Див. попередні статті:
Поняття Київського християнства, його церковна та просторово-часова ідентифікація.Особливості Київського християнства: частина I.
Особливості Київського християнства: частина II. Висока віротерпимість.
Особливості Київського християнства: частина IV. Онаціональнення обрядових форм
Особливості Київського християнства.
Ч.5. Політична інституційність та прагнення до незалежності від світської влади, гуманізм.
Православна та греко-католицька Церкви в Україні за умов відсутності незалежної держави часто перебирали на себе функції національних інституцій. В якості політичних інститутів ці Церкви брали активну участь у формуванні внутрішньої і зовнішньої політики як Литви, так і Польщі (до складу яких тривалий час входили українські землі). Церковні ієрархи були депутатами на сеймах і сеймиках, часто виконували дипломатичні функції, входили до складу посольств.
За умов відсутності власної держави християнські Церкви Київської традиції були для українців чи не тими поодинокими інституціями – політичними і релігійними, які виражали їх самобутність. Український народ тягнувся до своїх Церков, живив її кадрами (у своїй більшості вихідцями із простих верств населення). Церкви віддячувала тією ж любов’ю. Великою мірою цим, з додатком духовного впливу Європи, можна пояснити той факт, що візантійський цезаропапизм, який добре прижився в Московії, в Україні не знайшов свого розвитку, як не знайшов тут підтримки й європейський «папоцентризм», який також за своєю суттю був чужий Київському християнству і є сакральним виявом того ж цезаропапизму.
Наприклад, Православна Церква в Україні до початку XVIII ст. була, хоч і з певними застереженнями, фактично незалежною від світських правителів інституцією. До Люблінської унії, за умов єдиновірної світської влади, київські православні митрополити іноді навіть керували народними вічами і мали більший вплив, ніж непопулярні князі. Духовенство часто займало буферні позиції в удільній боротьбі, намагалось примирити ворогуючі сторони.[1]
Після 1569 р. втратити для православних незалежність від світської влади, переважна більшість представників якої, начолі з королем, були католики – означало втратити й віру. Це згодом яскраво підтвердив подальший розвиток подій у Київській митрополії. Як тільки світська влада почала якоюсь мірою впливати на хід церковних справ, одразу ж Українське Православ'я вступило у смугу глибокого занепаду.
Принципи демократизму і соборноправності, що розвивались в Київському християнстві, фактична незалежність Київської митрополії і самостійність Київського митрополита у вирішенні всіх справ митрополії допомогли православ'ю вийти із кризи початку XVII ст. і були одними із найважливіших чинників у процесі подальшого формування незалежності Київського християнства від світської влади.
Принаймні таких грубих втручань у справи Церкви, які були у Константинопольській чи Російській православних Церквах, коли імператори чи князі/царі вказували митрополитам у духовних справах, в Київському християнстві, за винятком періоду «подань», не було.[2] В Константинополі та Стамбулі світські правителі оправдовувались тим, що, за словами Константинопольського патріарха Антонія IV, «Церква і царство перебувають у великій єдності…»).[3] А тому для світських володарів вважалося допустимим маніпулювати на власний розсуд не лише митрополитами, але й патріархами. Важливість цього фактору у проекції розвитку Церкви і навіть її вчення, важко переоцінити. Адже давня цезаропаписька традиція православ’я сприяла «виродженню сутності самого християнства, в тому числі його морально-етичних засад».[4] Прикладів, що підтверджують це, можна навести багато як з історії Московської, так і Константинопольської православних Церков.
Важливою рисою Київського християнства є його гуманізм.
Погляд на людину як на найвищу цінність почав формуватись в Руси-Україні уже з моменту її хрещення і з кожним століттям проявлявся все яскравіше. Гуманістичні тенденції прослідковуються уже в найбільш відомому творі першого митрополита-русича Іларіона – «Слово про закон і благодать», де в молитві до Бога Іларіон закликає Всевишнього, щоб «...всіх невільних, уполонених, подорожуючих, плаваючих, ув’язнених, у голоді, спразі й наготі – всіх помилуй, усіх потіш, усіх розрадуй, зсилаючи їм радість тілесну й душевну».[5]
Своєрідний гуманізм виявлений також у «Руській правді», з її статтями про образу людської гідності, в «Повчанні Мономаха», де людське життя – найвища цінність тощо. Своєрідну «науку душі» засвоювали всі прошарки населення – і князі та бояри, і простий народ, а особливо – духівництво. Про це говорять слова преподобного Феодосія до князя Ізяслава: «Если видишь нага или голодна, или зимою, или бедою одержима, еще будет ли ефрей, или еретик, или католик или любой язичник – всякого помилуй и от беди избавь яко можеш».[6] Це уже властиво основні риси того явища, яке сформувалось кілька віків пізніше у Західній Європі під назвою західноєвропейського гуманізму, з його утвердженням поваги до розуму і гідності людини.
Коли грецькі єпископи спробували ввести жорсткі каральні закони за візантійськими зразками у новохрещеній Русі й радили Володимиру: «достоит тебе, княже, казнити разбойники», то князь не прийняв їх поради, бо то є «гріх». Можливо певну роль тут зіграв язичницький звичай карати злочинців лише грошовими штрафами, тому що нескінченні війни спонукали берегти кожну людину – потенційного воїна. Але, як засвідчує історія, звичай помилування не був обов’язковим ні до, ні після правління Володимира.
Староруські традиції поступово формували в Україні ставлення до окремої людини як до «видимого образу невидимого Бога». Цією ідеєю було просякнуте все Київське християнство і найкраще вона відображена, як вже говорилося вище, в українському іконописі. Ідея гуманізму Київського християнства знайшла своє вираження і в існуванні у великих українських селах при церквах шпиталів, де жили старці, сироти, каліки, зупинялись мандрівники-пілігрими тощо. Всі ці люди, ще згідно з Статутом св.Володимира,[7] називались «церковними людьми» і ще тоді Церква була зобов’язана піклуватись про них. Кошти на утримання шпиталів надавалися монастирями, багатими людьми, сільськими громадами, а переважно – церковними братствами.[8]
Це зафіксовано навіть у «Требнику» (1646 р.) митрополита Петра Могили, в якому автор у чині «О посещении больних и о земном тщании их» подає як обов’язок кожного священика відвідувати хворих парафіян і надавати їм матеріальну й духовну допомогу. Особливо повинен священик піклуватись про тих, кому нізвідки чекати допомогу: «... их же аще от своих имений сам, или милостинею помощи не сможет, инєм образом тщание да сотворит поелику может, сиєст от общего братского благалища...».[9] Тут Київський митрополит має на увазі братства милосердя, що існували в кожному містечку чи селі, які у складщину допомагали нужденним.
З поглиненням Київської митрополії Московським патріархатом і введенням у ній російських порядків, ці шпиталі повинні були б зникнути (в Московії їх взагалі не було). Але народна традиція зберегла їх навіть за умов засилля в Україні московських звичаїв. Ще у 1758 р. єпископ Переяславський і Бориспільський Геврасій (Линцевський) у своїй окружній грамоті зазначав: «При кожній церкві в містах і селах влаштувати, для немічних і злидарів шпиталь із церковних прибутків і тих, хто не може себе прогодувати, наскільки можливо годувати і одягати по заповіді Господній».[10]
Ці шпиталі були ліквідовані за наказом Катерини II аж у 1768 році. Згідно наказу, всі церковні гроші потрібно було витрачати лише на безпосередні потреби парафії. Так старці були «викинуті» на вулицю і розбрелись по ярмарках, поминальних обідах, храмових святах, де вони ще довгий час користувались загальною шаною.
Далі буде
[1] Див.: Болховитинов Е.А. (митрополит Евгений). Описание киевософийского собора и иерархии.– K., 1825.– С. 75.
[2] Макарий. История Русской Церкви.– Т. 12.– Кн. 3.–СПб., 1883.– С. 65.
[3] Аверинцев С.С. Византия и Русь: два типа духовности // Новый мир.– 1988.– № 7.– C. 217.
[4] Здiорук С.I. Специфiка взаємовпливу етнiчного i релiгiйного (на матерiалах України) // Дисертацiя на здобуття наук. ступ. к. фiлос. н.– K.– 1992.– С. 181.
[5] Iларiон. Слово про закон i благодать (Про закон, Мойcеєм даний, i про благодать та iстину ...) // Православний вiсник.– 1992.– № 7-8.– C. 46.
[6] Памятка посетителю Киево-Печерской лавры.– K., 1992.– С. 8.
[7] Болховитинов Е.А. (митрополит Евгений). Описание киевософийского собора и иерархии.– K., 1825.– Документи.– С. 6-7.
[8] Українське народознавство. – Львів, 1994.– С. 481.
[9] Требник (П.Могили).- K., 1646.- Ч.1.- С. 510.
[10] Геврасий. Окружные грамоты к православному духовенству преосвященного Геврасия, епископа Переяславского и Бориспольского // Материалы для истории Переяславской епархии.– T.XI.– Кн. XXII.– M., 1854.– С. 122-132.
Теги:
MichaelWeP написал: