Маленьке містечко із маленькими клопотами. Усі знають усіх або майже усіх. На центральній вулиці розташований храм. Вкотре чути дзвін. Мелодійністю він зовсім не вирізняється, адже якість металічного сплаву не особлива. Але є ритм. І люд, який метушиться на базарі, чує, що цього ранку – святкова пора. Хтось вже поспішає, минаючи прилавки, до церкви. Адже хоче віддати Богові – Боже, а кесареві… Щоправда, зовсім це і не кесареві. Але однаково – є прагнення сполучити земні турботи і прагматизм із потребою осягнення особливої реальності, на яку є так багато натяків у житті та надто мало відповідей.

Поспішають перехожі тротуарами. А священик у храмі вже поглядає на годинник. Адже після завершення літургії потрібно супроводжувати молитвою в останню земну подорож одного з обивателів. У нього чи у неї теж був унікальний світ міркувань і почувань. Але тепер тіло завмерло. І лише мірне читання псалтирі та тріскотіння воскової свічки а ще шепіт близьких і знайомих порушують невимовний спокій і тиху скорботу про скороминущість всього і вся.

Далеко не треба їхати відтепер, аби зрозуміти правдивий вимір життєвих цінностей, який освітлений смислами фатального скасування буттєвих вартостей. Багато разів доводилося повторювати, що «на той світ нічого не заберемо». Але однаково є прагнення до накопичення, є бажання ошатності та велеліпності – у всьому. На цих ланцюгах причинності тримається цивілізація. Саме завдяки зазначеній тотальній скутості людської свободи осягнення своїх найважливіших життєвих проявів покоїться незворушна безпечність великого людського базару.

І знову з’ясування стосунків, пошук правди та кривди, винних… Але де їх шукати? Кожний прийшов у цей світ зі своїми талантами, довершеністю та неспростовними вадами. І тому єдина можливість усунути життєвий дискомфорт від тотальної «неналежності» - це прийняти світ саме таким, як він є, аби зректися цього великого марення виміру цін і вартостей.

Напевно, кожна людина хотіла би звільнитися від пут своєї упередженості. Але це дуже важко. Та і майстрів, які вміють знімати ці ланцюги – не так вже і багато їх залишилося. Та і завжди їх надто мало було. Чути і розуміти більше і глибше, усвідомлювати вищий сенс – які гарні слова, скільки у них претензійності. А насправді – тотальний фарбований мотлох, який диктує свої правила. Чи можливо – не все так погано у нашому домі?..

Крилата людина мостить собі гніздо. Зовсім не високо – щоби не запаморочилася голова від злету. Щоби легше було повертатися назад, у вимір своєї прогнозованої упередженості. Зрештою, це не так вже і погано – знати, що завтра все буде приблизно, так само, як і сьогодні. Незворушний мир, який порушується легким штилем буттєвого невдоволення дріб’язковою побутовістю.

Виносити судження про інших, звеличуючись на фоні відсутніх у своїй критичній присутності… Чом би і ні? Адже ми – тільки люди.

Звісно – існують заклики досконалих, які знайшли у своєму мовчанні мелодію небесних сфер. Та їхні оселі – аж надто високо. Аж надто далеко і недосяжно. І тому ми любимо іноді мандрувати за стіни, мури обителей, від яких віє таким відстороненим спокоєм і затишком, що душа вкотре стає спроможною збагнути своє правдиве покликання.

Але оселі досконалих так і залишаються по за увагою. Бо надто вони непримітні у своїй непоказній величній скромності. А як би хотілося помандрувати туди, де Небо зустрічається із грішною землею! Говорять люди, що є кільця, якими вони зв’язані. Існує думка, що одним із них є місячний ріжок. Потрібно лишень дістати його рукою і притягти до своєї земної вершини. Одна тільки біда є – не кожний спроможний тієї земної гори-вершини сягати. Можливо, ім’я її – Голгофа? А може – якесь інше ім’я? У кожного вона своя і в кожної – своє унікальне і неповторне ім’я... Та є і ті, що скажуть, ніби і немає цих кілець і не можливо Небо сполучити із виміром смертних. Може і так… Зрештою, унікальний досвід розкриття обивательського буття аж до виміру осягнення своєї неспростовної і досконалої вартості «образу Божого» - це великий труд особистісного становлення. Тож є нагода взятися за роботу…

«Коли би всі молилися – не було би, кому працювати», - підказує вкотре глузій, що повернувся щойно із великого людського базару. Хочеться сказати йому: говори, людино, краще, про себе. А то – все за всіх та за всіх… Не треба говорити «за всіх» - скажи, людино, за себе. Як ти працюєш і як молишся. А інші… Інші – хай про себе скажуть. І так ми збудуємо маленький рай із маленьких людських «я», що відмовилися від своєї амбітної величі на користь привітної доброзичливості. Зрештою, саме цього нас вчить Євангеліє… Яка мені користь від того, що я знаю про чиїсь розв’язані шнурки, коли вони і в мене – розв’язані? Зведи таких двох чолов’яг на базарі – і вони луснуть від сміху. Тикатимуть одне в одного пальцями. Така тепер у нас потіха…

Дуже хотів би набути розуміння значення маленького і красивого добра. Але воно завжди ховається, бо дуже сором’язливе. Та його важко а то і неможливо спростувати. І як порожньо буває, коли втрачаєш назавжди його джерело – ще одну душу, яка помандрувала у далекий і незвіданий світ потойбіччя.

Для чого квіти, для чого сльози? Для чого ці красиві слова і почуття, які запізно виявилися у людини з великого базару? Чи не краще було би зупинитися іще кільканадцять годин тому і прислухатися до дихання дорогої і важливої людини? Збагнути чудо життя, чудо змарнілого обличчя, чудо просторіччя і невибагливої суттєвої мови про світ навколо і про самого себе у ньому? Прислухатися до глухого дзвону, банальних слів проповіді стомленого служителя храму, який вже поспішає, поспішає…

А там, у кімнаті людської скорботи у когось, так і не народившись, помирає віра, щоби проголосити класичне гасло: «Їж, пий і веселися, бо завтра ти помреш»… Куди іти? Чи варто поспішати? Чи доречно зупинятися?

Анатолій Хільченко, священик


Фото Facebook

Теги: