соборі було вирішено Єрусалимську кафедру, якій підпорядковувалась Лавра, віддати патріарху Ювеналію. Але один з насельників монастиря Феодосій підняв бунт серед монахів і ті проголосили його істинним Патріархом, не бажаючи прийняти столичних неблагочестивих мирських єпископів, яких сюди на Святу Землю присилали ніби-то єретичні собори. В Єрусалимі здійнялась бійня, в якій загинуло близько тисячі людей.

Те ж саме не один раз повторювалось в Олександрії. Коли імператор Юстініан в V столітті прислав поставленого в Константинополі нового предстоятеля африканської Церкви, виник конфлікт. Монахи Лаври святого Антонія проголосили свого, більш набожнішого, єпископа на Олександрійську кафедру – Гайяну. В результаті загинуло близько чотирьох тисяч «гайянітів». Так, ми гордимося тим, що подвизаємось в Лаврі Савви чи Антонія Великого, що ми діти Святої Русі і в нас більше святинь, ніж в розкольників, але чи задавали ми собі запитання: «А чи живемо ми в тому ж самому дусі, в якому жили наші вчителі, чи маємо такий послух, як в святого Сімеона, або таку любов, як в Антонія, що приймав і обігрівав всіх без розбору як язичників, так і християн?». Не пошкодував Господь прекрасне гроно виноградне, вирвав з корінням і багатотисячні православні монастирі, і православні монархії, які були хворі гординею. «Якщо Бог і відпавших ангелів не пошкодував, але зв’язавши кайданами пекельної пітьми, передав стерегти на суд для покарання…то, звичайно, знає Господь як позбавляти благочестивих від спокуси, а беззаконників утримувати до дня суду для покарання», – звертається святий апостол Петро в своєму другому посланні зовсім не до язичників, а до християн ще першого століття.

Недарма перший удар під час революції в Росії припав саме на Православну Церкву. Сергій Фудель в спогадах про свого батька, дореволюційного священика, згадував, що тому найбільш гидко було на сповіді слухати приблизно таке: «Не лізьте в душу, мені потрібна довідка про причастя, щоб влаштуватись на роботу, і от я мушу звернутися до вас». Містики-фармазони, старообрядці чи хлисти в Росії знаходились в підпіллі. Конспірація доходила до вражаючої винахідливості. Наприклад, сектанти-трясуни вважалися примірними православними, що старанно виконували церковні обряди. І робили вони це для того, щоб офіційна церква не підозрювала їх у тому, що вони збираються на «моління» окремо, так би мовити, «доганятись» святим духом у когось вдома. Царська поліція переслідувала в лісах Сибіру старообрядців, і коли виявляла їх осередок, вони часто здійснювали «подвиг всепалення», тобто вони вважали за краще згоріти, аніж в «антихристову церкву ходити», адже їх все рівно заставлять публічно покаятись і для підтвердження «покаяння» причаститись.

Митрополит Евлогій (Георгієвський) в своїх споминах про батька-священика писав, що люди вимушені були не за покликом серця, а за цивільним законом приносити десятину батюшці. Так частково вирішувалась проблема державного забезпечення духовенства. Священики сприймались як якийсь тягар, як державні наглядачі, що повинні наглядати за порядком та старанним виконанням обрядів. Церквою керував обер-прокурор, який мав доповідати царю про кількість хіротоній, хрещень і вінчань, що були здійснені за певний проміжок часу. Призначений на цю посаду імператором Олександром I друг його дитинства князь Голіцин у відповідь обурився і сказав: «Який я обер-прокурор Синоду, Ви ж знаєте, що я не маю ніякої віри!» -- «Достатньо сперечатись, хлопче, трішки остудишся на цій посаді!». Святий Філарет Московський про такий порядок речей частенько говорив: «Пожартував чорт над нами. Ми довго нічого не помічали – враз побачили, що архієреї стали піддячими, а піддячі архієреями. На таке спотворення речей не могло бути благословення Божого, а лишень попущення».

Це, звісно, загальна картина стану Церкви в державі, а не характеристика Церкви Христової. Ні, насильно милим не будеш: тиснули-тиснули, от пружина і випрямилась, і полетіли голови духовенства стараннями своїх же духовних чад. «З одного боку, чого нам боятись, за нами 115 мільйонів православних. А з іншого боку, ми не знаємо скільки з нами і за нас», – сказав на одному із засідань Помісного Собору РПЦ 1917-1918 років владика Сімеон (Шеїн), який потім став священномучеником. Це було в той самий час, коли на вулицях Москви вже розгорілась революція і деяких із членів цього собору вже арештовували і розстрілювали. Хто? За що? Чому?

Так, у православних монархіях під тиском суспільної думки чи влади на службу Божу приходили всі, і храми наповнились людьми. Однак Церква при цьому залишалась все тим же «малим стадом», бо непорушне Боже слово і воля Божа, що приводить до храму одиниці, які бажають покаятись і жити по Євангелію. А. П. Чехов був сином церковного дячка -- і батько дуже рано віддав його в церковний хор і пишався, що його дитя так гарно прославляє Бога своїм співом. Але чомусь майбутній письменник не побажав унаслідувати віру «своїх отців». До храму він не ходив, і помер без сповіді і причастя на руках у коханки. Чехов – мій улюблений письменник, може тому, що в його творах відображається пошук того істинного Бога, якого загубив ще в своєму "благочестивому" дитинстві. Одного разу Господь йшов до Єрусалиму в оточенні великої кількості людей і хтось Йому урочисто наголосив: «Господи, хіба мало тих, що спасаються. Він же відповів їм: силкуйтесь ввійти тісними ворітьми, бо, кажу вам, багато хто захоче увійти і не зможуть» (Лк 13, 23-24).

Не в силі Бог, не в кількості, не в правді!

Нам не хочеться довго думати над такими непрактичними речами, як мораль, духовність чи Бог, ми чекаємо готових, перевірених схем «спасіння», і можемо слідувати за тим, хто представить переконливі аргументи, або пообіцяє якісь конкретні дивіденди, або куди більше людей ходить. Всюди безліч найрізноманітніших церков і кожен пропонує свій шлях, свою істину. «Дивись, ми збираємо стадіони християн на євангелізацію», – буде переконувати протестант… «В наших храмах причащається стільки-то людей в піст, і ти ще сумніваєшся де істинна Церква?», – розгнівається представник УПЦ… «За останніми даними авторитетних соціологічних досліджень наша церква займає найвищий рейтинг популярності», – запевнятиме вас офіційний орган УПЦ КП. Проти факту, як кажуть, не попреш – в кого народу більше, той в будь-якому випадку перетягне ковдру суспільних симпатій на себе. Однак це стосується тих організацій, що засновані людьми. В світі є ще й така Церква, що заснована Богом, і її повнота не залежить від кількості її членів, і Господь нікого туди не тягне: «Учитель де ти живеш?» «Підіть і подивіться» (Ін 1, 38-39).

Щоб більш-менш розібратися у сучасних статистичних дослідженнях популярності різних конфесій, що діють на Україні, я не буду нав’язувати ніяких схем, а запропоную метод індукції. В науці така річ припустима: робити загальні висновки на основі окремих фактів. Візьму за приклад власне життя, позаяк перебуваю в Церкві вже 20 років і зустрічав на своєму шляху багато подібних собі людей. Моя поява в Церкві Христовій не піддається ніяким аналітичним витребенькам. То навіть не щасливий збіг обставин, навпаки, все тоді складалося в житті напрочуд погано. Ні в якому разі на мене ніхто не смів позитивно повпливати, бо ж все рівно вчиню наперекір: «Дивись, твоя бабуня і тато з мамою чинно ходять до храму. Чому ти з ними не йдеш?». Що мені могли сказати батьки, вчителі, чи найрізноманітніші проповідники Слова Божого, коли молодий, здоровий і безтурботний парубок склепав свою власну ідеальну філософію життя? Природні ресурси організму, здавалося, будуть невичерпними, і це додавало впевненості в своїх силах. Я – звичайнісіньке дитя сучасної блудливої цивілізації, котру народили Ніцше з Фрейдом, і рок-н-рол був релігією мого серця – я оголосив війну більшості – попсі суспільної моралі. Як же я опинився в полоні у Христа?

Господь, як Премудрий снайпер, влучив у самісіньке серце саме в той момент, коли інтелектуальна броня, що його огортала, ослабла під тиском душевних стихій і звичайних людських страждань армійського життя. Зустріч з Богом – це був біль, ні, не від розчарування, мені не було кого винуватити в тому, що я за життя натворив. Це було німе протистояння, в якому я, на щастя, програв. Від Бога-Правди сховався в храмі, і зустрів там Бога-Любов. Я ніколи не прийшов би в православний храм, тому що туди на Пасху більше ходить людей ніж до розкольників. Ну й що, – подумав би я, – на гурт “Ласковий май” теж назбирується натовп чималий, а от про приїзд “Акваріуму” майже ніхто й не знав у моєму місті. Плакати, розклеєні де-не-де, вгледіли одиниці, яких назбиралося сотні три, не більше, на все місто, але хіба це важливо, коли душа горить у колі однодумців?

Я в храмі зустрів не натовп, а окремі обличчя, не тисячі, а одиниці, з уст пастирів у церковних проповідях і палких промовах на празниках я не почув ніякої зразкової філософії життя. Звичайно ж, то моя зверхність і впертість, але я цього не приховую. Ну як з такими вилупками потрібно говорити, яким чином достукатись? Господь Помислом Своїм обійшов мою душевну тупість і послав мені на зустріч в храмі людей духовно глибших і простих, завдяки яким мене вразила краса Христа. Ні, не люди наповнюють Церкву, і не людям підраховувати її членів. Господь – то втілене смирення, Він не приводить людей до Царства Небесного, а просто йде, і хто, чимало попустившись, до Нього наближається, до того Він і обзивається.

Церква то Христос поміж людей

Чому потрібно було посилати на проповідь Іоанна Предтечу перед Христом? Навколо Іоанна був натовп, а за Христом пішли одиниці. Відповідь, яку я знайшов у святого Ніколая Кавасіли, мене, як кажуть, вбила наповал. Виявляється, що Господь, проживши життя простої і чистої людини, не мав такого авторитету, як Предтеча, що вів життя пустельників-пророків і мав вигляд старця-подвижника-аскета. Людям властиво реагувати на зовнішній ефект, і за цим ми не бачимо внутрішньої краси людини. Якби він не вказав на Христа, то навряд чи хто за Ним пішов би так просто. Це, вибачайте за недолуге порівняння, як скотч: для того, щоб розмотати і користуватись, потрібно хоч за краєчок зачепитись. Господь довгенько придивлявся і таки зачепився. Яка культура спілкування з людиною була у Божества, що прониклось нашими тілесними і душевними немочами, що пристосувалось навіть до нашої гордині, яка повага до кожної без винятку особистості!

Ви уявіть собі глибину смирення в словах Учителя: «До Мене той приходить, кого Отець приводить»: ні чудеса, ні сила проповіді, ні майстерність володіння словом, а благодать Святого Духа, що згідно Символу Віри від Отця походить. А ми, не докладаючи ніяких зусиль, гордимося статистикою Його трудів! Ми гірко помилково думаємо: «Якщо нас більше, значить в нас істина!». Господь боявся натовпу, Він плакав, коли його зустрічали тисячі іудеїв з пальмовим віттям в руках і з вигуком єдиними устами «Осанна в вишніх». Кожен намагався до Нього доторкнутись, вхопити якусь святиньку-волосинку, аби прикласти до хворого місця. І то, звичайно не гріх, а гріх у тому, що потому майже ніхто не міг переказати Його слів, не міг збагнути до чого ж Він вів, коли звертався до людини.

В кінці кінців письменників-євангелістів було тільки чотири, а двоє з них за Ним не ходили. А кому Господь забороняв слухати і переказувати щось про Своє життя? Мене дивує наша байдужість. Така Людина, і так мало ми можемо сказати Про Христа! Лишень штампуєм доповіді про кількість прихожан у храмі. Типові запитання: «О, ти вчора на празнику була, а скільки було людей?». Я якось випадково почув розмову прихожан із двох сусідніх сіл, що зійшлися на престольний празник у третє. «Ну що у вас за батюшка, такий худий, що страх глянути, як в храм ходите, так і за батюшкою доглядаєте. От у нас майже все село до церкви ходить і панотець добротно виглядає, ледь в Царські Врата проходить».

Господь любив людей, але боявся натовпу. Коли Він нагодував п’ять тисяч трьома хлібами, то чомусь потому змусив апостолів скоріше відпливати з того місця. Здавалось би, ніякої логіки. Ось тут по гарячому, коли до тебе звернено з такою увагою стільки людей, бери та й проповідуй, коси словесні покоси для Царства Божого. Іоанн Златоуст розкриває нам тут дещо іншу картину. Він каже, що учні у тій ейфорії, в усвідомленні своєї значущості вже й забули, Хто ж ті хліби їм дарував. Господь їм доручив тільки передати хліб людям, а вони себе возомнили джерелом життя. А потім, коли учні пливли у човні, то у тому збудженні навіть не звернули увагу, допоки буря не нагадала, що Вчитель лежить на кормі і Його там заливають хвилі. А це те ж саме, що покласти людину у багажник автомобіля. Натовп благочестивих поклонників Божих перебіг за Месією на другий бік Генисаретського озера. І що ж там почули паломники ревниві: «Ви не тому до Мене прийшли, що хочете почути Моє слово, а тому, що їли і наситились». Ну чистої води наш православний празник, відслужили літургію -- і гайда на обід, а далі трава не рости.

Господь втікає від натовпу десь в тиху проповідь, чи в щиру сповідь, в простому серці знаходить відпочинок. Історія Церкви наперекір усім статистикам підтверджує, що Церква то таки мале стадо. Ну і що, що священик розтікається словом по дереву мого серця та тримає увагу тисяч прихожан, я таке бачив і у протестантів, то чисто людські таланти, я буду пам’ятати про ці слова лиш десять хвилин і після служби вже забуду, про що йшлося. Ні, людина не більша ніж Господь, що на горі блаженств покликав апостолів поближче до Себе, аби хоча б вони у цьому галасливому натовпі людей почули Його кротке слово. Церква – Апостольська, а апостолів було в Іудеї, де проповідував Господь, одиниці. В маштабі всього світу якийсь мільйон православних – то теж одиниці, в кожному місті і селі той самий маштаб будівлі Дому Господнього залишається сталим – «Мале стадо».

Ми не можемо примножити стадо Христове штучними методами і підвищити статистику духовного життя приходів, тому що Церква – то Тіло, в якому кожен член має своє, встановлене Богом місце. Церква настільки різноманітна у своїх проявах і незбагненна в своїй глибині, як Сам Господь.

Мені в житті двічі дуже пощастило. Вперше, коли я після армії потрапив просто в храм, хоча й належав він УПЦ КП. Я там ніяк і ні з ким за досить тривалий час не міг поговорити про головне, про біль душі, про таїнства і духовний досвід боротьби із пристрастями. І я розчарувався в людях (благо, що не в істині). Мені пощастило вдруге. Я прийшов до православного храму УПЦ не за зовнішніми, а за внутрішніми критеріями. По-перше, на душі стало легше, а по-друге, Господь дарував дружбу з щирими і простими людьми, які живуть тим, у що вірять, і мені ставало соромно за свій розбещений постмодерном розум і вперту у пристрастях душу. Через таїнства та нові для мене слова в душу вливався інший дух. Церква – то Святий Дух, що перебуває в Сині і приводить людину до Отця. Господь – Хазяїн в Своїй Церкві, і наповнює її по Своєму благоволінню. Кількість Його пастви не піддається ніякій статистиці, бо Книга Життя, в якій ім'я кожної людини окремо занотовано, як то відомо з Писання, знаходиться тільки у Христа в руках (Откр 20,12). Зазирнути в той пергамент людині, слава Богу, не дано, а то ми б вже давно забули, що живемо поки що на землі.

Слово «церква» в грецькій мові має своє конкретне значення і свою смислову історію. Це було постійне зібрання вільних рівноправних громадян в грецькому полісі, яке вирішувало найголовніші питання і проблеми місцевого населення. Слово «церква» з грецької буквально перекладається «вибірка». Це була меншість найбільш відповідальних людей, що вирішувала долю більшості і від якої залежали всі без винятку: праві і неправі, трудолюбиві і ліниві. Закваски не може бути в тісті багато, але вона квасить все тісто. І християн у світі мало, однак Господь у меншості спитає про всіх: «Ви пам'ятаєте, Я вам казав, що по тому вас впізнають, якщо будете мати любов між собою, а не по тому, що вас багато».

Коли втрачається любов, ми до людей ставимось як до предметів. Ми можемо пишатися жінкою, як медальоном на шиї, а чоловіком, як дорогим авто, на якому не соромно показатись на люди; дітей рахуємо як мідяки, що подзенькують в кишенях. А в очах Господа кожна людина цінніша за весь світ. Бог Своїм втіленням обезцінив одиниці виміру життя людини, Він заплатив за неї Своєю кров'ю, і особистість стала безцінною. Мабуть, діти цю просту істину серцем відчувають, тому спершу вчаться говорити "тато", "мама", а потім рахувати. Дай Боже довіку кожній людині цю простоту зберегти. Мені сьогодні про це нагадали слова мого улюбленого з дитинства письменника Ч. Діккенса з його роману "Тяжкі часи": "...ціла армія лічильників, що підраховують державний борг, не пояснить мені глибину добра чи зла, любові чи ненависті, патріотизму чи невдоволення, виродження чесноти в гріх, чи навпаки, на які в усяку мить ладна душа кожного з цих її тихих слуг з безвиразними лицями і вивіреними рухами. В машині немає таємниці; кожен, навіть наймізерніший з них приховує незбагненну таїну– на віки вічні. Зоставити б нам нашу арифметику для матеріальних речей, та віднайти б інші способи для порядкування цими грізними незнаними величинами!"

Фото itc.ua

Теги: