Початок див. тут

Шевченко не вживав вислову "державне християнство", але таке словосполучення немов випливало із змісту його творів. Бог у цьому християнстві виступає вже як підвладний цареві, благословенником його волі й діянь, а не якоюсь важливою реальністю. Живучи в примарах філософії "Третього Риму", Росія постійно паплюжила багном образ Божий, навертаючи в своє ярмо інші народи.

Та найбільший гнів поета припадає на "своїх чужинців" — змосковщених дворян і духовенство українського походження, які, як і колись, за Давидових часів, запродали себе ворогам рідного народу. Вони не зможуть "за Правду всесвятую встать і за свободу", бо "розпинать, а не любить" навчились брата, "не зрять Бога над собою", виконують зло через незнання істинної Правди Божої.

Тому поет докоряє тим "рабам незрячим”, які благають милості у земних богів-ідолів, "попів й царів", і закликає молитись лише Богові і Правді, а "більше на землі нікому". Водночас, переспівуючи 93-й псалм, Шевченко просить:

Встань же, Боже, твою славу

Гордий зневажає.

Вознесися над землею

Високо, високо,

Закрий славою своєю

Сліпе, горде око.

Як ідеал Добра і Правди, Бог, на думку Т.Шевченка, має бути силою, покликаною утверджувати своєю діяльністю справедливість у світі, карати всіх, хто відхиляється від визначених релігією норм людського співжиття.

Проте, оцінюючи "караючу функцію" Бога, поет не стоїть на ортодоксально-церковних позиціях. Більше того, він висловлює навіть скептицизм, іронію щодо дій Бога, які в нього подеколи переростають у зневагу. Ця зневага особливо помітна у вірші "Юродивий":

А ти, Всевидящеє око!

Чи ти дивилося звисока,

Як сотнями в кайданах гнали

В Сибір невольників святих,

Як мордовали, розпинали.

І вішали. А Ти не знало?

І Ти дивилося на них

І не осліпло. Око, око!

Не дуже бачиш Ти глибоко!

Ти спиш в кіоті, а царі...

Та цур їм, тим царям поганим! ( 2 : 298).

У звертаннях поета до Бога частими є: чому? доки? хто одностайно стане за "євангеліє правди"? "Немає кому", — відповідає Шевченко сам собі і робить висновок, що й "суду не буде, бо вже мене осудили на сім світі люди".

Для віруючої людини найвищою цінністю є Бог. Всіляку кривду щодо Бога вона розглядає як найбільший гріх. Для Шевченка ж такою цінністю є насамперед Україна, доля її народу, її майбутнє.

Мій краю прекрасний, розкошний, багатий!

 Хто тебе не мучив?...

І тут поет виходить за межі "релігійної пристойності" й робить закид Богові, не вважаючи це гріхом, а навпаки — виставляє Бога великим грішником за сплюндровану долю України:

І все то те лихо, все, кажуть, од Бога!

Чи вже ж йому любо людей мордувать?

А надто сердешну мою Україну.

Що вона зробила? За що вона гине?

За що її діти в кайданах мовчать? ( 2 :47).

Думка про Україну, її долю та історичне призначення домінує в змісті усіх творів Т.Шевченка. Україна для нього має абсолютну вартість.

Я так її, я так люблю

 Мою Україну убогу,

Що проклену святого Бога,

 За неї душу погублю! ( 2 :42).

Іван Огієнко вважає, що “нарікання” Шевченка на Бога були “випадковою ненормальністю” і “виходили виключно з його розпачу, в який він впадав через неймовірно тяжкий стан життя – і всієї України, і свого власного” ( Огієнко Іван (митрополит Іларіон). Тарас Шевченко. – С. 227). Митрополит зауважує, що” “затемняючи розум”, саме розпач призводив поета до того, що він впадав у відчай і накидався на всіх, винних і невинних, навіть на Бога. Але вся творчість Шевченка засвідчує, що Бог для нього – “батько і то батько рідний. І він до нього всякі претензії несе і скеровує, як люблячий син до батька. Ці Шевченкові звернення часто є, власне, синівські, хоч і подратовані, хоч і неспокійні, але завжди оправдані тяжкою дійсністю” (Там само. – С. 233).

Доктор Д.Бучинський “послаблення віри поета”, його сумніви і зневіру пояснює тим, що “Шевченко – світська людина. На його релігійне виховання ніхто не звертав спеціальної уваги”. До того ж у житті поета було багато “таких важких хвилин”, коли “закрадається у душу сумнів”, “затрачається ясність думання”, “притомність розуму”. І взагалі, як пише дослідник, “немає людини без гріховного упаду; кожного з нас частіше або рідше … зачіпає крило гріха, за яким стоїть спокусник диявол. Не без гріха й гріховного упадку був і Шевченко. І тут немає нічого, сказати б так, дивного, бо без спокус не були навіть святі угодники Божі. Якщо сатана знайшов доступ навіть до Богочоловіка, то чому б він не мав знайти стежки до Шевченка? … Кілька розпачливих думок маємо у Шевченка, кілька хвилин духовного заламання, але вони такі короткі, його віра така сильна, що зараз же приходить опам’ятання й духовна рівновага… Завжди поет знаходив силу, щоб піднестися й приблизитися до Бога”. (Бучинський Д. Християнсько-філософська думка Т.Г.Шевченка.– Лондон-Мадрід, 1962. - С. 199-200).

Вважаємо, що Шевченко був людиною, яка протягом всього свого життя не знала щастя, була нещасною в нашому людському розумінні, як кажуть, “забутою Богом”. Але його християнські міркування на тему Всевишнього, тему віри такі величні, що, навіть будучи висловленими в своєрідній поетичній формі, постають в рівні з судженнями християнських філософів. І це при тому, що Шевченко не теолог, а, скажемо так, “рядовий Христової Церкви”, вихований в обрядодійстві й офіційщині Московського Православ’я, примітивності його богопросвітительства. Відтак на тлі цього християнськість поета стає ще більш виразнішою, а його “Кобзар” – своєрідною національною Євангелією, в якій Бог поєднаний з долею України і з віршів якої можна було б укласти прекрасний християнський молитовник.

Хоч Шевченко і відвідував храмові богослужіння, але істинна релігійність для нього була якимсь покликом душі, мала кордоцентричні вияви. Згадаймо, як він у своєму “Щоденнику” засудив голе обрядодійство. “Хотів я ввійти в саму церкву, – пише він про свій прихід в Нижньому Новгороді до храму св. Юрія, – коли це двері відкрилися і вийшла пишно, бундючно вбрана пані, вже не цілком свіжа; тричі перехрестилася й поклонилася перед цим чудовищем (Тарас тут має на увазі препогано намальовану ікону – А.К.), перехрестилася і вийшла. Лицемірниця! Ідолопоклонниця! Певно б … А чи тільки вона одна? Мільйони подібних до неї безглуздих, зопсутих ідолопоклонниць! Де ж християнки? Де християни? Де безплотна ідея добра і чистоти?... У мене не стало духу перехреститися й увійти у церкву” (5, 141).

Вчинок Т.Шевченка – не засвідчення його як безбожника-єретика. У поета свій підхід до християнства. “Шевченко наскрізь релігійний, він – теїст, – зауважує відомий дослідник його творчості проф. С.Смаль-Стоцький. – Він знає один етичний закон правдивої релігії, який прикладає до всіх людських діл – закон безмежної любові, закон абсолютної, чистої, живої Правди-Істини і Правди-Справедливості. Любов і Правда – це його Бог, якому він поклоняється, вважаючи все інше за брехню. Не з правдивим Богом веде він війну, не проти Христа підіймає Шевченко бунт, а проти пофальшованого, лицемірного християнства, що сталося посміховищем науки Христової, що наказує бити поклони “за кражу, за війну, за кров”. За таку етику Христос не розпинався на хресті, той Христос, що перед ним б’є поклони Шевченко” (Цит. за: Бучинський Д. Християнсько-філософська думка Т.Г. Шевченка. – С.202).

Дехто з дослідників ще віднаходив у словах-наріканнях поета богохульство, дехто — вільнодумство. А тим часом вони мають глибокий зміст. Своїм прокльоном, як це слушно зауважує В.Слюзар, Т.Шевченко хотів привернути увагу Бога до "безталанної вдови" — України. "Хай же вогненна кара за це богохульство упаде тільки на нього, але й хай Господь ласкавішим оком спогляне на його Україну, яку він окупить своєю душею". Ця самопожертва поета нагадує самопожертву Ісуса Христа, з тією лише відмінністю, що це здійснюється не заради всього людства, а тільки за свій український народ.

Для Т.Шевченка Україна існує не в історичному континуумі, а в міфологічному. Вона не підлягає законам історичної необхідності. Сплюндрована і зруйнована, Україна, як і її Церква, за Т.Шевченком, уособлена в “Церкві-домовині”, що стоїть у селі Суботові. Але з часом ця “домовина” розвалиться, постане вільна Україна і, розвіявши тьму неволі, запалить світло Правди.

Поет вірив у щасливе майбутнє свого народу. Моделлю для міленарного мислення в християнських культурах йому слугувала Біблія. Перефразовуючи Книгу пророка Ісайї, він малює дивовижну картину спасенного світу:

Оживуть степи, озера,

І не верстовії,

А вольнії, широкії,

Скрізь шляхи святії

Простеляться: і не найдуть

Шляхів тих владики,

А раби тими шляхами,

Без гвалту і крику

Позіходяться докупи,

Раді та веселі

І пустиню опанують

Веселії села.

Хоча Т. Шевченко писав про те, що народ "заходиться вже будить" загостреною сокирою, проте щасливе майбуття його він пов'язував здебільшого з дією надприродних сил. "Золотий вік", який має наступити, поет сприймає як сакральну будову, котра означатиме тріумф не Розуму, а істинної Мудрості, яка, подібно до багатьох міленарних пророцтв, характеризуватиме грядущу ідеальну спільність обраних. "Важливо зазначити, — пише професор Гр.Грабович, — що ця ідеальна спільність набирає універсальних масштабів, а ідеальний образ України зливається з образом ідеального людства" (Грабович Гр. Шевченко як міфотворець.–К., 1992. – С.160).

Національна самосвідомість поета була такою високою, що він, як вище зазначалося, ладен був за Україну проклясти "святого Бога", а відтак і загубити свою душу. Водночас він закликає Бога зжалитися над Україною, якої, "може вже немає", а братів-українців — не вдаватися у тугу й молитися Богові, працювати розумно в ім'я нашої безталанної матері-України.

Християнським світоглядом, вірою "сина Божого во плоті" пройняті всі твори Шевченка. Християнську ідею "Людина — образ Божий" він переносить на свої оцінки відносин між українцями. Його відомі "І мертвим і живим ..." своїм епіграфом мають євангельські слова: "Коли хто скаже: Я люблю Бога, а брата свого ненавидить, той є лжець, бо хто не любить брата свого, якого бачить, то Бога, якого не бачить, як може любити?" (Ів. 4 : 20). Тому, підкреслюючи, що "і царяти, і старчата — Адамові діти", поет звертається до тих своїх земляків, які "людей запрягають в тяжкі ярма", із словами: "Умийтеся! Образ Божий багном не скверніте!"

Водночас поета турбує конфесійна роз'єднаність українського народу. Його звернення до слов'ян припинити те "порізнення", яке внесла між ними різна релігійна належність, у перекладі на український ґрунт звучить як заклик не бути "игралищем иноплеменников", злитися воєдино любов'ю і братством:

Смирітеся, молітесь Богу

І згадуйте один другого,

Свою Україну любіть,

Любіть її... Во время люте,

В останню тяжкую минуту

За неї Господа моліть (2 : 18).

Шевченко постійно наголошує на тих збитках, яких завдала національному буттю українців "присяга Москві". І в цьому, наголошує поет, не допомогла Богданова молитва, "щоб москаль добром і лихом з козаком ділився". Вину за "національне осміяння", загибель "слави України", її волі Шевченко також переносить і на Російську Православну Церкву як "головний вузол московської внутрішньої політики", яка, зрадивши чисту святу віру, благословляла всіляке гноблення й розбійництво Росії щодо інших народів, перетворила Українську Церкву у “Церкву-домовину”.

Засуджуючи державне християнство і виступаючи проти всевладдя в християнському світі Апостольської столиці, яке допомагало "добрим" сусідам України поневолити її, Шевченко висловлює тверду віру в праведного Бога, який "розвіє тьму неволі, світ Правди засвітить. І помоляться на волі невольничі діти" (1:307). Та зробить він це, розваливши ту "Церкву-домовину", яку витворила в Україні Московська Патріархія, що, поглинувши 1686 року Київську Митрополію, сприяла ліквідації Українського християнства, підмінила в свідомості українців їхню етнічну належність конфесійною — російсько-православною.

Зауважимо, що мрії поета не збулися й досі. "Церква-домовина" є найбільшою православною інституцією в демократичній Україні. Утверджуючи ідею всеслов'янської єдності, "єдиновірного братерства", вона й нині є тією духовною силою, яка працює в руслі великоросійської шовіністичної політики, проти нашої державницької виокремленості, національного відродження, української християнськості.

Тарас Шевченко – поет християнсько-євангельської любові. Він пише:

Любов – Господня благодать!

Люби ж, мій друже, жінку, діток,

Діли з убогим заробіток,

То й легше буде зароблять!

Для Шевченка любов є не тільки змістом, а й вартістю життя. Це засвідчують його слова, що “невесело на світі жить, коли нема кого любить”. Але при цьому якщо для поета любов індивідуальна була святою, то любов суспільна – найсвятішою. Він все життя оспівував братню любов і любов між своїми людьми. Навіть в момент безнадії і розпачу благав Бога:

А дай жити, серцем жити

І людей любити…

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли!

Можна погодитися з доктором Д. Бучинським, що “любов, прощення та милосердя до ближнього, а то й до ворога є “чи не найбільшою рисою духовності нашого народу й нашого мисленника Шевченка” (Бучинський Д. Християнсько-філософська думка Т.Г. Шевченка..– С.183). Поет усвідомлював те, що це прощення в українців, ставши невід’ємною складовою їх душі, протягом історії їх підневільного буття набуло дещо здегенерованих форм, що наші християнські ж поневолювачі поміняли в українця християнський дух воїна на дух раба.

Згадаймо тут бабусю Микитівну з повісті “Княгиня”. Розповідаючи про негідника москаля, який своїми нелюдськими вчинками занапастив долю її улюбленці безталанної Катрусі, тут же заспокоює себе: “Прости, Господи, мене непрощену грішницю, що я гужу чоловіка. Він мені нічого злого не зробив… Ні! А як подумаю, так він і мені багато зла наробив, він, прости йому, Владико Милосердний, він, душогубець, занапастив мій єдиний скарб, мою одну єдину любов” (3, 193-194).

Ідея християнського прощення проходить і через зміст поеми Шевченка “Меж скалами, неначе злодій”, де, повернувшись із тяжкої й довгої солдатської служби і заставши невірну дружину, солдат

Підняв руки калічені

До святого Бога,

Заридав, як та дитина…

І – простив небогу!

Роблячи вже свій висновок з цього факту, Тарас Шевченко пише:

Отак, люде, научайтесь

Ворогам прощати,

Як цей неук! (2, 129).

Чим пояснити таке всепрощенство поета? На нашу думку, усвідомленням ним того, що всі ці вади і несправедливості є не від Бога, а від людської зрадливості. І якщо Шевченко когось не любив, то не любив їх не як людей, а як злочинців, втілення непоправного гріха. І тут поет звертається до Бога з проханням за таких людей:

…Ридаю,

Молю, ридаючи, пошли,

Подай душі убогій силу,

Щоб огненно заговорила,

Щоб слово пламенем взялось,

Щоб людям серце розтопило.

Як бачимо, етичне вчення Ісуса Христа стало Шевченковою релігією. Поет був впевнений в тому, що тільки перемога цього вчення в людському житті, в повсякденній діяльності людини здатна спасти людство, принести мир і радість йому на землю.

Шевченко так далеко йде за вченням Христа про всепрощення, що словами свого християнського мученика Алкіда наказує молитися за своїх ворогів, навіть за катів:

Молітеся, братія! Молітесь

За ката лютого! Його

В своїх молитвах пом’яніте,

Перед гординею його,

Брати мої, не поклонітесь!

Молитва – Богові! (2, 290).

“Хіба ж може бути молитва чистіше, вища й Богу вгодніша, як молитва за нерозкаяного грішника?” – запитує Т. Шевченко у своєму “Щоденнику”.

Надто розмаїтими є думки Т.Шевченка про долю людини. Тут він загалом дотримується ідей провіденціалізму ("великий Божий вирок", "життя призначення", "все від Бога!"). "Од Бога все! А сам нічого дурний не відає чоловік!" — пише він у "Варнаці".

Проте, розглядаючи Бога як силу, що визначає долю людини, її життєві орієнтації, Т.Шевченко водночас піддає його гострій критиці за те, що він карає, по суті, невинних людей: дівчину за те, що щиро полюбила козацькії очі; поета, який і так у житті дуже багато терпів; дівчину, яка народилася на світ, щоб "всякому добро творити", а стала черницею, занапастила себе у монастирі. Звертаючись до Бога, поет у поемі "Княжна" пише:

Боже! Боже! Даєш волю

І розум на світі,

Красу даєш, серце чисте…

Та не даєш жити.

Не даєш на рай веселий,

На світ великий

Надивитись, намолитись

І заснуть навіки ( 2 :27 ).

Висловлюючи своє невдоволення тією байдужістю, яку Бог виявляє до людей, Т.Шевченко відзначає, що саме таке ставлення його до земних справ неодмінно породжує сумнів, небажання вірити в нього: "Як же його вірить, заплющивши очі, рад би я вірить, та серце не хоче".

Безперечною заслугою Т.Шевченка є те, що своєю творчістю він підносить людину до стану Бога. У нього є слова, спрямовані на утвердження в людині її гідності як людини, а саме це і є тим аспектом світобачення поета, який засвідчує його вільнодумність. Звертаючись до Л.Полусмакової, поет пише:

Моя ти любо! Не хрестись,

І не кленись, і не молись

Нікому в світі! Збрешуть люде,

І візантійський Саваоф

Одурить! Не одурить Бог,

Карать і миловать не буде:

Ми не раби його — ми люде! (2:398 ).

Заклик "Будьте люди, а не посмішище ченцям!" пронизує всю поему Шевченка "Єретик". Людина стає людиною тоді, коли вона розправляє свої руки, змиває з очей луду, не принижує свою людську гідність ні перед ким. Таких людей і Бог "не одурить", підкреслює поет.

Думки, які б прямо заперечували існування Бога, лише двічі трапляються в творах Т.Шевченка. Деякі дослідники, обґрунтовуючи положення, що поет був атеїстом, при цьому посилаються на таке його категоричне судження:

Бо немає Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте

Та якогось раю на тім

Світі благаєте?

Немає! Немає! (1:327).

Але, уважно прочитавши ці рядки, відзначимо, що вони не містять прямого заперечення буття Бога. Тут йдеться лише про те, що його немає на небі. Слова із "Заповіту" "Молитися,.., а до того я не знаю Бога" також не означають, що Шевченко ними заперечував основну релігійну ідею. "Не знаю" — це не означає, що Бога немає. Так само можна оцінити і слова поета з його вірша "Лічу в неволі дні і ночі", що "немає нічого": "Нема навіть кругом тебе великого Бога".

Аналіз різних форм ставлення людей до релігії, різного розуміння сутності Бога засвідчує те, що всі ці форми за умов соціальної нерівності мають насамперед "утилітарний характер". Незадоволення своїм приреченням на рабське буття неминуче породжувало внутрішній конфлікт свідомості людини. Якщо в одних це виражалося у відмові від власного Я, абсолютному сприйнятті релігійної ідеї визначеності і покірності, вірі в спасіння через прихід месії, то в інших це невдоволення виявлялося в антитеїстичній формі.

Антитеїзм — це відображення пошуків людини, яка ще не знайшла себе саму, своє Я. Антитеїст зберігає в своїй уяві образ Бога, який для нього постає не як продукт ілюзорно-фантастичного відображення дійсності, а як щось реально існуюче, але таке, що виконує своє призначення щодо людини. Заперечуючи такого Бога, людина доходить усвідомлення своєї гідності.

Аналогічний хід мислення притаманний і Т.Шевченкові. "Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, горе?" — питає він у поемі "Сон". І, немовби відповідаючи собі, додає:

А Бог хоч бачить, та мовчить,

Гріхам великим потурає...

А патріот, убогих брат,

Дочку й теличку однімає

У мужика... І Бог не знає,

А може й знає, та мовчить ( 2 : 26 ).

 Вдумаємося в ці слова: "Чи Бог бачить?", "бачить та мовчить", "не знає, а може знає". Адже це критика тих антропоморфних властивостей, які приписує Богові "Катехізис", називаючи його всевидящим, всемилостивим, всезнаючим та ін.

Та цим поет не обмежився. Він залічує Бога до тих, хто гнобить народ. Звертаючись у поемі "Кавказ" до Спасителя, він пише:

За кого ж ти розіп'явся,

Христе, сине Божий?

За нас добрих, чи за слово

Істини.. Чи може,

Щоб ми з тебе насміялись? ( 1 : 327 ).

Антитеїзм поета знову переростає у вільнодумчий скептицизм.

Як бачимо, світогляд Т.Шевченка має надто складну мозаїку різних відтінків. Одні його твори дають право для висновку про те, що він був релігійною людиною, інші — для твердження, що його вільнодумство має чітку іррелігійність в її людиноутверджувальній зорієнтованості. Але зауважимо, що реконструкція іррелігійної свідомості поета у всій цілісності та взаємозв'язку різних, часто суперечливих тенденцій — справа надто складна. Тут завжди є можливість однобічного розгляду, захоплення якоюсь стороною, рисочкою світобачення митця, нанизування для підтвердження своїх міркувань тих чи інших цитат з його творів. Але при цьому можуть лишитися осторонь такі судження, які відображають справжню суть його світогляду. Саме це мало місце у спробах довести, що Т.Шевченко був войовничим атеїстом. Це ж спостерігається й нині, коли в різних виданнях з'являються статті, які обстоюють глибоку релігійність поета.

А між тим Шевченко не був ні атеїстом, ні глибоко віруючою людиною. Насичене антиклерикальними і своєрідними деїстичними ідеями його вільнодумство підносилося до усвідомлення величі людини як творця свого щастя:

0 люди! люди небораки!

Нащо здалися вам царі?

Нащо здалися вам псарі?

Ви ж таки люди, не собаки (2:311).

Відсутність у поета теоретично обґрунтованих поглядів на суспільні явища, роль людини в історичному процесі зумовила своєрідність тлумачення ним соціальних функцій релігії. Визнаючи існування Бога, Шевченко водночас, як і всі антитеїсти, вільно поводився з ним. Бог у нього через те, що "спить", виступає захисником інтересів панівних класів, а не носієм загальнолюдського, скоріше у ролі караючої, а не благоносної сили. Добра від нього, за Шевченком, людина може й не сподіватися. Поет не лише доводить Богові необхідність прокинутися, умовляє згледітися на нещастя народу, а й звинувачує його в обмані, одуренні й обкраданні убогих, проклинає його. А якщо так, то напрошується висновок, що людина не завжди має покладатися на таку абстрактну і безтурботну силу, як Бог.

Поет інтуїтивно був переконаний у тому, що він, як біблійний і Божий Посланець, сам покликаний нести своєму народові Правду, закликати його йти до особистої і національної свободи. Враховуючи це, Т.Шевченко прагне перебрати на себе роль посередника між народом і Богом, говорити із своїм рідним народом від імені Господа, розкриваючи йому зміст Слова. Гр.Грабович, відзначаючи "злиття" поета із Спасителем і вказуючи на наявність у нього рис Пророка, слушно зауважує: "Як і Христос, що своїми стражданнями звільнив людей від прокляття первородного гріха і відкрив їм шлях до спасіння, Шевченко...розкрив таємницю "великого льоху", яким є Україна, особистою недолею спокутував гріхи чи "прокляття" її дисгармонії, дав своєму народові рятівну віру в "золотий вік" ( Грабович Гр. Шевченко як міфотворець. – С. 168). Своє покликання поет убачає у пробуджуванні людей від того сну, який навіяв на них Бог, закривши їхні "добрі очі" і скувавши їхній "вольний розум". "Прозріте, люди, день настав!" — чуємо його заклик. В іншому вірші: “Борітеся – поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава і воля святая”. Отже, людину Шевченко ставить у центрі Всесвіту.

Все це засвідчує своєрідність антитеїзму Тараса Шевченка, яка виражається у відмові його від теоцентризму і переході до антропоцентризму. Своєю поставою поет започатковує новий тип людини, який Микола Шлемкевич, як вище вже відзначалося, назвав шевченківською. Моральним ідеалом її є вільний дух, що сам на основі пізнання самовизначається, а головною засадою світогляду — розум. Саме тому Т.Шевченко закликає не покладатися у всьому на Бога (бо ж релігія, як і мистецтво, є лише виявом "почувальних сил душі", облегшувальним чинником тяжкої вдачі), здолати ірраціональні життєві орієнтири пасивного очікування Правди і Волі від когось, пробудити в собі той Дух, який робить людину вільною і спрямованою на Поступ. Лише тоді, як пророкує поет,

Встане Україна,

І розвіє тьму неволі,

Світ правди засвітить.

І помоляться на волі

Невольничі діти! (1:307).

Виступаючи на сороковий день на спомині поета Микола Костомаров сказав: “Як Божий грім, гримнула твоя пісня свята по всій Україні; заворушилися бідолахи, прокинулися твої діти, аж дивляться, а ти показуєш їм далеко, щось ясне і блискуче: любов, правду й волю!”.