З позицій релігійної свідомості Правдою-істиною є Христос (Ін. 14: 6). Тобто, ймовірно, мова йде про вимір зовсім не формули рішень, а саме про наявність особистісного досвіду, який і є мірою тією, що її людина докладає до всього.

Однак чому ж існує конфлікт «правд»? Чому один її носій вкотре прагне, у тім числі у спосіб застосування усіляких термінологічних і логічних маніпуляцій, душевних афектацій тощо – довести власну позицію іншим, як остаточно вірну в останній інстанції?

Теологічна герменевтика теж зайнята пошуком своєрідного препарування буттєвості людської з позицій релігійної системи світогляду, ціннісних орієнтацій. Примножуються алегорії, образи, контексти…

Одначе людина залишається людиною у своєму тотальному намаганні власного свідчення про особливий, унікальний вимір сприйняття стосунків міжособистісних, розуміння процесів суспільних, способів задоволення власних потреб, розставляння акцентів-життєвих пріоритетів. І на цьому шляху знову з’являється велика химера людської правди, яку всі шукають, обстоюють, доводять, тотально примножуючи конфлікти інтересів.

Іноді здається, що варто припинити таку біганину в колесі та змиритися з очевидністю притаманних терміну «правди» маніпулятивних характеристик світоглядних. І як тільки доводиться визнати таку очевидність – відбувається крах ідеалістичного виміру, значною мірою, прагматично необгрунтованих устремлінь. Адже віднині людина лишається «сам-на-сам» із потребою вічної війни за місце під сонцем, як єдино виправданою та доцільною мотивацією осягнення «правди життя»… Та це очевидність для свідомості нерелігійної.

А що ж із позицій світогляду християнського варто було би осягнути у пошуку розуміння правди?

Припускаю, що Христос, як Правда життя, долучення до осягнення виміру сопричасності його історичної реальності, - має неодмінно витоки досвідної містики. Отці-аскети у такому споглядальному розумінні своєї буттєвості залишають свою  писемну спадщину. Зокрема – молитвослів’я, – у якості певного натяку на розуміння себе і світу навколо, власних пріоритетних запитів, пошуку найважливішого і найбільш суттєвого а також, у тім числі – сприйняття людини поряд. Святитель Василій Великий у своїй ранковій молитві звертається до Вседержителя Бога із проханням «всю нинішнього житія ніч прейти, ожидающи пришестя світлого і явленного дня Єдинородного Сина»…

З усією очевидністю, мова йде про есхатологічні очікування у контексті темряви неправди цього світу. Тьма визнається у безвідносній і безапеляційній даності, вона є способом існування цивілізаційного виміру людства, який лежить у злі (1 Ін. 5: 19) – у контексті усвідомлення неспростовного фіаско щодо побудови утопічного суспільства «добра і справедливості». Хтось веде мову в такому випадку про існування людини згідно «закону джунглів», безперестанної боротьби за існування, виживання, преференції, впливи, життєвий простір а також ринки збуту, попиту, пропозиції тощо.

Християнство не заперечує такого наявного стану людини у цивілізованій ойкумені. Із цих позицій дуже своєрідно виглядає інститут вшанування святих у контексті антропологічного теозису. Людина заперечує очевидність пітьми у своєму житті, а також у житті інших, собі подібних, визнаючи мірилом його - історичного Христа. Саме у світлі Його особистості, долучаючись до виміру аскетичних практик і містичних станів, пов’язаних із ними, людина відмовляється від апріорної констатації тьми навколо і навіть – у своєму серці та розумі. Зокрема, преподобний Симеон Новий Богослов безперестанно звершує свій плач у прагненні Одкровення невловимого світла Божества, яке має просвітити пітьму його душі.

Правда стає уособленою,  реальною, «із плоті та крові». Спаситель запрошує Свій люд у пошуках релігійного Одкровення до чаші із Тілом і Кров’ю. Царина містично зорієнтованої релігійної свідомості пропонує саме такий вихід зі стану переживання неправди цього світу, ночі нинішнього життя…

Правда Бога у якості кенотичної ікони-спустошення аж до знущань, катування, страти разом зі злочинцями і смерті а потім вимір літургійного анамнетичного Євхаристійного дійства відкривають непривабливу Правду для кожного, хто бажає суперечити своїм життєвим виміром очевидним законам існування людської спільноти після едемської катастрофи.

«Ви – світло для світу» (Мф. 5: 14)… Виявляється, це зовсім не порожня декларація або заклик. Це лишень констатація очевидного стану речей. Якщо я належу до царини цьогосвітньої темряви – навряд чи можна виправити такий наявний стан речей тією чи іншою приторно-солодкою релігійною риторикою. Звісно, лишається спасенний життєвий театр із програмними партитурами технології продукування спічів та інститут всюдисущого суфлерства у тому чи іншому вигляді. Однак темрява до нині так і не спромоглася запалити жодної свічі – при всіх своїх технократичних інформаційних потугах.

Натомість, погляди численних шанувальників пошуку правдивих сенсів доволі часто спрямовуються до осягнення життя людей маленьких і непримітних, зовсім не спокушених продуктивною інфраструктурою тиражування «Правди життя» у пакетиках із розфасованими сухариками…

Втім, прагнення віщати Правду, перетворившись на чергового християнізованого «дельфійського оракула» аж надто велике. І це явище народжене кон’юнктурним попитом і, певна річ, - доволі простими засобами-симулякрами  імітації таких уособлених «острівців благочестя».

Втім, думаю, не все так погано у нашій хаті зі своєю правдою… Певні натяки на великі несподіванки нам залишив Сам Спаситель: останні будуть першими, а перші – останніми (Мф. 20: 16).

Що ж… поживемо – побачимо. А поки що лаврами вінчають лідерів. З позицій обґрунтованої і, певна річ, вмотивованої… правди.

Анатолій Хільченко, священик

Фото Facebook

Теги: