Втекти від буденності

22 12 2016 |
Священик Анатолій Хільченко

АТМОСФЕРА

 

Намагання втекти від буденності… З давніх-давен людина створювала дивовижні шедеври мистецької вартості. Іноді доволі у примітивному вигляді, іноді – у вишуканій оздобі придворних церемоній та ритуалів. Зрештою, до цього часу ми так і не знайшли достеменних відповідей на питання значимості нашої спадщини, традиції у всій її багатомірності. Так, - помножуються версії, припущення, теорії. І саме завдяки такому продукуванню герменевтики смислоутворення вдається позбутися глобального переживання представниками нашої цивілізованої ойкумени своєрідної спустошеності, як наслідку тези древнього мудреця, який зазначав, що «немає нічого нового під сонцем».

Відтак, доведеться констатувати той факт, що гносеологічний апарат людини, не залежно від її інтелектуальних потуг чи творчої обдарованості, завжди вкорінений у переживання певної повноти причетності до власного буттєвого акту «тут і тепер».

 

Маленька дитина, яка ще навіть не спроможна визирнути із колиски – вона вже здатна стверджувати на своїй лелечій мові оту причетність до екзистенційної повноти – навіть і всього лише – своєї колиски.

 

Накопичення та систематизація знань та вражень, прагнення підпорядкувати часопростір атку власного мислення і в такий спосіб примусити світ обертатися навколо власного «Я» - це одвічне прагнення аргонавтів науки, техніки, культури і навіть релігії.

 

Так і явище декадансу – у цілому, не є свідченням притаманного певному періоду історії відчуття розгубленості. Ймовірно, це лише наслідок того, що людина спромоглася застосовувати власний критичний апарат у контексті заперечення-негації власного особистісного потенціалу з позицій своєрідної «екзистенційної декомпенсації», констатації порушення здорових і життєдайних ритмів продукування контенту з огляду на відсутність об’єктивних критеріїв застосування оціночних суджень щодо будь-яких предметів та явищ життя суспільства.

 

Вповні очевидно, що декаданс у власному сенсі цього слова був притаманний людському суспільству на всіх етапах його цивілізаційного тривання (зауважу – не «розвитку» чи «деградації» а саме – тривання).

 

Нам відомий Нерон, який залюбки гуляв алеями, що освітлювалися смолоскипами, виготовленими із мертвих тіл християнських первомучеників. Знаємо історію Робесп’єра та «гільйотини гуманізму» епохи Відродження. Але і сьогодні – історія не нова. Насильство донині становить важливу складову існування цивілізаційного простору. Саме тому доводиться констатувати, що декаданс триває.

 

ДЕКА

 

Культові форми а також теологія, яка їх обґрунтовує, нині зіткнулися із доволі своєрідною проблематикою та викликами, які хоч і не нові, однак – ми давно правдиво постали перед потребою місіологічної актуалізації власної, дуже багатомірної та багатогранної традиції.

 

Противники консервативних підходів до такої справи нині вказують на спорожнілі храми і незрозумілу пишноту а також марнотратну оздобу культових споруд, служителів. Прибічники збереження та фіксації надбання релігійних еталонів у вигляді автентичному твердять, що не останні слід пристосовувати до людини сучасної а навпаки – особистість має корегувати себе згідно тих норм, які запроваджені традиційною культовою та древньою патристичною культурою.

 

Обидві позиції мають гарну апологетичну структуру і своїх прибічників, які здатні аргументувати, обстоювати власні інтереси та особисте розуміння метаісторичного процесу, в якому знаходиться церковна інституція.

 

Однак у цілому така глобальна дезорієнтація та поділ у контексті розуміння меж припустимого з огляду на потребу збереження самоусвідомлення кожним окремим носієм церковної свідомості власної зорієнтованості на релігійне кредо, породжують поділ внутрішньоцерковний.

 

Іноді складається враження повторення історії зі старообрядцями. Але нині річ іде про глибиннішу проблематику. А саме: чи має Церква бути «зрозумілою» на всіх рівнях сприйняття людиною світу та процесів, які впливають і трансформують свідомість її?

 

Нинішні виклики представників активної суспільної громадськості щодо власної позиції стосовно місця Церкви в організмі секуляризованого суспільного загалу породжують глибинний кризовий стан у середовищі носіїв ортодоксальної свідомості. Теологія має захищати, зрештою, не тільки автентичну спадщину, перетворюючись також і сама у собі на музейний експонат. Завдання теології – донести людині на її зрозумілій мові те, що спонукало би її до змін у контексті розкриття власного духовного потенціалу. Адже Сам Господь звертався до люду, який оточував Його, знаходячи зрозумілі аналогії. Доволі часто – це слова, пов’язані зі звичайним побутом обивателів.

 

Однак Він звершував чудеса. Відтак, сьогодні у часи домінування соціального прагматичного формату розуміння церкви особистість стає неспроможною до осягнення виміру чуда. Навіть – чуда власного життя, яке преображається під впливом вірної релігійної аскези.

 

Нинішня декомпенсаторна теологія стала спроможною лише до анамнестичних апеляцій, будучи позбавлена констатувати «чудо», як даність екзистенційну в побуті обивателя.

 

Ми все частіше звертаємося до потреби емоційних екзальтацій у якості переживання долучення до Святині, що абсолютно суперечить традиційній патристичній спадщині класичної аскези.

 

Певна річ, мова не йде про заперечення такого досвіду, як відверто хибного. Вповні можливо, що для певної категорії людей такий стан сприйняття релігійного життя є вповні прийнятним. Однак такий факт є, напевно, свідченням того, що значний пласт духовної культури у наслідок нині пануючого секулярного релігійного декадансу став недоступним для теологічного праксису, перетворившись лише на мертву букву фоліантів, які зберігаються на книжних полицях шанувальників т. б. мовити «духовного антикваріату».

 

МАНІФЕСТАЦІЯ

 

Голівуд і Болівуд… Болюча тема… Домінуюча культурна традиція сучасності вважає моветоном будь-яку претензійність на виключне місце у соціальному середовищі будь-якого фрагменту матриці вибудуваного культурного устрою. Релігії теж пропонують зайняти свою нішу в справі обслуговування потреб людського «Я», що прагне утилітарної підпорядкованості всього і вся.

 

Навіть майже класика т. б. мовити «ортодоксального кінематографу» – художній фільм «Острів», його серцевинний задум – це прагнення вирішити проблему теодицеї перед обличчям глядача, зворушеного долею головного героя. Рішення режисера зі звуковою доріжкою демонстрації висококваліфікованого дзвонарського мистецтва, очевидно, якоїсь вельми популярної серед нинішніх паломників, святої обителі - на фоні убогості чернечої спільноти «острова» - думаю, це своєрідна іронія розуміння правдивого стану речей, що мають місце у нашому релігійному побуті воцерковленої громадськості.

 

Подумки повертаючись до спогаду зібрання духовенства, що мало місце кілька літ до нинішнього часу, пригадую оповідь про долю ієродиякона (ченця-диякона), якого відправили до занедбаної обителі нести послух, аби він розпочинав справу відродження монастиря. З метою звершення богослужінь місцевий архієрей благословив одному із приходських священиків служити іноді літургію в селі, поряд із яким знаходився той «монастир». Старенький ієродиякон оселився у невеличкій пристосованій, холодній хатинці. Жив, наче відлюдник. Люди приносили йому попоїсти, молоко, тощо. Так він і упокоївся у свій час у тій занедбаній обителі, яка не зазнала відродження мурів, але назавжди лишилася у його серці, яке – хто знає, - можливо, нині належить Царству Небесному…

 

Фільм «Острів» - це унікальний екземпляр мистецької творчості-популяризації утилітарної релігійної світоглядної моделі. Певно, таку очевидність розуміли і автори фільму, як і актор, що зіграв головну роль.

 

У такому контексті хотілося би особливо підкреслити та зауважити, що вище означені роздуми зовсім не мають на меті паплюження тієї чи іншої роботи «людей світла», які, - кожний на своєму місці, - намагаються щось принести тепле і життєстверджуюче у світ, де панує бентежний вітер-містраль, змушуючи цивілізаційний «Титанік» набирати обертів. Шкода, що нині дедалі рідше беруть до уваги прогнози капітанів невмирущої класики «яскраво-червоних парусів» простосердечної доброзичливості, в яку вкорінена правдива ортодоксальна традиція, що її зберігає наш древній народ.

 

Зазначені міркування – це лише спроба нагадати про очевидні речі, які доволі часто - не особливо примітні.

 

Священик Анатолій Хільченко

 

Фото Facebook

Теги:
328







Матеріали по темі







Для того, щоб коментувати матеріали Religion.in.ua, необхідно авторизуватися на сайті за допомогою сервісу F-Connect, який використовує дані вашого профілю в соціальній мережі Facebook . Religion.in.ua використовує тільки ті дані профилю, доступ до яких ви дозволили сайту



Коментарі розміщюються користувачами сайту. Думка редакції не обов'язково збігається з думками користувачів.
Відвідувачі, що знаходяться в групі Гости , не можуть залишати коментарі в даній новині.
Опитування
настоятель парафії
парафіяльна рада разом із настоятелем та парафіянами
меценати, за кошти яких зведено храм
державні структури, що займаються реєстрацією парафій
усе, що вирішується на користь моєї конфесії, завжди правильно!
інший варіант