Бог і Шевченківська людина

8 03 2011 |
Анатолій Колодний, професор

Бог і Україна... Якщо скажемо, що для Тараса Шевченка (1814 — 1861) вони виступають як рівнозначні святині, то в цьому великої похибки не буде. Не буде також великим гріхом, якщо ми зауважимо, що для історичної долі України Бог і Шевченко — сили одномірні.

 

Кожний народ на тому чи іншому етапі свого історичного розвитку народжує такого велетня своєї духовності, який, уособлюючи національну гідність, виконує в його житті роль Пророка. Таким для українців є Тарас Шевченко. Назвавши його "національним Пророком", П.Куліш цим визначив його значущість для українців.

 

Бог і Шевченківська людина

 

Шевченко – син свого народу. Він втілив у своєму світобаченні і світоставленні всю своєрідність його духовності. “Час Шевченкового життя, – пише митрополит Іларіон (Огієнко), – був такий, що велика побожність українського народу ще не розбилася, – вона виразно була видна в усьому житті. Люди були богомільні, побожні, добре знали про церкву та Господа. Люди жили міцно з Богом і в серці, і в устах. Бог був у всьому житті народу! Шевченко повно пішов за своїм народом і його світогляд широко релігійний” (Огієнко Іван (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. – К., 2002. – С. 173).

 

Тарас Шевченко, як вище зазначалося, є одним із типових виразників релігійного духу українства. Шевченківська людина, на думку М.Шлемкевича, йде попереду свого часу. Її моральний ідеал – це вільний дух, що самовизначається. На прапорах такої людини виписане гасло: “Борітеся – поборете!” Її боротьба за національну свободу виливається в боротьбу проти тих сил, які поневолюють українство, ставлять його на коліна. Такою силою для шевченківської людини постає і та чужоземна Церква, яка проголошенням якоїсь своєї загальнолюдськості служить для колонізаторів засобом духовного присипання.

 

Шевченко — це Одкровення Бога Україні. Як із Його Слова "постало все, і ніщо, що постало, не постало без Нього", бо ж "у Ньому було життя, і життя було світло людей" (Ів. 1: 3 — 4), так і з Шевченкового Слова і завдяки йому воскресла Україна з тієї руїни, в яку її загнала імперська, шовіністична політика Московії. Це Слово було святим охоронцем українства. І, певно, воно мало надприродну силу, бо ж, незважаючи на всі потуги заглушити його, вселити в українців національну німоту, виконувало роль Пророка й Спасителя. Поет з упевненістю писав:

 

Воскресну нині! Ради їх,

Людей закованих моїх,

Убогих, нищих ...

Возвеличу,

Малих отих рабів німих!

Я на сторожі коло їх

поставлю СЛОВО!

(Шевченко Тарас. Повн. зібр. творів. В 6-ти томах. – К., 1963- 1964.– Том 2. – С. 321. Далі посилання на том і сторінки цього видання).

 

Дух Правди —ось що пронизує всю художню і поетичну творчість поета. Джерелом наснаги й сили духу понадчасового національного провідника українства була насамперед поєднана з любов'ю до свого народу його глибока релігійна віра. Можна погодитися з В.Слюзарем, який зазначає, що "його віра йшла в парі із рівнем його свободи і свободою його народу. Всі герої у творах Шевченка були борцями за правду і волю своєї нації — і віруючими християнами... Віра без діла с мертва. Тільки чинна віра, діяльна, була для Шевченка справжньою вірою. Шевченко служив до кінця свого життя і вмер на службі нації й Богові!" (Слюзар В. Тарас Шевченко переміг з вірою// Голос України.– 1999.– 22 травня).

 

Дух Правди не давав поетові змоги спокійно спостерігати неправду людську, убогість України. Поєднуючи Бога з Правдою і розглядаючи її як Правду Святу, Правду Божу, Шевченко шукає пояснення тому, чому Духу Христового немає в Україні, чому "на сім світі" кати панують. Творчість Шевченка — це його постійний діалог з Богом, який почався ще з дитинства, коли

 

Уже покликали до паю,

А я собі у бур'яні

Молюся Богу... І не знаю,

Чого маленькому мені

Тоді так приязно молилось (2:32).

 

У своїй останній березневій поезії 1861 року перед "далекою дорогою" Тарас також пише: "Нескверними устами помолимось Богу".

 

Але молитви Шевченка не егоїстичні, а україноцентричні. Україна є їх домінантною темою. Вірою в щасливе майбуття свого народу і в прийдешнє заступництво за нього Бога пронизані поетичні твори Пророка. І заповітом кожному українцеві лунають його слова:

 

Любітеся, брати мої,

Україну любіте

І за неї, безталанну,

Господа моліте (2:7).

 

Поет шукає Божого благословення на всі дії, пов'язані з боротьбою України за її свободу і незалежність. Так, у "Гайдамаках", закликаючи "Молітесь, братіє, молітесь!", він проголошує:

 

Кругом святого Чигирина

Сторожа стане з того світу,

Не дасть святого розпинать.

А ви Україну ховайте:

Не дайте матері, не дайте

В руках у ката пропадать! ( 1: 103).

 

Українська тема у виконанні Шевченка виходить за межі його рідного етносу. Іменем Бога він благословляє на боротьбу й кавказькі поневолені народи. А це благословення водночас звучить і як заклик до українців: "Борітеся — поборете, вам Бог помагає! За вас Правда...".

 

Тривалий час в Україні, а подеколи і за її межами у наукових розвідках про Шевченка обстоювалася думка про його атеїзм. Духовний образ поета як "бездоганного християнина", для якого життєві труднощі були своєрідним "посланим іспитом", категорично відкидали. Певну роль у цих хибних твердженнях відіграло те, що релігійність свою Шевченко висловлював не в якихось умоглядних категоріях філософії, а на рівні конкретно-індивідуального синтезу почувань та вражень особистого життя.

 

Палітра світоглядних орієнтацій Шевченка не дає підстав для однозначних оцінок. Розглядаючи їх, його антиклерикалізм ототожнювали з атеїзмом, тим часом як обов'язкового зв'язку між ними немає. Антиклерикалізм поета не іррелігійний. Він закликає:

 

Молітесь Богові одному,

Молітесь Правді на землі,

І більше на землі нікому

Не поклонітесь. Все брехня –

Попи й царі ( 2: 287).

 

І далі: "Якби не Бог поміг мені, то душа б живая, во тьмі ада потонула, проклялась на світі. Ти, Господи, помагаєш по землі ходити. Ти радуєш мою душу і серце врачуєш” (5: 19). Тому вважати Шевченка релігійним нігілістом також не можна. Для нього скоріше був характерний антирелігійний (краще — вільнодумчий) скептицизм, який сформувався на основі його стихійно-матеріалістичних поглядів, а ще більше — на основі боротьби з панівним станом речей у суспільстві. Поет судить про справедливість і людинолюбство Бога за його ділами, а їх "то й немає". Тому, будучи впевнений, що не Бог, а народ повалить самодержавство, у своєму славнозвісному "Заповіті" Т.Шевченко закликає:

 

Вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров'ю

Волю окропіте (1 : 354).

 

Проте антирелігійний скептицизм не є єдиною рисою світобачення Т.Шевченка. Вільнодумчо-скептичні ідеї спонукали поета поставити перед собою проблему істинності релігійного вчення загалом. Він докоряє Богові за байдужість, за примирення із соціальним злом, висловлює невіру у всемилість і всеблагість його. Водночас сумнів цей не є стійким. Він не переростає вихідні релігійні позиції, тобто догмати, залишаючи, так би мовити, в думках і діях поета напостійно "слід релігії'". Відтак погляди Т.Шевченка мають у собі великі релігійні нашарування.

 

Стверджуючи, що за своїми світоглядними переконаннями Т. Шевченко є атеїстом, дослідники чомусь ігнорували ті оцінки атеїзму, які є в його творах. Так, ще 1845 року у поемі "І мертвим і живим..." поет, закликаючи і чужому навчатися, і свого не цуратися, вчитись ''так як треба", відзначає:

 

Якби ви вчились так, як треба,

То й мудрість би була своя.

А то залізете на небо:

"І ми не ми, і я не я,

І все те бачив, і все знаю,

Нема ні пекла, ані раю,

Немає й Бога, тільки я!"

 

Останнє Шевченко вважав не своєю мудрістю, а тим, що, напевно, й не треба запозичувати. З докором він пише: “Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю!” (1:331).

 

Цього самого року того, хто каже, "що Бога немає", "взискає Бога", Т.Шевченко називає пребезумним, таким, що не має добра . У "Щоденнику" прекрасне майбутнє він іменує "прекрасним Богом". При цьому поет зауважує, що, якби не вірив у цю "чарівну надію", у Бога, то "був би байдужим, холодним атеїстом" ( 5 : 31- 32 ) .

 

Поет часто в своїх творах повторює думку про Божу причинність: “Все од Бога, од Бога все! А сам нічого дурний не вдіє чоловік!” Від Бога Шевченко виводить все багатство розуму, шляхетність духу людини, її славу й волю, навіть духовну недосконалість та сірість:

 

І талан, і безталання –

Все, каже, од Бога!

Вседержителя святого,

А більш – ні од кого.

 

А оскільки Бог був таким щедрим щодо людини, то вона за допомогою розуму, серця і свобідної волі зобов’язана так облаштувати своє життя, щоб воно було не образою Бога, а його образом, давало можливість в руслі християнського людинолюбства вільно жити.

 

Сказане дає підстави для висновку, що Шевченко не мав атеїстичне зорієнтованого світогляду. Тоді виникає питання: а, може, він був глибоко релігійною людиною?

 

Релігійність — складне явище. Воно охоплює як релігійне світобачення особи, так і зумовлене ним релігійне світоставлення. Релігійна людина не тільки вірить у Бога, а й вшановує його, виконуючи певні обряди. Звернемося до листів і "Щоденника" Т.Шевченка. Саме вони дають нам змогу найбільш повно відповісти на питання про світоглядні орієнтації поета.

 

У листі до А.Толстої в січні 1857 року Т.Шевченко пише, що він принаймні є "бездоганним християнином". Княжні В.Рєпніній поет зізнається, що єдиною відрадою для нього в часи заслання було Євангеліє. "Я читаю її без вивчення, щоденно і щогодинно" (6 : 61). Княжну він просить вислати книгу Фоми Кампейського "Наслідування Христа", в якій йдеться про те, як одинока людина має віддатися в руки Божі, вдосконалюватися на основі пізнання життя Ісуса, наслідуючи його в усьому. Пройнявшись ідеями християнства, Шевченко розглядає своє життя як своєрідний іспит перед Богом на предмет переродження, як вияв свого призначення у такий спосіб служити Україні.

 

З листів Т.Шевченка до його друзів бачимо, що він щоранку молився Богові, відвідував богослужіння у церкві, говів, сповідався, дотримувався інших таїнств. У "Варнаці" Тарас пише: "Свята велика справа релігія для людини, тим більше для такої, як я, грішної".

 

Отже, Т.Шевченко сам визнав, що він є релігійною людиною, вірить у Бога. Проте Бог його — не той, якому поклоняються всі віруючі. "Словник мови Т.Шевченка" засвідчує, що слова "Бог", "Господь", "Божий", "Творець" вживаються ним понад тисячу разів. Проте наші спроби привести їх до єдиного знаменника не мали успіхів. Ці слова в різних, а то й в одних і тих же самих творах поета мають відмінний смисловий відтінок. Якщо в одному випадку вони використовуються ним у звичайному, буденному, а то й метафоричному розумінні, без уваги на їхній чіткий категоріальний сенс ("заснув собі з Богом", "дай Боже, щоб...", "слава Богу", "не дай Боже", "що тобі послав — тільки Бог святий знає" тощо), то в іншому — він висловлює судження, які засвідчують чіткий, осмислений його підхід до їхнього змісту. Як відзначає митрополит Іларіон (Огієнко), “слово Бог чи Господь і слова похідні від них стрічаються сотні раз у “Кобзарі”, стрічаються на кожному кроці. Враження таке, що Шевченко міцно зрісся з Богом, і він постійно в його душі і серці, і автор не може ніколи забути про нього. Бог у Шевченка міцно пов’язаний з людиною в одне нерозривне ціле” (Огієнко Іван (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. – С. 227).

 

Дехто з дослідників творчості Т.Шевченка твердить, що слово "Бог" у нього взагалі немає релігійного змісту. При цьому посилаються на Івана Франка, який писав, що у Шевченка слово "Бог" — поетична фраза, "образове речення". Певною мірою це так. Слово "Бог" поет справді вживає у різних метафоричних значеннях. Бог для нього — щось всесильне, всемилостиве, всезнаюче, таке невідоме і незбагненне явище, без втручання якого ніщо не може відбутися. Це — Дух Правди Христової. Але повторимось, що це так лише певною мірою. Водночас у деяких творах поета є такі звертання до Бога, які можна витлумачити як визнання його реального існування у вигляді якоїсь надприродної творящої сили. Все це потребує надто копіткого підходу до творчості поета загалом під час аналізу його світогляду, щоб некритичним цитуванням не спотворити погляди Тараса, не дати їм хибні оцінки.

 

Світогляд Шевченка не можна вважати однаковим протягом усіх років його недовгого життя. Поет сам визнає, що його світоглядні орієнтації зазнавали певних змін. Так, у листі до А.Толстої 1857 року він писав: "Чи дочекаюся я такого тихого, солодкого щастя, коли вам особисто зграйно, спокійно, з поміркованістю переродженого християнина, розповім, як сон, моє смутне минуле" (6 :148).

 

Творча спадщина поета, на нашу думку, має два періоди — до заслання і підчас й після заслання. Якщо до заслання погляди поета характеризує дещо загалом антирелігійна зорієнтованість, то це не притаманне його творчості наступних років життя. Вже на другому році заслання у листі до А.Лизогуба Т.Шевченко пише: "Де вони (друзі – Авт.) поділися!... одцурались безталанного свого друга... Всі лиха упали на мою голову"( 6 : 147). Підірване здоров'я, втрата друзів, відсутність змоги писати й малювати, самотність, жахливий стан безнадійності, матеріальна скрута тощо — все це, позначаючись на настроях митця, зумовило появу в його світосприйманні песимізму, ірреалізму. У листі до В.Рєпніної Т.Шевченко відзначає, що в "нещасті мимоволі стаєш марновірним" і що лише християнська філософія може допомогти у боротьбі з безнадійністю.

 

Своє життя на засланні поет розглядав навіть як посланий Богом "за безмежну любов до мене" іспит. "Він (цей досвід) навчив мене, як любити ворогів і ненавидячих нас. А цього не навчить ніяка школа, крім тяжкої школи іспитів і довгої розмови з самим собою. Я тепер почуваю себе, якщо недосконалим, то принаймні бездоганним християнином” ( 6 : 147). При цьому Шевченко згадує навіть свого національного Бога: “О милий Боже України, не дай пропасти на чужині”.

 

Світоглядний перебіг поета зумовлений й тим, що за його часу релігійне світобачення панувало в усіх сферах духовного життя. Шевченко виріс на ньому. Воно певною мірою сформувало життєві орієнтири Шевченка ще тоді, коли він був "у науці" в дяка. Хоча в петербурзький період життя він слухав лекції з питань природознавства, проте засвоїти такий обсяг наукової інформації, який би вніс докорінні зміни в його світобачення, природно, не міг. При цьому зважимо на те, що й професор Буяльський, лекції з анатомії якого в Академії слухав Тарас, і професор Куторгі, який викладав зоологію, визнавали сотворенність всієї видимої і невидимої нам світобудови і окремих частин її "єдиною силою". Такі ж самі світоглядні установки характеризують погляди академіка К.Бера і натураліста М.Данилевського, з якими зустрічався поет, а також М.Максимовича, з яким він був близько знайомим і до якого прихильно ставився.

 

Визнаємо й те, що світоглядні пошуки Шевченка насправді не зазнали впливу з боку російських революційних демократів, як це тривалий час намагалися довести дослідники. Як бачимо із "Щоденника", у час заслання поета як він для них, так і вони для нього не існували. Більше того, В.Бєлінський, у відповідь на вислання Т.Шевченка в солдати написав: "Мені не шкода його, якби я був його суддею, я вчинив би подібно" (Бєлінський В. Лист до П.Анненкова, 1-10 грудня 1847 року // Родослав. – 1992. – №9-10. – С. 13).

 

У прагненнях адекватно відтворити світогляд поета треба враховувати також ту відмінність, яка існує між філософським і художнім освоєнням світу. Т.Шевченко не був філософом-теоретиком, він не залишив жодної спеціальної праці з питань релігієзнавства. Релігійні сюжети, які інколи трапляються в його творах, слугують митцю засобом оцінювання тих чи інших явищ і процесів, що відбуваються в навколишній дійсності. Не беручи до уваги поетичної форми висловлення Шевченком думок про релігію і все, що з нею пов'язане, дослідники спадщини поета часто довільно підбирали окремі цитати з його творів, щоб приписати йому такий підхід до релігійних явищ, який би був підставою для віднесення поета до войовничих атеїстів. При цьому явно нехтували тим, що життя формувало у поета швидше іррелігійну, ніж антирелігійну свідомість.

 

Останнім часом науковці прагнуть привести у певну відповідність поняття, які відображають різні форми іррелігійної свідомості. Ними є скептицизм, релігійний нігілізм, релігійний індиферентизм, антиклерикалізм, деїзм, пантеїзм. Сюди ж належить і вільнодумство. Хоч у з'ясуванні змісту форм іррелігійної свідомості наявний великий різнобій суджень, проте використання їх для оцінки поглядів діячів суспільної думки є плідним. Однак і тут ми маємо цілу низку труднощів. Справа в тому, що в структурі світобачення мислителя характеристики його поглядів, які відображаються цими поняттями, часто стикаються, а то й переплітаються.

 

Характерологічні особливості різних форм іррелігійної свідомості зумовлені насамперед тим, як ними з'ясовується поняття Бога, святого і святих, молитви, таїнств, який зміст у них вкладається. Н. Гнатишак робить спробу проілюструвати християнський спосіб мисленні Т.Шевченка своєрідною статистичною таблицею. Так, за його підрахунками, з 218 віршованих творів "Кобзаря" довгі поетичні молитви мають 17 (тут не враховано 10 Псалмів і кілька наслідувань Пророкам), на біблійний сюжет написано 7 поем, вислови "молитися", "Богу молитися" є в 150 творах, "перехреститися" — 20, згадано про Бога в 143 творах, а слово "Бог" (в т.ч. Ісус Христос) вживається 600 разів, Матір Божа згадується в 25 творах. Що ж до "Щоденника" поета, то він сповнений згадок про Бога й молитву. З 232 Шевченкових листів у 128 є релігійні вислови (Гнатишак М. Тарас Шевченко й релігія – Львів, 1936. – С. 18-20). Але при цьому автор не бере до уваги той зміст, який вкладає поет в те чи інше поняття в різних своїх творах. А він часто – не однозначний. Так, Бог у Шевченка (і тут позначилися народні уявлення про нього) виступає насамперед як ідеал добра, найвищої справедливості, правди, як уособлення людської совісті, моралі, світлого майбутнього, бажаного у житті. Дух Правди як Дух Христа постійно горів у душі Т.Шевченка і не давав йому спокою при спогляданні неправди людської. Поет підніс його на безмежну висоту — аж до Бога, щоб запитати його: "Чи довго ще на цім світі катам панувати?" У Шевченка Бог і Правда поєднані так, що там, як він пише, "де немає Бога —там немає Правди". Правда, вважає поет, то Правда Святая, Правда Божа. Тому відродження України він пов'язує з утвердженням Правди.

 

Шевченкове життя — це постійний пошук і прагнення до Божої "Живої Правди": "Боже милий! Як хочеться жити, і любити Твою Правду, і весь світ обняти!” (2:233). Правди світ у поета виступає як загальнолюдська цінність. І позаяк вона не може існувати лише для українця, монополію на неї не можуть мати інші народи чи окремі людські спільноти.

 

Національний Пророк України прагне зігріти Божою Правдою всіх людей — "від молдованина до фіна". Очікуючи на краще, Т.Шевченко вірить, що воно може з'явитися як чудо і лише завдяки Богові. У поемі "Тризна" він пише:

 

О Боже! сильный и правдивый,

Тебе возможны чудеса,

Исполни славой небеса

И сотвори святое диво ( 1: 211).

 

Проте Добра поет бажав не собі особисто. В його уяві завжди "стояла обездолена Україна, за якою у нього постійно боліла душа, за яку він посилав слово молитви до Бога Живого:

 

Ридаю,

Молю, ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило

І на Україні понеслось,

І на Україні святилось.

Те слово, Божеє кадило,

Кадило істини! Амінь ! ( 2 : 281).

 

Вірячи в Божу підтримку і благоговіючи перед Його величчю, поет закликає всіх земляків своїх до згоди: "Обніміться ж, брати мої, молю вас, благаю!" Лише за цих умов засяє світ ясний, новий, "забудеться срамотня давняя година, і оживе добра слава, слава України".

 

Проаналізувавши “Кобзар”, Іван Огієнко вводить поняття “шевченківський релігійний стиль” думання і писання. Всі Шевченкові твори, відзначає дослідник, “просякнені глибокою й істотною релігійністю. Це релігійність душі й серця, защеплена ще з колиски. У кожному вірші згадується Бог, Господь, Небо, Рай, Церква й т. ін., і ці слова в нього скрізь, бо вони не кидають його думать. Релігійність і церковність – основна ознака стилю-змісту всієї української мови, тому й мови Шевченкової. Навіть саму українську мову автор зве хрещеною, а це народна ідеологія: полонені “довго не чули хрещеної мови”. У Шевченка думання виразно релігійне” (Огієнко Іван (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. – С. 292).

 

Потужним мечем у руках поета було Слово Боже. Проводячи паралель між історичною долею єврейського і свого народу, Шевченко подеколи у переспівах біблійного тексту слово "Ізраїль" навіть замінює словом "Україна". Але частіше — чи то для прикриття своїх справжніх намірів, чи то в пошуках форм вираження поетичного задуму — він вкладає історію українського народу в зміст біблійних сюжетів, в діяльність біблійних персонажів. Як і історія євреїв, вона відтак постає перед нами як історія Божого народу, якого напасники його, "вороги новії" розкрадають і розтинають (Див.: Домашовець В. Псалми Давидові в поетичних творах Т.Шевченка. – Оттава, 1992). Поет ніяк не міг збагнути, за що ж то Бог так карає Україну? Чи то є Боже покарання за якісь всенародні гріхи ? — спадає з його уст питання. І, відповідаючи сам собі, поет зауважує, що Бог спить, а "настоящі християни" з наших "братів слов'ян", зневажаючи Господа, діють щодо інших народів за принципом "Сам Бог у нас! Нам тільки сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, не нами дана? Й чом ви нам платить за сонце не повинні".

 

Далі буде

Теги:
8772







Матеріали по темі







Для того, щоб коментувати матеріали Religion.in.ua, необхідно авторизуватися на сайті за допомогою сервісу F-Connect, який використовує дані вашого профілю в соціальній мережі Facebook . Religion.in.ua використовує тільки ті дані профилю, доступ до яких ви дозволили сайту



Коментарі розміщюються користувачами сайту. Думка редакції не обов'язково збігається з думками користувачів.
10 березня 2011 19:37

Ерзянський дядьо, тримайте себе в руках. Батурин вже в минулому. Вони ж зараз за ножі не хватаються, лише мозок пиляють.То і їм можна його попиляти.


10 березня 2011 19:30

Спасибо, Православный! Пойду почитаю "Гайдамаків". "А тим часом гайдамаки ножі освятили", "Не я вбиваю - клятва вбиває", "Шануйтеся ляхи - скажені собаки", "Живого й мертового спалили". Нинешняя Москва - тот самый Ляхостан. Интродукция Ей уже написана. Буде й бенкет :)


28   semen
10 березня 2011 17:30

Арсений Бочкин мне к Вам вопрос
Вот Бочкин это псевдоним или диагноз???
Спасибо жду ответа...


9 березня 2011 15:34

Нічого, підростають учні, і дітей своїх (і не тільки) відповідно виховують...


9 березня 2011 14:46

"Бо я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені тілом" (Рим.9,3).


25   teta
9 березня 2011 14:28

Православному
Я прочитала ваші коментарі УВАЖНО. І роблю висновок, що Шевченко особисто для вас - просто епізод в історії України. Ви судите про нього відсторонено, ззовні, він вас ніяким чином не затронув, ви не вчиталися в нього, він вам ментально, соціально, духовно - чужий, навіть якщо ви і українець і Кобзар лежав на столі у ваших предків. Ви не пропустили його через себе, як це зробив "проффесор", який чомусь банальний і пафосний...Мова Кобзаря для вас нерідна, як ви можете вникнути в те, чим жила ця людина? що він значить для інших? Що ви знаєте про сотні тих, кому "Кобзар" подарував життя, духовне життя, гідність, і не тільки українську, а й людську? звільнивши від тягара меншовартосності? Та Шевченко в часи інтернаціоналізації фактично формував українця, того українця, який не гнусавить про поганість життя, а здатен вибороти собі кразщої долі. Ох, якби ми вчились у Шевченка так, як треба...
Я можу тільки шкодувати, що покоління таких, як Колодний, поступово відходить, в серці яких Шевченко не просто існував як історичний факт, а кликав до праці, до бою, до руху, до вдосконалення, до розмірковувань, до душевного неспокою. А ми, молодші, чи не приспані чужою волею?


9 березня 2011 14:19

Любові до своїх рідних, своєї нації, держави, Церкви учать з грудним молоком матері і на прикладі героїчного минулого батьків.
А відносно критеріїв лицемірства у святості, ознайомтесь детально із життям Андрія Боголюбського...


9 березня 2011 14:07

Критерии святости непонятны.
Это в каком богословском вузе такому учат?

Понятно, в каком - в Ужгородской богословской академииlol


9 березня 2011 13:59

Для України і українства - Тарас Шевченко є свята людина (на фоні життевого шляху поодиноких святих, особисті людські слабості поета не затмярили саме головне - чистоту його душі і безкорисність помислів у боротьбі за українську націю. І най головніше - любов Тараса Шевченка до свого народу і української землі).
Критерии святости непонятны.
Это в каком богословском вузе такому учат? Или Вы пишите о какай-то националистической святости, не имеющей ничего общего с христианскими представлениями о чистоте души и святости жизни?


9 березня 2011 13:48

Для українців Тарас Шевченко був, є і буде не тільки геніальним поетом, художником, але і Прометеєм і Пророком українського духу. Для України і українства - Тарас Шевченко є свята людина (на фоні життевого шляху поодиноких святих, особисті людські слабості поета не затмярили саме головне - чистоту його душі і безкорисність помислів у боротьбі за українську націю. І най головніше - любов Тараса Шевченка до свого народу і української землі).
Для освідчених і культурно вихованих представників інших націй (не українців) - Тарас Шевченко великий український поет і художник, приклад істинного служіння інтересам свого народу.
Для великодержавних шовіністів, що не знають власної історії, Тарас Шевченко ворог... Бо для них кожен ворог, хто намагався, намагається чи буде намагатись бути самим собою. Відстоювати свою правду, історію, мову, державність та Церкву.


9 березня 2011 11:08

to teta

А для вас, Православний, Шевченко - хто?
Внимательно читайте комментарии к статье. Из сообщений очень просто сделать вывод относительно моих представлениq о Т.Г. Шевченко.

Шевченко действительно великий поэт. Он есть плоть от плоти украинского народа и от тех страстей и пороков, которые живут в нем, и от того идеала добра, красоты и правды, к которым наш народ всегда стремился.
Шевченко как личность очень далек от образца подлинной религиозности и святости, как, например, Сталин от идеала доброго царя-батюшки.
В христианском понимании Шевченко гениален потому, что из бездны человеческой греховности всей душой стремился к свету и действительно создавал поэтические шедевры. Но он не был ни пророкам, ни апостолом, ни подвижником благочестия.
Для невоцерковленных людей он — луч правды и добра в царстве тьмы и хаоса.
Для христианского же воспитания он также значим, ибо в его произведениях есть много нравственно назидательного и ценного.


19   teta
8 березня 2011 23:16

Наскільки мені відомо, стаття професора надрукована вперше ще у 1992 р., задовго до друку книг Грабовича і Забужко. А я чула цю доповідь ще роком раніше - в Черкасах, на конференції до 130-річчя з дня смерті Шевченка. Тоді вона вразила сміливістю висловлених ідей. Після звичного образу революційного демократа, що так настирливо вбивалося нам в голови 70 років, раптом Шевченко постав живою людиною, яка мислить, відчуває, гнівається, сумує, часто є непослідовною, слабою і сильною одночасно. Забронзовілість Шевченка була зруйнована, він виявився геніально простим і простим генієм. Кожний має право на своє прочитання і бачення Щевченка: комусь він і досі як кістка в горлі, комусь пункт навчальної програми з укрліт, а комусь - життєвий орієнтир, шлях самопізнання і приклад самоповаги. А для вас, Православний, Шевченко - хто?


18   serhijs
8 березня 2011 22:20

Юрію, я не думаю, що статтю варто оцінювати за критерієм "геніально - негеніально". Це не витвір мистецтва, зрештою. А подібні узагальнення про те, що Шевченко син свого народу, який втілив його духовність чомусь мене особисто не вражають новизною. Звичайний публіцистичний штамп. Хоча може вам видніше...


17   Mytar
8 березня 2011 22:06

Думаю, що в наведеному списку не вистачає прот. Гавриїла Костельника, який так само торкався у своїй творчості теми "Шевченко і християнство". І теми "пророцтва" він так само торкався. Хоча і в дещо специфічному ракурсі.
Хоча, в тутешній дискусії мені найближча ось ця позиція:
И Шевченко, и Лермонтов, и Пушкин велИки, не из-за своей святости, а из-за того, что из бездны человеческой греховности по-своему стремились к свету и действительно создавали поэтические шедевры. Но они не были ни пророками, ни апостолами, ни подвижниками благочестия. Для невоцерковленных людей они — луч правды и добра в царстве тьмы и хаоса. Потому и следует их почитать и изучать. Но к церковному почитанию это не имеет прямого отношения. Для христианского же воспитания они также значимы, ибо в их произведениях есть много нравственно назидательного и ценного.

Втім, Шевченко, в ряді питань дійсно в чомусь виявився "пророком". Але тут навряд чи слід говорити про його індивідуальні "заслуги". Бо ж деякі місця його "Щоденника", власне вияву його "відрефлексованого" світогляду, скоріше є "анти-пророцтвом"...Якщо ж говорити про канонізацію поетів, то того ж Іллю Чавчавадзе Грузинська Церква канонізувала. Але його світогляд був очевидно більш цільний і православний.


8 березня 2011 21:35

Я читал весь список приведенный Сергеем - все произведения о Шевченко, им названные. Так вот, проф. Анатолий Колодный в своей интерпретации удивительно созвучен Шевченко, при чем если названные авторы - это аналитический этап, то у проф. Колодного - синтез, данный относительно конкретного аспекта в мировоззрении Шевченко. И это - отлично сделано. И если кажется, что все так просто в результате, то это потому что гениальные обобщения часто кажутся простыми. Понятно почему.
Кстати, если Вы, Сергей, можете лучше - напишите. :) Я не смог, поэтому ценю то, что получилось у проф. Колодного.
И последнее. Был на презентации издания Кобзаря с илюстрациями талантливешего вообще-то Стороженко. И колеги его хвалили: ты прямо со-гениален Шевченко. Кстати, там он интерепретирует вполне в духе названных вами талантливых авторов. Ну вот, две заметки: интерпретация проф. Колодного не хуже, но лучше Стороженковой. И если мы тут будем по украинской привычке критиковать, а не поддреживать за все хорошее - то и будем там где мы есть. Сами знаете в каком гондурасе. А если будем замечать хорошее, поддреживать, развивать, то и будем успешны. Как успешны уже наши художники.
В общем - интелектуалы должны начать думать о позитиве.
Потому во всем этом что тут написано поддерживаю Глеба.
А пытатся выковыривать изюм из засохшей булочки нужно в другом месте. Тут нету этой булочки засохшей. Здесь другой дар - дар понимая для тех, у кого есть способность понимать. Вот когда Православный читал Кобзарь? вчера? позавчера? Да и он и Лермонтова-Пушкина последний раз читал в школе, а Кобзар в детском саду. И тем не менее - ковыряется. Смешно, господа! Перечитайте например "Послание и мертвым и живым" и подумайте, что все предсказанное сбылося в революцию и гражданскую войну!!! Подумайте об этом на досуге.






Відвідувачі, що знаходяться в групі Гости , не можуть залишати коментарі в даній новині.
Останні коментарі
Опитування
настоятель парафії
парафіяльна рада разом із настоятелем та парафіянами
меценати, за кошти яких зведено храм
державні структури, що займаються реєстрацією парафій
усе, що вирішується на користь моєї конфесії, завжди правильно!
інший варіант