Сьогодні, в день 140-річчя з дня народження Лесі Українки, варто звернутися до її творчості, самобутнього світу символів та значень, які письменниця взяла зі сфери народної міфотворчості, легенд та оповідей. На перший погляд не видаючись сакральними (скоріше – лише казковими), вони все ж несуть глибинний пласт сприйняття людиною світу та себе в цьому світі.

Тема любові й смерті у їхньому співвідношенні частіше цікавила письменників, ніж філософів. Проте яскравим прикладом, де можливо прослідкувати обидва виміри сприйняття найважливіших феноменів буття людини, варто визнати творчість Лесі Українки. Як писав дослідник її творчості М. Євшан, “інтелект, поетична інтуїція, глибока ніжність жіночої психіки, сильна творча воля, орлиний лет душ і, яка уміє відмежовувати себе від життєвої торговиці і без галасу творити собі високохудожні образи, творити в собі образ вищої людини, вільної людини, - оте все сплелося в творчості Лесі Українки в одну гармонійну цілісність”.

Саме через творчість Лесі Українки можна прослідкувати багатошаровість структури любові як визначального, креативного феномену, шляху, який і забезпечує життя людини смислом і наповненістю – коли мета є не настільки важливою, як шлях до неї.

Найбільш показовим твором з огляду на зазначуваний аспект треба визнати “Одержиму” – твір, присвячений любові. Та й як могло бути інакше, коли він був написаній за одну ніч біля ліжка помираючого С. К. Мержинського – людини, яку Леся Українка кохала. Тож у творі знайшли свій вираз думки, які осмислювалися як протягом тривалого часу, так і переламні висновки. “Якщо врахувати, що європейська світоглядна думка в XIX ст., особливо в її літературно-мистецькому вираженні, все більш активно спирається на скзистенційно-персоналістські мотиви, то стає зрозумілою позиція Лесі Українки, яка в центр своїх творчих пошуків ставить Любов, Правду, Щирість, Відданість, Самотність, Надію, сенс життя та інші філософсько-етичні категорії. Не останню роль при цьому відіграє і той факт, що, зрештою, ці поняття з самого започаткування філософської думки в Україні, тобто ще з часів Київської Русі, були завжди провідними. Адже така ментальна особливість духовності українців, як кордоцентризм (сердечність) орієнтована  саме на внутрішнє - моральні аспекти”, – пише літературознавець А. К. Бичко.

Дуже показовим є висвітлення у зазначеному творі, так би мовити, двох розумінь, різних видів сприйняття світу – любов всприйняття, всеохоплююча, яку втілює Месія, та любов непримеренна, вибаглива, оцінююча, яку транслює Міріам (див. Бичко А. К. Леся Українка: Світоглядно-філософський погляд). Таким чином можна говорити про зіставлення на кількох рівнях: як любов божествену та земну, як пасивний та активний полюси, як статичність та всеохоплюваність й дієвість та вибірковість, як ідеал язичницького та християнського світосприйняття...

Тобто ми бачимо протиставлення, яке немов би покликане ініціювати конфлікт інтересів, несприйняття. Проте саме через те, що розглядається саме любов – вона здійснює прорив до Іншого, сприймає й його світ як самодостатність, таким чином розкриваючи себе, повертаючись до власної сутності. “І все ж Міріам ні в якому разі не намагається втрутитися в буттєвість Месії, змінити її. Ні, вона приймає Месію таким, яким він є, і, не погоджуючись з ним, схиляється перед його правдою” (А. Бичко):

....тільки той ненависті не знає,
Хто цілий вік нікого не любив!

(Українка Леся. Товаришці на спомин) 

Проте це протиставлення, можливо, не настільки гостре, але так само пронизливе, відчувається практично в кожному творі – зрозуміло, як основний мотив це звучить у “Лісовій пісні”, “Камінному господарі”, проте так само це постає й в “Оргії”, й у “Руфін та Прісцілла” – тих творах, які, скоріше, спрямовані на соціальну проблематику.

У творах Лесі Українки вибудовується цілий всесвіт, який розвивається й, в кінцевому рахунку, вибухає головними героями. Найпарадоксальнішим ж є те, що, фактично, кохання є взаємним практично в кожній п”єсі – на перепоні ж стає саме те, що йому не дозволяється розкритися – чи то від зовнішніх обставин, чи то від внутрішньої невільності людини. А коли ж воно все ж постає у повній силі, то, як влучно помічав Вол. Соловйов у “Смислі любові”, якщо любов справжня, поєднуюча духовний та матеріальний аспект, тобто така, що розкриває людину у всій її буттєвості, то для неї практично нема продовження – ані в дітях, ані в самому житті – вона є трагічною, й саме тому, що актуалізоване вже просто не може лишатися в просторово-часових межах, тож і розв”язка постає не як трагедія, а як звеличення і ствердження самого справжнього існування.

Саме через недорозкриття світів, недопрорив до Іншого відбувається злам, порушується онтологічна стабільність:

Чи може бути, щоб тіла ходили

одним шляхом і вкупі, але душі

          двома шляхами й врозтіч?

(Українка Леся. Твори: В 2 т. – К.: Наук. Думка, 1987. – 726 с.)

Саме світ, який твориться за участю Іншого, й зумовлює вихід за межі власної заблокованості, й розкриття не просто лише через і для любої людини, але й охоплення повноти світу загалом:

Ти сам для мене світ, миліший, кращий,

ніж той, що досі знала я, а й той

покращав, відколи ми поєднались.

(Там само, с. 372)

У такому випадку можна говорити про те, що актуалізуються структури, які важливими постають лише для двох людей (навіть без обов”язкової взаємності – все одно, визначальним актуалізатором постає Інший, тож креативна здатність любові дійсно спрямовується одразу й у зовнішній вимір, й у внутрішній світ.

Найбільш цікавим видається прослідкувати це на прикладі “Лісової пісні”, де міфологічний характер героїв дозволяє їм розкривати себе без історичних обмеежнь, тобто, через їхні думки, вчинки можливо говорити не просто про вигадку автора, про фантазію, а про звернення до початкових символів, які й дозволяють розкрити смисли, що вкладаються в міфологічні розповіді. Тобто – якщо й не долучитися до сакрального (адже зараз, за стану, коли комунікативне суспільство всій інформації надає однаковий статус, коли культура перестає відігравати фільтруючу роль, індивід опиняється в ситуації онтологічної небезпеки, яку й покликаний був подолати міф, долучаючи людину до сакральної історії, до творення світу – наслідуючи символічні смисли. Замкненість у собі, життя лише зовнішніми, чужими переживаннями, втеча від такої реальності, та й загалом – втрата смислів – це все є протилежним основним функціям, виконуваним міфом першопочатково. На даний момент ці функції подекуди досить радикально змінилися (за А. Мішучковим): соціально-практична формує міфологеми окремих культів та сприяє становленню субкультур; ідеолого-прагматична оформлює маргінальну соціальність; мнемотично-орієнтовна зумовлює збереження культурних надбань; світоглядна подеколи сприяє формуванню неоміфологічних типів поглядів на світ; естетична замикається на самоствердженні себе та образу групи; комунікативна на рівні латентного ідеологічного дискурсу сприяє маніпулюванню повсякденною свідомістю суспільства; соціально-компенсаторна задовольняє потребу у психологічному відпочинку, грі, ілюзіях, звільненні людини – аж до станів зміненої свідомості та медитацій), то осягнути наповненість світів, які є визначальними саме в даномій сфері функціонування міфу. Цікаво також простежити, наскільки сюжетні зв”язки перетинаються з подібними за сутністю символами, які використовує О. Островський у “Снігуроньці”.

Адже обидва є художніми творами, проте на основі народної творчості – тобто, текстами, які в сутності своїй мають символіку міфологічної свідомості, а за формою подачі відповідають сприйняттю сучасного суспільства.

Використовуючи найбільш грунтовні дослідження О. Фрейденберг та Я. Проппа, можна прослідкувати прихований рівень (можливо, навіть не до кінця усвідомлюваний авторами, адже нижчезазначувані символи глибоко вкорінені в підсвідомості), який дозволяє прочитаті такі звичні й, здавалося б, “дитячі” твори з іншого ракурсу. Адже якзо навіть певні смисли залишаються прихованими, вони, тим не менш, впливають на людину – саме так і діє міф у сучасному світі – активізуючи асоціативні значення і надаючи інформацію, без якої втрачається онтологічга безпека людини.

Тож окреслимо спільні риси, які використовуються як в “Лісовій пісні”, так й у “Снігуроньці”.

Насамперед це стосується, звичайно, часу розгортання подій – в обидвох варіантах це доісторичний період, коли світ людей та аніматичних істот поєднано, коли практично нема поділу на дуальності – дорих та злих сил, коли на перший план виходять хтонічні характеристики.

Проте цікавим є те, що творення нової реальності, яка розгортається вже перед очима читача, відбувається завдяки любові. Можна зафіксувати новий спосіб творення – творення через, за допомогою, засобами енергії любові. І ця нова сфера залишається актуальною лише для обмеженого кола причетних, тим не менш впливаючи на всю систему (любов Мавки та Лукаша змінює, в кінцевому рахунку, ставлення до всього світу “нечисті” – тобто, відбувається перехід на новий рівень існування людей – без домовленостей з хтонічним світом – тобто, відхід від міфологічної свідомості; любов Снігуроньки змінює як відносини в самому царстві Берендея, так і передбачає відплату з боку Мороза – тобто, також зміни ставлення до хтонічного світу). Визначальним є те, що ця любов постає як згубна для обох – і для людини, і для лісової дівчини.

 Що є також важливим фактом – обидві головні героїні – народжені в лісі, саме він – їх рідний дім, і вихід з нього сам по собі вже є небезпечним. А, звернвшись до структураліського аналізу казки, можна говорити про те, що саме ліс уособлює первинність, небезпеку стихії, певний перехідний рівень (якщо відбувається повернення з нього до соціуму), тобто – є тією ініціацією, яку має пройти людина для переходу на новий рівень буттєвості. Проте герої зазначених творів відмовляються від тих можливостей, які їм може надати глибинний світ “лісу” – й втрачають все. Детальніше зупинятися на символіці цього немає сенсу, адже є грунтовні дослідження з цього приводу. Тут важливо зазначити саму наявність цих символів.

Варто також звернути увагу на самих “батьків” головних героїнь – це ті сили, які є визначальними для існування людини (оскільки для кліматичної зони Росії більш характерною є проблема суворої зими – батько Снігуроньки – Мороз, а в Мавки це – Лісовик, від якого залежить життя в окрузі, оскільки ще не відбулося остаточного переходу до землеробства, й важливим фактором лишається покладання на стихійність – вибір деревини на будівлю, рибалка тощо). І важливим є те, що дочка (саме дочка! Все ж таки жіночий образ наділяється креативною здатністю творення нової реальності після завершення становлення світу – адже не погоджується з уставленим плином речей – і створює новий вимір, актуальний лише для залучених, проте такий, що має наслідки для всієї системи) – пасивна жіноча сутність йде супроти волі всесильного батька – й отримує те, чого бала – навіт знаючи розплату – знищення.

Цікаво такоє принагідно звернути увагу на “прийомних батьків” – потенційну свекруху Мавки та подружжя Бобилів – для опису їхньої сутності використано практично ті самі характеристики – біднота, злість на молодість та красу “прийманок”, бажання за їхній рахунок знайти вигоду для себе. Цікавим є також те, що попервах з таким положенням речей й Мавка, і Снвгуронька миряться – адже це прйнятно в тому суспільстві, до якого вони хочуть долучитися. Та потім настає розуміння того, що якщо зовнішні правила є внутрішньо неприйнятними – вони зламають саму сутність, повноту, значення, наповненість існування.

Смерть головних героїв – інакше ж бо неможливим було б ствердити важливість того, що відбулося – прорив за межі свого, узвичаєного світу – дійсний прорив у світ Іншого – й душею, й тілом:

Хто любить, той уподобитись може

до любого і тілом, і душею.

(Там само, с. 608)

Смерть тут дійсно є ініціацією – справжнім новим народженням – і надзвичайно показовим є той фактор, що без любові лише духовна істота не може стати людиною, не може бути повноцінною в цьому світі дуальностей. Саме тому радше не існувати взагалі, ніж не зреалізувати все ж закладенц потенцію:

Любові прошу, хочу я любить! Віддай

Снігуроньці дівиче серце, мамо!

           Віддай любов або ж життя візьми!

Лише через смерть відбувається включеність у людське життя – неймовірно, парадоксально – проте ці символи працюють практично незалежно від часовості та культури. На цих прикладаї дуже чітко можна прослідкувати, що справжня любов передбачає не відмову від себе, не просто жертву собою заради любої людини, а її рівноцінність з собою:

ти розкажи мені, я зрозумію,

бо я ж тебе люблю...

(Там само, с. 387)

Піти для того, щоб Інший був щасливим – це той рівень, який є неприйнятним для замкненого егоцентрованого світу необуттєвленої потенційності. А розкриття власного світу – це долучення до існування всього світу – тож символічно – розчинення в ньому – повернення до себе через світ.

Також варто звернути увагу на коханого – що Лукаш, що Лель – люди, які знаходяться на перехідному етапі, які не пройшли ще ініціації – не взяли на себе нових зобов”язань, проте захотіли долучитися до вишого рівня – одного це згубило, коли він усвідомив наслідки вчинків. Інший же так і лишиться “пастушком” – за статусом. Тобто неприйнята ініціація є згубною – і це дуже важливо завважити.

І останній визначальний символ, який з”являється в обох творах – це вогонь – як дещо природнє, проте водночас й соціальне – очищуюче й розставляюче остаточні акценти – Мавка згоряє від Перелисника, Снігуронька тане від сонця через неприслухання до її слів Мезгіря – проте обидві задоволені цим! Також варто зауважити, що це згоряння, тобто остаточний перехід на новий рівень – наслід діяльності тих героїв, які дійсно люблять.

Таким чином, окреслено саме ті найважливіші символи, які продовжують працювати і використовуватися для активізації діяльності людини й в сьогоденні (варто лише звернутися до мас-медійної культури), проте внутрішній смисл яких, хоча й не прослідковується, проте лишається на позасвідомих рівнях дієвим – саме тому, що ці символи є незмінними.

Міф, який функціонує і актуалізується тільки для двох (не йдеться про обов'язкову взаємність; власне, це й не є визначальним), несе обгрунтування і виправдання саме тих смислів і значень, які є буттєвими для онтологізації світу. Саме тому не можна говорити, що це лише породження свідомості, яке не має реального сенсу. Це обумовлює саму можливість існування світу, в якому вони здатні розкритися, надаючи певні схеми поведінки, які є контекстуальними лише для двох носіїв (яскравим прикладом є так звані “сімейні традиції”, які існують в межах лише одного покоління, але протягом всього періоду співжиття є обов”язковими для виконання, адже кожного разу, коли відбувається їхня актуалізація (певне повторення дій, які асоціюються з якоюсь значною подією з минулого), відбувається й оновлення самої онтологічної буттєвості, тобто виникає певний сакральний час, який і зумовлює можливість виокремлення з хаосу певних, лише причетних до його структури, моментів).

Таким чином, звертаючись до аналізу творчості Лесі Українки, можна побачити, як працюють символи, як вони трансформуються і чому любов виступає тією першозакладеною креативною здатністю, яка актуалізується із розкриттям самості, і наслідком якої є обуттєвлення нових онтологічних вимірів світу – “людина... еротичну напруженість знає як найглибшу основу і творіння, і творчості. Тому людина й гідна носити в собі священне полум”я Ероса, шо є сином Пороса та Пенії. Тому ж досвід особистісної любові таїть в собі так нескінченно багато откровень про таємницю світобудови” (Булгаков C. Софиология смерти). Точніше, утворення нового світу, який є актуальним лише для обмеженої сфери залучених, але при цьому впливає на всю структуру, навіть якщо це не усвідомлюється.