21 лютого 2011 року помер Єжи Новосєльський – видатний польський художник світової слави, графік, сценограф, іконописець і мислитель. У своїй творчості він прямував нелегким шляхом пошуків самореалізації у мистецтві, власної національної і релігійної тотожності, крізь досвід атеїзму до поглиблення віри.

Є. Новосєльський народився 7 січня в 1923 у Кракові. Він виріс у мультикультурній родині – батько був лемком уніатом, а мати полькою римо-католичкою. Тож західна і східна християнські традиції були йому близькими від дитинства. Пізніше митець дав вираз цій єдності, творячи як для церков, так і костелів Польщі стінні розписи, вітражі, мозаїки, іконостаси і поліхромії. Художник прославився здебільшого своїм релігійним мистецтвом, хоча малював також портрети, пейзажі, натюрморти і абстрактні картини. Він працював у стилі абстракціонізму, кубізму і сюрреалізму, але його не полишало натхнення візантійським мистецтвом. Його наставник Тадеуш Кантор так висловився про його твори: «Новосєльський мав початки візантійської ностальгії. Тим не менш його акти були виразом садизму, а яблука і груші в натюрмортах виглядали як решки після катаклізму в Помпеї».

Важливою подією в житті Новосєльського стали відвідини у 1937-39 роках Почаївської лаври та Українського музею у Львові, де побачив багату колекцію ікон. Зустріч зі східногалицьким іконописом справила на юнака незабутнє враження, визначивши назавжди його дальші мистецькі пошуки. В 1940 р. Єжи Новосєльський почав студіювати на факультеті декоративного малярства краківській Кунстґевербешюле. У 1942 р. поступив до монастиря св. Івана Хрестителя під Львовом. Але після чотирьох місяців перебування захворів, розписуючи церкву в Болєхові і був змушений повернутись до Кракова. А події Другої світової війни унеможливили йому повернення. В 1945 р. він розпочав навчання у краківській Академії мистецтв, яку не закінчив. Тоді ж познайомився з Групою молодих художників Тадеуша Кантора, яка гуртувала митців довкола інспірації геометрично-ліричним абстракціонізмом. Пізніше в часі «відлиги» в 1957 р. ця група перетворилась на Краківську групу. Відбулись його перші виставки. В 1947 р. став асистентом Кантора у Державній вищій школі мистецтв у Кракові. Три роки згодом після його звільнення виїхав до Лодзі. У 1957-62 роках викладав у Державній вищій школі образотворчих мистецтв у Лодзі (зараз Академія мистецтв імені Владислава Стшемінського). Він очолював там майстерню проектування декоративних тканин. Працював також директором Державної дирекції лялькових театрів в Лодзі. Це створило нагоду ознайомитись зі світом театру. Він проектував до костюми і сценографії до лялькових театрів. Після цього нетривалого періоду художник повернувся до Кракова і в 1962 р. почав викладати у краківській Академії мистецтв, очоливши майстерню живопису. В  1976 р. став професором і працював до 1993 р. У Новосєльський став відомим наприкінці 50-х років після участі у виставках разом з іншими відомими польськими художниками.

Ікона Преображення Господнього

У 1996 р. разом з дружиною Зофьєю заснував Фонд Новосєльських, який щороку надає нагороди і стипендії для молодих і талановитих митців. Фонд розташований у краківській галереї мистецтв Starmach Gallery Анджея Стармаха, президента фонду та розпорядника праць художника. Єжи Новосєльський став також лауреатом багатьох нагород і відзначень. Брав участь у понад 300 виставках, з яких 100 були індивідуальними.

Шлях до ікони Єжи Новосєльського почався через сучасне мистецтво. Він твердив, що відродження ікони почалось завдяки розвитку абстрактного мистецтва. Воно дозволяло передати інший вимір поза реальним, а також виразити внутрішній досвід. Йдеться не стільки про плідну зустріч давності і сьогодення, скільки про пролиття світла на сучасне мистецтво, що переживає кризу. Адже подеколи у ньому категорію краси заміняє намагання шокувати, а свободою вважається брак якогось змісту. Мистецтво одновимірне і позбавлене без змісту по суті є самозапереченням, самогубством.

Новосєльський свою творчість доповнював словом. У книгах «Довкола ікони» (1985) i «Мій Христос» (1993) представлені його розмови зі знавцем російської філософії і православ’я та перекладачем Збіґнєвом Подґужцом. Невдовзі вийде їх український переклад. Це нелегка лектура. Сторінки цих томів відкривають нам митця як біблійного пророка чи божевільного з «Веселої науки» Фридриха Ніцше, що хоче потрясти усталеним ладом, знищити світогляд і відкрити глибинні пласти буття. Мистецтво – революційна діяльність, яка перевертає дійсність через вторгнення священного в емпіричну сферу. Неправда, яка криється за звичним світоглядом, насправді затишна, є солодким сном забуття серед трагічного становища людини у світі. Новосєльський прийшов збудити з цієї амнезії. Проте стати у світлі істини вимагає відваги і підготовки, у даному випадку через мистецтво. Катарсис – це мета справжнього мистецтва, відмічене ще давніми греками, внаслідок якого відбувається очищення душі через естетичні емоції переживання трагедії. Саме момент очищення відкриває найглибший зв’язок мистецтва і релігії. Релігія не опіум народу і не проста спроба пояснення життя – адже релігійні правди і закон складні і не зручні, а прийняття їх вимагає радикальної переміни власного життя відповідно вимогам Бога.

Ікона Божої Матері

Федір Достоєвський вважав мистецтво поезії найдосконалішою філософією, що можемо впевнено віднести й до живопису, адже художник як і письменник розрізняв знання серця і розуму. Природу, душу, бога і любов можна пізнати лише серцем. Митець у злеті натхнення відгадує бога, тим самим виконуючи призначення філософії. Захоплення мистецтва є водночас подивом філософії.

Кожний вид мистецтва має власні способи виразу: живопис інтерпретує проблему життя, використовуючи мову просторових елементів, фігур і кольору. Живописець творить життя з допомогою світла, подібно до Бога Біблії на початку світу. Мистецтво – це діалог виповнений глибоким змістом, який відбувається між митцем і твором, а також між митцем і глядачем. Твір мистецтва означає увічнення зображеного. Новосєльський визнав: «я хочу творити цінності, які не можуть загинути, які можна буде реконструювати в інших умовах». Вплив мистецтва не полягає виключно на зоровому враженні, але є передусім духовним досвідом, який є формою пізнання. Краса та істина тісно пов’язані між собою. Саме зв’язок мистецтва з істиною наближує його до метафізики, що особливо виразно виявляється в релігійному мистецтві.

Православна Святоіванівська церква у Варшаві. Розпис

Слід зазначити, що кожний вид спілкування, також і мистецький, означає входження на етичну площину і у цьому був глибоко впевнений автор. Моральність охоплює всі сфери людської діяльності. Художник черпає досвід з довколишнього світу, зануреного у злі й відповідає у свої творах з допомогою художніх методів на моральні, етичні і філософські питання. Мистецтво через вплив на душу покликане виховувати людину, підтримувати її на шляху пошуку істини, краси і добра.

Митець є тим, хто покликаний. Творчість є тяжким покликанням, торкаючись у леті натхнення самого Бога, він несе за це велику відповідальність, подібно до пророка, що передає слова Бога. Мистецьке покликання передусім становить служіння цінності, яка у цьому випадку є тотожною з красою. Можна по-різному розуміти красу, але вона завжди вказує на «щось більше», себто містить у собі «надлишок» сенсу. Цей «надлишок» підводить людину до зрозуміння найглибшого значення – Бога. Досвід Бога був завжди одним з найглибших натхнень мистецтва. Мистецький твір становить акт всієї особи, вираз особистого життя, найбільшою цінністю якого є участь у Божій природі.

Ікона є діалогом з Богом як джерелом свого натхнення і прагнення. Тому Єжи Новосєльський наголошував на саме відчуванні, а не розумінні ікони. Йдеться про збереження містерії, невловимого відблиску таємниці, чогось невимовного і незбагненного для нас, що хочуть все раціоналізувати і оволодівати з допомогою пізнання. Художник наголошує: «і лише втаємничення через живопис, що стосується оптичного усвідомлення людини, може щось передати на цій лінії розвитку людської свідомості». Ікона вчить нас зупинитись перед таємницею, вслухатись у неї. Тоді відкриється для нас вікно у прийдешнє Царство Боже.

Православна Святоіванівська церква у Варшаві. Розпис

Інтуїція митця дозволяє вловлювати сутність швидкоплинних і другорядних речей. У випадку Новосєльського це був досвід катастрофічності світу. Знаменною у цьому контексті є згадка ним містичного досвіду афонського старця Силуана з початку ХХ століття, який мав видіння про власне перебування у пеклі. Христос, явившись йому промовив: «Тримай свій розум у пеклі, але не зневірюйся...». Це оповідання на думку митця свідчить про присутність Божу навіть у найлибшій безодні буття і особливе призначення мистецтва розвіяти цю темряву... Достоєвський стверджував «краса Христа спасе світ». Так само Єжи Новосєльський бачить своє покликання з допомогою категорії краси «видерти з цього пекла стільки, скільки можна, щоб воно було спасенне…». Живопис, словами польського художника, «це спроба людського серця вибратися на свободу», вийти за межі горизонту смерті в напрямку воскресіння і вічності. Краса непереможна, оскільки перемінює зло у добро в мистецтві. Відтак особливою роллю наділена ікона, яка повинна охоплювати благодатним впливом світське мистецтво. Ікона є посередником між земним і небесним – вікном у Божественний світ, за словами Павла Флоренського. Особливе значення для художника, який під впливом гностицизму вважає емпірію наскрізь пронизаною гріхом, має ікона Зішестя Христа у пекло. Вона показує, що світ навіть у своїх найбільших проявах зла таємничим способом пов’язаний з Богом. Зображення Розп’яття, центральне у християнстві, представляє смерть як початок прославлення. У східній Церкві наголошується воскресіння Христа на відміну від західної, де у центрі стоїть втілення. Однак, саме переживання смерті на хресті – це переживання Воскресіння. Страждання і смерть є вивищенням і прославленням Христа. Тому на заході часті мотиви долоризму, ототожнення зі стражданнями Ісуса як участь у Його славі, зокрема сюжети Хресних дорог іявище стигматів у святих. Втілення є водночас обожненням людини, що відображається в іконі. Ікона як мова про Бога є водночас мовою про людину – вказуючи на таємницю трагічності екзистенції водночас є справжньою відповіддю надії.

Єжи Новосєльський порушує у своїй творчості одвічне питання існування зла і Бога в світі. Відмічаючи таємницю мистецтва, яке відкриває частку добра і краси в злому світі, пізніше в своїх роздумах приходить до зауваження можливості субстанціювання зла у мистецькій формі. Тоді зло не долається перемінюючись у добро, але отримує силу впливу, стає проявом абсолютного зла. Повернусь до думки Ф. Достоєвського, який був дуже близький польському митцю. Перший відмічав у своїх романах «Ідіот» та «Брати Карамазови», що тема краси відкриває боротьбу добра і зла в серці людини. Подібно й Новосєльський ствердив: «Мистецтво – це та територія, на якій нашу свідомість атакують різні сили, що борються між собою і суперечать одна одній духовно». Відтак краса не абстрактна категорія, але тісно пов’язана з буттям конкретної людини. Адже перетворення зла на добро відбувається у людській свідомості. У поєднанні з істиною і добром воно підносить людину, а розбите втягує до безодні. Тож краса міститься у самому осередку екзистенційної драми та може не лише відкривати на світ добра, але й спокушати його ілюзією. Порятунок краси на думку митця можливий саме у мистецтві. Тому на думку польського митця естетика невіддільна від етики.

Православний цвинтар у Варшаві. Розпис могили російсько-польського православного богослова о. Г.Клінгера

Художник знаходився під впливом маніхеїзму, в якому визнається дуалізм добра і зла як онтологічних джерел світу. Гностицизм відчувається в його особливій увазі до особи Юди, що видається темною стороною Христа або уособленням зіпсутості людської природи в міфі первородного гріха. Схильність людини та всієї природи відображається в усіх аспектах життя, зокрема у потребі вбивати тварин. Освєнцим – явище втілення зла недавньої історії, слугує митцеві найкращим образ зажуреності світу в злі. Однак саме димар табору стає вікном до неба, до воскресіння як жертва Христа.

Правда віри про створення людини на образ і подобу Божу відображається в усій творчості Новосєльського. На підставі такого антропологічного бачення він може стверджувати, що не розрізняє священне і профанне у своїй художній творчості. А також говорити про існування інтуїції, що встановлює контакт з іншим виміром дійсності та вловлює подих sacrum у всьому. Природа людини як носія Божої іскри спонукає до творчості співзвучної з Богом. Відтак мистецтво є найбільш привілейованою дідиною досконалого виразу єдності істини, добра і краси. Митець формулює це так: «Єдиний мій символ віри – це те, що мистецтво повинно існувати у сфері sacrum, що за межами sacrum мистецтво перестає бути мистецтвом. Іншого художнього кредо у мене немає». Людина як образ Божий по суті є досконалою іконою. Знаком цього є краса.

Єжи Новосєльський був також проектантом театральних декорацій і приділяв особливу увагу літургії. Іконопис, літургія і театр тісно пов’язані між собою як спільним джерелом – античними містеріями, так і створення певного дійства. Ікона ж це будова простору досвіду Бога. Словами польського філософа Юзефа Тішнера світ – це сцена, на якій розігрується людське життя у горизонті вічних цінностей. Художник як режисер творив культурний простір, насичений божественним світлом.

Динаміка творчості Новосєльського плідна, а певні суперечності його думки є coincodentia oppistorum, цілісністю мозаїки. Як кольори і лінії єднаючись творять єдину і неповторну картину, так само в думці й творчості художника бачимо своєрідний синтез різних культур і думок. Слід зазначити, що ми не віднайдемо у книзі готових відповідей чи осмислень історичних, культурних і релігійних явищ. Вони є палітрою для його творчості, де знаходять місце як темні, так і світлі барви. Художника складно класифікувати, віднести до якогось конкретного напряму або відросповідання чи навіть національності. Його не можна назвати ані ортодоксом, ані єретиком. Богословські роздуми радше відображають його власний внутрішній досвід Бога, якому прагне бути вірним. Часто також надає термінам власного значення. Тож коли він говорить про свою близкість до православ’я парадоксально виявляється подібним до думки Лютера. А лютерівське переконання в наскрізній гріховності людини відлунює у песимістичній концепції гностицизму. Критикуючи західний католицизм, водночас зміг творчо осмислити у своїх творах такому виду типово католицької долорийної духовності як Хресна Дорога. Оцінюючи пафос страждання у православного Достоєвського і описуючи власний досвід атеїзму як шляху до віри, Новосєльський радикально наближається саме до католицизму. Адже російський письменник перейняв наголошення страждання від Тихона Задонського, на якого вплинула містики ночі духа кармеліта св. Йоана від Хреста. Атеїзм, який художник вважав станом свідомості, є нічим іншим як ніччю духа, шляхом до Бога крізь темряву.

У книзі «Мій Христос» ведучий бесід З. Подґужец врешті запитав Новосєльського: «То хто Ви тоді насправді?». «Ніхто. Що довше живу, тим більше в цьому переконуюся» […] Якраз у творчості хочу бути ніким». Відповідь майстра доводить нам ще раз його подібність до пророка, вустами якого промовляє Бог, а також вказує справжнім містиком, що єднаючись з Богом утверджує свою особу. Митець є своєрідним провідником Божих ідей у мистецтві. Видається, він черпає з цих різних віросповідних традицій аби виразити стани свідомості.

Крізь позір суперечностей проглядає невпинне намагання митця вийти за рамки усталеного, пробиває його творчий неспокій не зупинятись, а шукати нові творчі ідеї. У гармонійному поєднанні в його мистецтві впливів різних західних і східних традицій,  віднаходимо справжній вираз екуменізму. Він був впевнений навіть у проникненні елементів індуської релігійної свідомості у християнство. Зокрема, знаком зв’язку індуїзму з християнством вважав сюжет поклоніння народженому Ісусу волхвів зі Сходу. Зрештою містичний досвід Бога як найбільш глибинний виявляє певні схожі риси в різних культурах. Мистецтво Єжи Новосєльського – це інтроспективний шлях пізнання Бога через заглиблення у власний внутрішній світ. Він намагався довести, що образ Церкви має бути динамічним, а не статичним. Як містик він добре розумів, що важливо не замкнутись у готових образах і догматах, раціональних відповідях, наявних інституціях, втрачаючи відчуття таємниці. Єжи Новосєльський вивищувався поза конфесійні поділи у щирому містичному досвіді через мистецтво. Ікона як діалог людини з Богом сприяє також комунікації між вірянами різних віросповідань. Усі церкви можуть об’єднатись в обожненому просторі ікони – «адже це обмін духовними цінностями, реальний екуменізм». У переживанні прекрасного людське прагнення вічності зустрічається з істинною Нескінченністю і Джерелом Істини, Краси і Добра.