Про що йдеться, коли ми говоримо про “релігійні сподівання”? Із точки зору сучасного українського релігієзнавства, “об’єктом відображення релігії є не щось зовнішнє щодо людини, а саме процес її самовизначення у світі через віру у свою причетність до світу надприродного, ірраціонального” (Анатолій Колодний). У цьому плані хотілося б звернути увагу на дві, найбільш фундаментальні у руслі вирішення світоглядних проблем (на мою точку зору), взаємопов’язані функції релігії: компенсаторну та гносеологічну.

Компенсаторна функція релігії в її світоглядному аспекті полягає у тому, що релігія тим чи іншим чином має компенсувати людині очевидні нестачі її конкретного становища у світі. Найбільш трагічною нестачею упродовж всього існування людства залишається, звичайно ж, його кінечність – смерть (як загальна, так і індивідуальна). Не вдаючись до психологічних тонкощів цієї проблеми, зазначимо, що “смерті як смерті не хоче ніхто” (В.Ф. Ерн). І справа тут вже не у тваринному інстинкті самозбереження людства як виду. Останнє, відповідно до власних мутаційних особливостей, винайшло спосіб окультурити не лише зовнішню, але і внутрішню природу, олюднити свої тваринні інстинкти до їх власнезаперечення. 

Тож людина сьогодні боїться не стільки смерті як факту кінця функціонування конкретного біологічного організму чи виду, скільки заперечення цим фактом її життя, знецінення останнього як марного та позбавленого смислу. І тому, зрештою, людина намагається зберегти не стільки саме життя, скільки його смисл.  А якщо останній незнайдено, то максимально продовжити тривалість його пошуку.

Із буттям людина єднається або посередництвом смислу, або безпосередньо тілом (організмом) Оскільки ж останнє не є власне людською видовою особливістю, то будь-яка людина все ж таки намагається раціоналізувати і власну життєдіяльність і осмислити конкретні факти свого життя відповідно до загальнолюдських цінностей. “Думка, що “я є”, мій спосіб діяти так, ніби все має смисл (хоч я принагідно і казав би, що його немає ні в чому), - все це стрімголов заперечується абсурдністю можливої смерті. Думати про завтра, задавати собі цілі, мати вподобання – все це передбачає  віру в свободу, навіть якщо іноді і стверджують, що вільним себе не почувають. ... Яка свобода у повному смислі цього слова може існувати без впевненості у вічному житті?” – небезпідставно міркує теоретик абсурдизму Альбер Камю. Однак жити у ситуації “перманентної революції” і тверезо дивитися в очі абсурду замість спроб його раціоналізувати, здатна досить незначна кількість людей. Як незначна кількість людей здатна відмовитися від віри у “даровану свободу”. “Смерть робить зовсім примарним і надуманим всяке ствердження свободи на нашій землі. ... Свобода і смерть несумісні зовсім. …. необхідно визнати можливість знищення смерті як зовнішнього факту…”.

Тож іншою нестачею людини, що компенсується через релігію, є невільність. Поняття свободи насправді безпосередньо пов’язане із вірою людини у можливість її звільнення від конкретних ув’язнюючих її обставин дійсності. Найуспішніший спосіб звільнення пропонується релігією, де людині змальовується інша (надприродна, трансцендентна) реальність, у якій вже обставини місцевої залежності стають несуттєвими. Через свій зв’язок із надприродним світом людина отримує можливість вивільнення від або певної історичної дійсності, або визначених обставин власного життя. Релігія підтримує людину у переконанні, що вона має можливість подолати кінечність і остаточність обставин та подій особистого життя  через долучення до надприродної реальності, яка і наділяє людину свободою щодо природної дійсності. І цю свободу людина, зрештою, може використати для перетворення негідного життя чи світу у гідного до вічності та спасіння.

Але у прагненні до такого перетворення людина натикається на іншу фундаментальну нестачу – своє незнання. І знову релігія компенсує те, чого неспроможне надати людині її досвідно-раціональне пізнання світу – надає інформацію, яка не верифікується жодними доступними людству методами, але спирається на авторитет надприродного. Ось ці сподівання людини: подолати власну смертність та кінечність, звільнитися від ув’язнення конкретними обставинами задля здійснення особистого вибору, мати керівну інформацію до якісно нового перетворення дійсності і підтвердження його правильності – тобто, по-суті, отримати спасіння від кінечності та вищу осмисленість свого життя й світу, - і є головними релігійними китами.

Таким чином, запорукою виживання релігії у людському суспільстві є її здатність надавати людині й обґрунтовувати ту інформацію та знання, що значно перевищує (а, зрештою, і задає горизонт та перспективу) досяжне людиною емпірично-раціональними методами. Власне релігійне ядро певного вчення як раз і становлять ідеї та пропозиції, що жодним чином не можуть бути перевірені тут і тепер людиною, але є ґарантом осмисленості її життя та дороговказом до звільнення від утисків дійсності.  У релігії моделюється реальність, яка є вихідною для природної. І тому в основі релігійних парадигм лежать концепти, що не знаходять остаточного визначення у жодній зі сфер людського знання. Такі неоднозначні поняття дають можливість не тільки переінтерпретовувати їх у різних логіко-смислових структурах відповідно до методологічних та дискурсивних особливостей останніх, але й вибудовувати на їх семантичному ядрі нові логіко-смислові структури, задаючи останнім специфічної методологічної та дискурсивної відповідності.

Сучасні філософи, досліджуючи правила побудови і функціонування “віртуальних реальностей” звертають увагу на те, що “великі міфи та релігії людства... є ... своєрідними … попередниками сучасної методології ... побудови віртуальних світів”, які “допомагають зрозуміти цей реальний світ” (Акчурин И.А. Виртуальные миры и человеческое Познание).  Але видатний український релігієзнавець Анатолій Колодний наголошує, що “призначенням релігії є не пізнання світу, навіть людини, а служіння орієнтиром останній в її поєднанні із Всесвітом, у віднайдені в ній того, що підносить людину до Абсолюту, Всезагального” (Колодний А. Феномен релігії).

Отже, гносеологічна функція релігії полягає радше у тому, що вона допомагає людині зрозуміти її життя, осмислити його з перспективи подолання особистісної кінечності. Модельована релігійними парадигмами реальність має бути щодо дійсності світу нашого буття значнішою, первиннішою, охоплюючою, оскільки містить абсолютні для людини величини (Бог, вічність, істина, благо, любов), які виступають ґарантами відносних величин нашого буття, вихідною основою і підставою започаткування нашої дійсності, вищою метою життя людини, абсолютним горизонтом людського розвитку, істинним смислом нашого тимчасового світу. Власне специфіка релігійного моделювання надприродної реальності якраз і полягає у тому, що її параметри є недосяжними людському пізнанню, але слугують дороговказами для останнього, пропозиціями удосконалення, еволюційного зростання людства, ціннісними орієнтирами, що допомагають людині подолати свою обмеженість.

Релігійні парадигми впродовж всієї історії людства закликали людину прагнути до того горизонту, за яким закінчується природна реальність, перетворювати природу та видозмінювати себе відповідно до  стану небожителів, залишити твердь земну, щоб піднятися на твердь небесну, постати в новому статусі. Ця подорож була надто складною і, з точки зору життя однієї людини, – довготривалою. Та й, маємо надію, вона ще не закінчилася, бо історія свідчить, що релігія здатна змінювати пропоновані моделі надприродної реальності відповідно до зрослих запитів людини на основі розширення освоєного нею світу (бо ж кожний творив “собі богів на образ і подобу своїх власних ідеалів”, як писав Іван Франко у «Сотворенні світу»). Через релігію людина самоутверджується як власне людина, особливий вид буття, цілісний і окремий суб’єкт взаємодії з природою та надприродним.

Відносно тієї надприродної точки, яку вона помічала у власному світоглядному горизонті, людина, мабуть, і орієнтувалася у просторі, освоювала його. Відділившись від природи, вона змушена була набувати особливих додаткових способів орієнтації, оскільки природні інстинкти перестали задовольняти її виживання. На думку Кліфорда Гірца, у ролі таких схем-орієнтирів у світі, що замінили людині інстинкти,  постають концептуальні схеми – патерни, на які спирається свідомість у освоєнні світу.  Адже ж “примітивне мислення не здатне не лише осмислити систему простору, але навіть зрозуміти його схему”, оскільки воно не має уявлення про дещо надприродне, таке, що знаходиться поза і понад природою, не має можливості уявити деякого абстрактного спостерігача, із точки зору якого тільки і можливо зобразити схему простору, у якому первісна людина губилася.

Релігійні уявлення містять ту онтологічну основу, яку можна назвати необхідним фундаментом для побудови людського дому, вони дають людині деяку абсолютну точку, відносно якої визначається світ, природа, людина, надійну опору у формуванні світогляду, очевидну підставу для розбудови ціннісно-смислового універсуму (див. Кримський С.Б. Запити філософських смислів), в якому людина як власне людина й живе. З іншого боку, наявність позасистемного спостерігача є констатацією цілісності певної системи, можливістю визначити її елементи. Таким чином, людина, поклавшись у своєму орієнтуванні у світі на авторитет деякого надприродного суб’єкта, змушена визнати очевидність своєї кінечності, хоча б у цьому замкненому світі-системі, що дає їй реальні підстави для саморефлексії, самознаходження і самовизначення. Головне, щоб той позасистемний спостерігач, із яким людина здійснює релігійну комунікацію, знаходився поза межами освоєного нею світу – лише тоді він може бути ґарантом перспективи подолання людиною кінечності життя та обмежень її становища.

Однак, релігія забезпечила людину і можливістю відчуття індивідуальності, яке надається людській свідомості через індивідуальні характеристики Бога. Від чого, зрештою, залежить і самоідентифікація людини, оскільки вона визначається стосовно цього трансцендентного щодо природи і себе суб’єкта. “Свій Бог” (“свої боги”), наділений індивідуальними характеристиками, індивідуалізував і певний народ, оскільки був Богом цього народу, був свідком його минулого, законодавцем теперішнього і визначником майбутнього. У національних релігіях боги часто мають власне територіальне місце прописки, яке збігається з батьківщиною даного народу. У світових релігіях територіальні координати споріднення певного Бога з його народом (суспільством) замінювалися на подійно-часові. Тому для прихильників національних релігій земна батьківщина мала статус сакралізованої землі, а для прихильників світових релігій сакральною ставала “духовна батьківщина”, з її заповідями та нормами поведінки, ціннісними орієнтирами та смислом життя. Це був вихідний та прихідний пункт життя людини. Тому земні (державні, територіальні) кордони не були визначними (космополітизм світових релігій), адже вся Земля - творіння Нашого Бога. Але тут встановлюються часові кордони (від створення світу до його кінця).

Сьогодні, коли світ здебільшого мислиться як відкрита, удосконалювана система, що розгортається в просторі і часі під впливом багатьох, і, також, власне людських факторів, людина (християнин – неохристиянин) перебирає на себе місію витворення нової реальності згідно з Божою (авторською) її пропозицією. Реальність будується з подій та взаємовідносин. Між природною та надприродною реальністю здійснюється постійний обмін інформацією. А “Бог – це творчий учасник космічного співтовариства... подібний до вчителя, вождя чи батька... забезпечує  базові структури  і нові можливості для всіх інших членів спільноти” (див. Барбур И. Религия и наука: история и современность). Таким чином, Бог зі статичного трансцендентного абсолюта перетворюється на процесуального регулятора, інформаційного корегувача та енергетичне джерело функціонування та удосконалення світу. Його іманентність знаходиться в характеристиці трансцендентності самої людини (обоження людини), у її здатності до креативної діяльності.

І якщо філософи говорять про те, що протягом історії людства кардинально змінювалися його уявлення про місце та спосіб свого помешкання у бутті (середовище – космос – природа –  світ; існування – історія – реальність), то дослідники релігії звертають нашу увагу на відповідні зміни моделі надприродної реальності. І такі зміни залежали багато в чому від розширення осягнутого, освоєного, здобутого людиною, від трансформацій засобів та методів освоєння людиною дійсності, від зростання людини, як суб’єкта світогляду, оскільки “...кордони спостерігача “для нього самого” визначаються можливостями цього спостерігача описати свою “елементну базу” – межові матеріальні структури, на базі яких функціонує дана біологічна система” (див. Коняев С.Н. Реальная витруальность).

Ійєн Барбур звертає увагу на те, що загальносвітоглядні (наукові) та релігійні (християнські) уявлень про світ із початків християнства до наших днів  взаємокореговано змінюються. Анатолій Колодний, аналізуючи трансформацію християнства протягом історії його існування по вісі взаємозалежності уявлень про Бога та людину, демонструє, що, якщо “премодерн” базується на ідеї Божого патернального провидіння” і спирається на ідею теоцентризму і розуміння Бога “передусім як косміурга”, який є авторитарним володарем світу і людини, етап “модерну” характеризується тим, що “людина із слуги Божого перетворюється в господаря власного існування”, отримує, як запоруку спасіння, “свободу особистої діяльності”. Але доба постмодерну, що спирається на розчарування людини у раціонально встановленій програмі прогресу світу, вірі в нескінченність історичного поступу, ставить нові вимоги і до релігії: остання має індивідуалізуватися, оскільки підірвана довіра до єдиного остаточного визначення всіх цінностей та ідеалів.

Наш інформаційний світ (сучасність) хибує відсутністю єдиної його моделі. Кожен прочитує дійсність, маючи можливість оперувати довільною кількістю інформації, у доступних контекстах, властивою йому мовою, через знайомі смисли, витлумачуючи реальність відповідно до внутрішнього індивідуального дискурсу.  Тож існування людства сьогодні розпадається на безліч індивідуальних реальностей, у яких за допомогою суспільно вироблених засобів (мова і семіотика) об’єктивізується суб’єктивний досвід (див з цього приводу: Розин В.М. Существование, реальность, реальная виртуальность). Вибір такої реальності людиною здійснюється як її самоідентифікація відносно деякої пропозиційної моделі, в основі якої лежать ціннісно-смислові орієнтири, яким особистість довіряє.

Територіальні межі нашого помешкання замкнулися найперше з точки зору трансцендентного Бога, творця світу, у якому ми живемо. Зрештою, з часом, вони замкнулися і для людини, що дослідила всі куточки земної кулі і визначила  їх обмеженість. Часові межі нашого помешкання замикаються спочатку богом історії (монотеїстичним богом, що визначає історію), а пізніше – і людиною, яка зрештою усвідомлює, що її життєвий час є кінечним, як і час існування її світу, і кінець людини, людства, землі є остаточно визначеним фактом. Тобто, ні в просторі, ні в часі немає більше острівця для вічного блаженства людини, немає її омріяної священної Батьківщини. Але саме тут час згадати, що “духовна батьківщина” своїм ґрунтом вже мала не земну територію, а смислові основи. Недарма ж Бог створив світ своїм Словом, визначивши таким чином його абсолютну істину (замкнувши його інформаційно). Таким чином, скажімо, з точки зору християнського Бога, світ може розумітися як інформаційна система, в якій актуалізується Його Слово. Але для сучасного людства інформаційний простір зовсім не є замкнутим. Людина поки що нездатна осягнути і охопити всієї сукупності інформації, вона неспроможна побачити її кінечність, так, як, скажімо, побачила наочно кінечність свого територіального та часового помешкання.

Саме у царині інформації для людини приховано надзвичайно багато невизначеностей, тут є ті неосяжні місцини, де можна пошукати “острівця вічного блаженства”, або остаточно загубитися у безодні, що, за визначенням видатного українського філософа Сергія Борисовича Кримського, є “безмірна глиб можливостей, “всейність” потенцій по той бік екзистенційного нуля (як межі між поцейбічним світом та його негацією) або екзистенційна трикрапковість...” Сучасна безодня є безмежністю ймовірних реальностей, інформаційна трикрапковість по той бік суб’єктивної свідомості, на горизонті якого не випромінює концептуально-логічної визначеності надціннісний неосяжний смисл. Надприродна реальність сьогодні зміщується за кордони доступного людині в інформаційному безмежжі. Бог людства уже не може бути творцем лише Землі (бо всесвіт збільшився у просторі і часі), він не може залишатися Богом лише земної історії людей (бо час продовжується поза межами людського існування). Але він може залишатися Богом людини – трансцендентним орієнтиром у її еволюційній життєдіяльності. І саме для того, щоб виправдати релігійні сподівання своїх прихильників релігійні парадигми повинні моделювати надприродну реальність поза межами здобутого, осяжного, осягнутого, раціоналізованого, верифіковуваного, вміщеного до природної дійсності, обмеженого кінечними умовами і визначеного тимчасовими мірками.

Отож, виживання самої релігії залежатиме від того, наскільки змальовувана її концептуально-логічними системами модель надприродної реальності не суперечитиме сучасному розумінню людиною природної реальності. Показовим у цьому плані є те, що сьогодні витворювані [див., напр.: Виссарион. Послесловие. // Последний Завет. — Санкт-Петербург, 1997; Господь Мария ДЭВИ Христос. Последний Завет Единого Бога Живого Марии ДЭВИ Христос. – Вселенская Церковь Великое Белое Братство. – К, 2000; Что такое Саентология? Всесторонний справочнк по самой быстрорастущей религии в мире. Основано на работах Л.Рона Хаббарда.– New Era, 1998] (або оновлювані традиційні) [напр.: Барбур И. Религия и наука…] релігійні парадигми пропонують нам уявлення про “інформаційного (надінформаційного) Бога”, яке базується на неможливості людиною освоїти тієї неосяжної інформаційної безодні, що виринула перед людством, яке вже окреслило свої просторово-часові кордони (а межа або кордон уже в певній мірі належать суб’єкту). Саме у цій царині людина потребує тепер самовизначення, самознаходження,  орієнтирів і пропозицій до подолання своєї кінечності.

Таким чином, релігійні парадигми можуть і надалі залишатися дороговказом людині, розгубленій в неосяжному інформаційному просторі, у її еволюційному зростанні, але якщо не намагатимуться замкнути її світогляд у застарілих територіальних чи часових межах, у гетто попередніх епох, якщо пропонуватимуть і надалі моделі надприродної реальності, що значно перевищує за своєю значимістю та концептуальною ціннісністю уже здобуте людством, освоєне, раціоналізоване, і, таким чином, перетворене на здійснену реальність, якщо не обмежуватимуть пізнавальні здатності, зможуть бути представлені сучасними смисловими та мовними системами.