Див. попередні статті:

Поняття Київського християнства, його церковна та просторово-часова ідентифікація.

Підґрунтя формування Київського християнства. Механізм поєднання національного і релігійного (етноконфесійний синкретизм).

Підґрунтя формування Київського християнства. Чинники, що впливають на процес онаціональнення православного культу.

Підґрунтя формування Київського християнства. Чинники, що впливають на процес онаціональнення православного культу (продовження).

Підґрунтя формування Київського християнства. Християнізація Руси-України як класичний приклад православ­ного етноконфесій­ного комплексу.

Підґрунтя формування Київського християнства. Християнізація Руси-України як класичний приклад православ­ного етноконфесій­ного комплексу (продовження).

Особливості Київського християнства: частина I.

Особливості Київського християнства: частина II. Висока віротерпимість.

Особливості Київського християнства: частина III. Європейськість й відкритість до інших релігійних систем.

Особливості Київського християнства: частина IV. Онаціональнення обрядових форм

 

Особливості Київського християнства.

Ч.5. Політична інституційність та прагнення до незалежності від світської влади, гуманізм.

Православна та греко-католицька Церкви в Україні за умов відсутності незалежної держави часто перебирали на себе функції національних інституцій. В якості політичних інститутів ці Церкви брали активну участь у формуванні внутрішньої і зовнішньої політики як Литви, так і Польщі (до складу яких тривалий час входили українські землі). Церковні ієрархи були депутатами на сеймах і сеймиках, часто виконували дипломатичні функції, входили до складу посольств.

За умов відсутності власної держави християнські Церкви Київської традиції були для українців чи не тими поодинокими інституціями – політичними і релігійними, які виражали їх самобутність. Український народ тягнувся до своїх Церков, живив її кадрами (у своїй більшості вихідцями із простих верств населення). Церкви віддячувала тією ж любов’ю. Великою мірою цим, з додатком духовного впливу Європи, можна пояснити той факт, що візантійський цезаропапизм, який добре прижився в Московії, в Україні не знайшов свого розвитку, як не знайшов тут підтримки й європейський «папоцентризм», який також за своєю суттю був чужий Київському християнству і є сакральним виявом того ж цезаропапизму.

Наприклад, Православна Церква в Україні до початку XVIII ст. була, хоч і з певними застереженнями, фактично незалежною від світських правителів інституцією. До Люблінської унії, за умов єдиновірної світської влади, київські православні митрополити іноді навіть керували народними вічами і мали більший вплив, ніж непопулярні князі. Духовенство часто займало буферні позиції в удільній боротьбі, намагалось примирити ворогуючі сторони.[1]

Після 1569 р. втратити для православних незалежність від світської влади, переважна більшість представників якої, начолі з королем, були католики – означало втратити й віру. Це згодом яскраво підтвердив подальший розвиток подій у Київській митрополії. Як тільки світська влада почала якоюсь мірою впливати на хід церковних справ, одразу ж Українське Православ'я вступило у смугу глибокого занепаду.

Принципи демократизму і соборноправності, що розвивались в Київському християнстві, фактична незалежність Київської митрополії і самостійність Київського митрополита у вирішенні всіх справ митрополії допомогли православ'ю вийти із кризи початку XVII ст. і були одними із найважливіших чинників у процесі подальшого формування незалежності Київського християнства від світської влади.

Принаймні таких грубих втручань у справи Церкви, які були у Константинопольській чи Російській православних Церквах, коли імператори чи князі/царі вказували митрополитам у духовних справах, в Київському християнстві, за винятком періоду «подань», не було.[2] В Константинополі та Стамбулі світські правителі оправдовувались тим, що, за словами Константинопольсь­кого патріарха Антонія IV, «Церква і царство перебувають у великій єдності…»).[3] А тому для світських володарів вважалося допустимим маніпулювати на власний розсуд не лише митрополитами, але й патріархами. Важливість цього фактору у проекції розвитку Церкви і навіть її вчення, важко переоцінити. Адже давня цезаропапи­ська традиція православ’я сприяла «виродженню сутності самого християнства, в тому числі його морально-етичних засад».[4] Прикладів, що підтверджують це, можна навести багато як з історії Московської, так і Константинопольської православних Церков.

Важливою рисою Київського християнства є його гуманізм.

 

Погляд на людину як на найвищу цінність почав формуватись в Руси-Україні уже з моменту її хрещення і з кожним століттям проявлявся все яскравіше. Гуманістичні тенденції прослідкову­ються уже в найбільш відомому творі першого митрополита-русича Іларіона – «Слово про закон і благодать», де в молитві до Бога Іларіон закликає Всевишнього, щоб «...всіх невільних, уполонених, подорожуючих, плаваючих, ув’язнених, у голоді, спразі й наготі – всіх помилуй, усіх потіш, усіх розрадуй, зсилаючи їм радість тілесну й душевну».[5]

Своєрідний гуманізм виявлений також у «Руській правді», з її статтями про образу людської гідності, в «Повчанні Мономаха», де людське життя – найвища цінність тощо. Своєрідну «науку душі» засвоювали всі прошарки населення – і князі та бояри, і простий народ, а особливо – духівництво. Про це говорять слова преподобного Феодосія до князя Ізяслава: «Если видишь нага или голодна, или зимою, или бедою одержима, еще будет ли ефрей, или еретик, или католик или любой язичник – всякого помилуй и от беди избавь яко можеш».[6] Це уже властиво основні риси того явища, яке сформувалось кілька віків пізніше у Західній Європі під назвою західноєвропейського гуманізму, з його утвердженням поваги до розуму і гідності людини.

Коли грецькі єпископи спробували ввести жорсткі каральні закони за візантійськими зразками у новохрещеній Русі й радили Володимиру: «достоит тебе, княже, казнити разбойники», то князь не прийняв їх поради, бо то є «гріх». Можливо певну роль тут зіграв язичницький звичай карати злочинців лише грошовими штрафами, тому що нескінченні війни спонукали берегти кожну людину – потенційного воїна. Але, як засвідчує історія, звичай помилування не був обов’язковим ні до, ні після правління Володимира.

Староруські традиції поступово формували в Україні ставлення до окремої людини як до «видимого образу невидимого Бога». Цією ідеєю було просякнуте все Київське християнство і найкраще вона відображена, як вже говорилося вище, в українському іконописі. Ідея гуманізму Київського християнства знайшла своє вираження і в існуванні у великих українських селах при церквах шпиталів, де жили старці, сироти, каліки, зупинялись мандрівники-пілігрими тощо. Всі ці люди, ще згідно з Статутом св.Володимира,[7] називались «церковними людьми» і ще тоді Церква була зобов’язана піклуватись про них. Кошти на утримання шпиталів надавалися монастирями, багатими людьми, сільськими громадами, а переважно – церковними братствами.[8]

Це зафіксовано навіть у «Требнику» (1646 р.) митрополита Петра Могили, в якому автор у чині «О посещении больних и о земном тщании их» подає як обов’язок кожного священика відвідувати хворих парафіян і надавати їм матеріальну й духовну допомогу. Особливо повинен священик піклуватись про тих, кому нізвідки чекати допомогу: «... их же аще от своих имений сам, или милостинею помощи не сможет, инєм образом тщание да сотворит поелику может, сиєст от общего братского благалища...».[9] Тут Київський митрополит має на увазі братства милосердя, що існували в кожному містечку чи селі, які у складщину допомагали нужденним.

З поглиненням Київської митрополії Московським патріархатом і введенням у ній російських порядків, ці шпиталі повинні були б зникнути (в Московії їх взагалі не було). Але народна традиція зберегла їх навіть за умов засилля в Україні московських звичаїв. Ще у 1758 р. єпископ Переяславський і Бориспільський Геврасій (Линцевський) у своїй окружній грамоті зазначав: «При кожній церкві в містах і селах влаштувати, для немічних і злидарів шпиталь із церковних прибутків і тих, хто не може себе прогодувати, наскільки можливо годувати і одягати по заповіді Господній».[10]

Ці шпиталі були ліквідовані за наказом Катерини II аж у 1768 році. Згідно наказу, всі церковні гроші потрібно було витрачати лише на безпосередні потреби парафії. Так старці були «викинуті» на вулицю і розбрелись по ярмарках, поминальних обідах, храмових святах, де вони ще довгий час користувались загальною шаною. 

Далі буде



[1] Див.: Болховитинов Е.А. (митрополит Евгений). Описание киевософийского собора и иерархии.– K., 1825.– С. 75.

[2] Макарий. История Русской Церкви.– Т. 12.– Кн. 3.–СПб., 1883.– С. 65.

[3] Аверинцев С.С. Византия и Русь: два типа духовности // Новый мир.– 1988.– № 7.– C. 217.

[4] Здiорук С.I. Специфiка взаємовпливу етнiчного i релiгiйного (на матерiалах України) // Дисертацiя на здобуття наук. ступ. к. фiлос. н.– K.– 1992.– С. 181.

[5] Iларiон. Слово про закон i благодать (Про закон, Мойcеєм даний, i про благодать та iстину ...) // Православний вiсник.– 1992.– № 7-8.– C. 46.

[6] Памятка посетителю Киево-Печерской лавры.– K., 1992.– С. 8.

[7] Болховитинов Е.А. (митрополит Евгений). Описание киевософийского собора и иерархии.– K., 1825.– Документи.– С. 6-7.

[8] Українське народознавство. – Львів, 1994.– С. 481.

[9] Требник (П.Могили).- K., 1646.- Ч.1.- С. 510.

[10] Геврасий. Окружные грамоты к православному духовенству преосвященного Геврасия, епископа Переяславского и Бориспольского // Материалы для истории Переяславской епархии.– T.XI.– Кн. XXII.– M., 1854.– С. 122-132.

Теги: