1. Благими намірами…

Безбородий юнак, щойно висвячений на батюшку, летів щодуху додому. Він ніс для родини щасливу звістку про призначення на свою першу парафію. Душа була вщерть наповнена різноманітними планами на життя, мріями про майбутнє, вірою в свої сили... Все це постійно клекотало всередині його істоти та не давало спокою ні вдень, ні вночі, адже в нього не просто професія, як у всіх інших людей, а особливе покликання від Бога: «Вам дано пізнати таємниці Царства Небесного, їм же не дано» (Мф 13,11)».

Здавалося, що все найтяжче вже залишилося позаду – прислуговування ще з дитинства біля настоятеля рідного храму, відстоювання довгих служб, пари, екзамени в духовних школах… Він відчував, що за своє життя назбирав повну валізу теологічних знань і духовного досвіду, який вже несила носити в собі. Чим більше він про це думав, тим глибше занурювався в самого себе.

В його уяві склалась мальовнича картина ідеального церковного життя: прихожани - то Божа рілля, священик - то газда, поставлений Господом для нагляду за нею. Він має вчасно засівати те поле, а воно натомість повинно давати врожай не «втридцятеро, у шістдесят», як у інших менш підготовлених попів, а у всі «сто раз» (Мр 4,8).

Він уявляв, як благословлятиме вдячних за його духовні поради прихожан; з якою любов’ю буде гладити по голівці маленьких дітей, мило посміхаючись їх матерям, що будуть підводити їх під благословення; він вже чув, як про нього говоритимуть на селі і цей поголос про таланти молодого пастиря дзвоном благовісту забринить по всій Україні та обов’язково дійде до Митрополита чи навіть до Патріарха, а там…

Ще перед своєю посвятою, майбутній панотець добряче посварився зі своєю дружиною. Вона не могла змиритись з рішенням чоловіка, нічого не нести Архієрею. Зразковий священнослужитель не міг розпочинати свою життєву путь з хабара: «Відійди від мене сатано», «вороги чоловіку домашні його…». Напосідлива жінка нічого після того не говорила, бо побоювалась його жаскої вдачі та запального характеру. Однак вона продовжувала плекати надію на те, що хоч після посвяти він таки прозріє і злякається реальності. Всі її сподівання виявилися марними.

- Такого скаженого святенника танком не перепреш, - бурчала вона, збираючись в дорогу. - Дуже швидко в тебе такі крила повиростали, що й хвоста не видко.

- Ну коли до тебе врешті-решт дійде, - розпочав священнослужитель свою першу проповідь, - що Бог все влаштовує на краще, куди Архієрей послав, туди й Всевишній благословив. Не зв’язки і знайомства, а істинна віра прокладе для нас дорогу в житті. Ти зовсім не розумієшся в духовності. Господь спочатку усмирить, а потім подарує ще краще місце. Згодом переконаєшся, що я був правий і сама ж будеш мені дякувати. Мене обов’язково помітять і точно захочуть скоро перевести в місто. Освіченого духовенства тепер катастрофічно не вистачає. «Не може сховатися місто, що стоїть на верховині гори».

- Дурень думкою радіє! - узагальнила матушка ту повчальну промову.

- Добрих справ без спокуси не буває, - підсумував батюшка її слова.

Священик знав, що дружина в нього не вірить, не приймає всерйоз його ідей та не розділяє його планів на життя. Однак він був впевнений, що незабаром все буде по-іншому і він таки їй доведе, що був правий. Варто лиш тільки добре взятися за діло Боже і все піде як по маслу, все враз розв’яжеться, заспокоїться, виясниться, адже він так довго до цього йшов: «Я життя своє віддам для Тебе, Господи, - піднесено молився юнак в останню ніч перед від’їздом на парафію,- і ніякі пекельні сили мене не зупинять! Я побудую недільну школу, буду відвідувати хворих, спілкуватися з молоддю, перевиховувати пияк … Я Церкви Православної не посоромлю!»

«І відізвався до Нього Петро: хоч спокусяться й усі, та не я! Ісус же йому відказав: Поправді кажу тобі, що сьогодні, цієї ось ночі, перше ніж заспіває півень двічі, відречешся ти тричі від Мене! А він ще сильніш запевняв: Коли б мені й умерти з Тобою, я не відречуся Тебе! Так само сказали й усі...» (Мр 14, 29-31).

2. «До третіх півнів»

Батюшка нарешті дістався до місця свого призначення. В селі його ніхто не зустрів і довелося розшукувати храм самому. Через деякий час прибіг староста з ключами від церкви. Про прибуття нового настоятеля йому розповіли сусіди:

- Слава Богу, батюшка, благословіть,- звернувся він до священика і простягнув не обидві руки під благословення, а одну, як вітаються один з одним  чоловіки.

- Бог Благословить,- відповів він, а про себе подумав: «Погана прикмета».

- Вибачте, але в мене геть випало з голови, що Ви приїздите. За тією роботою, знаєте, ніколи й вгору глянути, про Господа Бога згадати. Я радий Вашому прибуттю, будемо тепер працювати разом.

 Для сім’ї священика швидко знайшли житло, дитину віддали у садок, а матушка залишилась вдома на господарстві. Легенький вітерець пліток, пов’язаних з приїздом нового пароха швидко вщух і життя на селі неквапно йшло собі далі, так, ніби нічого особливого й не відбулось. Однак ця добропорядна ідилія православного домострою продовжувалась не довго.

З великим трепетом молодий священнослужитель приступав до звершення Літургії на своїй першій парафії! Напевно, самі ангели милувалися таким благоговійним служінням. Він навіть уявляв собі, як вони посміхаються йому крізь ароматний дим ладану.

Але, якщо храм – то небо на землі, а священики – то ангели, що служать біля Його престолу, то клір і прихожани у ньому виявилися породженням піднебесного світу.

В розмірений ритм натхненної молитви священика вдиралося, як протяг крізь кватирку, хаотичне завивання хору. Читці строчили канони і читали Апостол з такою швидкістю, що батюшка кожен раз не міг вчасно завершити належну молитву по служебнику і мало не плакав від безсилля, як пасажир, який не встигав вскочити в останню електричку. Прихожани, які ходили щотижня до храму, могли точно визначити якими парфумами користується сьогодні матушка, а якими пахкотіла вчора, в той час як панахиди від молебню відрізнити не могли. Люди човгали по храму туди-сюди і без зупину балакали одне з одним. Хіба можливо було донести Слово Боже до таких людей? Прямо на Богослужінні перед очима священика розгорнулася апокаліптична картина духовної апостазії. Воістину, не тільки цілим світом, але навіть християнами заволодів диявол!

Лукавим змієм в душу проникала злоба на байдужих до всього високого, естетичного, святого прихожан. Хвиля за хвилею здоровий глузд розмивала вже відверта зневага до людей, що мала вигляд Євангельської істини: «Не давайте святого псам, і не розсипайте перел своїх перед свинями…» (Мф 7,6).

В таких тяжких роздумах промайнув цілий рік служіння батюшки у тій Богом забутій парафії. Весь цей час священик почувався страшенно одинокою людиною. Здавалося, що він йде по довжелезному коридору з сотнею замкнених по обидва боки дверей. Він був переконаний, що всім абсолютно байдуже на те, як же йому тут тяжко. Душа заціпеніла в безнадії повільної руїни.

Батюшка постійно нарікав на хронічну нестачу грошей, на те, що мусить працювати, замість того, щоб весь час віддавати служінню Богу. Він був завше незадоволений собою. За весь цей час йому так і не вдалось стати для стада Христового добрим пастирем. Винуватими в цьому священик вважав перш за все своїх прихожан, тому часто зривався на людях, переконуючи себе, що то він їх так повчає євангельській любові:

- Браття і сестри, - розпочав він свою проповідь в Неділю про Страшний Суд напередодні Великого Посту, - Бог милостивий, але справедливий, і Він кожному воздасть належне у свій час. Будемо творити добрі справи, щоб заробити на Його милість, бо після смерті пізно буде каятись, і Бог вже не зможе нас спасти! «В чому застану в тому й судитиму»,- говорив Господь. А що ж Він побачить, коли ось тепер надійде до нашого храму? Хіба ми достойні Його милості? Хіба ми заслужили спасіння? Ось просив допомогти в церковній хаті прибратися, лиш декілька людей прийшло, а мало б бути все село! Я ж не для себе стараюсь. Завтра мене Владика в друге місце переведе, ви про мене й не згадаєте. Все те, що мною зроблено у цій парафії залишиться для вас. Домовились на дев’ять, а поприходили хто на одинадцять, а хто й в обід. Всі виправдовувались, що зайняті, що в них робота, а в мене що ж, не робота, а я що ж, не зайнятий? Нікому нічого не треба, я все мушу сам робити коло храму. Не такими колись у древні святі часи були християни! Раніше люди і священство поважали, і Богу молились, і все з благоговінням та безкорисливо робили, а нині?!

В його душі панувало переконання, що будувати храм, прислуговувати біля батюшки, співати в хорі - то є першорядне служіння Церкві, а вирощувати своїх дітей, ходити на роботу, готувати для сім’ї обіди і сніданки – то другорядна суєта. Головне – духовне життя, в центрі якого повинна бути думка, слово, порада авторитетного наставника. Кричуще неспівпадіння того, що очікував священик від людей з їх конкретними можливостями, своїх власних уявлень про життя з реальним становищем речей розчахнуло його свідомість надвоє. Про лукаво-уявне благочестиве «минуле» він завжди думав, а жив у Божому вбогому сьогоденні?

Люди на нього дивилися зовсім не так, як він на людей. Односельчани, сміючись, казали, що він десь у хмарах витає, що то нічого страшного, колись таки посяде. Нічого поганого про нього не можна було сказати - хороша невинна у своєму завзятті людина, не пиячить, не палить, гарненьке дитинча росте, з жінкою ідеальні стосунки, та ще й Богу служить, чого ще від нього вимагати?

Та все ж, прихожани батюшку не стільки любили, скільки поважали. Необхідними атрибутами в спілкуванні з ним стали лестощі та лицемірство, до чого він швидко звик. Погані звички, як відомо, до добра не доводять. Згодом священик почав цю повагу до себе вимагати навіть від своїх кревних. В сім’ї запанувала атмосфера церковного офіціозу.

На другій неділі Великого Посту батюшка соборував прихожан. Людей назбиралось повен храм. По завершенню таїнства він звернувся до присутніх із повчальним словом:

- Сьогодні ми помазали святим єлеєм не тільки ті члени тіла, які в нас хворі, але й ті, якими ми грішимо, аби…

На цьому місті його перебив легенький смішок однієї благочестивої бабусі:

- Батюшка, але ж не всі ті члени тіла, якими ми грішимо, ви нам сьогодні помазали, чи може я щось не так розумію?

Щира посмішка вмить висвітлила лиця прихожан і легеньким сонячним промінцем впала на його монументальну фігуру. Священик зробив вигляд, що нічого не помітив. Він доклав титанічних зусиль, аби витримати до кінця необхідну в таких випадках позу, із скам’янілим лицем відпустив людей, та блискавкою вискочив з храму. Повертатися додому він вже був не в змозі, та й взагалі нікуди не хотілося йти. Це був глухий кут, в який забрела горда, одинока, впевнена в собі людина: до кого підеш і кому що скажеш? Виказувати перед кимось свою слабкість - значить бути всіма висміяним. Яка ж темна вразлива психічна тканина булла захована під блискучою крицею впевненої в собі людини!

Нескінченний потік логічно пов’язаних між собою, безглуздих думок затягував його все глибше і глибше у вир відчаю: «Невже ж мені дійсно потрібно було таки принизитись, послухати жінку і занести хабар Владиці? Тоді все було б по-іншому. Але хіба Владика мене не знав? Архієреям не потрібні розумні священики їм тільки гроші давай!». Йому до болю в грудях стало себе шкода.

Він втішав себе думкою, що у всьому винувата матушка, яка на собі його одружила всупереч його бажанню самовіддано служити Церкві: «Не даремно кажуть, що де диявол не встигає, там посилає жінку! Доки з милою кохались, доти вона й милувалась моїми талантами, а як тільки побрались, тоді й випливло, чого вона дійсно від мене хотіла – вибитись завдяки мені в люди і стати заможною попадею. А в мене були такі можливості, такий потенціал! Я зміг би досягнути висот в науці, якби залишився при Академії викладачем, а якби постригся в монахи, то був би вже архімандритом».

На нього напав настрій вередливого дитяти, якому остогидло все його тлусте життя і він був готовий повикидати з своєї душі навіть рідних людей, як обридлі ляльки з хати. Його свідомістю опанувала впевненість, що все йде не так, що світ під три чорти котиться, що християни не такими повинні бути, що людей хороших взагалі на світі немає: «З мене всі сміються, я нікому не потрібний в цьому світі невдаха! Для чого Бог давав мені таке пристрасне бажання вчитись, ходити до храму, їздити у паломництва по святих місцях? Невже я стільки часу потратив даремно? Чи може все минуле було оманою від лукавого? Я раніше точно знав, як жити самому і чому вчити інших людей, а тепер виявляється, що я взагалі нічого в житті не досягнув».

Він би ще з три копи горя на свою голову надумав, якби тихенько не підпливла вона:

- Благословіть, батюшка, - звернулася до нього касир храму, - і як таке в домі Божому можна говорить?! Ви не звертайте на те уваги, то все неправильне мирське виховання, одним словом «село неосвічене». В Церкву не ходять, Слова Божого не читають, чого ще можна очікувати від таких з дозволу сказати, християн!

- Невже я щось не так роблю, погано служу, безграмотно проповідую, що вони мене так  не люблять? - запитав батюшка, в відповідь на її репліку,- я так стараюсь, а люди як не ходили в церкву, так і не ходять, а ті що приходять, мене абсолютно ігнорують.

- Батюшка, повірте, кращого священика ніж Ви годі було й бажати, Ви все правильно говорите і намагаєтесь робити добро, але ж люди невдячні. Господь так само робив добро людям, а як вони Йому віддячили? Ви про це краще за мене знаєте.

Батюшка багато говорив і мав в тому велику потребу. Він душив таким чином свої сумніви, відганяв вагання, які останнім часом з особливою силою обложили його голову. Касир храму виявилась дуже уважною співбесідницею і вдячною слухачкою. Вона завжди тактовно провадила розмову. Досвідчена жінка м’яко увійшла в зашкарублу від одинокості душу «хлопчака» крізь щілину співчуття і легко зв’язала серце чоловіка мертвим вузлом душевної прив’язаності. Йому здавалось, що лиш ця людина його розуміє та щиро підтримує.

Вона змусила батюшку знову вірити в себе, піджививши сім’я гордині дощиком вишуканого лукавства. Нічого по суті не міняючи в своєму житті, вона в одну мить переформатувала свою поведінку настільки, що батюшка був впевнений в її щирому каятті. На її прикладі священик побачив реальний плід свого пастирського впливу на людину. Хоч одна вдячна душа таки знайшлась на цілому світі, заради цього варто було вчитись, приймати сан, трудитись. В нього з’явилась надія на краще майбутнє.

З часом батюшка почав помічати, що без неї якось невпевнено почувається. Якщо благочестива раба Божа хоч раз на тижні не посповідається, йому здавалось, ніби чогось в житті не вистачало. По селі пішов нехороший поголос про їхню духовну дружбу. Однак священик був впевнений в собі і нікого не чув.

Він почав побоюватись цих стосунків лиш тоді, коли став перед фактом, що жити без неї не може, що вже практично приречений на гріх. Ця залежність допікала його самолюбство невимовними тортурами. Він намагався не бачитись з нею, але ж з кимось треба було спілкуватись. Одинокості він боявся більше, ніж ганьби і готовий був витримати будь-які докори, звершити найтяжчі аскетичні подвиги, щоб загасити пристрасть, аби тільки не бути одному і мати змогу спілкуватися з людиною, яка його розуміє.

Як легко людей любити, якщо вони тебе слухають, тобою цікавляться! Закохуєшся в таких друзів з першого слова. Батюшка теж не виключення з роду людського, зустрівши в її особі уважне ставлення до себе, серйозне відношення до того, чим він живе, він закохався…

В житті бувають такі хвилини, коли лиш слово хоч би однієї живої людини може вирішити все, як один грам золота на важелях, які поки що коливаються в нерішучості. Цього безцінного, простого і мудрого слова в той момент нікому було йому сказати. Були ті, хто поважав сан в людині, але в тяжку хвилину він виявився їм незрозумілим: «Хіба в такої благочестивої людини можуть бути такі мерзенні думки?». Як важко бути публічною людиною, що вся належить всім, а конкретно нікому, яка мусить завжди мислити правильно і про все судити однозначно, як іноді страшно думати на самоті:

- Бог милостивий, але справедливий,- говорив йому внутрішній голос такими знайомим для нього словами,- «В чому застану в тому й судитиму». І що Він скаже, коли ось тепер прийде до храму: «Хто лиш подивиться пожадливо на жінку, той вже з нею согрішив». Така страшна тайна звершується на престолі, а хіба тобі це цікаво? От визнай чесно, хіба взагалі щось тебе хвилює в цьому житті крім неї? Ти цілу службу на неї витріщаєшся. Ну хіба це не правда! Ти не заслужив спасіння, а воно тобі й не треба. Для чого грати роль благочестивого християнина? Ніхто тобі не заважає отримувати задоволення від життя поки ще не пізно. Хто має право забороняти тобі жити так, як ти того хочеш? Ти вільна людина!

- Але ж я священик, мене слухають, на мене дивляться люди, я повинен показувати приклад,- оправдовувався батюшка сам перед собою.

- Невже ти не бачиш, що вони глузують з тебе! Люди не вірять в ідеали і сприймають тебе, як безголове смішне дитя. Своєму авторитету ти ні на грам не пошкодиш, не обманюй себе, хто з них тебе поважає? Хіба варто зважати на думку таких людей? Всі роблять вигляд, що живуть побожно, а насправді кожен живе так, як сам того хоче. Ці, з дозволу сказати, християни з мирським вихованням «село неосвічене» настільки опустились, що брешуть навіть на сповіді, бо ти з них береш обіцянку, що вони того не повторюватимуть, а вони грішать так само, як і грішили. Вони йдуть до причастя так, ніби роблять для тебе якусь велику послугу. Ти розумна людина, а  не актор великого театру. Будь чесним перед самим собою і байдуже на те, що скаже про тебе ця безлика маса глядачів. Ти все правильно говорив і намагався людям робити добро, але ж люди невдячні. Ти заслужив право на щастя. Вони зовсім не розуміються в духовності. Завдяки цій розумній чуйній жінці в тебе з’являться гроші, відкриються широкі можливості, ти стільки зможеш зробити для Церкви, ніколи не пізно щось змінити в житті, а Бог милостивий, Він простить. Згодом переконаєшся, що я був правий і сам будеш мені дякувати. Ти маєш повірити в свої сили, тебе обов’язково помітять, чого тобі сидіти в цьому селі? Ти не такий як вони, бо ти знаєш, а вони ні! Яке падіння? Який  гріх? Ти ж освічена людина. Це смішно.

- Так, це правда і тут нічого не скажеш,- згоджувався він з цим «безперечним фактом».

Батюшка блукав уночі на манівцях безсоння. Ноги самі несли до її хати. Раптом, злякавшись ганьби, він побіг від її двору до храму, впав на коліна і довго молився перед вівтарем, б’ючи сотні поклонів і автоматично повторюючи молитву: «Боже, милостивий будь до мене грішного». Але Бог чомусь йому не допомагав:

- Ну що ж, я чесно просив допомоги, а Ти відвернувся від мене, я хотів так багато зробити для Твоєї Церкви, але не тільки людям, але й Тобі цього не потрібно. А що мені тепер залишається? Мені дійсно нема чого втрачати в житті. Я не можу більше цього всього терпіти. Я сам проб’юсь в житті і вона мені допоможе.

Він вийшов із храму і не ночував тієї ночі вдома.

«А він став клястись та божитись: Не знаю Цього Чоловіка, про Якого говорите ви! І заспівав півень хвилі тієї подруге. І згадав Петро слово, що Ісус був промовив йому: Перше ніж заспіває півень двічі, відречешся ти тричі від Мене. І кинувся він, та й плакати став...» (Мр 14, 71-72).

3. Повернення блудного сина

На деякий час батюшка щез з поля зору спільноти, але всі прекрасно знали в кого він ночує. Матушка, не витримавши такої ганьби, зібрала речі, забрала дитину, і поїхала до матері. На наступну Літургію зібралося мало не все село. Всі шепотілися поміж собою: «З’явиться на службі чи ні?». З’явився. Як завжди коротко привітався. Розпочав Богослужіння з таким виглядом, ніби нічого й не трапилося. Дійсно, а яке кому діло до того, що він робить і як живе, він не вчинив ніякого правопорушення. Те, що по канонах Православної Церкви після такого гріха не дозволяється служити, ніхто крім нього у цій парафії не знав. Та й хто ті непридатні до сучасного життя канони виконує?

Касир теж була на своєму місці. Вона теж робила свою справу так, ніби нічого особливого не сталось: «Хто з вас без гріха – перший кинь у мене камінь». Богослужіння підходило до завершення. Напруга в храмі все більше і більше зростала. Коли батюшка прочитав відпуст і мовчки зайшов назад у вівтар, настала «напружена мить» для всіх, хто був присутній на цьому Богослужінні: «Якщо в священика немає совісті, то що вже говорити про нас, - гомоніли межи собою люди,- А як гарно він говорив і що тепер скаже? Буде так само, як раніше, продовжувати нам читати мораль і переповідати казочки з Євангелія?».

Хтось вже махнув на все те рукою, розвернувся і хотів був йти до дому, а хтось продовжував стояти і ще чогось чекав. В цей момент батюшка в звичайному одязі вийшов з вівтаря і став межи людей. Всі в одну мить завмерли на місці і нагострили вуха:

- Простіть мене, дорогі прихожани, за все, що відбувалось увесь цей час між нами через мою гординю. Я поганий священик і не достойний стояти біля вівтаря Божого. Я вже давно це зрозумів, але довго з цим не міг змиритися.  Я вимушений був служити цю останню службу, перебуваючи у смертному гріху, щоб вас не позбавити Літургії, а малих дітей Причастя. Це ще один тяжкий гріх на мою душу. Я мушу сьогодні ж їхати до Архієрея, щоб він позбавив мене сану, того вимагають не тільки канони нашої Святої Церкви, але й ваш справедливий гнів і моя совість. Я посоромив Церкву і зганьбив ім’я християнина. Я втратив все: сім’ю, парафію, вашу любов вже давно, Бог мені просто вказав на цей факт, простіть мене всі, я нікого в цьому не звинувачую.

Після цих слів він непомітно поглянув на касира, а в неї у очах було написано: «От дурень пришелепуватий, і що ти наробив…». Вона блискавкою вискочила з приміщення і вже ніколи після того там не з’являлась. А батюшка забив земний поклін перед людьми і тихенько вийшов з храму Божого. Він тепер не бачив янголів перед собою у курінні ароматного ладану, бо вони були в його серці, через те очі налилися слізьми.

Всім було зрозуміло що сталося, але ніхто не міг осягнути того, що відбувалося з ними після щирого каяття священика. Сплітати та переказувати плітки ні в кого не було бажання, навпаки, хотілося просто помовчати. Благодать Божа в людських серцях знайшла собі місце і почила там на деякий час. Ніхто нікуди не поспішав, всім хотілося довше побути у храмі. В таїнстві каяття народжувалась любов до такої ж самої занепалої, як і всі вони, людини, до батюшки. Вони в ту мить стали рідними одне одному. Здавалося, що всі їхні проблеми то такий дріб’язок в порівняні з тим, що вони сьогодні побачили! Напевно, в ту хвилину всім стало зрозуміло, що Господь не з кафедри проповідує світу високі істини, а просто живе межи людьми, що Церква - то щось серйозніше, ніж раз у рік причаститись і посвятити пасочки, що перш за все треба йти за Христом, який прийшов рятувати людину.

- Ну що ж браття і сестри,- порушив цю хвилину мовчання діловий голос старости,- нам теж треба йти до Архієрея, щоб батюшка на тих емоціях бува дурниць не наробив.

На тому й порішили. У наступний день відправили в єпархіальне управління делегацію в авангарді якої був староста і та сама благочестива та допитлива бабуня. Батюшка вже був там, коли зайшла його паства він подумав: «Прийшли просити нового священика». Архієрей викликав батюшку в кабінет, а через деякий час попросили зайти парафіян. В кабінеті було повно духовенства. Молодий пастир стояв посередині з похиленою головою. Привітавшись зі всіма, прихожани стали біля нього.

- І що ж ви хочете мені сказати про вашого батюшку? Чим він вам не догодив? - звернувся Владика до парафіян.

- Та хороший священик, отці,- відповів староста,- щось ото взяв собі таке до голови, що ми його не хочемо бачити. Ну согрішив, ну по канонах треба його позбавити сану, але ж з кожним таке може трапитись. От ми й прийшли за нього Вас просити, щоб може ви переглянули ті канони і знайшли якийсь вихід з ситуації, а батюшку від нас не забирайте.

- Признатись чесно, я здивований, - відповів Владика, - зазвичай на священників пишуть доноси. Ну що ж, всечесні отці, - звернувся він до присутнього тут духовенства, - ось перед вами приклад істинного пастиря, який душу свою покладає за доручене йому Богом стадо. Це не значить, що всім нам треба зраджувати своїм матушкам, аби Богу догодити. Перед нами людина, яка щиро кається, а Богу від нас більше нічого й не треба, от вам і небо на землі. А ти, чесний отче, - підійшов він до священика, - звичайно ж по канонах мусиш бути позбавлений сану, і я на тебе маю накласти покарання, але що ж я можу зробити? Голос народу – то голос Божий, я ж проти Бога не піду, мушу тебе відпустити як є, назад до своєї пастви. А з матушкою я поговорю, не переживай.

«Симоне, сину Йонин, чи ти любиш мене більше цих? Той каже Йому: Так, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе! Промовляє йому: Паси ягнята Мої! І говорить йому Він удруге: Симоне, сину Йонин, чи ти любиш Мене? Той каже Йому: Так, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе! Промовляє йому: Паси вівці Мої! Утретє Він каже йому: Симоне, сину Йонин, чи кохаєш Мене? Засмутився Петро, що спитав його втретє: Чи кохаєш Мене? І він каже Йому: Ти все відаєш, Господи, відаєш Ти, що кохаю Тебе! Промовляє до нього Ісус: Паси вівці Мої!» (Ін 21, 15-17).

4. Епілог

В одному мальовничому селі після Святої Пасхи на Світлій Седмиці був престольний празник. З околишніх міст та сіл понаїздило безліч людей та духовенства. На подвір’ї однієї з чепурних хатинок відбулася благочестива суперечка між парафіянами двох сіл:

- Ну ви й свого батюшку довели! Крий Боже, хіба так можна, та він же худий як тріска! Ну якщо матушці немає коли за батюшкою походити, то куди ж дивитесь ви? Невже ж не соромно перед людьми? А от ми свого таки добре доглядаємо, нам не сором ні його на люди показати, ні самим гостей прийняти. Він бідолаха вже ледь у Царські Врата входить з Євангелієм, а проповіді такі говорить, що заслухаєшся. От що значить, коли чоловік доглянутий!

То була та сама благочестива, допитлива, весела бабуся, яка разом з матушкою і вже двома дітьми сиділа на ослінчику в очікуванні святкового Богослужіння.

Денис Таргонський

Фото zhitomir.info

Теги: