Православним церквам хронічно не щастить із журналістами. Точніше, щастить вибірково. Особливо не щастить УПЦ МП. То очільник Києво-Печерської лаври затаврує журналістів, то митрополит Одеський Агафангел погрозить анафемою. Але як обстоять справи із іншими православними церквами та їхнім ставленням до медій? Як православні церкви реалізують себе в інформаційному просторі – створюючи власне свої ЗМІ та інформаційний продукт?

Це питання стало темою 2-го засідання Міждисциплінарного дослідницького семінару з православ'я за темою «Функціональні особливості використання ЗМІ у православній комунікації: український контекст». Семінар, який відбувся 2 листопада, продовжив традицію дослідницького семінару про православ’я, започатковану на першому установчому засіданні 12 жовтня цього року. Як і перше, його проводили Мала академія наук, Молодіжна громадська організація Молодіжна асоціація релігієзнавців, за участю співробітників Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України, НПУ імені М.П.Драгоманова і КНУ ім. Т.Г.Шевченка.

Цього разу доповідачем була Оксана Задоянчук – аспірантка кафедри релігієзнавства філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка, магістр релігієзнавства. Тема «Релігія та ЗМІ» – це тема дисертації, над якою вона працює, і яку вона конспектно виклала слухачам, що прийшли на семінар.

Починаючи засідання, модератор Олег Кисельов, вчений секретар Інституту філософії та голова Молодіжної асоціації релігієзнавців, вказав на те, що проблема відношення релігії та медіа є надзвичайно актуальною в наш час.

Порівняти діяльність у сфері ЗМІ провідних православних церков України – такою була мета молодої дослідниці. Як кожна із цих церков працює із ЗМІ? Які і скільки ЗМІ має, яку політику проводить, чим ці ЗМІ відрізняються? Цим питанням і була присвячена розмова.

Свою доповідь пані Оксана почала із визначення, що вона розуміє під ЗМІ (пресу, аудіовізуальні ЗМІ, радіо, ТВ, інформаційні служби (прес-служби, піар-бюро та ін.), що відповідають за передачу інформації великим групам людей) та релігійними ЗМІ зокрема. Релігійні (зокрема, православні, християнські) ЗМІ мають власну специфіку, що випливає із самої природи релігії – вони не просто інформують суспільство про події в Церкві та ставлення Церкви до суспільних подій, процесів, дій тощо, вони не тільки виконують пропагандистську функцію донесення і прищеплення певної точки зору та певних ідей. Релігійні ЗМІ мають також певну просвітницько-виховну функцію, вони є способом свідчення про християнську віру у сучасних умовах, навчання тому, як християнин може та повинен реагувати на виклики сучасності. Для зовнішнього ж спостерігача, науковця, дослідження релігійних ЗМІ вимагає врахування певних методологічних особливостей.

Методологічних міркувань у доповіді було багато. Це повязано передусім із досить тонкою матерією дослідження. Наприклад, як визначити «провідність» різних православних церков, хто з них є найбільш популярною в Україні? Провідними було названо три церкви – УПЦ (назву якої інколи уточнюють – МП), УПЦ КП та УАПЦ. Проте офіційна статистика кількості парафій і віруючих, за якою переможно із великим відривом лідирує УПЦ (що в єдності із РПЦ), давно вже оскаржується і представниками УПЦ КП, і незалежними дослідниками, оскільки базові дані статистики (кількість парафій, їхнє реальне існування тощо) мають тенденцію розходитися. Зокрема, УПЦ КП, зазначила доповідачка, вважає, що саме вірян УПЦ КП є найбільше в Україні, з чим можуть критично не погоджуватись інші церкви. Схожа проблема є зі ЗМІ, які задекларовані як сайти, газети, тощо певних конфесій. Але коли дослідниця звернулась до них, виявилося, що добра частина цих сайтів і газет або існують лише у статистиці, або сайт є, але оновлювався останній раз три-чотири роки тому, або є якесь паперове видання, що не доступне в інтернеті тощо. Також не всі релігійні ЗМІ зареєстровані у встановленому законодавством порядку, багато з них існують де факто, але де юре їх статистика не обліковує.

Отже, зауважила п. Оксана, дослідники мають послуговуватися якоюсь авторитетною, офіційною статистикою, але при цьому своєю критикою наближувати її до реального стану речей.

Першою в огляді релігійних ЗМІ фігурувала УПЦ (в єдності із РПЦ). Починаючи виклад, дослідниця зачепила проблему перекладу назви РПЦ українською (представники УПЦ наполягають на варіанті «Руська Православна Церква», натомість критики-мовознавці зауважують, що ця назва є некоректною, до того ж до 1943 р. вона називалась «Російська», а відтак, переклад «Російська» є більш історично і фактично коректним).

Далі п. Оксана коротко розповіла про структуру відділів УПЦ, які пов’язані зі ЗМІ (інформаційний та просвітницький відділи), навела кількісні дані щодо різних видів ЗМІ. Доповідачка зазначила, що вона орієнтувалась на ті ЗМІ, які мають гриф рекомендації для загальноцерковного поширення. Деякі з цих видань вона принесла в аудиторію.

Загалом, УПЦ має найбільш потужну і розгалужену мережу власних ЗМІ і видань. Насамперед, це газети та журнали («Віра і честь», «Направо», «Капельки», «Фома», «Фамилия», «Самарянка», «Шишкин Лес», «Богдан», «Отрок», «Академический летописец» та багато інших), а також дуже багато єпархіальних ЗМІ, які мають архієрейське благословення («Начало», «Спасите наши души» тощо). Сфера ЗМІ в УПЦ тісно пов’язана зі ЗМІ всієї РПЦ, є видання РПЦ, що мають українську версію («Фома» та ін.), спільні меценати та проекти. Дуже багато «глянцевих» видань з хорошою палітуркою і оформленням, чималим тиражем. Окрім цього, тільки УПЦ має свій телеканал «Глас» (з 2005 року), свої радіопередачі, і нарешті, офіційний сайт та багато інших ресурсів, офіційних та не дуже. УПЦ постійно проводить Фестиваль православних ЗМІ.

УПЦ КП та УАПЦ мають набагато менш розвинуту систему власних ЗМІ. УПЦ КП має свій інформаційний відділ на чолі із речником архієпископом Євстратієм Зорею, свій сайт, газету «Православний вісник» і «Голос православ’я», представники УПЦ КП часто беруть участь у телепередачах та радіо на державних каналах, але власного телебачення, ані радіо УПЦ КП не має.

Ще більш кепська ситуація зі ЗМІ в УАПЦ, яка має лише поодинокі офіційні газети «Успенська вежа» і «Добродій», а знаходження офіційного сайту УАПЦ затруднене вже тим, що пересічний користувач губиться між різними версіями УАПЦ — https://patriarchia.org.ua та сайтом Харківсько-Полтавської єпархії під проводом архієпископа Ігоря Ісіченка (який, як відомо, існує самостійно від самої УАПЦ). Звісно, активно працюють єпархіальні сайти окремих єпархій. Пані Оксана зауважила, що керівництво УАПЦ була найбільш закритою для релігієзнавчої спільноти, зокрема, при зверненні науковців до релігійних ЗМІ УАПЦ, в той час коли інші церкви охоче надавали потрібну інформацію і навіть самі приносили і хизувалися своїми виданнями.

Підсумовуючи, дослідниця зазначила, що порівняно з іншими християнськими конфесіями ― католицизмом та протестантизмом ― входження православної церкви в медіа-простір перебуває на етапі становлення як у світі в цілому, так і в Україні зокрема. Найбільш потужним арсеналом релігійних ЗМІ володіє УПЦ (що в єдності з РПЦ), натомість УПЦ КП і УАПЦ значно відстають. Дані офіційної статистики щодо релігійних ЗМІ відрізняються від кількості ЗМІ, які реально функціонують, а це, на думку доповідачки, викликає проблеми у діяльності деяких ЗМІ згідно законодавства України, зокрема, проблеми у пункті толерантності щодо інших релігійних конфесій.

Після завершення доповіді розпочалася дискусія. Основними темами були релевантність офіційної статистики та критичність позиції дослідника щодо декларацій церков. Тут є кілька різних рівнів проблеми.

По-перше, це конфлікт висловлювання двох різних церков. Якщо дві церковні юрисдикції висловлюють протилежні одна одній позиції, особливо одна про іншу, як це може відбивати дослідник та/або журналіст?

По-друге, для дослідника і журналіста особливо важливо, маючи справу із релігійними подіями та висловлюваннями різних релігійних ЗМІ, розв’язати проблему інтерпретації різних джерел в межах однієї церкви. Мається на увазі конфлікт та ієрархія різних авторитетів, що мають судження про окремі справи – чи це окремий представник духовенства, чи активіст-мирянин, чи єпископ, чи уповноважена церковна особа, чи це офіційна позиція тощо. Незнання особливостей авторитетності суджень може призвести до викривленої подачі інформації.

По-третє, це конфлікт між нормативним та реальним у церкві, коли дії або слова окремих діячів у межах Церкви суперечать власному богословському і моральному вченню християнства та окремої церкви.

В Україні це особливо проблематично, оскільки існують більше чотирьох різних церков, які належать догматично і літургійно до православної східно-християнської традиції, відтак діють на одному полі, а їхня конкуренція є екстремально антагоністична і тотальна.

Як зазначила пані Оксана у відповідь, дослідження не може бути чисто дескриптивним, описовим, воно завжди містить у собі елементи оцінки та тлумачення, інтерпретації, відповідно дослідник змушений враховувати всі означені проблеми розуміння інформації, що надходить із релігійних ЗМІ.

Отже, друге засідання дослідницького семінару про православ’я показало, що починання такого семінару діє, і ми можемо сподіватися, що після другого буде і третє, і четверте засідання і т.д. У кулуарах обговорювалися варіанти наступних засіданнях, тож можна сказати, що нас чекає цікаве і ґрунтовне продовження.

Володимир Волковський, к.філос.н.,

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди

Теги: