В жовтні 2010 року в столичному кінотеатрі «Київ» в рамках ретроспективи фільмів одного з найвідоміших українських кінорежисерів Юрія Іллєнко відбувся прем’єрний показ стрічки «Молитва за гетьмана Мазепу. Нова версія». А вже 1 листопада фільм вийшов у прокат. Картина стала своєрідним заповітом режисера, який помер чотири місяця тому.

 

Фільм про гетьмана Мазепу Юрій Іллєнко зняв ще 2001 року. Але через проблеми з авторськими правами картина досі так і не змогла потрапити до кінопрокату. Фактично «Молитва за гетьмана Мазепу» була ізольована від глядача. В Росії фільм був просто заборонений для показу. Але й в Україні картина майже не транслювалася ні в кінотеатрах, ні на телебаченні. Фільм не був випущений ні на VHS, ні на DVD. Усе, на що могли розраховувати кіномани, це піратські екранки, що гуляють по всесвітній мережі у вкрай обмеженій кількості. При чому якість зображення та звуку на цих копіях навряд чи дає змогу в усій повноті відчути авторський художній задум.

Лише 2008 року компанії «Іллєнко Фільм» вдалось отримати права на стрічку і приступити до створення нової версії фільму. Було записано нову звукову доріжку, а сам фільм дещо скорочено. Крім того, в картині з’явився закадровий коментар самого Юрія Іллєнка. Режисер розповідає про історичні події, які відображено на екрані, а також говорить про своє відношення до цих подій. Говорить він і про складну долю самого фільму.

Нова версія стрічки вперше була показана вже після смерті Юрія Іллєнка на Львівському фестивалі «Кінолев» у серпні 2010 року. Тепер і столичні глядачі отримали можливість побачити остаточний авторський варіант картини.

Кіно як скандал

 

Юрій Іллєнко згадував, ще коли в нього тільки почав формуватися задум фільму про гетьмана Мазепу, він добре усвідомив, що збирається зняти кіно, яке не сподобається жодній владі. Режисер був цілком свідомий того, що його фільм буде дуже непросто пробивати собі шлях до глядача. Іллєнко навіть зізнавався, що під час роботи над фільмом задіяв увесь арсенал методів, якими користувався за радянських часів, аби протягти на жорстко цензурований екран опозиційні ідеї. У випадку з «Молитвою за гетьмана Мазепу» режисер заздалегідь розраховував, що фільм має стати скандалом. І чим гучнішим буде цей скандал, тим краще. Чим більше людей почують про скандальне кіно, тим ширшого розголосу набудуть закладені у фільм ідеї.

Отже вибух, який стався вже після перших показів фільму, певною мірою був свідомо спровокований. Іллєнко розраховував показати стрічку на кількох кінофорумах світового рівня, аби скандал став якщо не всесвітнім, то принаймні міжнародним. Особливу роль в долі фільму зіграли події, що сталися після показу «Молитви за гетьмана Мазепу» на кінофестивалі «Кінотавр» у 2002 році в Сочі. Саме після цього в російській пресі почали писати про «русофобський» фільм, що спричинило фактичну заборону картини.

Важко сказати, наскільки спрацювала ця стратегія. Дійсно, про фільм багато хто почув, але саме завдяки скандальній репутації побачити стрічку було практично неможливо. До того ж несподівано спрацював і відомий радянський механізм. Чимало потенційних глядачів, хоча і не дивилися фільм, але заочно його засуджували.

Історія та поезія

Є певне непорозуміння в тому, що «Молитву за гетьмана Мазепу» одразу сприйняли як «історичне кіно». Саме це непорозуміння призвело до фактичної заборони фільму в Росії. Колишній міністр культури Росії М. Швидкой розцінив стрічку саме як таку, що «спотворює історію російсько-українських відносин».

З одного боку, дійсно, Іллєнко апелює до історичного наративу. І в новій версії з появою авторських коментарів фільм набув ще більшого «історичного» забарвлення. Але якщо уважно подивитися стрічку, стає очевидним, що ми маємо справу не з історичним, а з поетичним дискурсом. Свого часу і сам Іллєнко наполягав на тому, що єдина можлива презентація історії — це художній образ. «Художній образ на відміну від наукових понятійних категорій може схопити і відобразити явище в цілому», — казав режисер. І внутрішня логіка «Молитви за гетьмана Мазепу» — це не логіка науковця-історика, а логіка поета (якщо це взагалі можна назвати логікою). Іллєнко створює цілісний багатогранний художній образ, який хоча і апелює до історичних фактів, але сам не є історичною розповіддю.

Ми маємо справу не з документальними фактами, а з міфами про Мазепу. При чому ці міфи взаємно виключають один одного. Дивно, що цю очевидну річ не помітили численні противники фільму, які наполягали на тому, що стрічка є фальсифікацією історії. Насправді очевидне зіткнення різних змістовних векторів розриває історичну канву фільму. Зокрема, Мазепу грають три актори. За історичною логікою вони б мали грати гетьмана в різні періоди його життя. Але насправді зміна акторів на екрані мотивована зовсім не історичними, а виключно естетичними причинами. Під час однієї сцени Мазепа може змінювати обличчя кілька разів. Режисер постійно натякає на багатогранність свого героя, заперечує можливість вмістити Мазепу в будь-яку усталену історичну концепцію. Свого часу М. Бахтін писав про «поліфонічний роман» Достоєвського. У фільмі Іллєнка ми стикаємося з чимось подібним. Але на відміну від Достоєвського, в якого поліфонія створювалась усією сукупністю героїв, в «Молитві за гетьмана Мазепу» джерелом поліфонії є один герой — сам Мазепа. Він представ перед глядачем саме як «поліфонічна особистість», що випромінює різні змісти, які логічно не стикуються одне з одним. Мазепа постійно стає протилежністю самого себе, діє як своєрідна «людина-оркестр».

Знов процитуємо Іллєнка. Ось як він бачив своє завдання, знімаючи фільм про Мазепу: «Не пристати до жодної концепції. Не дати скувати Мазепу жодним авторським трактуванням. Знімати фільм так, що лише з'явиться натяк на якесь однобічне трактування, робити подвійне сальто назад і починати все з нуля. Доручити виконання ролі Мазепи трьом діаметрально протилежним за зовнішністю, віком та темпераментом акторам… Монтувати всіх цих виконавців не послідовно за принципом лінійності життя, а створювати синхронну хореографію часу, коли всі вони постають в одній мізансцені в нічим не детермінованому поєднанні».

Очевидно, що фільм відбив і певну «поліфонічність» самого Іллєнка. Він на екрані — це і автором, який страждає разом зі своїм героєм, беручи на себе його прокляття, але він — це і маршал Жук, який знищує історичну пам'ять про Мазепу.

Таким чином, на екрані створюється особливий художній простір, в якому не діє «історичний час», в якому не може бути місця жодній усталеній ідеології.

Метарежисура

 

Отже задум Іллєнка був далеким від жанру таз званого «історичного кіно». Іллєнко зняв, перш за все, поетичне кіно, продовживши багатолітню традицію українського кіномистецтва. Хоча, якщо бути точним, «Молитва за гетьмана Мазепу» цю традицію фактично завершила. Принаймні наразі не видно якогось помітного продовження українського поетичного кінематографу. Смерть Іллєнка та символічна посмертна прем’єра фільму про Мазепу з закадровим «заповітом» сприймаються саме як епітафія на домовині українського кіно ХХ століття.

Сам режисер пояснював, що в своєму останньому фільмі він нарешті в повній мірі реалізував на екрані особливу систему режисури, яку він розробляв протягом усього життя. Цю систему він означив як «метарежисура». Основні теоретичні засади цієї системи Іллєнко викладав студентам Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого. Головний принцип «метарежисури» за Іллєнком полягає у намаганні керувати підсвідомістю глядача. «Предметом режисури стають не вироблення мізансцен, не психологічні конфігурації ролей, не монтажні збагачення змістів, а власне аранжування глядацького зчитування дискурсу фільму, управління емоційними рефлексіями глядача, і, головне, — перенесення роботи по створенню трактування фільму з рук кінорежисера в душу глядача», — казав Іллєнко.

Такий підхід принципово заперечує будь-яке нав'язування глядачеві усталеного трактування фільму. Виходячи з цього, режисер зовсім не намагався вкласти в свій фільм про Мазепу якусь однозначну ідеологію. Фільм не є пропагандистським текстом. Скоріше це «арт-атака», мета якої — викликати певну рефлексію в душі глядача.

Хоча, слід визнати, що нова версія фільму, значною мірою відступила від цієї системи. За кадром з’явився голос автора, який в певних моментах досить безальтернативно тлумачить історичні події, про які йдеться на екрані. Звісно, це послаблює фільм. З одного боку, усе дійство на екрані побудоване як вільна феєрія, як політ творчої фантазії. Але з іншого боку за кадром з’явився досить жорсткий наратив, який фактично ідеологізує (і політизує) фільм. Іллєнко за кадром прямо говорить про Путіна, про Московський патріархат, про важку долю свого фільму. А це вже текст, націлений не на підсвідомість, а на конкретну свідомість глядача.

Кіно як пророцтво

 

В останні роки життя Юрій Іллєнко багато говорив про своє специфічне бачення історії українського кіно. Він вважав, що український поетичний кінематограф завжди виконував функцію національного пророка. Що це означає? В ситуації бездержавного існування українського етносу функції держави (як вважав Іллєнко) перебрала на себе національна культура. А у ХХ столітті «кінематограф, як істотна креативна самовідтворювальна частина культури, перебрав на себе функції збудження національної ідеї». Для Іллєнка служіння пророка — це преш за все соціальне, або навіть соціально-політичне служіння. Пророк має будити національну свідомість в умовах її пригноблення. І саме це робив у ХХ столітті український кінематограф. Саме тому українське кіно одразу після свого народження ступило на шлях мучеництва. В листопаді 2005 року у своїй лекції, присвяченій темі пророчого служіння українського кіно, Іллєнко назвав двадцять одну кінострічку, які він вважав «фільмами-пророками». Серед них є і «Молитва за гетьмана Мазепу». А якщо згадати, що в тій самій лекції він казав, що вважає двома найвизначнішими українськими пророками Мазепу та Шевченка, то виявляється, що «Молитва за гетьмана Мазепу» — це фільм-пророк, знятий про пророка та, очевидно, і знятий пророком… Іллєнко досить прозоро натякав саме на таке трактування свого фільму. Пророк має закликати до національної революції. І режисер прямо казав, що його фільм про Мазепу став «репетицією національної революції». Звісно, йшлося про «помаранчеву революцію», предтечею якої Іллєнко вважав свій фільм.

  

Кіно як прокляття і як молитва

 

Але головне, чого не помітила більшість як критиків, так і прибічників фільму і що тепер після появи закадрового авторського коментаря стало цілком очевидним, це те, що картина Іллєнка про Мазепу — це релігійне кіно. І не лише тому, що в його назві фігурує «молитва». Фільм знято у релігійних координатах. Поштовхом для зйомок став факт анафеми, накладеної на українського гетьмана. Хоча Іллєнко за кадром і говорить про її незаконність, але все ж він виходить з факту містичного впливу цієї анафеми на долю України. Звісно, анафема ним мислиться як прокляття. Це прокляття падає на гетьмана, який і досі десь летить на коні українськими степами як голий вершник, вимазаний в смолу та пір'я. Це прокляття падає і на країну, яка майже на триста років втрачає державність. За Іллєнком виходить, що головний колективний досвід українського народу, закарбований в його підсвідомості — це життя під анафемою, прокляте життя…

Молитва проти анафеми

Парадоксальним чином це прокляття падає і на фільм, який на може потрапити на екран. А сам режисер разом зі своїм героєм скочить пострадянським інформаційним простором вимазаний у бруд та брехню. Фільм справляє фаталістичне враження. Здається, жодного виходу з цього замкнутого кола не існує. Але вихід вказано в назві. Іллєнко був переконаний, що анафему може скасувати лише молитва. Молитва є протилежністю анафеми. Молитися за Мазепу, молитися за Україну — це єдиний шлях подолати прокляття. В закадровому тексті режисер прямо про це говорить. Він намагається спонукати глядача до молитви. У поєднанні з тезою про те, що фільм має також пробудити національну революцію, ми маємо своєрідний феномен молитви-спротиву. Розповідаючи про народження фільму, Іллєнко згадував, що в якийсь момент він добре усвідомив, що жанр його картини — це фільм-молитва: «Фільм має бути в жанрі молитви. Лише Молитву можна протиставити Анафемі. До моєї Молитви треба залучити Молитви всіх творців фільму, а з часом і Молитви глядачів. Сума всіх цих Молитов спроможна анігілювати будь яку Анафему».

В цих словах викривається незламний романтизм автора, романтизм усього українського поетичного кіно, а можливо і усього українського національного руху. Іллєнко сподівається пробудити загальнонаціональну молитву, яка дивовижним чином зцілить Україну. Ця ніжна, красива, але зовсім незахищена ідея, звісно, є утопією. За майже десятиліття свого існування «фільм-молитва» викликав чимало нових проклять і на адресу Мазепи, і на адресу режисера…

Але цей відвертий заклик до молитви, тепер навічно закарбовано в останньому фільмі спочилого режисера. Закарбовано як його надію, як його тугу, як його заповіт. Саме з цим зусиллям подолати прокляття, з цією тугою по молитві і пішов від нас Юрій Іллєнко… Вічна йому пам'ять…

Теги: