На наш погляд, для розуміння природи ісламізму, для вияву його ролі й місця в структурі як ісламської спільноти, так і світу, що все більш охоплюється тенденціями глобалізації, варто розглядати більш широкий контекст його ґенези. Перш за все, варто пам’ятати, що виникнення й еволюція сучасного ісламізму відбулись в період сплеску національно-визвольної боротьби в країнах Близького й Середнього Сходу. Причому у багатьох працях ісламізм розглядається як реакція на західну перевагу в економічній і політичній сферах. Вважається, що мішенню цих «нападок» ісламістів є «західний», секуляризований спосіб життя. Водночас більшість дослідників погоджуються, що в більшості випадків критика ісламістів, а також зміст їх практичної діяльності (аж до терористичних актів) спрямовані, в першу чергу, проти мусульман, ціннісно незгідних з ісламістським потрактовуванням ісламу.

Таким чином, ми бачимо, що явище, яке маніфестує себе як антизахідне, насправді часто звернене проти самих же мусульман. Звідки ж береться таке протиріччя? Можливо, проблема тут полягає в тому, що методики вивчення ісламізму не завжди відповідають характеру предмета дослідження. Зазвичай ісламізм досліджується як релігійне (хоча й вельми своєрідне за ключовими акцентами), але, тим не менш, принципово все-таки релігійне явище, що має яскраво виражену політичну складову. Якщо розглядати ісламізм відокремлено, без урахування його зв’язків з іншими релігійними й політичними чинниками, поза конкретним історичним і політичним контекстом, то надати йому точної дефініції вкрай складно, про що свідчить і та кількість термінів, які використовуються дослідниками в якості альтернативи поняття «ісламізм», і кількість суперечок всередині експертного середовища стосовно змістовного наповнення та природи цього явища.

На наше переконання, схожа ситуація мала місце при вивченні необуддистських течій, таких як Као Дай и Хоа-Хао. Аналізу їх природи присвячено дослідження петербурзького сходознавця В. Колотова, і в цих працях відкривається і репрезентується досить багато історичних, політичних і релігієзнавчих паралелей з феноменом ісламізму.

В. Колотов зазначає, що детальний аналіз доктрини та конфесійної версії походження течій Као Дай та Хоа-Хао чітко вказує, що як доктрина, так і конфесійна версія походження цих течій є частиною інформаційного прикриття, яке було розроблене з метою приховування складної системи колоніального управління, побудованої на використанні вказаних релігійних течій. При цьому В. Колотов звертає принципову увагу на ту обставину, що при роботі виключно з матеріалами інформаційного прикриття, яке сприймається в якості первинного джерела, отримання науково значимих і вартих дослідницької уваги результатів є вельми і вельми проблематичним. Адже робота дослідника певним чином замикається і обмежується на рівні «наповнювача» і ніяке «заглиблення» в тему не дозволить просунутись далі. Ситуація, яка складається за таких умов, зводиться до часткового висвітлення різноманітних частин системи, де непомітні зв’язки між ними, а, відповідно, непомітна й сама система в цілому.

Як вказує В. Колотов, колонізатори нерідко надавали великого значення залученню неофітів з числа місцевого населення і подальшій зміні їх релігійної ідентичності. Французькі ієзуїти вже з часів своєї появи почали провокувати конфлікти між новооберненими в’єтнамськими католиками та в’єтнамцями-«язичниками». Згодом, європейські місіонери почали робити ставку на політизацію питання. Вони провокували конфлікти і репресії з боку представників місцевої в’єтнамської влади проти новообернених, а потім, використовуючи свій вплив на в’єтнамський уряд, починали вимагати від нього прийняття відповідних заходів для захисту «сумирних католиків» від утисків «язичників». Спровоковані таким чином «гоніння» об’єднували і згуртовували неофітів навколо іноземних місіонерів, закріплюючи факт поділу по лінії «свої-чужі» і підвищуючи живучість католицьких спільнот за умов тривалої відсутності приїжджих іноземних пастирів.

Французькі спецслужби ретельно вивчили структуру в’єтнамської традиційної концепції потойбічного світу і визнали за реально можливе змінити її подобу, не руйнуючи і не протиставляючи себе фронтально щодо її цінностей. Вони вирішили створити релігійну організацію, котра була б повністю сумісна з традиційною обрядовістю з глибоко вкоріненою ідеєю культу пращурів, але одночасно пропонувала б в’єтнамцям такий пантеон, поклоніння котрому фактично полегшувало б французам справу колоніального управління В’єтнамом.

Французьку методику, певним чином, доречно порівняти зі створенням  набагато пізніше комп’ютерних вірусів: вони сумісні з операційною системою, але змушують її працювати по-іншому, навіть в напрямі саморуйнування. Католицизм (який у даному випадку виступав в якості вірусу) був несумісний з в’єтнамськими національними традиціями (відповідно – операційною системою) і саме тому був недостатньо ефективним, оскільки просто намагався її замінити собою, викликаючи тим самим її досить шалений і запеклий спротив. Мутований гібрид у вигляді згаданих течій виявився невиліковною хворобою, котра, ставши частиною традиції, й досьогодні дестабілізує ситуацію у В’єтнамі. Таким чином, на думку дослідника, французи зуміли створити самовідтворювану саморепродуковану систему, за допомогою котрої можна було керувати ситуацією в країні. Вони розробили й реалізували невійськове системне рішення проблеми регіональної нестабільності, котру їх попередники і послідовники намагались безуспішно вирішити військовими методами. Французькі плани були розраховані на довгостроковий стратегічний результат, а в якості інфраструктури керованої дестабілізації виступали релігійні спільноти згаданих необуддистських течій, які вже не підлягали дезінтеграції: адже зміна релігійної ідентичності має невідворотний характер.

Окрім Као Дай, головними компонентами системи керування конфліктом були також необуддистська течія Хоа Хао та кримінальна організація Бінь Сюйєн, які займали виразно профранцузьку позицію, оскільки в ті роки лише французька влада визнавала законність існування релігій Као Дай, Хоа Хао та загонів Бінь Сюйєн.

При цьому елементи доктрин традиційних релігій, що зустрічаються в подібних «новоутвореннях», не свідчать про наявність «ґенетичних» зв’язків між ними. У такому випадку виникає необхідність у порівняльному комплексному підході, який би передбачав, по-перше, розгляд нових релігійних течій в реальному історичному контексті, іншими словами, в системі взаємостосунків із сучасними їм політичними режимами та опозиційними політичними силами, перш за все революційної спрямованості. По-друге, для того, щоб зрозуміти сутність досліджуваного явища, необхідно вийти за межі системи, в якій вона функціонує.

Ситуація з ісламістськими рухами та історія їх виникнення багато в чому нагадує модель, запропоновану В. Колотовим. Тому, відштовхуючись від описаного комплексного підходу, хотілося б акцентувати увагу на деяких аспектах, яким, на наш погляд, приділяється досить мало уваги. Перш за все - справжня роль даного феномена в національно-визвольній боротьбі мусульманських народів, а також його багатоаспектні стосунки з колоніальною владою.

Яскравим прикладом ісламістських організацій, у виникненні та розвитку яких ми можемо простежити не лише об’єктивні соціально-історичні передумови, але й активну участь спецслужб світових та регіональних гравців в регіоні Близького Сходу, може слугувати Асоціація «Брати-мусульмани».

Ще на початку свого існування Асоціація привернула до себе увагу англійців, зокрема керівництва Компанії Суецького каналу, штаб-квартира якої була розташована в Ісмаілії - саме там, де виникла Асоціація. Компанія надала Асоціації фінансову допомогу в розмірі 500 єгипетських фунтів, що дозволило «братам» відкрити своє перше відділення в цьому регіоні та побудувати мечеть.

Окрім англійців, за свідченням німецького історика Матіаса Кюнтцеля, засновник Асоціації «Брати-мусульмани» Хасан аль-Банна також співпрацював з єгипетськими агентами Третього Рейху, а на початку 1941 р. зустрічався з керівництвом молодіжного крила асоціації щодо анти-британських заворушень для підтримки військових дій німецьких сил проти Англії. Окрім того, керівництво «братів» запропонувало нацистам свою підтримку у залученні своїх активістів до співпраці із німецькими спецслужбами. Також, як зазначає американський дослідник Д. Херф, Асоціація займалася активним розповсюдженням перекладів арабською мовою «Майн кампф» Адольфа Гітлера.

Водночас «брати» підтримували зв'язок і з британськими спецслужбами. Як зазначає російська дослідниця Т. Мілославська, невдовзі після звільнення з в’язниці керівники Асоціації, намагаючись покращити своє становище, встановили зв’язки з посольством Великобританії. При цьому інформація щодо цих стосунків є вкрай суперечливою. Так, американський дослідник Хейворс-Дюн вважає, що аль-Банна співпрацював з англійцями через посередників та одержував від них фінансову допомогу, яка, зокрема, використовувалась для видання газети «Аль-Іхван аль-муслімун». Хоча самі «брати» заперечують отримання коштів від британців, однак тимчасове припинення переслідувань Асоціації, а також її відмова від участі в потужній пророммелівській демонстрації влітку 1942 р. все ж таки свідчать на користь подібних припущень.

Російський сходознавець Є. Примаков також вказує на певні факти, котрі свідчать про наявність зв’язку між спецслужбами Великобританії та Асоціацією. Так, за його свідченням, коли у липні 1956 р. Гамаль Абдель Насер здійснив націоналізацію Суецького каналу, це було сприйнято арабським світом як величезна перемога, і жодна арабська радіостанція, навіть у країнах, влада яких була тісно пов’язана з англійцями, не виступала проти єгипетського лідера. Винятком була лише створена за допомогою Великобританії радіостанція «Братів-мусульман» на Кіпрі, яка регулярно звинувачувала єгипетського президента в тому, що він «тягне країну в хаос». За інформацією з найближчого оточення Насера, з яким активно спілкувався Є. Примаков, президент Єгипту побоювався що англійці, використовуючи цю радіостанцію, готують заколот проти нього в Єгипті.

У досліджені журналіста Wall Street Journal Йєна Джонсона зазначається, що після закінчення війни величезна мережа нацистських агентів в мусульманському середовищі – в першу чергу серед тюркомовних мусульман, особливо радянських військовополонених, – разом зі своїм керівником Герхардом фон Менде перейшла у підпорядкування американців та продовжила своє існування вже в контексті протистояння «холодної» війни. Як вказує дослідник, ісламісти швидко набули компетентності в політичній сфері, вони «…одягли костюми, отримали вищу освіту і почали формулювати свої вимоги так, щоб їх зрозумів політик».

У них були гроші, у них був проект мечеті (мається на увазі мечеть у Мюнхені – центр ісламістського руху в Європі), вони щосили розширювали свою європейську мережу. На думку Джонсона, саме це пояснює, чому «Брати-мусульмани» сьогодні мають досить серйозний вплив у Європі та чому серед європейських мусульман так багато радикальних ісламістів: ідеологія ісламського радикалізму була тут від самого початку. Вона не була завезена в Європу природним шляхом – з мігрантами.

Причому, на думку журналіста, «Брати-мусульмани» тоді ще не працювали на перспективу приїзду мігрантів. Навіть навпаки, спочатку вони не хотіли мати нічого спільного з турками. Їм зовсім не потрібні були сотні малоосвічених бідних турецьких мігрантів. Спочатку вони навіть не пускали їх у керуючі органи мечеті, хоча і брали їх пожертвування. З самого початку формування ісламістської мережі не мало нічого спільного з природним процесом – це був зовнішній, штучний, політичний проект.

Водночас із отриманням контролю над нацистськими мережами, в контексті намагань американських спецслужб налаштувати мусульман проти Радянського Союзу, відбулася зустріч президента Дуайта Ейзенхауера с одним із керівників Асоціації «Брати-мусульмани», зятем Хасана аль-Банни Саїдом Рамаданом (батьком відомого сучасного ісламістського інтелектуала, теоретика концепції «євроісламу» Таріка Рамадана), на той час вже завербованого ЦРУ. Як зазначає американський дипломат Телкот Сілай, який зустрічався з Рамаданом приблизно у той самий час, «…ми розраховували, що іслам стане противагою комунізму». Наслідком зустрічі Рамадана та Ейзенхауера стала передача мережі Герхарда фон Менде Саїдові Рамадану. Згідно твердження американського дослідника, саме підтримка Асоціації «Брати-мусульмани» з боку США (зокрема – створення та фінансування центру «братів» у Женеві) надала останній необхідні потужності для розбудови міцної низової структури ісламістської мережі в Європі напередодні масової міграції мусульман у цей регіон у 70-х роках.

За даними іншого американського дослідника Р. Дрейфуса, зустріч Рамадана з президентом США відбулася в рамках колоквіуму з ісламської культури в Принстонському університеті, спонсором якого були Бібліотека Конгресу та Міжнародна інформаційна адміністрація (IIA, філія Державного департаменту, яка має глибоке коріння у розвідувальному співтоваристві США), а також авіакомпанії США та Aramco, нафтовий консорціум США у Саудівській Аравії.

Відповідно до нещодавно розсекреченого документу IIA щодо цієї зустрічі, її метою було об’єднання осіб, які здатні спричинити великий вплив на думку мусульманської спільноти в таких сферах, як освіта, наука, право та філософія, і, безумовно – політика. Серед запланованих результатів цього колоквіуму, в першу чергу, варто підкреслити наступне: надання імпульсу напрямку, який автори цього документу називали Відродженням в рамках самого ісламу.

Пізніше, як зазначає інший американський дипломат Герман Ейлтз, котрий у 40-х рр. працював в Саудівській Аравії, американські офіційні особи регулярно відвідували Рамадана в його будинку в Каїрі, де отримували з боку господаря гостинний прийом.

На думку Р. Дрейфуса, не буде перебільшенням казати про те, що Саїд Рамадан був ідеологічним попередником Усами бен Ладена. Однак Рамадан, «Брати-мусульмани» та інші ісламістські організації ніколи б не змогли досягти такого успіху, якби не розглядалися в якості союзників США за часів «холодної» війни з Радянським Союзом, і якби вони не отримували явної та прихованої підтримки від Вашингтона. Окрім того, відповідно до розсекречених документів, Рамадан використовувався ЦРУ в якості агента.

За словами Сільвена Бесона з женевської газети Le Temps, в Швейцарському Національному Архіві зберігаються документи, які вказують, що в 1960-ті рр. місцева влада вважала Рамадана англійським та американським розвідником. В липні 2005 року Wall Street Journal також повідомила, що архівні дослідження в Німеччині та Швейцарії свідчать про те, що Саїд Рамадан співпрацював із ЦРУ: «…архівні документи західнонімецької розвідки вказують, що Рамадан їздив по офіційному йорданському дипломатичному паспорту, забезпеченому йому ЦРУ, що його витрати фінансувалися за рахунок американської сторони і що Рамадан тісно співпрацював з американським Комітетом по звільненню від більшовизму (Amcomlib)». За даними журналу в травні 1961 року офіцер ЦРУ з цієї структури зустрічався з Рамаданом для обговорення плану спільних зусиль по пропаганді проти Радянського Союзу.

На початку розповсюдження руху «Братів-мусульман» в Європі велику підтримку тут йому надала Німеччина. Коли Єгипет та Сірія встановили дипломатичні стосунки з НДР, ФРН підтримала опозицію в обох країнах та надала офіційну допомогу Саїдові Рамадану, який отримав смертний вирок в Єгипті. Пізніше він зупинився в Женеві, де в 1961 році, як ми вже вказували, заснував Ісламський центр, який протягом десятиліть буде слугувати в якості штабу та бази Асоціації «Брати-мусульмани» в Європі.

За словами французького дослідника Річарда Лабев’є, який писав про зв'язок «Братів-мусульман» з тероризмом, Саїд Рамадан використав Женеву як плацдарм для міжнародної експансії асоціації. Був навіть створений банк «Аль-Таква», з офісами в швейцарському місті (італійському анклаві) Кампіоне д’Італія, а також на Багамських островах. Після 11 вересня 2001 року цей банк був звинувачений у фінансуванні терористів.

Однак Саїд Рамадан не цурався й фізичного усунення ідеологічних супротивників. Так, регулярно відвідуючи Пакистан, Рамадан працював в тісному контакті з молодим на той час місцевим ісламістом Абу-ль-Аля Маудуді, який заснував рух, подібний до «Братів-мусульман» під назвою «Джамаат ісламійа». Як вказує Р. Дрейфус, подібно до того, як він сам рекрутував молодих розлючених мусульман в Палестині, Рамадан допоміг Маудуді створити боєздатні фаланги по типу загонів squadristi Беніто Мусоліні, для того щоб боротися з пакистанськими лівими студентами.

Окрім того, за словами дослідника, в проміжках між поїздками до Пакистану, Рамадан активно працював з арабськими ісламістами, особливо палестинцями та йорданцями, та сприяв заснуванню «Партії ісламського визволення», яка сьогодні більш відома за своєю арабською назвою – «Хізб ат-Тахрір» і яка пізніше широко розповсюдилася в Центральній Азії, маючи представництво по всій Європі та з центром у Великобританії.

Саїд Рамадан також «засвітився» у справі про вбивство Алі Акбара Табатабаї, колишнього прес-секретаря іранського посольства у Вашингтоні, який після падіння шахського режиму в 1979 році заснував Фонд свободи Ірану та став одним з головних опонентів аятоли Хомейні. 22 липня 1980 року американський громадянин Девід Белфілд застрелив Табатабаї на порозі будинку, після чого втік до Женеви, а звідти – до Ірану. Як встановило слідство, напередодні вбивства Белфілд активно спілкувався з Рамаданом, який зустрів його в Женеві і за допомогою іранського посольства переправив до Ірану. Як з’ясувалося пізніше, Белфілд спілкувався з Рамаданом також напередодні прийняття його на роботу охоронцем в іранському посольстві у Вашингтоні.

В останню чверть ХХ ст. найбільш яскравими прикладами ісламістських організацій, створених за участі спецслужб, стали рух «Талібан», «Аль-Каїда» та палестинська філія Асоціації «Брати-мусульмани» - рух ХАМАС.

Щодо діяльності «Аль-Каїди» існує досить багато аналітичних робіт, тому ми не будемо детально на ній зупинятись. Що стосується руху «Талібан», то тут ми можемо спостерігати справжню кооперацію спецслужб декількох держав: ЦРУ (США)[1], Управління міжвідомчої розвідки (УМР) Пакистану, служби загальної розвідки Королівства Саудівська Аравія (СЗР) та представників китайських спецслужб, які контролювали поставки зброї талібам. Треба відзначити, що Китай завжди намагався посилити свій вплив в Афганістані, використовуючи в тому числі й міжетнічні суперечки, наприклад, підтримуючи радикальні угрупування «Шоале-і джавид» і «Сетаме меллі» ще за кілька десятиліть до появи руху «Талібан». При цьому існує достатньо свідчень, що вказують на існування як організаційних, так й ідеологічних зв’язків між окремими течіями всередині руху «Талібан», саудівськими вагабітами та Асоціацією «Брати-мусульмани», хоча останні й заперечують їх існування.

Щодо ХАМАСу і низки радикальних терористичних ісламістських організацій, діючих серед палестинців, слід зазначити, що, на думку ряду дослідників, ці організації із самого початку були створені за підтримки спецслужб Ізраїлю (ШАБАК та Моссад) та США для того, щоб послабити вплив Організації Визволення Палестини (ОВП), з одного боку, та унеможливити мирні перемови – з іншого.

Так, наприклад, як свідчить Т. Кордесман, аналітик Центру стратегічних та міжнародних досліджень (США), Ізраїль напряму підтримував ХАМАС, розглядаючи цей рух як противагу ОВП на чолі із Ясіром Арафатом. В 1978 році ізраїльській уряд Менахема Бегіна підтримав ініціативу ідеолога ХАМАСу шейха Ахмада Ясіна з утворення «гуманітарної» організації, відомої як «Ісламська асоціація», або Муджама.

Як зазначає російський дослідник М. Жданов, ізраїльська влада намагалася використовувати протиріччя між ісламістами і ОВП. Сутички між прихильниками ОВП і «Братами-мусульманами» були численними і набували жорстоких форм на початку 80-х років. Ізраїльський тижневик «Котерет Рашит» писав у жовтні 1987 року: «Ще кілька років тому ісламські організації та Ісламський університет у Газі користувалися у військової влади всілякою прихильністю. Їм дозволяли отримувати гроші з-за кордону, будувати мечеті, чисельність яких зросла за 20 років з 70 до 180. Військова влада була впевнена, що подібна діяльність послабить ОВП і ліві організації Гази».

Іншій авторитетний знавець Близького Сходу Є. Прімаков каже про те, що ізраїльська влада, побоюючись підсилення ФАТХу (Рух визволення Палестини) та НФВП (Народний фронт визволення Палестини), надавала підтримку саме ісламістам з ХАМАСу, протиставляючи їх популістам з НФВП та націоналістам з ФАТХ.

На думку арабського дослідника Х. Зеррукі, ХАМАС був створений для того, щоб не допустити створення Палестинської держави - що співпадає з інтересами ізраїльського уряду, і саме на руйнування мирного процесу спрямовані всі його дії - починаючи із саботажу рішень, прийнятих в Осло у вересні 1993 року[2]. Як вказує автор: «…Ісламська асоціація та університет  отримували фінансову підтримку та сприяння від ізраїльської військової адміністрації, яка здійснювала адміністративний контроль на територіях сектору Газа та Західного берега ріки Йордан. Вони [ісламські асоціації та університет] були уповноважені отримувати грошові перекази з-за кордону».

Опосередкованим свідченням непублічних зв’язків ХАМАСу та певних кіл американського істеблішменту є активна підтримка цього радикального ісламістського руху з боку американської адміністрації, зокрема, колишнього радника Президента США з національної безпеки З. Бжезинського. Цікавий приклад, який стосується деяких аспектів механізму перемоги ХАМАСу на виборах в Секторі Газа, наводить російський дослідник С. Кургінян.

18 червня 2005 р. держсекретар США К. Райс відвідала Ізраїль і Палестинську автономію й провела переговори з М. Аббасом і А. Шароном. В день зустрічі К. Райс з М. Аббасом палестинський парламент підписав новий закон про вибори, запропонований президентом. Аббас цим законом, який нав’язали йому американці, за словами дослідника «…підписав свою власну політичну смерть. Згідно з цим законом, число депутатів у законодавчому органі ПА було збільшено з 88 до 132. Причому одна половина з них повинна обиратися за партійними списками, а інша від округів. Таким чином, просування ХАМАС до парламенту виявилося полегшеним».

До речі, останні події на Близькому Сході – так звана «арабська весна», – певним чином вказують на те, що ці зв’язки досі актуальні. Достатньо згадати потужне лобі співпраці з «Братами-мусульманами» в адміністрації Барака Обами, хоча їхня роль у останніх подіях в Тунісі та Єгипті досить слабка. Як зазначають більшість спостерігачів, серед лозунгів протестувальників фактично не зустрічалося жодного ісламістського. Більше того, досить суперечливою є інформація стосовно широкої підтримки «братів-мусульман» серед населення – далеко не всі фахівці визнають взагалі її наявність. За свідченням французького фахівця Франсуа Бюрге, підтримку ісламістам надають не більше 3-4% єгипетського суспільства. На переконання Хешама Кассема з єгипетської Організації по правах людини, кількість членів єгипетської Асоціації «Брати-Мусульмани» не перевищує 100 тисяч, що в країні з населенням 80 мільйонів означає «не дуже популярний рух», а лише організацію, по відношенню до якої проявлена унікальна толерантність з боку влади. Взагалі, це досить типова ситуація для Близького Сходу, коли владні кола використовують ісламістськи рухи (в першу чергу «Братів-мусульман») для того, щоб створити привід до ведення більш жорсткої внутрішньої політиці. Їм вигідні страхи – як внутрішні, так і зовнішні – перед захопленням влади ісламістами. Така перспектива виправдовує не тільки їх власне тривале домінування, але також надмірності і жорстокість. Наприклад, у 2005 році Мубарак включив 88 «братів-мусульман» в парламент. Цей крок одночасно показав небезпеки демократії і зробив його власну тиранію необхідною. Зробивши це ясним, на виборах 2010 року він включив лише одного члена Асоціації до парламенту.

Аналогічна ситуація мала місце і в Марокко – так, як вказує доктор Рашид Моктадер, в 1970-ті рр. марокканський уряд надавав підтримку ісламістам, щоб використовувати їх для боротьби з опозиційними партіями, такими, наприклад, як партія «Справедливість і добро».

Як зазначає аналітик Сінтія Фарахат, сьогодні спостерігається тісна співпраця між військовою хунтою, що прийшла до влади в Єгипті, та місцевими ісламістами. За її словами, «…військові вступили в секретну змову з ісламістами проти своїх більш демократично налаштованих співвітчизників».

Як ми бачимо, існуючі факти та дослідження свідчать на користь того, що певні ісламістські угрупування та організації в той чи іншій спосіб були та залишаються пов’язані із діяльністю спецслужб ключових геополітичних гравців в регіоні Близького Сходу. При цьому вони можуть розглядатися в якості штучного утворення, яке вживлене в традиційне ісламське середовище та репрезентуються в якості модифікації ісламу з метою розбудови структурних елементів системи управління конфліктом, якнайменш – на Близькому Сході.

[1] Однією з головних причин підтримки США руху «Талібан» була проблема гарантування безпеки американо-саудівського проекту за участі компаній «Юнокал» та «Дельта», згідно якого нафтогазові потоки повинні були йти трубопроводами, прокладеними в обхід Ірану з Туркменістану через Афганістан до Пакистану.

[2] Oslo Accords, офіційна назва - Declaration of Principles on Interim Self-Government Arrangements или Declaration of Principles (DOP), Декларація принципів про тимчасові заходи по самоврядуванню або Декларація принципів.