Присвячується протоієрею Георгію Бізюку,

настоятелю і будівничому храму святих Кирила і Мефодія

села Оржів Рівненської області.

Як парость виноградної лози,

Плекайте мову. Пильно й ненастанно

Політь бурян. Чистіша від сльози

Вона хай буде. Вірно і слухняно

Нехай вона щоразу служить вам,

Хоч і живе своїм живим життям.

Максим Рильський (Мова)

1. В пошуках спільної мови.


Вже не одне десятиліття в з більшою чи меншою гостротою в Україні точаться дискусії щодо перекладу богослужіння із «незрозумілої» церковнослов’янської на «зрозумілу» українську мову. Прихильники цього кардинального кроку – здебільшого представники УПЦ КП, УАПЦ та УГКЦ. Виходячи з постулату "в незалежній державі повинна бути незалежна Церква", вони стверджують, що й мова богослужіння повинна бути національна, тобто доступна для сприйняття кожним громадянином держави.

На противагу їм представники УПЦ навпаки говорять, що в Церкві є своя, встановлена святими Кирилом і Мефодієм мова, яка повинна бути недоторканою, тому що запечатана авторитетом святих. Питання перекладу на українську мову ставиться тут принципово – цього робити не можна, тому що є священна літургічна мова молитви, а є «профанна», буденна українська мова, якою не можна молитись в Церкві, тому що вона не є благодатною. В останній брошурці Київської Митрополії на цю тему під назвою «Церковно-слов'янська мова – богонатхненна мова українського православ’я», приводяться явно спотворені тексти Священного Писання на українській мові. Через неповноцінність цих текстів робиться висновок, що українська мова не придатна для богослужбових текстів взагалі.

Новоцерковнослов’янська мова, якою ми користуємось нині на богослужіннях, дійсно русифікована і в славістиці ще називається «русифікованою слов’янською». Попри те ми змушені визнати, що не маємо на сьогодні кращого тексту, який би відповідав грецьким першоджерелам. Мовна система Кирила і Мефодія була побудована на фундаменті тисячолітньої православної візантійської традиції. Вивчаючи церковну мову ми в першу чергу повинні поглиблювати зв'язок з переданням. Традиційна релігія створила тексти богослужінь, і тому має виключне право на їх переклад. Якщо ж перекладом займається відірвана від традиції організація чи окрема особа, то переклад – це створення іншого тексту, навіть якщо він досконалий і виконаний з строго науковим підходом.

Саме таким шляхом пішли протестанти. Їх стиль роботи з текстами такий – істинний той переклад, який здійснений з джерела найбільш наближеного до апостольського часу. З тих пір почали з’являтись авторські, по суті літературні переклади Священного Писання. В Європі тоді розпочався справжній хаос – скільки перекладів, стільки й варіантів його інтерпретації, мало того, кожен автор намагався обґрунтувати подібною «текстологією» власну філософську демагогію, якусь авторську теологічну систему, чи навіть, банально, заробити гроші, отримавши якийсь процент з продажу «розшифрованої» з латині Біблії.

Є й інша крайність, – це шлях, яким пішли католики. На противагу протестантам вони, аби врятувати свої священні тексти від розчинення в бурхливому потоці гуманістичної культури, оголосили на Тридентському Соборі переклад блаженного Ієроніма Вульгату самодостатнім, автентичним текстом, право на інтерпретацію котрого має лиш Папа Римський. По суті було проголошено вето на інші переклади і такими чином була узаконена триязична єресь, тобто мовами богослужіння могли бути лише грецька, єврейська і латина, ті мови, на яких був здійснений напис над главою розіп’ятого Христа «Це Цар Іудейський». Заборона на вжиток національних мов у богослужінні у Католицькій Церкві протрималась аж до ІІ Ватиканського собору (1960-ті роки). Тепер вони правлять переважно національними мовами. Принципово заперечувати можливість перекладу богослужіння на українську мову – це значить додати до згаданої «трійці» ще й четверту мову – церковнослов’янську.

Православна Церква пішла середнім шляхом. За століття свого богословського пошуку вона виробила основне правило перекладу – не той текст, який древніший, а той, який заглиблений в традицію та її найбільш адекватно виражає і є найближчим до істини. За одне слово на вселенських соборах могли точитися страшенні дискусії і не тому, що богословам не знайшлося більш де розім’яти свої голосові зв’язки. Мова йшла про те, чи виражає істину Священного Передання той не біблійний термін, який пропонували застосувати в тому чи іншому догматичному формулюванні отці Церкви.

Церква за всю свою тисячолітню історію здобула досвід долання мовних і культурних бар’єрів на шляху проповіді Євангелія, а от для молодої української держави ця проблема нова. Мені здається, що сучасний погляд на проблему українізації богослужіння викриває не стільки недосконалість церковнослов’янського тексту, скільки недостатній рівень освіченості суспільства. У кожному народі пишаються своєю класичною древністю, якою б вона не була: героїчною, блудливою чи святою, не цураються своєї спадщини, а намагаються її реставрувати, щоб потім було що нащадкам розповісти.

Навколо питання про мову точаться гострі дискусії, але як на мене, ми ні на крок не просунулись ні вперед, ні на зустріч одне одному в цій проблемі. На фоні міжнаціональної ворожнечі мовні протиріччя звучать з особливим акцентом – якщо розмовляєш і молишся по-українськи – значить уніат і розкольник, якщо по-слов’янськи – значить істинно православний християнин і патріот Росії. Як з одного, так і з іншого боку звучать ніби правдиві і аргументовані думки. Але від цього не легше, одні спонукають якнайшвидше починати всюди служити на українській мові, інші стверджують, що це принципово неможливо, тому що української мови як такої нема, це лише «малоросійський діалект».

Серед прихожан та кліру УПЦ є люди, що симпатизують ідеї перекладу богослужіння на українську мову. Вони проводять богослужіння, або частково використовують перекладені на українську мову тексти в Літургії. Ця практика з’явилась в УПЦ завдяки Блаженнішому Митрополиту Володимиру, який благословляв в свій час в окремих храмах, за бажанням більшості прихожан, правити служби на національній мові.

У кожного, як то кажуть, «правда своя», хоча дехто притримується тієї думки, що істина посередині. Мої міркування на цю тему – не плід «наукових пошуків», а проста практика релігійного виживання. Живучи на Західній Україні і при цьому притримуючись Східної православної традиції, я вимушений був дуже часто давати відповідь на абсолютно адекватні запитання і щирі наміри моїх ближніх зрозуміти: «А чому ви саме так молитесь, а не інакше? Чому не на рідній мові, а на русифікованій слов’янській?».

У нас навіть прихожани УПЦ, які повинні були б бути носіями церковнослов'янської мови, молячись і читаючи речитативом богослужбові тексти, часто самі не розуміють про що ж там йдеться. А це вже характеризує рівень церковної культури православних християн.

Українська літературна мова, як власне і російська родом лиш з ХVІІІ-ХІХ століття, але як перша, так і друга мають корені в слов’янській мові. Яке ж місце повинна займати в нашому житті ця традиційна для наших народів древня слов’янська мова, в якій коріння сучасних слов'янських мов?

2. Мови, які розуміють всі народи.

Питання про мову в Церкві повстає нині з особливою гостротою і ми знову не готові на нього відповісти. А хто ж я к не ми, християни УПЦ, реальні носії як української, так і церковно-слов’янської мови, повинні сьогодні ставити крапки над «і»? Святе місце пустим не буває, і ось цю інформаційну лакуну нині заповнюють різні соціологічні, політичні і псевдо філологічні теорії походження та розвитку мови. Під гаслом боротьби за «рідну мову» розпалюються міжконфесійні конфлікти, під гаслом «назад до Святої Русі», пропагується звичайний російський націоналізм. У пострадянські часи ми мали виправдання свого невідання, бо ж не було в кого і з чого вчитись. В нашого ж покоління християн двохтисячників Господь по-іншому спитає про Свою святиню, бо ж до храму ходити і цікавитись найважливішими питаннями на світі ніхто не забороняв.

Загострюючи мовне питання, політики намагаються розділити суспільство відповідно до своїх власних інтересів, а Церква єдина, бо то Тіло Христове, і мова в ній одна – літургічна, і зрозуміла всім, хто причащається Святих Таїнств. Ці невидимі, але міцні благодатні скріпи церковних священнодійств тримають докупи все, що по природі прагне розлетітись, наприклад, різні народи в лоні Однієї Церкви, даруючи їм внутрішню свободу, преображаючи їх із аморфних племен у скромні, але самобутні етноси і величні народи із власною культурою і національними мовами. «Чи можливо не захопитися,- проголошував святий Василій Великий в одному із своїх листів,- дивлячись як розділені такої великою кількістю країн, єдністю любові пов’язані між собою в єдиний устрій членів Тіла Христового?».

Християнство ніколи не мало спеціальних технологій впливу на суспільство, і ніколи не створювало спеціальної «штучної» мови для пропаганди своїх ідей, воно завжди користувалось всім найкращим, чим милувалася людина в царині всесвітньої культури, вдихаючи в скороминучу людську красу Божественний і нетлінний Дух. В особах своїх кращих членів Церква проявляла любов до людини і шукала слова, які були б доступні для всіх, кого призвав Отець Небесний Духом Святим у Церкву Свого Сина: «Нині зрозуміли вони, що все, що Ти дав Мені, від Тебе є, бо слова, котрі Ти дав Мені, я передав їм» (Ін 17, 7-8).

Коли Антоній Великий на службі почув євангельські слова, які він до того чув не раз на рідній мові, по-грецьки: «Кидай все і йди за Мною», він пішов в пустелю подвизатися. Так само Блаженний Августин припинив своє блудне життя, почувши цитату Павла, яку він прекрасно знав до того на досконалій латині: «Будемо вести себе благочестиво, ніби вдень, не віддаючись ні пияцтву, ні розбещеності ні розпутству, ні суперечкам ні заздрощам» (рим 13,13). А я згадав в армії слова Христа, які запам’ятав на українській мові, але чомусь раніше вони мене не хвилювали: «Благословляйте тих, хто вас проклинає » (Мф 15,44). Коли Божа благодать торкається людського серця, тільки тоді вона щось чує і сприймає слова на свій рахунок.

Мову Церкви можна почути лиш в молитовному діалозі людини з Богом. У Церкви є своя сакральна лінгвістика. Людина, що молиться, підшуковує в своїй освіченій чи простій душі слова, які б могли виразити невимовне, але реальне перебування Бога у людській істоті. Для того, щоб вмістити цю глибину в слово, Давиду знадобився десятиструнний псалтир. Цей поетичний вимір і ритміку слова використовує Церква Христова вже тисячоліттями, і кожен, хто молиться в храмі знайде у Псалтирі щось своє особисте і доповнить молитву псалмопівця своїми сердечними переживаннями. Ми сприймаємо літургічні молитвослів’я як сухі повчальні тексти тому що не прикладаємо до них серця, а насправді тексти Священного Писання – це поезія, що супроводжує богослужіння. Скільки не пояснюй людині як звучить Бах, тикаючи пальцем в партитуру, вона нічого не зрозуміє, поки не почує безпосередньо виконання твору на інструменті.

Слово – то не звук, який переносить якусь інформацію, а носій смислу, духу, тому формулювати систему церковної мови можуть лиш ті, хто почув і відгукнувся на смиренний Божий поклик. Не варто думати, що Церква береже класичну мову богослужіння тому, що вона консервативна чи примітивна організація, чи, як кажуть протестанти, не вміє молитися своїми словами. «Нехай все навколо змінюється, – писав в свій час Патріарх Олексій І, – ми повинні залишатися такими, якими були сотні років назад. Нехай наша постійність, непокірність духу часу символізує вічність Церкви».

Таке бережливе ставлення до «древності» в релігійній практиці виходить із розуміння самої словесної природи людини. Людська душа то така лабораторія, яка переплавляє почуття і враження в думку, а думка виражається словом, яке людина, промовляючи, виносить зсередини своєї істоти назовні. Духовна єдність людей у часі підтримується Святим Духом, який живе в душах тих, хто молитовно спілкується. Завдяки словам, які лунають в храмі, учасники богослужіння входять в духовну традицію Східної Церкви. Шукаючи якусь внутрішню, душевну опору в сердечній молитві людина звертається до того словникового запасу, який накопичився за тисячоліття в Церкві Христовій, для того, аби навчитися молитись і не заблукати в нетрях прелесті та мрійливості самостійних духовних пошуків, щоб не відкривати для себе Америки, коли вона вже давно відкрита.

Молитися своїми словами та ще й рідною мовою то висота. Але що ж робити, коли мої слова пусті, бо не прожив я так своє життя, щоб моє слово мало силу, що вдіяти, коли так хочеться ще помолитися, а слів для того не вистачає, як, вибачайте у собаки, яка все розуміє, а сказати не може. Така проста і водночас велична природа людини: вона більше того, що про себе знає, і в її душі така широта, яку вона не може висловити, поки не знайде такі слова, які для цього найбільш підходять. Коли людина починає говорити мовою, яку навколо себе чує, вона входить в світ культури, соціалізується, стає громадянином тієї держави, чи племені, в якому народилась. Вивчаючи ж церковну мову вона пронизується Духом Христовим і стає християнином, причасником Тіла Церкви Христової. «Бо в вас повинні бути ті ж самі почуття, які були в Ісусі Христі» (Фил 2,5).

Немає нічого страшного в перекладах текстів на національну мову, але страшно втратити при тому зв'язок з православною традицією заради національних чи якихось особистих амбіцій. Потрібно розділяти ці дві речі – теоретичну можливість перекладу, яка незаперечна, і практичну його необхідність на сьогоднішній день, яка досить сумнівна при можливостях нашого сучасного богослів’я. Мене відверто дивує, чому моя бабуня, навіть російської мови не знаючи, прекрасно розуміла, могла пояснити і знала напам'ять тексти служб. А от для освічених сучасних людей зрозуміти службу Божу на церковнослов'янській мові – це проблема! Може, то не стільки тяжко тексти на слов’янській сприймати, скільки не вистачає терпцю на службі довго стояти. Для зручності спершу мову богослужіння перекладемо, а потім і саме богослужіння скоротимо, так щоб більше часу було для проповіді. Проте весь проведений в храмі час – лише підготовка до кульмінаційного моменту всього життя християнина – звершення Євхаристії. «Наша істинна християнська проповідь, – писав митрополит Веніамін (Федченков), – на відміну від протестантського словоговоріння, є Божественна Літургія».

Не можна вимірювати глибину церковного надбання тією міткою, до якої зміг пірнути, а все інше бездонне просто відмінити. Лиш тій людині, яка намагається втілити в своєму житті повноту Священного Передання, Господь дасть розуміння вносити якісь поправки в текст, який часто не відповідає особистому сердечному відчуттю істини. Тільки той музикант може вільно імпровізувати в межах гармонії якогось жанру, який став професіоналом в точному виконанні творів по партитурі.

Ми ще не настільки вкорінені в священному переданні, щоб передати без суттєвих пошкоджень Слово Боже в категоріях сучасної української культури. Мало того, ми навіть нашу українську культуру знаємо лиш поверхово, якщо в нас виникає припущення «відмінити» церковно-слов’янську мову. Відріжте корінь, що буде з листям і чи будуть колись плоди? Переклад – то апостольська справа і для того щоб її розпочати, не гріх змиритись і сісти за шкільну лаву, як це зробив святий Ніколай Японський. Він мав любов до людей, і тому Господь допоміг здійснити переклад Святого Письма.

Невимовна Мова Духа Святого, мова християнської любові зазвучала в культурах різних народів завдяки проповіді апостолів і зокрема апостола Павла: «Для іудеїв я був як іудей, щоб здобути іудеїв, для тих, хто був відчужений від закону, я був як відчужений, не будучи відчуженим від закону перед Богом, але підзаконним Христу…., для всіх я був всім, щоб здобути, хоча б декотрих» (1 Кор 9, 20-22). Апостол Павло прекрасно володів древньо-єврейською, на якому були написані священні тексти Тори, які він знав буквально напам’ять і часто цитував в проповіді.

Не кожен єврей міг зрозуміти ці тексти, їх поясненням і перекладом із забутої древньої мови євреїв займалися обрані рабини чи освічені фарисеї, до яких і належав Павло. При тому він був елліністом, тобто іудеєм, який розумів грецьку культуру, і тому володів грецькою мовою. Та найголовніше в ньому, те, що його переповнювало, була любов до Христа. Він міг вічні смисли своєї релігійної традиції виразити в рамках іншої культури, зберігаючи в слові християнський дух. Саме тому, хоч і в останню чергу, його й призвав Господь, щоб християнство винести за рамки іудаїзму. На мою думку, простаків рибарів Христос не допустив вийти за межі іудейської традиції, щоб вони не спокусились тонкощами розвинутої еллінської культури полеміки, не озлобились в суперечках і не зневірились: «Йдіть перш за все до овець дому Ізраїлевого». Нам, так само як і першим апостолам, поки що Господь не благословляє здійснити спільними зусиллями якісний переклад священних текстів, бо ми не маємо такої любові до людей, яку мав апостол Павло. Натомість ми використовуємо мову як зброю одне проти одного.

В християнстві органічно поєднався як строгий іудейський канон, порядок, послідовність культу, так і еллінський поетичний творчий порив душі. В Церкві одне одним врівноважується в неперервному пошуку форм вираження божественних істин для людства. Отже, говорити, що перекладати нічого не можна, бо то все модернізм, і виправдовувати тим самим свою млявість ми не вправі. Однак і переклад повинен бути авторитетний, виконаний належним чином і схвалений вищою церковною владою.

Христос говорив на арамейській мові, тобто на діалекті, що поєднував в собі загальноприйняту грецьку вимову з гебраїзмами. Не дивлячись на те, що деякі Євангелія були написані на цій рідній мові Христа (арамійській), до нас дійшли списки текстів лиш на «кіні», варіанті грецької мови. Як бачите, мова Христа не стала сакральною мовою Церкви і християнські проповідники не повторювали сліпо слово в слово все, що казав Ісус.

Класичною мовою Церкви стала мова з достатнім запасом слів, необхідним, щоб максимально виразити внутрішній зміст християнської проповіді. Цю мову створила грецька культура, в центрі якої стояла людина. Саме в ній на той час було вироблено найбільше абстрактних філософських термінів і слів, які могли б виразити внутрішнє життя душі і серця. В інших язичницьких культурах світу осмислення людини і її місця і світі було надто примітивним. Не дарма святий Іриней Ліонський називає багатьох грецьких філософів, які власне й створювали ці слова, «християнами до Христа», які були для греків тим, ким для євреїв були пророки.

Тексти Євангелія писали давньогрецькою мовою, а далі переклад просто вдосконалювали, а з грецької перекладали сотні раз. Ця мова, навіть в своєму спрощеному варіанті стала еталоном, з яким звірялись апостоли усіх віків, шукаючи тих відповідні глибокі слова, які були б доступні для розуміння людей з варварських країн. Така була практична вимога того часу, тому що як в Іспанії, де апостол Павло проповідував в кінці свого життя, так і в Сирії, де вперше в історії він звернувся до християн із язичників.

Так само було серед слов’ян, адже Кирило і Мефодій переклали богослужбові тексти з грецької на моравську, один з діалектів древніх слов’ян, який, як і арамейська мова в Палестині, скоро зник, разом із моравським князівством. Послідовники Кирила і Мефодія працювали над слов’янською мовою для болгар, тому що цього бажав болгарський князь Борис і Болгарія з тих пір стала частиною Вселенської Церкви. Саме болгарський варіант слов’янської мови дійшов до русів разом із першими книгами і духовенством.

«В старослов’янській мовній спільноті, - пише відомий сучасний славіст Р.Піччіо,- створеній в епоху Кирила і Мефодія збережена до нашого часу спільна церковна мова православних християн». І донині її роль не менша для розвитку нашої культури, ніж роль інших класичних, так званих «мертвих» мов світу. Як для філософії грецька, як для юриспруденції і медицини латинь, так для православного богослів’я церковно-слов’янська, молодша сестра грецької є джерелом смислів і понять. Класичні мови консервують вічні смисли священних текстів найбільших релігій людства. Вони як благодатна закваска преображають все навколо, майже всі народи світу плекали свої мови із цього колодязя класичних мов древності.

3. Епілог. На шляху до Європи


Одного разу владика Антоній Сурожський приїхав із Франції, де він жив і вчився, в Англію, на місце свого нового служіння. В Парижі він дуже ретельно вивчав англійську мову по підручниках і класичних книгах. І що ж з того вийшло? На пероні він запитав на чисто англійській книжній мові як йому пройти до православного храму в Лондоні. На нього подивились як на дивака і ніхто не міг зрозуміти, що ж він хоче. Супутник владики довго сміявся, дивлячись на зніяковілого пастиря: «Уявіть собі,- сказав він,- як ви на вулиці, наприклад, Москви звернетесь до перехожого: «Рцы ми, брате…»».

В минулому на Україні перед тим як сісти за книгу, люди вміли прочитати Євангеліє на класичній мові. Тепер, як побачать в тебе Священне Писання, кажуть, що ти якийсь «віруючий», якщо ще й читаєш по-слов’янськи, то додадуть, що ти ще й фанатик «руського міра».

Для сучасної людини мова класичної культури то висота, з вершин якої не далеко до Євангелія. В класичній повісті усіх віків і народів «Пригоди дон Кіхота» відважний ідальго говорить високим штилем. Діалоги Лицаря Сумного Образу та його джури, Санча Панси, вибудовуються не знизу вверх, а зверху вниз, тобто вчений аристократ черпає мовні звороти із текстів тодішніх книг і Священного Писання, а Санчо Панса вже у нього вчиться свою житейську мудрість правильно формулювати. Церква народила словесну культуру мислення, адже читати й писати люди всюди вчились по текстах Священного Писання.

Для українців тексти Священного Писання зазвучали саме на церковнослов’янській мові, відмовитись від неї означає відійти від духовної християнської традиції Східної Церкви, відірвати себе від світового дерева християнської культури і стати тим самим «малоросом-європейцем» (В. Винниченко), з якого сміялись наші класики. Такі речі можуть радити тільки люди, які не люблять свого народу, або погано знають його історію.

В середньовіччі носієм елітарної культури вважалась та людина, яка володіла грецькою, латиною, чи слов’янською мовами, тобто мовами богослужіння. Думаю, що цей критерій вихованості і освіченості людини незмінний і дотепер, не дивлячись на те, що ми до нього не дотягуємо. В українській літературі, не можливо собі уявити «високий стиль» без слов’янізмів. «А всім нам вкупі на землі єдиномисліє подай і братолюбіє пошли», - написав Шевченко в одній із своїх поезій. Для того, щоб виразити ту ж саму думку він міг вжити новоутворені чи запозичені слова. Але кожен християнин знає, що то мова урочистої поезії Божественної Літургії і тут нічого не зміниш, бо є такі речі, які сказані раз і назавжди, їх можна тільки благоговійно повторювати, бо вони наповнюють душу благодаттю і лиш після них можна собі дозволити щось своє сказати. Навряд чи хтось із щирих українців наважиться сказати, що він не зрозумів ось ці пронизані ні не русизмами, а саме слов’янізмами рядки Шевченкової «Марії»:

Все упованіє моє

На Тебе, Мати возлагаю.

Святая сило всіх святих!

Пренепорочная, благая.


На жаль, сьогодні не вивчається належним чином «високий стиль» церковнослов’янської мови і його вплив на нашу культуру і ментальність. Однак він вписаний в саму народну пам’ять і ці знання передаються від роду і до роду. Адже ці слова людина вбирає своєю душею з молитвою матері, коли вона своє дитя молоком напуває. Слова молитви зачіплюють глибокі струни в душі людини. Ми не кажемо в молитві «Батьку наш», а «Отче наш» і якось не знаходимо синоніму слову «насущний»:

Не затулив нам обрію гіркий шматок насущного

Себе подарували ми великому грядущому.

Б. Олійник

Європейські і слов’янські етнічні спільноти народилися в церковній культурі, яку кожна народність виражала по-своєму, ось так і виникали національні мови. Вони поступово відділялись від богослужбової мови, набуваючи нових форм та відтінків, але залишались при тому в своїй духовній традиції. Якщо ми сьогодні зібралися до Європи, то варто для початку бути самим собою, щоб бути цікавим, а не мавпувати під євро стандарт, і любити своє, тоді лиш зможуть полюбити нас, по слову Христа: «Полюби ближнього свого, як себе».

Денис Таргонський

Фото chask.net

Теги: