Архієпископ Уманський Іоан (Модзалевський), Голова Богословсько-канонічної комісії УАПЦ: „Вселенський Патріархат пішов назустріч УАПЦ”
Ми задоволені реакцією Константинопольського Патріархату. Вселенський Патріархат пішов назустріч УАПЦ, і наша Церква зробить все для того, щоб наш діалог був плідним. Позиція УАПЦ з приводу улікування розколу в Україні завжди була незмінною – ми відкриті до діалогу, готові розглядати компромісні моделі врегулювання канонічної кризи. Тоді як для інших юрисдикцій існують політичні вигоди, наша Церква орієнтується на суто церковний – еклезіологічний та канонічний пріоритет. УАПЦ – патріотична, але аполітична Церква, ми принципово стоїмо осторонь геополітичних суперечок та проектів. Наша мета – встановлення повного євхаристійного спілкування з православними Помісними Церквами. І ми будемо робити все від нас залежне, щоб вийти з канонічної ізоляції. 


Андрій Юраш, релігієзнавець: «Константинополь не буде діяти за шаблонами «бліцкрига»
Я завжди виступаю як прихильних критично-реалістичних сценаріїв. Тому, на мою думку, дії Константинополя у ситуації з УАПЦ не можуть відбуватися за шаблонами «бліцкриг». Справа в тім, що зараз Фанар опинився в незручній ситуації «шпагату»: він і не може відмовитись від дипломатичної місії реагування на звернення УАПЦ, але при цьому не може і пожертвувати зближенням з Москвою (це явище ми спостерігаємо протягом останніх 4-6 місяців) заради «українського питання». Як на мене, Константинопольський патріархат зможе стати реальним гравцем на українській конфесійній арені лише тоді, коли в нього будуть «розв’язані руки» на московському напрямку. Тобто буде якийсь зовнішній поштовх, який спричинить зростання напруженості у відносинах Москва-Фанар, і тоді Константинополь  зможе ухвалювати стратегічні рішення в українському полі. Або ж, навпаки, буде не напруження, а цілковите взаєморозуміння між МП та Фанаром, і вони розділять сфери впливу в Україні полюбовно.
Але все це справа дальшого майбуття. Лише у віддаленій перспективі жодні переваги і жодні преференції не зупинять Константинополь від того, щоб увійти в Україну і встановити контроль на її церковній території. Тоді саме Фанар буде ключовим гравцем у цій сфері суспільного життя.
Коментарі щодо рішення про "українську" комісію Константинопольського патріархату
У справі про розширення юрисдикції Вселенського Константинопольського патріархату на територію України ми не можемо забувати про вкрай важливий геополітичний чинник. Адже  не виважені, похапливі кроки можуть спричинити гігантський розкол у світовому православ’ї. Пригадаємо не такий уже й давній приклад: 1995 рік ознаменований ситуацією в Естонській православній Церкві, яка висловила бажання перейти під омофор патріарха Варфоломія І. У що вилилося таке рішення: було перерване євхаристійне спілкування між РПЦ і Константинопольським патріархатом, що означало розрив дипломатичних відносин. Тривало це майже чотири роки. Та й зараз не всі наслідки цього протистояння подолано (пригадаймо хоча б недавню Асамблею Конференції європейських Церков у Ліоні https://www.religion.in.ua/news/976-chlenstvo-yestonskoj-cerkvi-obsuzhdali-na.html ). А насправді йшлося про кілька десятків парафій в Естонії. Мабуть, коли процес наблизиться до ухвалення якихось практичних рішень відносно долі УПЦ, що означатиме вирішення долі десятків тисяч парафій, варто очікувати застосування найбільш вагомих важелів впливу з боку Москви і серію рішучих кроків з боку  Данилового монастиря.
Це що стосується зовнішнього фактора у долі українського православ’я. Але ж є ще і внутрішній. А він не менш, якщо не більш, вагомий, ніж той, про який ішлося вище. Не є таємницею, що наразі у верхівках усіх трьох українських православних церков – УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ немає злагодженості щодо бачення та сценаріїв розвитку цих інституцій у майбутньому. У кожній із трьох «вершин» є свої осередки, «гуртки» та «клуби з уподобань». Тож поки не буде консенсусу всередині українського православ’я, марно сподіватися, що прийде хтось сторонній і вилікує наші внутрішні «виразки». Тому варто пам’ятати, що наша подальша доля насамперед у наших руках, у здатності нашого церковного організму до посилення автоімунітету.

Василь Стодоля, політолог: „Москві вигідно, щоб УАПЦ та УПЦ КП перебували в ізоляції”
Проекти бувають реальними або віртуальними. Входження до Константинопольського Патріярхату – це реальний, хоча й дуже проблемний проект. Константинопіль сьогодні – це єдина реальна альтернатива Москві. Сучасне московське православ’я – це православ’я євразійське. Для нього характерні релігійний формалізм та залежність від держави. Тому в перспективі десяти років РПЦ або радикально зміниться, або радикально зменшить свій вплив на суспільство та світ. Константинопіль – це європейське православ'я, це Церква ХХI століття. Те, що УАПЦ обрала константинопольський вектор розвитку – це позитивно. У ситуації, коли Церква вимушена „йти від Москви”, потрібно рухатися не в канонічну порожнечу, а до європейського православ”я. Україна – це європейське країна. І євразійський тип православ'я тут приречено. Москві вигідно, щоб УАПЦ та УПЦ КП перебували в ізоляції. А Україні та українському православ'ю вигідно, щоб автокефальний рух отримав легітимність, щоб їх ієрархи мали канонічний статус. УАПЦ – невелика юрисдикція. Але якщо вона увійде до складу Константинопольського Патріярхату, то вона стане реальною альтернативою євразійському московському православ”ю та радикально збільшить свою чисельність та вплив

Юрій Чорноморець, експерт: "Константинопольський патріархат свідомий своєї відповідальності"

Найважливіше  питання – це які мотиви Константинопольського  патріархату? Сьогодні я бачу кілька мотивів, причому вони мають яскраво  виражений християнський характер.

Мотив перший: співчуття  до вірних тих церков, які перебувають у канонічній ізоляції. Співчуття до українського народу, який переживає трагедію церковного розколу. При цьому намітилося важливе розуміння пріоритетів у розв’язанні «української проблеми» серед представників Константинопольського патріархату та українських православних: відсутність єдності – це погано, але неканонічний статус п’яти тисяч громад – ще гірше.

Мотив другий: Константинопольський патріархат ясно усвідомлює, що невирішеність  проблем розколів серед православних, і особливо українського розколу  – дискредитує все світове православ’я. Константинопольський патріархат свідомий того, що несе особливу відповідальність за стан справ в усій православній Церкві. Згідно із еклезіологією Константинопольського патріархату саме Вселенський патріарх у перервах між Вселенськими соборами представляє владу, що мають ці собори. І тому Вселенський патріарх просто зобов’язаний брати активну участь у вирішенні проблеми канонічної ізоляції українських «розкольників».

Мотив третій: намагання досягти єдності у вирішенні всіх проблем православної Церкви. У 1990-ті роки важливим для Константинопольського патріархату був мотив суперництва із Московським патріархатом. Сьогодні цей мотив зникає завдяки свідомим зусиллям патріарха Варфоломія, патріарха Кирила, інших предстоятелів помісних Церков. Зусилля, спрямовані на видиме виявлення єдності Православної Церкви у формі Всеправославних синодів Предстоятелів, дають і свої реальні плоди. Прикладами успішності єдиних дій всіх Предстоятелів Православних Церков стали зусилля з подолання розколу в Болгарії, з урегулювання конфлікту в Єрусалимській Церкві. Безумовно, що на сьогодні можливе вирішення і українського питання спільними зусиллями Константинопольського і Московського Патріархів при винесенні вердикту з цього питання на наступній Всеправославній нараді Предстоятелів.

Але і до цього скликання Всеправославної наради можна віднайти якісь форми взаємопорозуміння церков, що перебувають у канонічній ізоляції із вселенським православ’ям. Ці перехідні форми теж можуть бути різними, особливо враховуючи той факт, що питання про те, яка ж із Церков є кіріархальною для Українського патріархату, є заплутаним. З одного боку, є факт претензій Московського патріархату і визнання частиною українських православних цього статусу Матері-Церкви за Москвою, і категоричне заперечення цього з боку іншої частини українських православних. З іншого боку, всі на сьогодні погоджуються із тим, що історично Константинопольська патріархія була кіріархальною для Київської Митрополії. Також важливу роль відіграє той факт, що Московська патріарша кафедра історично походить від Київського престолу, і містично-сакрально скоріше православний Київ є Матір’ю для православної Москви. За цих умов Константинопольський патріархат міг би сформувати в результаті переговорів із Московським патріархатом, українськими православними дві програми щодо вирішення проблеми перебування п’яти тисяч громад у канонічній ізоляції: програму-мінімум щодо особливого статусу цих п’яти тисяч громад, і програму максимум – щодо процедури надання автокефалії Українській православній Церкві, яка б об’єднувала всіх православних віруючих України (або їх переважну більшість) незалежно від їх національної належності та культурної ідентичності. Цей шлях сьогодні є не лише реалістичним, але і він вимагається самим духом християнської любові. Братньої любові, про яку так багато і гарно говорив патріарх Кирил під час візиту до Білорусії, вимагаючи, щоб ця любов була втілена не лише в житті Церкви, але і навіть в політичному житті народів. І якщо ця любов буде виявлена православною Церквою як єдиним цілим, це може стати початком християнського відродження Європи, як Східної, так і Західної.

Теги: