Нині актуальною постає проблематика, т б. мовити, гуманізації релігійного життя а також виправдання «оголеного нерву» творчого пошуку, який спричиняє особистісне становлення, тож є привід поміркувати.

Але перш ніж торкнутися вищеозначеної проблематики, потрібно окреслити більший обсяг питань, на які варто спробувати відповісти, і перш за все — для себе. Загалом-то, теми доцільності певних засобів «творчого пошуку» стосується, на мою думку, дискусія щодо природи, джерел світської гуманності, що завжди призводить мене до розмежування релігійних і нерелігійних витоків етики-звичаєвості. Як вже доводилося зазначати, етичні конструкції, які вкорінені у містико-спекулятивний дискурс релігійного світогляду, ґрунтуються на постулюванні онтологічного й особистісного люциферіанського а також, як його антагонізму — Божественного буття (хоча, коли мова йде про понірологію, «існування» диявола трендово описують у категоріях «не-буття», якогось паразитування на буттєвості, — саме тому і доводиться припускати його «умовну буттєвість», яка являє себе у вигляді розладу, деконструкції, деградації, тощо; при цьому варто підкреслити, що зазначені процеси іноді витлумачуються із таких «висот» чи «глибин» ціннісних орієнтацій, що постають у вигляді еволюціонування, розвитку, прогресу, становлення; але про це –трохи нижче)…

Таким чином, з позицій догми заповіді, євангельські принципи не мають остаточної причинності, яку слід було би вивести із «суспільної доцільності». Виходячи із таких міркувань, етика-звичаєвість світського характеру, на мою думку, є поверхневою, адже передбачає судження, умовиводи, враження, тощо, які базуються на проявах людини-суспільної в обмеженому й умовно детермінованому середовищі історично-побутової обставинності.

Релігія закликає «не осуджувати» не тому, що це «недобре», «неетично», що припускається етикою світською, але зовсім з інших причин. А саме: людина створена за невичерпним образом Божим. Вона має такі глибини і вершини у своїй богоподібній іпостасній природі, які іноді, протягом усього життя (навіть – здебільшого) так і не бувають актуалізованими через посередність певної діяльності-прояву, яка би підлягала аксіологічному, ціннісному осмисленню з позицій традицій суспільної етики.

У цьому контексті цікаво виглядає думка про «наповненість певним змістом» за принципом інтеріоризації. Однак релігія, у випадку пошуку означень і характеристик особистості, відштовхується від концепції антропологічного апофатизму. Це щось на зразок спроби Айвазовського відтворити на полотні атмосферу «живої хвилі», яка, у той же час, внаслідок мистецької редукції-спрощення, «вмирає на полотні». Те ж саме стосується і будь-яких інших спроб «спіймати» і «засушити у гербарії творчих проявів» те чи інше Явлення особистості у скутому причинно-наслідковими кайданами світі, який несе у собі смуток пошкодженої гріхопадінням природи.

Мистецтво, творчий процес пошуку повноцінних засобів відображення суб’єктно-об’єктної дійсності, відтворення за допомогою статичних конструкцій глибин життєвого потенціалу завжди призводить до смерті мистецького твору у той момент, коли автор ставить у ньому останню крапку. Це «мертве тільце» новонародженої дитини знову творчо реанімують шляхом чергових «народжень»-інтерпретацій читача, творця додаткових смислів. І цей процес творчої рефлексії ніколи не припиняється, оскільки він покликаний подолати «смертність», вичерпність можливостей людського слова-логосу, який розкривається у всій своїй розмаїтості барв, звуків і рухливих картинок сінематографа. Навіть – промовистої тиші-паузи. Навіть пластики рухів тіла, міміки.

Світське мистецтво, творчий процес «боїться смерті». І тому він дуже «продуктивний». Релігія ж проголошує «життя після смерті». Вона тримається статики канону, табуйованої догми, «крапки», після якої «народження» недоречне, адже мова йде про «життя після смерті». Відтак, релігійна і світська творчість мають зовсім відмінні витоки, які майже ніде не перетинаються. Хіба що за умови титанічного синтезу, який не має мірок адекватного сприйняття-прочитання. Можливо, натяк на цей процес ми можемо спостерігати на прикладі артхаусу.

Мені довелося після однієї дуже змістовної бесіди надіслати смс-повідомлення моєму доброму приятелеві і навіть наставникові, яке виглядає досить епатажно. А саме: «Творчість – это патология обыденности (рос.)». Мені думається, саме у такій версії фраза звучить найбільш колоритно.

Гуманність із позицій поверхневої етики критичного аналізу і суджень на підставі споглядання й осмислення обмежених проявів особистості у соціально й комунікативно детермінованому вимірах цивілізованого культурного простору перетворюється на релятивну смислоутворюючу конструкцію, яка піддається особистісній рефлексії на основі сформованих автономних критеріїв. Останні ж породжують аутизовані, безперспективні парадигми мислення без рамок і табу, коли зникають межі «добра» і «зла», як безумовних аксіологічних категорій із царини релігійної догми.

Гуманність без догми – це лише бренд, «торгова марка», крамниця із гарною назвою, у якій можуть продавати будь-що – від кулемета і шибениці до памперсів і дитячих іграшок. При цьому «кулемет і шибениця» завжди здатні перетворитися на апологетів-захисників щасливого дитинства одних шляхом усунення із життєвого простору інших – «власників дитячих іграшок».

Нарешті, «гуманність» інволюціонує у пошлість тлумачення «обыденности», коли ціннісний вимір життя людини отримує назву «віртуального простору». Із позицій світської гуманності цінністю є лише те, що має саме цінність (вибачте за тавтологію) – етикетку, на якій вказаний «розмір, вага, характеристичні ознаки, інструкція по експлуатації». Творчість із позицій світської гуманності – це патологія, відступ від стандарту. Це додатково вписана кимось відповідь на тестовий алгоритм, яка не передбачена системою оцінювання. Або навіть більше – це заперечення самої системи, дефініції «оцінка» - відтак, безглуздя, аномалія, небезпека.

Саме тому світська концепція гуманності «витискає» аксіологію з її ієрархічно-догматизованою моделлю світогляду у царину «віртуального простору». «Необґрунтовані цінності» (або ж «обґрунтовані» у межах автономного особистісного санкціонування в аморфному середовищі ціннісних реляцій, - що теж саме) у такому контексті постають лише як фантазми, уявлення про реальність без самої реальності.

Але ж яка «реальність»? Її, насправді, – немає. Вона поглинається суб’єктивним аутизмом безперспективної парадигми мислення без рамок і табу а відтак – без сталих критеріїв творчої рефлексії (творець – заручник віртуального простору)…

Священик Анатолій Хільченко

Фото Facebook

Теги: