Дивні діла Твої, Господи! Долучаючи себе до виміру розуміння власної обмеженості, є змога збагнути також і значення людини поряд. Іноді остання стає приводом до формування конфліктного середовища. Але буває і так, що прихід ближнього у наше життя є правдивим Одкровенням Божого Промислу.


Але збагнути такий стан справ можна лише маючи свідомість віруючої людини. Одначе далеко не кожний спроможний на це. Адже віра – це завжди подвиг. У стосунках міжособистісних, у відносинах суспільних і, зокрема, у царині релігійного життя.


Іноді здається, ніби сенси віри утрачені. Тоді людина відступає від свого кредо у пошуках якихось інших буттєвих пріоритетів. Знаходить їх, милується ними, сприймає їх. Та згодом знову стає заручницею осягнення стану узвичаєності. Те, що видавалося сповненим життєдайних сенсів, знову втрачає свою привабливість. І тоді приходить вкотре стан відторгнення, зведених у черговий раз, кумирів на п’єдесталі власного замилування. І знову пошук, знову, вкотре – розчарування, втрати та одвічний сум…


І лише згодом, після чергового падіння особистісних ідеалів, починаєш розуміти, що віра є результатом особистісного подвигу.


Прийняття віри-у-людину чи Боголюдину не надає преференцій а швидше – навпаки – покладає певні зобов’язання. А найбільше – потребує виміру самозречення. Доводиться зрікатися себе у думці, слові, вчинкові. Доводиться уважно ставитися до обрання тієї чи іншої дороги життєвої. Доводиться вкотре ревізувати власні буттєві сенси, корегувати самого себе...


«Треба у щось вірити», - говорять світські люди. Відтак, вони теж усвідомлюють потребу наявності відповідних життєвих ідеалів. Адже без останніх особистість перетворюється або на безхребетну істоту, яка послуговується у мотивації власної вітальності набором умовних та безумовних рефлексів, які гарно прибрані в одіж власної «душевності», усіляких люб’язних публічних жестів. Саме так і народжується «людина граюча»… Або ж вітальність зводиться до прогнозованого попиту і пропозиції. Особистість, у такому випадку, торгує собою, послуговуючись таким самим торгом з боку інших, їй подібних.


Зрештою, релігійність, відповідно, теж перетворюється на предмет своєрідного торгу. Адже доводиться очікувати вкотре благодіянь від Того, хто є джерелом їх, забуваючи, що саме життя є великим даром.


Народження у світ, зітканий із численних протиріч і конфліктів інтересів, боротьби за «місце під сонцем», пошуків і віднайдення на певний час «точки відліку» координат власного розуміння речей, процесів, явищ – здавалося би, невже саме так виглядає цей дарунок життя із Небес? Невже існує певна приреченість безуспішного витлумачення речей у всіляких контекстах – заради того, щоби не бути поглинутим аморфною порожнечею тотальної відносності всього і всіх – щодо всього і всіх…


Лише подвиг віри спроможний скасовувати таку життєву іронію. Адже саме він дарує людині змогу самій долучатися до процесу творення себе. Воля, свобода вибору актуалізовується щоразу, коли особистість апелює до власних потугів засвоєння свого кредо.


Саме у такий спосіб вибудовується вимір системи цінностей. У такий спосіб з’являються сталі координати щодо власного орієнтування у тому, що ж є «добром» а що є «злом».


Вимір свободи передбачає власне волевиявлення, власну роботу над тим, щоби сповідання тієї чи іншої світоглядної системи можна було би ефективно застосувати у відношенні практичному. «Віра без діл мертва», - зазначає святий апостол Яков. Отже, доводиться вести мову про «подвиг віри», усвідомлювати потребу її плодоносіння…


Зрештою, трудівники на винограднику Господаря таки мали самі добре попрацювати, аби свого часу насолодитися чудовим вином…


Віра – у подихові втоми від спекотного дня трудів. Моя віра засвідчена не тільки справами але і моєю відсутністю там, де це неналежно. Моя віра – це не тільки проголошене слово або думка, що промайнула, не тільки – вчинок. Віра – це також певна відсутність у власній неналежності. Віра – це також і мовчання. Віра – це неприйняття того, що спричиняє катастрофу власної свідомості та свідомості інших.


Самітники, затворники – якою була їхня віра?.. Колись давно, ще у часи навчання свого, мав змогу спілкуватися із дітьми одного чоловіка. Вони не відрізнялися церковністю. Одначе залюбки погодилися помандрувати Лаврою у столиці. Один юнак запитав, коли ми вже вийшли із воріт святині: Чому люди замуровували себе у стіні?.. Адже це – якесь фатальне самозречення… Заради чого? Заради кого? Для чого?..


Іноді існує такий вимір власного самозречення, коли людина стає спроможною подолати час і простір, скасувавши їхню владу над собою.


Во Христі усі кумири свідомості, кумири численних марнославних маніфестацій у спосіб актуалізації думки своєї у слові або вчинкові – усе це стає несуттєвим перед осягненням грандіозного задуму Всесвіту Творцем. Людина у своєму кредо здатна відкривати нікому не відомі закони, які призводять до неординарного вибору життєвого шляху. Це викликає подив або навіть бурхливий протест. Але пророк Ісайя зазначає, що думки Божі – не наші думки, Його дороги – не наші дороги.


Зрікаючись одних законів світобудови особистість спроможна відкривати інші. Заперечуючи одні виміри буттєвості власної людина осягає інші. Велич смирення іноді відкривається у власній тотальній відсутності. Та саме завдяки їй відбувається заперечення очевидних буттєвих помилок – вже в інших людях, які стають спроможними збагнути певні сенси причинності та наслідків.


Подвиг віри, результатом якого стає дар особливого розуміння речей дарує людині стан заспокоєння від трудів своїх…


Дивні діла Твої, Господи! Те, що Ти відкриваєш особистості, яка прагне розуміти Тебе і в такий спосіб споглядати світ навколо, є правдивим скарбом віку майбутнього. Втім, осягнути певні речі існує змога лише у вимірі власного подвигу віри.

Священик Анатолій Хільченко

Теги: