Чим є людське тіло в контексті світової культури? На відміну від фізиків, біологів й медиків, які вивчають тіло кожен у власному аспекті, не виходячи за його межі, філософи прагнуть пояснити смисл тіла і у його зв’язку із душею, у контексті культури.

Через вплив платонізму впродовж багатьох віків на Заході дивились на тіло як на ворога духа, темницю і гробницю душі. Однак ні іудео-християнська Біблія, ні Новий Завіт загалом не згадують про тілесну субстанцію у якомусь негати­вістському контексті. Тут відсутнє песимістичне ставлен­ня до тіла: адже воно являє собою матерію, до якої прагне душа, щоб утворити з нею разом складове суще – “людину”.

Сьогодні можна говорити про справжню культуру тіла, що володіє власною філософською інтерпре­тацією, текстами про тілесність і т.д.

Значна частина філософів відкидають дуалізм душі і тіла (Сартр, Арто, Батай, Ліотар, Делез, Мерло-Понті). Усі вони намагаються відійти від поняття душі у класичному її розумінні. “Я – це моє тіло”, - каже Мерло-Понті: це подвійна реальність, одночасно тіло й одночасно душа. “Я – це моє тіло в тій мірі, в якій я можу розуміти його. І навпаки: моє тіло є деякий природній суб’єкт, деякий часовий нарис моєї всецілої істоти”.

Сьогодні тіло вже не розглядають як противника чи ворога душі. Ніде тілесна природа не реалізовується з більшою доскона­лістю, ніж в людині. Макс Шеллер стверджує: “мате­рія і душа, тіло і душа, мозок і душа геть не утворюють онтологічної анти­тези в людині”. Саме в дусі тіло набуває своєї вищої, власне людської значимості.

Але із сфери теоретичного філософування перейдемо у сферу практичного здійснення культури. У своїй останній праці “Коментарі до суспільства видовищ” (1992) Гі Дебор аналізує видовищну силу наших суспільств: “Коли образ (а в тому числі й образ нашого тіла), сконструйований і обраний кимось іншим (модою, оточуючими, телеба­ченням), стає для індивіда головним посередником між ним і світом, на який він раніше дивився власними очима звідусіль, де траплялося йому бути, то цілком очевидно, що в технічному плані такий образ витримає усе; бо в один і той самий образ можна вкласти все, що завгодно”.

Людині дане тіло із певними генетичними схильностями. Це тіло підбирається, за певними критеріями, до відповідної душі. Тіло повинно бути наділене тими характеристиками, які необхідні для реалізації певних намірів. Деякі недоліки в емоційній сфері чи схильностях необхідні для вироблення відповідних властивостей розуму чи душі. І це дане тіло не є красивим/некрасивим, повним/худим і т.д. Йому насамперед слід бути доречним.

Логічне питання: доречним для чого саме? Яка філософія тіла сьогодні і яка, відповідно, філософія душі, що у ньому знаходиться і ним володіє? Хоча, у відомих випадках, ми б мали зупинитися на питанні про те, хто саме з них “володіючий”. І тут якраз можна вирішити донедавна класичну у нашій філософській традиції проблему про співвідношення буття і свідомості. Вона, власне, розв’язується із врахуванням того, що суб’єкт оволодіває своїм тілом за посередництвом свідомості, або ж дає своєму тілу оволодіти останньою. Чому немає серединного варіанту? А тому що він не міг бути запропонований  у вікових гонитвах за Абсолютами: або одне, або друге.

Тіло ніколи не є предметом, подібно до предметів фізичного світу, і тому ніколи не може трактуватися як предмет. Поряд з духом воно завжди має виступати в якості сприймаючого, воліючого, страждаючого, радіючого, люблячого “Я”, себто у якості суб’єкта, особистості. Коли я бачу когось, я бачу не тіло, а особистість. Звертаючи ж увагу тільки на тіло, я спотворюю реальність. Але де межа спотворення реальності через хибні інтерпретації тіла?

Свого часу ЗМІ потрібен був час, аби прийняти ідею про те, що наша цивілізація стає image oriented, орієнтованою на зоровий образ. На сьогоднішній день це звиклий принцип для будь-якого тижневого журналу. Включіть телеві­зор, візьміть журнал, вийдіть на вулицю – тіла, тіла й тіла. Повсюдний культ молодості й тіла. Але якого? У масовій культурі, де все відбувається дуже швидко, моди, об’єкти й вподобання безперервно утворюються і відходять. Неймовірна швидкість і постійні оновлення протистоять уповільненому темпу минулих відтинків часу й минулих суспільств, що були засновані на ідентичностях, а не на швидкоплинних еволюціях. Оці сьогоднішні повсюдні “тіла” являють собою своєрідні “напів­фабрикати”, з яких комбінується будь-яка “видимість”, радше порожня оболонка, ніж індивідуальність, “радше привід і суспільна роль, аніж завершена особистість. Це тіло являтиме собою образ зваби, пусту частинку й ілюзію, асоційовану із масовою культурою. І характери­стиками тіла стають речі, що стосунку до тіла не мають жодного. Тільки через тілесність ми існуємо для світу і світ для нас. Така тілесність в своїх амбіціях претендує на абсолютність, витісняє за межі свого інтересу все, що не може бути товаром, таким чином витісняючи і культуру, у вузькому сенсі цього слова, культуру, котра твориться не “за гроші” і котра є справді духовним спадком люд­ського роду.

Ця культура відкидається тілом, вона ним спотворюється у вигляді “адаптованого”  Шекспіра, серед зрів­ню­ван­ня всього. Як казав Фінкіль­краут, “від елементарних жестів до великих творінь людського духу – все сьогодні претендує називатися куль­ту­рою”. І за це культура йому мстить­ся. Наприклад тим, що виникають нові,  просто нечувані раніше види культури – віртуальної культури, в якій вже тілу немає місця.

Суспільство розділилось на два класи, як і пророкував У. Еко. Пер­ший клас складають ті, хто дивиться тільки телебачення, себто отри­мує готові образи і готові суд­ження про світ, без права критичного відбору отримуваної інфор­мації. Для них –  “тіло” і “образ” стає точкою від­ліку. Другий клас – це ті, хто дивиться на екран комп’ютера, себто здатні обробляти й відбирати інфор­ма­цію, і які часто тіла цураються. Тим самим починається розділення культур.

Люди, котрі витрачають свої ночі на нескінченний діалог у мережі Інтернет, головним чином мають справу із словами. Якщо телеекран може вважатися свого роду ідеальним вікном, через яке можна спостерігати весь світ у формі образів, то комп’ютерний екран – це ідеальна  книга, в котрій світ складається із слів і сторінок. І для цих людей смішними стають ті старомодні диваки, котрі люблять читати книги хоча б тому, що матеріальна, класична книга пахне, її можна відчувати пальцями, гортати сторінки. Книга – джерело інформації, і цьому вона повинна слугувати; те, що сторінки гортаються миттєвим натисканням кнопки – економить час; а запах взагалі не має жодного стосунку до її змісту. Та візуальні комунікації повинні спів­існу­вати з вербальними, так само як тілесні з духовними! Ми прагнули Абсолютів, тепер ми маємо шанси їх отримати.

Маргіналізація починається із зміщення акцентів. Людина має якусь дивовижну патологічну схильність сортувати все на світі і максимально ділити: світло й темряву, тепло і холод, тіло і дух. Та чи бачив хтось колись цілковиту темряву чи відчував абсолютний холод?

За такого способу думки людське тіло як таке залишається за бортом обох культур. Перша орієн­тована навіть не стільки на тіло в його самоцінності, скільки на його створе­ний імідж, презентацію, прий­нятну чи неприйнятну (скажи мені, який в тебе телефон, авто і цигарки – і я скажу, хто ти!).

Інша взагалі цура­ється тіла, відкидає його як непот­рібну оболонку.

Фактично, в жод­но­му із варіантів ставлення до нього й роль його не є адекватними. Але в такому випадку і воно може від нас відцуратися.