Історія… Пригадую дитинство... На горі було пшеничне поле. Ми витоптували доріжки і невеличкі просторі «кімнати». І воно перетворювалося на дивовижної краси палац, у якому розвивалися усілякі чудні за сюжетом події. Потім, біля річки, поряд із кладкою, обсадженою вербами, розгорталися військові баталії – зі «зброєю» у руках, - у вигляді іграшкових дерев’яних мечів  а то навіть автоматів.

А іще на горі було насадження вишень. Ми приходили туди із друзями, із невеличкими пластмасовими відерцями, до яких наші бабусі дбайливо прив’язували мотузки,  щоби їх вішати на шию. Діти здиралися на дерева і рвали вишні. Потім із них готували вареники. Збиралися до когось у гості. Усі разом. Нас частували молоком і варенням. А потім – знову ішли мандрувати землею дивовижних пригод.


Мій приятель дуже цікавився історією. У нього було русяве волосся і доволі високий зріст. Чомусь носив завжди короткі штанці. Це виглядало доволі таки своєрідно. Але ми не звертали на це уваги. Адже діти ще не знають, що таке «незручно».


Також ми грали у шахи. Розставляли фігурки, у яких був дуже правдоподібний, натуральний вигляд – але не на шаховій дошці, а на столі. Виготовляли для двох «королів» із пластмасового конструктора різнокольорові «трони» - і починалася дивовижна «придворна історія» дитячої фантазії.


Минув час. Мій приятель потрапив на історичний факультет одного із вузів, став співробітником кафедри. А я обрав дорогу до храму. Потім, будучи юним, у часи студентства, мав із ним зустріч. Приходив у гості. Ми йшли понад річкою, яка вже зовсім висохла. Перейшли міст і вийшли на поле, засіяне пшеницею. Він щось говорив про історію – як і завжди із неймовірним запалом, адже дуже любив її. А я намагався мовити про своє. Та йому це було зовсім не цікаво. Тому, зрештою, ми зрозуміли, що говоримо на різних мовах. Живемо віднині - у різних світах. А наше дитинство – дитинство залишилося тут, на цих землях, які вже втратили свою казкову утаємниченість але залишилися дивовижно-прекрасними у далекому вже відтепер минулому.
 
***

Після того ми більше не бачили одне одного.

***

Проминув час… У труні лежало тепер мертве тіло. Він загинув під час військових подій. І тепер у офіцерському мундирі, у квітах, із вінками навколо, був тут, на батьківщині. Поряд стояли військові. Вони розповідали присутнім, що саме сталося у той день... Мати із батьком невтішно ридали. Після того, як поховали, односельчани розповідали, що вони наче збожеволіли від горя.

Мірно шарудів сріблястий кадильний ланцюжок. Клубки диму із ароматом недорого фіміаму здіймався у повітря. Горіли свічі. Трохи кіптюжили у руках присутніх. Старенькі жіночки співали заупокійні піснепіви. На кладовищі зібралися односельчани. Один зі співробітників похоронної команди ледь усміхнувся. Можливо, щось пригадав, а може подумав...

***

Іноді він сниться мені. У своїй оселі, поряд із батьком і матір’ю. Навіть розмовляє зі мною. У невеличкому блокноті записане його ім’я.


Маленьким списом із металу виймаю крихітну хлібну часточку і кладу її на блюдце – до інших крихоток… Потім, коли наприкінці служби на престолі стоятиме Чаша із Кров’ю розіп’ятого Бога, маленька хлібна крихітка зануриться у неї. А священик прошепоче: «Відмий, Господи, гріхи… молитвами святих Твоїх». Тепер це – все, що лишилося...

«Чому він туди пішов, на війну?» – думаю іноді. Можливо – залишився десь у глибині душі неспростовно-дитиною? Повірив у те, що світ можна змінити зі зброєю у руках? Чи може – був моїм захисником, а також – інших?


У дитинстві, із мечем і зброєю – все було інакше. А тепер – без вороття…


Можливо, тоді, під час нашої останньої зустрічі у юності, я щось не зміг йому довести… А можливо, він таки згадував потім і мій вибір, і «Царство Небесне», про яке я мовив, а він лишень мовчки, стримано, усміхався…


Нині ж залишилася тільки пам’ять. А ще – з-поміж багатьох інших імен також і його ім’я, записане у невеличкому блокнотику, із незрозумілою назвою для мого приятеля дитинства – «синодик».   

Священик Анатолій Хільченко


29 січня 2017 року

На фото — картина Федора Решетнікова "Спіймали язика" (1943 р.)

Теги: