«Я не белетристичне не «краснописьменське» оповідання складаю,

а буквально переказую те, що справді говорилося»
Агатангел Кримський
 

«Коли ж ви гризете та їсте один одного, то глядіть,

  щоб не знищили ви один одного!»  

(Гал. 5,15)

«Священна місія»

Більш ніж п’ятнадцять років тому мені довелося познайомитись з однією жінкою. Я  вже давно з нею не спілкуюсь, однак  це не допомагає забути про її існування. Вочевидь тій особі сподобалося шляхетно сидіти в моїй голові і час від часу нагадувати про те, що я не особлива «духовна людина», а звичайний грішник. Нещодавно я бачився з її донькою. Ця зустріч з хорошою людиною, яка стала жертвою поганої релігійності, надихнула описати цю історію.

Її матір була заслуженим вчителем і працювала в царині альтернативної педагогіки. Новизна її підходу полягала в залученні духовного потенціалу людини для підвищення ефективності навчання. В процесі наукового пошуку вона втратила роботу. Більша половина експериментального класу, в якому здійснювалась апробація модернізованого методу  навчання, потрапила до лікарні з неврологічними розладами.

Позбавлення роботи не змогло ні зупинити, ані обмежити швидкого розливу педагогічних талантів цієї обдарованої жінки. Навпаки, впевненість в собі зросла у сотню разів. Предмет її наукового пошуку залишився той самий – вона будь що шукала свого визнання. Експериментальним класом слугувала її власна сім’я. Методологія роботи з «живим матеріалом» залишилась незмінною – збалансоване поєднання молитви, «послушанія» і посту. Святою водою замість м’ясної підливи заправлялась каша, завдяки чому досягався абсолютно безплотний смак винятково корисної для організму їжі. Все це і ще багато чого іншого складало вкупі ідеальний тип духовного життя. Результат вийшов той самий, що й в школі – вона втратила сім’ю і зависла в стані гнітючої невизначеності десь посередині, між небом і землею, якраз в тому місці, де сновигають духи злоби піднебесної, шукаючи, ким би то поживитись.

Я тоді ще вчився в інституті і водночас робив свої перші кроки в церковному житті. Мене дуже цікавило питання поєднання науки і релігії і мені порадили поспілкуватись на ці теми із цим знаним у нас педагогом.

— Мене всю перетрусило, доки я на тебе діждалася, — скоромовкою защебетала вчителька прямо на порозі своєї квартири. — Я знаю, то все бісівські штучки! Всюди іскушенія! Ні на роботі, ні вдома не має від них спокою. Ти «духовна людина» і прекрасно розумієш, що для нечистої сили стін немає.

— Добридень, — ошелешено відповів я, — даруйте, але що Ви маєте на увазі? Я думав, що Вас цікавлять питання взаємовідносин науки і християнства.  

— Так, я розробляла християнську педагогіку, хотіла дітям прищепити любов до Церкви, дати хоч якісь елементарні поняття про духовність. За півроку я досягла блискучих результатів завдяки вмілому поєднанню молитви і навчання, споживання зарядженої Духом Святим святої води і правильного харчування. І все ж як віз помащений котилось! Проте позаздрив моїм успіхам  ворог роду людського. Ось, як бачиш, тепер я сиджу вдома, але навіть тут лукавий мене не полишає. На мене йдуть такі «нападєнія», що й страшно сказати! Мене особисто вони не можуть серйозно  зачепити, я надійно захищена благодаттю, а от донька вже другий місяць поспіль живе у моєї матері, чоловік з півроку до хати не приходить. Мій особистий духівник сказав, що то на них навели порчу і їх потрібно відмолювати. Скільки разів я їм говорила, щоб ходили в церкву, сповідалися, причащалися, постились, молились, та ніхто мене не слухав, жили без Бога, а тепер ось плоди пожинають.

Її звернення до мене як до «духовної людини» відразу мене підкупило. Її бажання щиро поділитись своїм «горем» з «істинним християнином», який на відміну від всіх інших, менш духовних людей, її зрозуміє і поспівчуває, змусило мене повністю оголити перед нею свою душу.  Я цілком опинився під її владою!

З одного боку мені дуже хотілося її пошкодувати, а з іншого, я не міг змиритися з відвертим безглуздям, яке вона весь час несла. Хоча для неї важливо було не стільки те, що я думав з цього приводу, стільки те, як я себе вів. А поведінка моя була схожа на підскакування карася, що жарився на розпеченій сковорідці. Всі мої так звані «духовні знання» розпливлися густим жиром по її лукавій посмішці. Своїми короткими та співзвучними до моїх спорадичних емоцій репліками вона вміло перевертала ту рибину з  боку на бік, аби вона гарно підсмажилась, щоб можна було її свіженькою з’їсти:

— Як же ви тепер живете самі? Вам не моторошно отак цілими днями сидіти вдома? — поцікавився я.

— Я не сама, а з Богом живу!  Я їжджу по монастирях, ходжу на празники по церквах! А в мене іншого виходу нема. Мені враг мститься за те, що я молюсь, пощусь та свою сім’ю у Царство Боже веду. Ти не уявляєш що робилося з моїм чоловіком у Великий Піст! Я мусила втікати з дому і до самої Пасхи ночувати в мами. Що біс тільки не робив, аби відволікти мене від молитви! Коли я читала правило, вбігала в мою кімнату донька і починала нелюдським, черевним голосом на мене кричати: «Куди ти заховала ключ від квартири? Випусти мене з дому. Я хочу поспілкуватися з подругами, я вже доросла людина». Ну а в храмі що виробляла, годі й говорити! Чорти носили її мало не по всіх кутках і норовили виштовхнути на свіже повітря. Я навіть помолитись як слід не встигала, всю службу мусила за нею бігати. Вона хотіла, бачте, їсти, не відстоявши Літургію! Ну хіба це нормально? Та це ж біснування! Я возила її на вичитки в монастир, водила до прозорливих духівників, та нічого не допомогло!

Вона описувала свого чоловіка як якогось шпетного, голодного, вуличного пса, який весь час тільки те й робить, що на неї скаче і  жадає її покусати. Рідна матір говорила про єдину доньку як про якесь капосне кошеня, котрого конче як необхідно вхопити за шкірку та очистити від паразитів, хоче воно того чи ні. Вона взагалі не бачила в ній нормальну людину. Якби лікарі видали дівчині жовту картку, то матір була б рада, хоча, звичайно, й плакала б, що медицина лиш підтвердила думку «старців» і її власне «духовне судження».

Перебуваючи у справжньому горі, вона милувалась в ньому собою, як в дзеркалі. Матір сімейства знаходилась у стані релігійній ейфорії від усвідомлення того, що лиш на ній все тримається. Бідна жінка була впевнена, що всі про неї думають, на неї надіються, в той час, коли нею майже ніхто з близьких, друзів і колег вже й не цікавився. Вона сама для себе була «пупом землі» і не помічала, що своєю присутністю тяготить оточуючих. Я тоді страшенно дивувався, як може людина, втративши все, настільки впевнено почуватись, як можна з такою легкістю носити в собі таку душевну тяготу, як може розумна, освічена людина сповідувати таку нісенітницю, як можна так респектабельно виглядати, перебуваючи по самі вуха у багні?    

— Не можу збагнути, в чому саме Ви вбачаєте біснування своєї доньки? — розпалився я праведним гнівом. — В тому, що вона не здатна довго стояти на одному місці в церкві? Чи Ви вбачаєте «одержимість» в тому, що вона хоче прогулятись ввечері по місту зі своїми друзями? Що ж це виходить – як не з Вами, значить з бісом?

— Ти сам подивись, що робиться зі світом! Кругом Содом і Гомора! Якщо дитину не проконтролюєш, то вона ж від Бога відійде, а мені потім доведеться за неї на Страшному Суді відповідати!

— Господь нікого біля Себе не тримав і за Собою ходити не силував, хто хотів той за Ним і йшов. Залиште її в спокої, вона вже доросла людина.

— Ти все про неї говориш, а хто мене пожаліє? Ти не уявляєш, що я з нею пережила! Я не могла й години на місці спокійно посидіти, доки її не було вдома.  Добре, що в неї був телефон, я таким чином могла проконтролювати де вона бродить і що вона робить. А так би й до ранку не змогла заснуть. Крім того, вона мені постійно брехала. Казала, що прийде о дванадцятій, а приходила над ранок. Як вона могла так жорстоко мене мучити? Вона ж абсолютно безмозка дівка, з нею все що хочеш, можуть зробити, а диявол не спить, як голодний лев по світу блукає. Вона що, не знала, як я за неї переживала? Скільки я могла терпіти такі знущання над собою?

— Їй напевно незручно було перед друзями признатись, що Ви її постійно діставали своїми невпинними дзвінками. Мені б було теж неприємно постійно відчувати на  плечах мамину голову замість своєї. Мені здається, що вона не стільки хотіла Вас обманювати, скільки не могла сказати Вам те, що в неї дійсно на серці було, про що вона переживала, міркувала. Вона, як на мене, чуйна дитина, яка не наважувалась грубо, але чесно відрізати: «Мамо, не лізь в моє життя». Вона Вас насправді дуже шкодувала. Я теж такий самий був в її віці.   

— Що вона може знати в житті доброго, коли в Церкву не ходить? Який в неї може бути розум, коли вона не сповідається і в неї нема духівника! Які в неї можуть бути друзі! Ніхто з них жодного разу в житті не причащався. Її всі використовували. Видурювали з неї гроші, а вона їх потім виманювала в мене, а де я їх маю брати, батька, як бачиш немає в хаті? Куди вона дінеться, все рівно до дому прийде, всі її речі тут.

— Може, мене по-іншому виховували, тому я й не можу душею сприйняти те, що ви мені розповідаєте про своїх рідних. Для мене чуже те духовне життя, яким Ви живете в Церкві. Я не вірю, що люди можуть бути настільки огидними, а наш Бог настільки жорстоким. Невже Вам полегшало від того, що Вас всі покинули, і у вас нарешті звільнились руки для справжнього «духовного життя»?

— Я зробила все, що змогла, і совість моя перед Богом чиста. Я возила її по монастирях, я водила її на соборування, батюшку до дому приводила, щоб причастив, бо ж біси до храму не пускали! Хто ж їй винний, що вона мене не слухала, що душа зачерствіла в гріхах, що не мала вона поваги до рідної матері, яка їй хотіла тільки добра. А чоловік лиш сприяв її падінню, він більше її любив ніж мене! Тепер хай живуть як хочуть, я їм нічим не можу помогти, нехай Бог їх спасає, як знає.

Після цих слів наша розмова вже не клеїлась. Я був розгублений і не знав що на це можна відповісти. В її очах я був «втраченим поколінням», курчам, яке взялося вчити курку. Я був страшенно спустошений і пригнічений, а вона була насичена щастям від того, що так успішно застосувала свою модерну методу навчання духовним предметам.     

«Місія неможлива»

Наступна  розмова з цією жінкою відбулась вже через кілька років. Я тоді вже встиг закінчити інститут і вступити в семінарію. Вона зателефонувала і прохала нагально прибути до неї через дуже невідкладну справу.

— Ти православний християнин та ще й вчишся у духовних школах, тому мусиш проявити любов і мене вислухати.

— Може, Вам потрібно просто сходити на сповідь?

— Боюсь чіпати батюшок. Я вже сповна переконалась, що на тих священників, до яких я звертаюсь за духовною порадою, відразу нападає враг та нищить їхні сім’ї, а якщо то монахи, то виганяє їх  з монастирів. Я вже нікого не прошу, щоб за мене молились, бо біс за те сповна відомстить.  

Ці слова мали б на мене справити певне враження. Однак бажаного ефекту вони не досягли:
 
— Ви хочете сказати, що після розмови з Вами в мене будуть духовні проблеми? Не переймайтесь, я в це не вірю. Проблеми в мене звичайно ж будуть, без них ніяк, але їх причиною будете не Ви, а мої власні гріхи.

Мушу без перебільшень констатувати той факт, що в її житті нікого, крім випадкових людей, одним з яких був я, в неї не залишилось. З сусідами вона не спілкувалась, батюшки від неї втікали казна куди, коли вона йшла до сповіді поговорити про «нападенія», рідні намагалися триматися від неї на відстані. Як під час минулої розмови, так і тепер я не міг збагнути, чому вона до сих пір ні на йоту не сумнівається у своєму власному «символі віри», як вона так може жити, ні про що не шкодуючи, і ні про кого не згадуючи добрим словом, не розуміючи, що то не вони всі її втратили, а вона всіх їх.

Ось у цю мить, коли вона, напевно, вперше за тривалий час виказала цю свою слабинку, свій страх залишитись абсолютно одною, я міг би їй в повноті помститися за минуле. Мною заволоділо страшенне бажання повчити ту «недалеку», але горду жінку святоотцівському досвіду боротьби із пристрастями, я хотів сказати, що то оманливий страх, що він від лукавого, що диявол воює з нами нашими ж власними думками і не хоче, щоб ми помітили його дію у своєму серці, а тому на інших стрілки переводить і відводить від сповіді… Але в цьому «правильному» погляді на речі не було ні на йоту людяності, не від люблячого людей Бога те «добре» бажання було. Якимось чудом цього разу мені вдалося промовчати. Напевно, саме в цьому була не моя, а Божа перемога над нею. Тепер вже вона не могла зупинитись:

— Послухай, що я тобі розповім, - розпочала вона поквапно говорити, — і якщо ти людина духовна, то все зрозумієш сам. Я була в своєї матері, попорала на городі, напекла пирогів і хотіла вже їхати назад у місто. Але по дорозі  зустріла сусідку, подейкують, що вона  зв’язана з нечистим і людям «робить». Я, знаючи це, по своїй необачності дала їй трійко тих пирогів. Вона два взяла, а третій назад віддала, кажучи, що їй одній вистачить. І я по своїй духовній нерозсудливості взяла назад того пирога. Що я наробила, до мене лиш  згодом дійшло. На другий день я пішла в чоловічий монастир до сповіді і Причастя, от з цього й розпочались всі мої нещастя! Через декілька днів той монах, в якого я сповідалася, пішов з монастиря і десь пропав. І мене осінило! Та баба, стара відьма, мені блудного біса з тим пирогом передала, а я його й з’їла не перехрестивши, і нечистий у мене ввійшов. На сповіді я його тому ієромонаху передала, а він вже й вигнав Божого раба з монастиря в мир. Виходу в мене не було, потрібно було щось терміново робити, щоб і на інших та напасть не перекинулась і того монаха якось повернути, і я поїхала на вичитку. Після вичитки один духовний наставник, досвідчений старець дав мені спеціальну мазь і наказав щоденно мастити нею ті місця на тілі, в які той блудний біс цілить...

Тільки після цих слів я помітив, що в неї груди були замотані в якусь шмату, а пальці, якими вона ту «благодатну мазь» мастила, були попалені і покрилися струпами… Я притьмом зупинив тую нісенітницю, бо мене просто фізично знудило. Необхідно було власне для себе поставити масну крапку у цій історії:      

— Що Ви з себе поробили, у Вас же тіло гниє, Вам терміново потрібно звернутися до лікаря.

— Необхідно терпіти покуту за свої гріхи і за гріхи рідних і близьких.

— Але ж є різниця між тими бідами, які ми терпимо по власному самодурству і тими, які Господь попускає пережити. Останні пом’якшують серце, а те, що Ви самі на себе понакладали, лиш озлоблює душу і через ту впертість духу й тіло мусить нізащо терпіти.

— Мені таким способом благословили боротися з нечистою силою.

— Для чого тоді Ви мене запросили? У Вас є досвідчені духовні вчителі, то з ними й говоріть. На мою думку, Ви займаєтесь примітивною містифікацією духовного життя, а все набагато простіше. Повірте, біс найвеличніший самолюбець, він не буде так мучити свою істоту, як оце Ви знущаєтесь над собою. Ви хворі бісівською злобою на добру людську природу. Ви надзвичайно сильна людина, але водночас і слабка жінка. І ось це відчуття своєї тілесної залежності від чоловіка і душевної потреби в спілкування з дитиною Ваша гординя перемолола вщент. Однак Ви не зможете звести нанівець свою людську Богом дану душу. Егоїзм – то перш за все злочин проти себе, а кара за нього – безплідні муки одинокості. Бог нас сотворив такими, щоб ми прагнули одне до одного, і Вас це природне прагнення гнітить. Ви лоба розіб’єте на молебнях і вичитках, будете терпіти жагучу тілесну пристрасть, але прощення у самих рідних людей не попросите. Тільки безгрішний Бог може чекати покаяння, тільки ангелу ніхто крім Бога не потрібен. Ми з Вами люди, нам властиво каятись і просити прощення у тих, кого ми ще вчора образили, навіть тоді, коли нам здається, що ми було достеменно праві, аби потім самому не жити і  не знати що робити зі своїми пристрастями. Вам здавалося, що в школі вас чекає блискуча кар’єра, а вдома Вас ніхто не цінить, що Вами користуються, як дешевою кухаркою і варити їсти чи прати шкарпетки чоловіка - то приниження для майбутнього жінки-професора. Що ж виявилось? Коли Вам не вдалось відстояти своє поламане буденністю жіноче самолюбство у наукових сферах, ви кинулись в релігію, втекли в небесну Церкву, щоб не терпіти земних людей. Ви вважали для себе приниженням щоденно розпорошуватися на свою дитину і чоловіка, які вам і «дякую» не скажуть за те, що Ви їм наварили їсти. Ви не стали науковим світилом, але й професійно поратись на кухні теж не навчились, Ви намагались змусити це робити інших, бо, як завжди, зайняті – вчора наукою, а сьогодні молитвою. Ви не хотіли нікому послужити, як служив Господь людям, ось тому й залишились самі. Жити з людьми – то великий дар, який потрібно щоденно у Бога просити, особливо, коли опускаються руки і нічого не хочеться робити...

Епілог

Її дочка повідомила, що батько після багатьох спроб налагодити стосунки з мамою подав на розлучення і одружився на іншій жінці. Але він не залишив напризволяще свою колишню дружину і купив для неї однокімнатну квартиру, в якій та й донині проживає одна. Вона до сих пір вештається по святих місцях на кошти колишнього чоловіка. Нещодавно постриглася в інокині, але через місяць кинула те невдячне діло. Сама донька вже вийшла заміж і живе окремо. З мамою підтримує нормальні стосунки, але таку релігію не розуміє і такого православ’я не хоче бачити в своєму житті. Мама так і не змогла нікого простити, хоча її продовжували любити ті, хто, на жаль, не зміг з нею бути. Її життя огорнулося безнадією повільної руїни. Рідну матір донька й близько не підпускає до свого власного дому, бо внуку буде розповідати на ніч не дитячу казку, а ту саму маразматичну історію про боротьбу з бісами. Для неї вона ще й досі не закінчилась.

Я для себе в цій історії виділив лиш одне питання. Чому ж людина, маючи стільки всього хорошого в своєму житті, все і всіх навколо себе бачила поганими? Можливо, тому що на обличчях людей вона бачила тінь того лукавого, що з нею зовсім і не боровся, а тихо стояв за її плечима?Не знаю точно, але можливо у далекі біблейські часи в Божому Раю праматір Єва так само побачила на обличчі людини тінь?

Денис Таргонський

Фото Facebook

Теги: