Минулі парламентські вибори стали певним екзаменом для всіх українських Церков, зокрема для УГКЦ. Для нового керівництва УГКЦ це був екзамен на те, чи зможе воно забезпечити незаангажованість Церкви у виборчому процесі, для священиків УГКЦ на місцях це був екзамен на непродажність з огляду на однозначні матеріальні реверанси кандидатів у мажоритарники (в подальшому КУМ-и), а для мирян це був екзамен на розрізнення між справжніми політиками й охочими стати «тушками», тобто якомога дорожче продати свої карточки для голосування в парламенті. Тоді як можна виходити з того, що миряни цей екзамен в основному здали добре, про священиків і церковне керівництво цього стверджувати не можна. Поясню, чому.

Найперше впадає в очі те, що УГКЦ на останніх виборах зовсім не була такою нейтральною, як вона офіційно декларувала. Адже у списках однієї з політичних партій можна знайти осіб, які мають безпосереднє відношення до цієї Церкви, наприклад одного з професорів Українського Католицького Університету і навіть голову однієї з комісій УГКЦ (!), що є дуже промовистим фактом. Цим самим УГКЦ опосередковано стала учасником виборчого процесу. Негативною стороною такої нерозумної поведінки керівництва УГКЦ може бути те, що в разі компрометації цієї політичної сили частина провини за це буде покладена також на Церкву, яка неначе «делегувала» кількох своїх представників до неї. Це було надзвичайно великою помилкою, адже українська політика відзначається саме тим, що люди швидко розчаровуються в політиках і партіях, які часто не виконують своїх передвиборчих обіцянок. Отже, керівництво УГКЦ повинно було поставити охочих податися в парламент перед наступним вибором: «Або ви працюєте для Церкви, а це виключає безпосередню участь у політиці, або ж ви повинні залишити вашу роботу в УГКЦ». Із незрозумілих причин цього не було зроблено. Але це був далеко не єдиний промах, а тому перейдемо до поведінки представників УГКЦ щодо мажоритарників, які складатимуть половину нашого парламенту.

Почну з преси. На протязі передвиборчої кампанії наш пресовий ландшафт прямо-таки розцвів, бо майже всі кандидати у мажоритарними (надалі КУМ-и) агітували за себе різними газетками, щойно заснованими власне для цієї мети. Вони рясніли фотографіями, які мали переконати читачів у тому, що саме цей КУМ є так би мовити негласним кандидатом Церкви. Для цього КУМ зазвичай наголошував, що йде на вибори із благословенням Церкви, не афішуючи звичайно ж того факту, що таке ж «благословення», відмовити в якому Церква не може нікому, отримали й інші КУМ-и – його конкуренти. При цьому КУМ-и дивовижним чином забували вказати на свою точну конфесійну чи юрисдикційну приналежність, бо ж південна Тернопільщина є змішаною в конфесійному відношенні територією, де живуть не тільки греко-католики, а й православні різних юрисдикцій. Принагідно КУМ-и повідомляли, які нагороди вони вже отримали від різних Церков за свої благодійства для Церкви і т. п. Один із кандидатів поширював свої фотографії разом із місцевим єпископом УГКЦ і навіть із самим главою УГКЦ, які дарують йому по грамоті, а ще один навіть із Блаженнішим Святославом, на якій той із захопленням тисне КУМ-ові руку (!), неначе якийсь фанат своєму найвідданішому фаворитові, якого, звичайно ж, вслід за главою Церкви мають підтримати також усі віряни УГКЦ. Напевно, ні владика Д. Григорак, ані Блаженніший Святослав не підозрювали, що їх таким чином буде використано у виборчій кампанії, але чи не несуть певної провини за цей «прокол» також ті, котрі так необачно дозволили себе використати?

У жовтні я, відвідуючи різні парафії Бучацької єпархії УГКЦ – вона займає південну частину Тернопільської області, особисто став свідком наступних подій, які при потребі можуть бути підтверджені сотнями наочних свідків – рядових парафіян УГКЦ. В одному великому селі Заліщицького району Тернопільської області, де є одна з найбільших громад УГКЦ, я відвідував храмовий празник. Ще на підході до храму мене вже зустріли агітатори одного з КУМ-ів, роздаючи мені агітаційний матеріал за нього. Ну добре, подумав я, це ще не на церковному подвір’ї, а тому й не є використанням Церкви для агітації. Але це був лише передсмак того, що я побачив у самому храмі. Після Літургії священик почав зачитувати, які благодійства вчинив один із КУМ-ів для громади УГКЦ – наприклад, він профінансував придбання кількох кованих лавок, які демонстративно були поставлені перед храмом. Як я довідався пізніше від місцевих парафіян, храм практично ніколи не буває повним, а тому великої потреби в цих лавках власне й не було. Після агітації з боку священика, прямо-таки з амвону (!), виступив один із уповноважених представників цього ж таки КУМ-а, який почав розхвалювати його наступне, величезне й незабутнє благодійство для місцевої парафії – виготовлення документів на приватизацію храму місцевою громадою УГКЦ. Після нього священик зразу ж пояснив нерозумним, що це коштувало б купу грошей, а тому всі повинні бути надзвичайно вдячними доброму КУМ-ові. Комічність цілої ситуації полягала передусім у тому, що в цьому селі існує лише одна громада – УГКЦ, а тому її прав на власність на храм ніхто ніколи й не оспорював. Однак представник КУМ-а повністю зачитав документ, і ще й разів зо п’ять повторив, що тепер уже абсолютно ніхто й ніколи не претендуватиме на заволодіння цим храмом, так ніби це було б якоюсь проблемою. Після цього почалося ще цікавіше. Я побачив, що (після служби, коли люди вже були повиходили!) до храму лізе ще один КУМ із іконою в руках. Придивившись уважно, я констатував, що це була не ікона, а … портрет самого теперішнього Папи Римського, з яким цей КУМ під час наступного водосвяття надворі стояв на видному місці, мабуть засвідчуючи цим свою відданість Католицькій Церкві. Що відбувалося далі, я сказати не можу, бо витримати цього фарисейства я вже не зміг і пішов геть.

Наступний випадок. В одній із парафій УГКЦ Чортківського району священик замість проповіді зачитав послання Блаженнішого Святослава до виборів, що є дуже похвальним. Однак сідаючи в машину, він кинув парафіянам на прощання наступні, на мою думку, дуже двозначні слова: «Якщо даватимуть на церкву мільйон, беріть». Звичайно, це був радше жарт, але дуже небезпечний жарт, який зводив нанівець всі вказівки керівництва УГКЦ, адже слова отця можна було інтерпретувати наступним чином: все на світі продається, в тому числі й власна і Церква, питання тільки в ціні.

Тепер третій випадок у цьому ж таки районі. Він відбувся в самий день виборів. Зразу ж після Літургії, тобто безпосередньо перед тим, як парафіяни пішли на виборчу дільницю, щоб віддати свої голоси, священик, який перед тим у проповіді закликав парафіян не продавати свої голоси, зачитав повідомлення про те, що дружина одного з КУМ-ів пожертвувала «за здоров’я» свого чоловіка пристойну суму грошей на місцевий храм, після чого селяни почали перешіптуватися між собою, що б це мало означати. Потім священик ще й запропонував хорові заспівати щедрому КУМ-ові «Многая літа», що й було виконано. Тобто священик прямо у храмі, безпосередньо в день виборів, агітував своїх парафіян за одного з КУМ-ів. Адже якби він не хотів агітувати, то міг би повідомити про пожертву й наступної неділі, тобто вже після виборів.  

Усі ці випадки були далеко не винятками. Не бракувало й  відповідних повідомлень у ЗМІ. Але все це було тільки вершиною айсберга, який виявив дуже нерадісний для УГКЦ факт. Ця Церква постала в очах галицького й українського суспільства наскрізь корумпованою, мало не продажною організацією, в якій пастирі торгують голосами своїх парафіян, неначе шкарпетками. Навіть якщо припустити – а це було б наївним, що місцеві священики хотіли матеріальних благ не для себе, а винятково для своєї громади – для облаштування храму і т. п., то це зовсім не міняє справи. Адже в обох випадках вони робили з Божого дому печеру розбійників, продаючи «непродажну благодать» – репутацію власної громади і цілої УГКЦ. Після одного з таких випадків я запитав парафіян, що вони про це думають, і отримав промовисту відповідь – вони не знають, чи варто тепер взагалі ходити до церкви. Цих людей можна зрозуміти – вони прийшли до храму для того, щоб долучитися до Христової благовісті, натомість їхні пастирі показали, що вважають їх дурнями, нездатними відрізнити фальш від істини, та ще й використали своїх овечок як об’єкт у торгівельній операції «голоси за гроші».

А що ж керівництво УГКЦ ? Воно тим часом видавало дуже правильні послання, жодним чином однак не забезпечуючи виконання своїх гарних ідей. Деяких єпископів у такий відповідальний для Церкви й суспільства час взагалі не було в Україні. Хронічно хворі на «ювілейну хворобу», вони віддали перевагу тому, щоб подорожувати Амеропами чи повиступати священними тамадами на різних ювілейних заходах закордоном, залишивши УГКЦ й Україну напризволяще в передвиборній чумі та цим продемонструвавши свою справжню любов до рідної Церкви й Батьківщини. У цьому зв’язку напрошується логічне питання: чи в УГКЦ немає відділу зовнішніх відносин, який виконував би подібні церемоніальні функції й завдання, як це є в усіх нормальних Церквах? Із ЗМІ можна було дізнатися, що керівництво УГКЦ боролося проти священиків-агітаторів лише тоді, коли отримувало випадково зроблені записи агітації. Тобто воно було по суті сліпим і глухим, ніяк не організувавши контролю за виконанням своїх рішень. А зробити це було дуже просто – можна було, наприклад,. негласно розіслати семінаристів бодай по храмових празниках і по великих парафіях УГКЦ, щоб ті непомітно записували проповіді священиків та інших агітаторів. Нічого невідомо також про якісь реальні покарання єпископами тих священиків, які були спіймані на гарячому. Радше символічні «догани» фактично були тим самим, що й «кинути щуку в річку», тобто не покаранням, а радше мовчазним заохоченням до подальшої агітації.

Отож, дозволю собі висловити міркування про те, що конкретно потрібно зробити для того, щоб УГКЦ не зганьбилася і на наступних виборах. Для цього церковному керівництву потрібно негайно прийняти чіткий і обов’язковий для виконання всіма церковнослужителями кодекс поведінки в передвиборчий період, який має складатися з наступних семи пунктів:

  1. Всі пожертви на храм і т. п. завжди приймаються абсолютно анонімно, без оголошення особи жертводавця.
  2. Політикам і їхнім помічникам при потребі має бути повідомлено, що Церква не бажає, аби вони в передвиборчий період відвідували храми, парафіянами яких вони не є.
  3. Якщо політики займають державні посади, спілкування священнослужителів з ними в передвиборчий період є вкрай небажаним, або ж мусить залишатися непублічним.
  4. Фотографування чи зйомки церковників разом із політиками заборонене.  
  5. Згадування чи навіть натяки на будь-яких політиків у храмах є абсолютно заборонені.
  6. Єпископи повинні перебувати в передвиборчий період у своїх єпархіях і виконувати нагляд (єпископ – «наглядач»!) за виконанням вищеназваних пунктів.
  7. Священнослужителі – єпископи та священики, які порушують ці пункти, негайно й назавжди забороняються в служінні.

А наостанок позитивна констатація. Жоден із тих КУМ-ів, які намагалися використати Церкву з метою проходження в парламент, і за яких агітували продажні «ксьондзи», своєї мети так і не досягнув. Це були гроші, викинуті на вітер, бо парафіяни виявилися набагато мудрішими за своїх пастирів.

Так що порада всім КУМ-мам на наступний раз: не тратьте марно грошей, а краще пожертвуйте їх на церкву – тільки цього разу вже анонімно. Бізнесмени в рясах вам точно не допоможуть, а Бог – хто знає? Якщо ви й справді є християнами, то треба переконувати виборців програмами, а не зловживати Церквою для політики чи бізнесу. Втім, у нас їх неможливо відділити. То що, тепер також уже не можна відділити від бізнесу навіть Церкву? Надіюся, що це не так, бо це означало б, що такій Церкві незабаром настане кінець.

Теги: