Чи ви знали, що богословська і духовна освіта – різні речі, і що змішувати їх – некоректно? Це пов’язано з особливістю історії освіти в незалежній Україні, де за роки Незалежності склалася досить цікава і унікальна ситуація, якої нема більш ніде на пострадянському просторі. Про те, як сформувалася система богословської та духовної освіти на території України, про її історію та сучасну організацію – розповів на IV засіданні Міждисциплінарного дослідницького семінару з православ’я, що відбувся 14 грудня 2015 року, кандидат філософських наук, доцент докторант кафедри культурології Інституту філософської освіти і науки Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова Віталій Хромець. 

Богословська чи духовна освіта? Дискусія науковців у Києві

Участь у семінарі, який відбувся у залі засідань Малої академії наук, взяли вже традиційні партнери – Молодіжна асоціація релігієзнавців та працівники Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАН України. Заявлена тема семінару була «Православна богословська освіта в Україні в період незалежності».

Віталій Леонідович Хромець – не тільки теоретик-дослідник, але і безпосередній практик, що сам робить внесок у розвиток сучасної богословської освіти в стінах світського університету, є одним із творців Центру дослідження релігій НПУ імені М.П. Драгоманова, де діє сертифікаційна програма «Богослов’я та історія християнських церков» та Інтегрована навчально-дослідницька програма з теології, що надає Диплом магістра релігієзнавства (державного зразка) і диплом доктора філософії (PhD) за спеціальністю «богослов'я». Також він є членом робочої групи Міністерства освіти і науки України з розробки підзаконних актів з процедури державного визнання документів про вищу освіту, наукові ступені та вчені звання, видані вищими духовними навчальними закладами. Не дивно, що доповідь виявилась актуальною, а дискусія після неї – запальною.

Любіть вашу роботу! Це – перше і головне, що ви потребуєте для наукового дослідження. Дуже важливо, щоб ваша тема була цікава для вас особисто! Це – принциповий момент методології наукової роботи, – наголосив Віталій Хромець, розповідаючи про свою особисту історію з цією темою. Він розповів, як раніше скептично ставився до можливості світської богословської освіти – але сталася доволі рідкісна річ. Займаючись за завданням «згори» побудовою богословської освіти, він, що називається, «закохався» у тематику.

Духовна і/чи богословська? Свій виклад доповідач почав з розмежування духовної освіти (як системи підготовки, навчання та виховання служителів Церкви, яку розвиває сама Церква для своїх внутрішніх потреб) і богословської освіти, яка випускає фахівців із богослов’я, причому вони не обов’язково пов’язані із певною церквою і можуть бути цілком світськими (не плутати з невіруючими!). Таке розуміння богословської університетської освіти спирається на 900-літню традицію європейської університетської освіти, де, власне, наявність філософії та теології творило навчальний заклад університетом, а теологія мала цілком легітимне і почесне місце у системі університетського знання. На теренах України така традиція існувала тільки спорадично.

Трохи історії від КМА до КДА і КПБА. Києво-Могилянська академія (спочатку колегіум) будувалася за схемою єзуїтської колегії, і включала викладання богослов’я як найвищий рівень освіти. Вона була посутнім університетом для козацької української держави і розділила долю з козацькою Україною – в 1801 р. її було зведено до рангу звичайної семінарії, потім закрито. Це відбувалося в межах всеохопної реформи освіти в Російській імперії за царя Олександра І, метою якою була оптимізація та уніфікація освітньої системи імперії. Ця система була строго розмежована на духовну освіту (яка стала станово-замкнутою – лише для дітей «духовного сословія/стану») і світську освіту. Духовна освіта була поділена на три рівні – духовні училища, духовні семінарії та духовні академії, які були строго підпорядковані між собою. Духовні училища по повітам (районам) виховували кандидатів у семінарії, які існували у кожній губернії, і всі семінарії імперії були підпорядковані одній із Духовних академій, яких було усього 4 на всю імперію (Санкт-Петербурзька і Московська, у 1819 р. додалась Київська (при цьому мав місце конфлікт і спроба перетворити колишню академію на семінарію), а у 1842 р. додалась Казанська). Духовна освіта регламентувалась Уставом Духовних академій 1808-1814 рр. (відомий як «Олександрівський») і була підпорядкована Святішому Синодові. В.Л.Хромець окремо наголосив, що в Росії ідея організації викладання богослов’я у світському університеті (Московському) була свідомо заблокована представниками Синоду і послідовно третирувалась. Нова Київська духовна академія (КДА) декларувала своє правонаступництво щодо Могилянської академії.

Історія духовної освіти (яка збігалася з «богословською») за часів Російської імперії добре періодизується згідно основних змін уставів Духовних академій – 1839 р. (більш консервативний устав, акцент на прикладні дисципліни і корисність священиків для парафіяльного життя), 1869 (у контексті лібералізації всієї імперії – орієнтир на автономію духовних академій, посилення богословсько-наукової складової), 1884 (консервативний поворот до виховання служителів Церкви), 1910 (КДА стала вищим богословським навчальним закладом, відкритим до представників усіх станів, відбулись прирівняння у правах і можливостях до світських університетів, лібералізація і акцент на богословській освіті). Останній поворот не встиг реалізуватися через революцію. Більшовики, що захопили владу в Росії та потім в Україні, жорстко репресували КДА і у 1919 р. її закрили. У 1922-1924 рр. вона спробувала відновитись під назвою, на якій особливо наголосив доповідач – Православна богословська академія (КПБА), тобто звернувшись до богословського змісту духовної освіти, але і вона була хутко ліквідована.

Радянський період духовної освіти дуже погано досліджений, зауважив Віталій Хромець, і це – велика царина для майбутніх дослідників. Після Другої світової війни були відкриті Київська, Волинська, Одеська семінарії, але потім вони були закриті, діяла лише Одеська.

Падіння СРСР і доба Незалежності України стали періодом відродження духовної освіти і цілком новим етапом для богословської освіти. В. Хромець послідовно і докладно розповів про всі законодавчі та нормативні акти у сфері свободи совісті та права релігійних організацій створювати свої навчальні заклади, а також про боротьбу за державне визнання дипломів, які видають церковні освітні заклади.

Паралельно відбулося створення світської богословської освіти – спочатку у Чернівцях 1998 року, потім спеціальність «богослов’я» зникло з переліку у 2004 р., у 2011 створюється «богослов’я» (із зазначенням конфесійної приналежності), нарешті у новому Законі про освіту 2014 р. передбачена процедура державного визнання дипломів православних духовних закладів. Серед православних духовних ВНЗ повністю можливостями закону скористалася Київська православна богословська академія УПЦ КП. Цей процес варто визнати загалом позитивним. Це спонукає духовні ВНЗ (вищі навчальні заклади) ставати відкритими до світських, мобілізує їхні наукові та освітні кадри, нарешті, Церква не втрачає контролю над своїми ВНЗ. Окрім цієї православної богословської освіти в межах духовних ВНЗ, що визнана державою, формується світська богословська освіта, зокрема у Чернівцях, в НПУ імені М.П. Драгоманова тощо.

Перспективні теми дослідження, які існують у царині православної богословської освіти, доповідач озвучив наприкінці виступу. Із православною освітою працює феномен «невідомого ближнього». Православні семінаристи, семінарії, духовні академії ніби існують поряд, вони ніби наші «давні знайомі» – але як явище освітнє, соціокультурне, історичне вони досліджені дуже мало. Теми дослідження можуть умовно поділити на історичні та соціокультурні. Тоді як історія Києво-Могилянської академії і КДА ХІХ століття більш-менш досліджується істориками, філософами, богословами, радянський період існування духовних шкіл в Україні майже цілком не зачеплений. Але саме стан духовної освіти у СРСР, склад і стан їхніх викладацьких еліт, студентства, предметів і способу викладання щонайбезпосередніше вплинуло на виховання тих кадрів православної Церкви, які очолюють зараз Церкву. В. Хромець кілька разів наголошував: «Реформи в освіті сьогодні – це стан суспільства через 25 років». Стан освіти сьогодні визначає майбутнє цілої країни.

На початку 1990-х, із лібералізацією ставлення до Церкви, духовні школи зіткнулися з катастрофічним станом освіти духовенства. Брак освічених кадрів був настільки великим, зазначив доповідач, що викладачами ставали просто більш-менш освічені священики, а освітній курс для кандидатів на священство міг тривати лише три місяці. Це була системна криза, коли загальний рівень освіти духовенства вимагав ліпшого. Протягом 25 років було випущено понад 15 тисяч семінаристів, більшість з них стали священиками, – отже, «ті» духовні школи мають надзвичайно потужний вплив на релігійну ситуацію в України, їхні випускники задають наразі тренд… але в останні роки, відзначив п. Хромець, результати ЗНО абітурієнтів КДА УПЦ (МП) і КПБА УПЦ КП є досить високими, що показує: рівень знань пересічного абітурієнта духовних ВНЗ є вищим за середній рівень абітурієнтів по країні.

Проаналізувати викладацьку еліту духовних ВНЗ через теорію еліт було дуже цікаво. Окрім того, ми майже не знаємо суспільне та культурне обличчя сучасних семінаристів: їхні переконання, цінності, бачення соціальних, політичних, ґендерних питань. Зокрема, доповідач послався на відомого українського релігієзнавця Віктора Єленського, за даними якого рівень антисемітизму і ксенофобії у духовних ВНЗ набагато вищий за світські навчальні заклади. Нарешті, не досліджена оцінка змісту та якості духовної освіти, наскільки її отримання впливає на професійні якості священиків, шлях випускників духовних шкіл після закінчення освіти тощо. Отже, проблем і тем для дослідження дуже багато, а відтак дуже багато простору для роботи молодих науковців – завершив на мажорній ноті свою доповідь В.Л. Хромець.

Одразу вибухнула палка дискусія. Поміж інших питань-уточнень щодо історії варто виділити дві теми, які зачепали смисл існування духовної освіти.

Хто є замовник православної богословської (в т.ч. духовної) освіти? Хто встановлює стандарти і яка смислова мета цієї освіти? Звідси стане зрозуміло, як адекватно оцінити якість і доцільність системи освіти. Це – Церква як суспільна корпорація, яка готує собі ефективних менеджерів та виконавців культу? Чи «споживач освіти», тобто студент, що орієнтується на інтерес, або на можливості власного особистісного розвитку та професійної реалізації особистості, які надає саме ця царина освіти? В центрі замовлення є Церква як корпорація чи особистість, яка шукає у богословській освіті якісь можливості розвитку для себе? Якщо це – Церква – тоді вона суверенно встановлює стандарти, але тоді інше питання – яка мета церковного замовлення? Що значить «якісний священик»? Це требовиконавець чи свідомий християнин-пастир, який має настільки високий рівень особистого духовного та інтелектуального розвитку, що здатен «пасти овець» Божих? Це неординарне питання, оскільки «якість» освіти, знань та мудрості священиків давно вже стала «притчею во язицех», і безпосередньо впливає на відхід від Церкви тисяч віруючих.

Популярна думка, що «розумні» священики мають бути у містах, а у селах досить і мінімального рівня освіти, – не витримує критики. У добу глобалізації, релігійної конкуренції та інформатизації селяни мають часто ледве не вищі запити і вимоги, тож стереотип про «село» треба послідовно видаляти. Навпаки, у селі навіть дрібні вади особистості священика стають очевидними – і, буває, викликає втрату віруючих.

Богословська освіта потрібна всім? Чи богословська освіта потрібна тільки «духовному стану», а «миряни» повинні слухати духовенство і богословська освіта їм не потрібна? Відповідь очевидна – цей середньовічний стереотип давно хибний. Богословська освіта не просто цікава багатьом «мирянам», які цікавляться відповідями на питання власного духовного та філософського пошуку, але навіть необхідна для всіх, особливо для християн, оскільки вони постійно стикаються з іншими конфесіями та релігіями, що пропонують потужні богословські системи і провокують дискусії навколо найрізноманітніших богословських питань. Справжнє знання теології потрібно для всіх, хто стикається з сучасними новітніми релігіями, які дуже часто пропонують різні мішанини із давніх богословських систем, що неможливо розпізнати без знання історії богослов’я. Чи може і повинна Церква будувати богословську освіту для мирян? Яка тоді має бути освіта «для священиків», щоб миряни не були, образно кажучи, «розумніші» за клір?

Clerical / spiritual / theological? У методологічному аспекті пролунала думка, що сучасний переклад виразу «духовна школа», «духовна академія» тощо англійською як «spiritual» є помилковим під усіма видами, натомість історично та логічно адекватним перекладом терміну «духовна освіта/стан/школа тощо» буде типовий європейський термін, що позначав власне «духовне сословіє-стан» clerical: «Духовна академія» є «Сlerical Academy». Цікаво, що сайт КДА УПЦ (МП) має англійську назву «Kiev Theological Academy» (між іншим, зауваження – чому Kiev, коли коректно врахувати офіційну назву міста — Kyiv?), тобто «духовний» перекладають як «богословська», фактично йдеться про «КБА». Але з точки зору ідей В. Хромця, мабуть, це не стільки «богословська освіта», скільки «освіта духовного стану», що формує священиків як професію, тобто clerical academy?

Кулуарні дебати тривали, а на січень 2016 року анонсовано наступного доповідача — отже, продовження має бути цікавим.


Фото Facebook

Теги: