Гуманізм, догма, мистецтво (Нотатки на порожніх полях ксерокопії)

14 01 2016 |
Священик Анатолій Хільченко

Нині актуальною постає проблематика, т б. мовити, гуманізації релігійного життя а також виправдання «оголеного нерву» творчого пошуку, який спричиняє особистісне становлення, тож є привід поміркувати.

Але перш ніж торкнутися вищеозначеної проблематики, потрібно окреслити більший обсяг питань, на які варто спробувати відповісти, і перш за все — для себе. Загалом-то, теми доцільності певних засобів «творчого пошуку» стосується, на мою думку, дискусія щодо природи, джерел світської гуманності, що завжди призводить мене до розмежування релігійних і нерелігійних витоків етики-звичаєвості. Як вже доводилося зазначати, етичні конструкції, які вкорінені у містико-спекулятивний дискурс релігійного світогляду, ґрунтуються на постулюванні онтологічного й особистісного люциферіанського а також, як його антагонізму — Божественного буття (хоча, коли мова йде про понірологію, «існування» диявола трендово описують у категоріях «не-буття», якогось паразитування на буттєвості, — саме тому і доводиться припускати його «умовну буттєвість», яка являє себе у вигляді розладу, деконструкції, деградації, тощо; при цьому варто підкреслити, що зазначені процеси іноді витлумачуються із таких «висот» чи «глибин» ціннісних орієнтацій, що постають у вигляді еволюціонування, розвитку, прогресу, становлення; але про це –трохи нижче)…

 

Таким чином, з позицій догми заповіді, євангельські принципи не мають остаточної причинності, яку слід було би вивести із «суспільної доцільності». Виходячи із таких міркувань, етика-звичаєвість світського характеру, на мою думку, є поверхневою, адже передбачає судження, умовиводи, враження, тощо, які базуються на проявах людини-суспільної в обмеженому й умовно детермінованому середовищі історично-побутової обставинності.

 

Релігія закликає «не осуджувати» не тому, що це «недобре», «неетично», що припускається етикою світською, але зовсім з інших причин. А саме: людина створена за невичерпним образом Божим. Вона має такі глибини і вершини у своїй богоподібній іпостасній природі, які іноді, протягом усього життя (навіть – здебільшого) так і не бувають актуалізованими через посередність певної діяльності-прояву, яка би підлягала аксіологічному, ціннісному осмисленню з позицій традицій суспільної етики.

 

У цьому контексті цікаво виглядає думка про «наповненість певним змістом» за принципом інтеріоризації. Однак релігія, у випадку пошуку означень і характеристик особистості, відштовхується від концепції антропологічного апофатизму. Це щось на зразок спроби Айвазовського відтворити на полотні атмосферу «живої хвилі», яка, у той же час, внаслідок мистецької редукції-спрощення, «вмирає на полотні». Те ж саме стосується і будь-яких інших спроб «спіймати» і «засушити у гербарії творчих проявів» те чи інше Явлення особистості у скутому причинно-наслідковими кайданами світі, який несе у собі смуток пошкодженої гріхопадінням природи.

 

Мистецтво, творчий процес пошуку повноцінних засобів відображення суб’єктно-об’єктної дійсності, відтворення за допомогою статичних конструкцій глибин життєвого потенціалу завжди призводить до смерті мистецького твору у той момент, коли автор ставить у ньому останню крапку. Це «мертве тільце» новонародженої дитини знову творчо реанімують шляхом чергових «народжень»-інтерпретацій читача, творця додаткових смислів. І цей процес творчої рефлексії ніколи не припиняється, оскільки він покликаний подолати «смертність», вичерпність можливостей людського слова-логосу, який розкривається у всій своїй розмаїтості барв, звуків і рухливих картинок сінематографа. Навіть – промовистої тиші-паузи. Навіть пластики рухів тіла, міміки.

 

Світське мистецтво, творчий процес «боїться смерті». І тому він дуже «продуктивний». Релігія ж проголошує «життя після смерті». Вона тримається статики канону, табуйованої догми, «крапки», після якої «народження» недоречне, адже мова йде про «життя після смерті». Відтак, релігійна і світська творчість мають зовсім відмінні витоки, які майже ніде не перетинаються. Хіба що за умови титанічного синтезу, який не має мірок адекватного сприйняття-прочитання. Можливо, натяк на цей процес ми можемо спостерігати на прикладі артхаусу.

 

Мені довелося після однієї дуже змістовної бесіди надіслати смс-повідомлення моєму доброму приятелеві і навіть наставникові, яке виглядає досить епатажно. А саме: «Творчість – это патология обыденности (рос.)». Мені думається, саме у такій версії фраза звучить найбільш колоритно.

 

Гуманність із позицій поверхневої етики критичного аналізу і суджень на підставі споглядання й осмислення обмежених проявів особистості у соціально й комунікативно детермінованому вимірах цивілізованого культурного простору перетворюється на релятивну смислоутворюючу конструкцію, яка піддається особистісній рефлексії на основі сформованих автономних критеріїв. Останні ж породжують аутизовані, безперспективні парадигми мислення без рамок і табу, коли зникають межі «добра» і «зла», як безумовних аксіологічних категорій із царини релігійної догми.

 

Гуманність без догми – це лише бренд, «торгова марка», крамниця із гарною назвою, у якій можуть продавати будь-що – від кулемета і шибениці до памперсів і дитячих іграшок. При цьому «кулемет і шибениця» завжди здатні перетворитися на апологетів-захисників щасливого дитинства одних шляхом усунення із життєвого простору інших – «власників дитячих іграшок».

 

Нарешті, «гуманність» інволюціонує у пошлість тлумачення «обыденности», коли ціннісний вимір життя людини отримує назву «віртуального простору». Із позицій світської гуманності цінністю є лише те, що має саме цінність (вибачте за тавтологію) – етикетку, на якій вказаний «розмір, вага, характеристичні ознаки, інструкція по експлуатації». Творчість із позицій світської гуманності – це патологія, відступ від стандарту. Це додатково вписана кимось відповідь на тестовий алгоритм, яка не передбачена системою оцінювання. Або навіть більше – це заперечення самої системи, дефініції «оцінка» - відтак, безглуздя, аномалія, небезпека.

 

Саме тому світська концепція гуманності «витискає» аксіологію з її ієрархічно-догматизованою моделлю світогляду у царину «віртуального простору». «Необґрунтовані цінності» (або ж «обґрунтовані» у межах автономного особистісного санкціонування в аморфному середовищі ціннісних реляцій, - що теж саме) у такому контексті постають лише як фантазми, уявлення про реальність без самої реальності.

 

Але ж яка «реальність»? Її, насправді, – немає. Вона поглинається суб’єктивним аутизмом безперспективної парадигми мислення без рамок і табу а відтак – без сталих критеріїв творчої рефлексії (творець – заручник віртуального простору)…

 

Священик Анатолій Хільченко

 

Фото Facebook

Теги:
681







Матеріали по темі







Для того, щоб коментувати матеріали Religion.in.ua, необхідно авторизуватися на сайті за допомогою сервісу F-Connect, який використовує дані вашого профілю в соціальній мережі Facebook . Religion.in.ua використовує тільки ті дані профилю, доступ до яких ви дозволили сайту



Коментарі розміщюються користувачами сайту. Думка редакції не обов'язково збігається з думками користувачів.
Відвідувачі, що знаходяться в групі Гости , не можуть залишати коментарі в даній новині.
Опитування
настоятель парафії
парафіяльна рада разом із настоятелем та парафіянами
меценати, за кошти яких зведено храм
державні структури, що займаються реєстрацією парафій
усе, що вирішується на користь моєї конфесії, завжди правильно!
інший варіант