Першу частину цієї статті можна прочитати тут

Політизація мовного питання
Окремою проблемою є надмірна політизація усіх проявів суспільного життя України, у тому числі й життя Церкви. Через це у західних та центральних регіонах України серед невоцерковлених людей (а таких віруючих нині більшість) побутують доволі міцні паралелі між російською мовою та російською державою, і російськомовність священиків та московський ізвод у богослужіннях ці люди сприймають як іноземний вплив.
Просто відмахуватись від них, вказуючи на їхню нецерковність, безумовно є помилкою. Хибними є й категоричні вимоги до них відкинути їхні політичні (у тому числі національні і патріотичні) погляди, коли вони приходять у Церкву.
По-перше, ніхто не вимагає від людини, яка тільки починає поглиблене знайомство з Православ’ям, ретельно вичитувати повне ранкове і вечірнє правило, суворо дотримуватись постів у всіх сферах свого життя тощо. По-друге, навіть якщо людина пересилить себе, дотримається усіх вимог, і таки прийде в Церкву, то вона цілком може почути на проповідях заяви, що тільки один певний політик може врятувати Православ’я, що ми повинні перебувати винятково у єдності з Росією, відновити Російську імперію, берегти "союз братніх народів" тощо. Будь-якій віруючій людині є зрозуміло, що всі ці заяви є саме політичними заявами і з духовним життям Церкви нічого спільного не мають. Тому Церква не має права вимагати від людей повністю відкидати свої політичні погляди, доки вона сама не звільниться від політизації.

Повне звільнення від політики є неможливим, оскільки кожен священик має свої політичні погляди, і далеко не кожен може повністю відділяти їх від свого служіння. Також для нормального існування Церкви у державі вона вимушена співпрацювати з владою, і, як у всіх православних країнах, має підтримувати патріотичні прагнення народу (звичайно, у розумних межах). І в Сербії, і в Греції, і в Росії Церква підтримує патріотизм, а подекуди й націоналізм, якщо він не суперечить православним цінностям. Це надає Церкві більшого авторитету в очах населення і тісніше єднає її з народом. Проте в України через різні політичні та історичні обставини єднання на такому ґрунті вкрай важке – через абсолютно різне розуміння патріотизму на Заході і на Сході країни.
Є цілком правильними спроби УПЦ, попри різносторонній тиск, звільнитися від будь-якої політизації. Ці спроби не завжди приносять очікуваного результату, оскільки деякі ієрархи, як, наприклад, митрополит Одеський Агафангел (Саввін), ігнорують постанови Священного Синоду і відкрито займаються політичною агітацією. Інші стають депутатами місцевих рад, багато священиків відкрито озвучують антиукраїнські заклики. Досить непродуманим з духовної точки зору був візит в Україну патріарха Московського, у заявах якого було багато образливого для націоналістично налаштованих українців. Очевидно, що це ще більше підігріває непотрібні асоціації у тих багатьох невоцерковлених віруючих, які є патріотами України, а не Росії. Вони починають сприймати Українську Православну Церкву як іноземну, і відмови відкривати парафії українською мовою тільки підсилюють їхнє хибне враження. Тому служіння Церкви у сучасних умовах має враховувати це все і йти назустріч національним і патріотичним прагненням українців, відповідно до регіону. Якщо на Сході віруючим немає на що поскаржитись у цьому сенсі, то на Заході і Центрі з цим існують серйозні проблеми.
Якщо церковнослов’янське богослужіння ще можна якось обґрунтувати, то проповіді російською у повністю україномовних регіонах виглядають дивно. Церква має бути ближче до тих, ким опікується, звертатись до них їхньою мовою — на Сході переважно російською, а на Заході і в Центрі українською. Адже Українська Православна Церква  — це Церква для всіх православних громадян України, незалежно від їхньої рідної мови, національності та політичних поглядів. Церква не має, безумовно, права захищати лише одну мову, не має права оцінювати політичні партії, підтримувати чи не підтримувати їх. Звичайно, мова не йде про інформування віруючих щодо дій політичних сил, які завдають шкоди Церкві або допомагають їй. Але таке інформування ажніяк не може набувати форм політичної агітації або контр-агітації. Слід також вести діалог з усіма політичними силами, щоб вони враховували у своїх діях думку найбільшої конфесії України. Це важко, але необхідно.
Даний відступ може видатись не пов’язаним з питанням, що ми розглядаємо, але це не так. Мовне питання є саме тим лакмусовим папірцем, що розділяє політичні погляди громадян України і, відповідно, політичні партії. Тому Церква у мовному питанні має займати якнайбільш виважену позицію, утримуватись від різких заяв (а також засуджувати різкі заяви, що подекуди робляться від її імені), враховувати інтереси всіх "сторін", що є частинами Її тіла.

Церковний стиль української мови
Питання перекладу на сучасну українську є доволі непростим, оскільки частина богословів та віруючих лінгвістів погоджуються, що сучасна літературна українська мова не надто добре годиться для богослужіння. З цим можна сперечатись, але доводиться визнати, що кращим є створення або відновлення спеціального конфесійного стилю мови для даних потреб, а не використання традиційної літературної мови. І тут Церква не повинна кивати в бік лінгвістів і говорити, що немає єдиних правил мови, що точаться постійні суперечки щодо правопису і таке інше. Церква має повне право створити власний церковний стиль мови і просто поставити лінгвістів перед фактом. Звичайно, працювати над таким відповідальним завданням мають люди з філологічною освітою, що глибоко знають мову.
Проблема церковного (конфесійного) стилю української мови дуже широка і стосується не лише мови богослужіння. Власне, переклад богослужінь має бути вершиною цієї лінгвістичної роботи. А розпочинати треба з простих речей — створення правописних правил для вживання церковних термінів (еклезіологія чи екклезіологія; приход, парохія чи парафія; вівтар, алтарь, алтар чи олтар), титулів і назв, правил передачі церковних імен (Михаїл, Міхаіл чи Михайло; Дмитро, Дімітрій, чи Димитрій) тощо. Вкрай необхідними на сьогодні є затверджені Церквою офіційні словники церковної термінології та церковних імен, де були б визначені єдині терміни з єдиним правильним написанням.
Доведеться обирати між кількома можливими варіантами перекладу на українську.
По-перше, це переклад на сучасну українську мову. Такими є більшість існуючих на сьогодні українських перекладів богослужінь та всі переклади Біблії.
По-друге, це переклад на спеціальний церковний стиль української мови. Спроби подібних перекладів існували, але їм бракує єдиних чітких правил і наукового обґрунтування. Цей спеціальний церковний стиль може ґрунтуватись як на староукраїнській мові, так і на українізованих словах з церковнослов’янської, оскільки саме вони зможуть передати необхідне піднесене значення і звучання. І тут потрібно зробити вибір, що сильно вплине на суть стилю, хоча можливо використання і староукраїнської, і церковнослов’янської. Про можливу органічність поєднання української та церковнослов’янської свідчить поезія Тараса Шевченка.
У будь-якому разі краще, щоб вибір був один. Тоді зусилля всіх дослідників і перекладачів будуть спрямовані в одному напрямку, що дасть значно кращі результати. І саме Церква, в особі Священного Синоду УПЦ, має вирішити, як саме має здійснюватись переклад на українську.

Наукові переклади
При розмові про сучасні переклади не можна не згадати про ще один момент. Можливо, критика звучання, урочистості і мелодики сучасних перекладів має підстави. Проте є безперечним їхня більша відповідність давньоєврейським та давньогрецьким оригіналам, у порівнянні з церковнослов’янськими перекладами. Під час перекладу Біблії та творів Святих Отців на сучасну російську про це неодноразово заявляли не лише науковці, але й духовні особи. Хоч як би красиво не звучала церковнослов’янська, в окремих випадках вона зовсім не відповідає давнім оригіналам. Звичайно, ця невідповідність не є критичною, бо хоч в окремих випадках зміст може бути переданий не повно, все ж "дух" оригіналу передається. Але іноді необхідно дослідити і точний зміст. Тому існує гостра потреба у сучасних наукових перекладах з серйозними богословськими і лінгвістичними коментарями. Такі переклади, здійснені Церквою, необхідні як для духовенства, так і для світських науковців та просто інтелігенції.

Російська мова
Все, що сказано вище про українські богослужіння, можна сказати і про російські. Проте, проблемами перекладу богослужінь на російську, створення церковного стилю російської мови, має займатись сама Російська Церква, оскільки Українська просто не має для цього достатнього наукового (перш за все лінгвістичного) потенціалу. І тільки коли Російська Православна Церква визначить свої офіційні підходи до перекладу богослужбових та інших текстів, уніфікує їх, можливо навіть визначить офіційні переклади, їх можна буде використовувати в Українській Церкві там, де в цьому існуватиме потреба. Бо на сьогодні існує багато перекладів на сучасну російську мову, але Російська Церква обрала інший шлях: замість створення спеціального стилю російської мови, це шлях наближення існуючого московського ізводу церковнослов’янської до сучасної російської. Цілком вірогідно, що для російської мови цей шлях є найкращим, оскільки московський ізвод вже й так є достатньо наближеним до російської, є досить добре зрозумілим для російськомовних віруючих. Саме через це, на нашу думку, проблема перекладу богослужінь на російську не стоїть так гостро і її можна не вважати завданням, що повинна вирішувати Українська Православна Церква.

На захист традиції
Сказане про переклад богослужінь на сучасні мови стосувалась перш за все перекладів з місіонерською метою, задля євангелізації і навернення до Православ’я широких верств населення України після часів атеїзму.
Для переважної ж більшості воцерковлених віруючих УПЦ такий переклад виявиться зайвим, оскільки вони будуть підтримувати збереження церковнослов’янської – бо це є прадавньою традицією українського народу, дозволяє відчувати нерозривний зв’язок зі своєю історію, відчувати, що нині Церква така ж, як і тисячу років тому. Значення цього не можна недооцінювати.
Необхідно пам’ятати і досвід Римо-Католицької Церкви. Коли богослужіння були переведені з латинської на національні мови, це ажніяк не спричинило до наповнення костьолів. Навпаки, відтоді почався відтік віруючих з храмів, а також з’явився ряд розколів серед римо-католиків. Виявилося, що насправді ті, хто найголосніше вимагають переходу на сучасні мови, не збираються ходити в храми частіше, ніж пару разів на рік. Тому до перекладів на сучасні мови необхідно підходити обережно і в загальній практиці Церкви все ж надавати перевагу збереженню традиції.
Питання щодо можливих нових перекладів ми вже розглядали вище. Тепер же спробуємо торкнутись питання, чому саме традиція має перевагу над нововведеннями.
Духовний рівень свв. Кирила та Мефодія, тих, хто здійснював перші переклади на давньоцерковнослов’янську, значно вищий, ніж рівень сучасних богословів і, тим більше, науковців. А саме духовне наповнення тексту є найважливішим, а не його точний зміст. Вживання давніх мов у службі спричиняє появу своєрідного відчуття "згадування", як говорить архімандрит Рафаїл (Карелін): "давня мова — це нагадування людині про його давню вітчизну — втрачений рай" .  За біблейським оповіданням люди колись мали одну спільну мову, яка потім була розділена, – а з плином часу вона все більше розділялась, віддаляючись від свого прадавнього центра, і саме тому древні мови ближчі до тієї першомови, ніж сучасні, які все більше і більше від неї віддаляються.
Також сучасні мови все більше "матеріалізуються", звертаються до людського розуму, коли він мислить земні турботи людини, а не до духовної інтуїції, як давні мови. Вони здатні описувати емоційно-чуттєві стани, але слабкі для вираження проявів духу. Слова сучасної мови містять багато значень, які неточно передають ці прояви духовності; вони часто викривляють зміст богослужбових текстів.
Спроби зробити літургіку зрозумілою усім будь-якою ціною теж хибні. Оскільки літургіка сама по собі має бути таємницею. "Літургіка — це включення людини у духовну реальність, а засобом для цього є вплив на людину всього духовного поля Церкви: храмової архітектури та вбрання, богослужбових наспівів, а головне — сили молитов священнослужителя і народу, що перебуває у церкві" .
Цього всього видається цілком достатнім, щоб відмовитись від загального переходу на сучасну мову, щоб в основі церковної літургіки зберегти мову давню — церковнослов’янську (чи то московського, чи то київського ізводу).
Але, як ми розглянули вище, це не повинно означати заборону на служіння сучасними мовами. Оскільки така потреба існує, то Церква має її задовольняти шляхом створення місіонерських парафій.
Власне, потреба в перекладах стосується не стільки літургічного життя Церкви, скільки життя віруючих — їхньої потреби в цілковито зрозумілих і близьким їм перекладам духовної літератури: Біблії, творів Святих Отців тощо. Для розуміння церковної служби необхідно видавати тексти з паралельним перекладом на сучасну мову, адже не всі віруючі мають можливість вивчати церковнослов’янську у недільних школах.

Еклезіологічність мовної проблеми
І наостанок розглянемо глибинні причини мовної проблеми в Церкві. Як ми вже зазначали, було б хибно зводити їх до літургічних чи, як це часто нині робиться, до політичних. На нашу думку, основні причини лежать в еклезіологічній площині, у суті Церкви.
Сучасна Церква чомусь не виявляє сильного бажання слідувати прикладу Апостолів — йти у проповіді назустріч людям. Не назустріч їхнім слабкостям і гріхам, а назустріч їхнім етнокультурним потребам — "з іудеями як іудей, з еллінами як еллін"; проповідувати їм Євангеліє їхньою мовою, "на всіх язиках", українцям — українською, росіянам — російською, татарам — татарською. Церква не повинна бути чужою для жителів міста, де вона знаходиться: це має бути Церква саме цього міста чи села, а не церква сусіднього міста чи взагалі сусідньої країни. Саме в цьому полягає сенс богословського поняття "помісна Церква" — кафолічна Церква певного місця, що укорінена в історії та культурі своєї території.
 Такою була Давня Церква, але з плином часу це змінилось. І як спочатку греки насаджували серед інших народів переважно свої національні літургічні традиції, так нині це перейняли росіяни. І у греків, і у росіян це було також тісно пов’язано з суто політичними національними ідеями — Візантійської або Російської імперії. Це, безперечно, не відповідає таким суттєвим властивостям Церкви, як "кафолічність" та "помісність".
Церква має бути обернена обличчям до своєї общини, а не до політичного центру в іншій країні. А нині у Західній Україні і навіть подекуди у Центральній парафії УПЦ бувають схожі на "десанти на ворожій території", причому саме на політичні десанти-оплоти, а не духовні острівці серед загальної нинішньої бездуховності, якими вони мали б бути. Спостерігається відірваність від місцевого населення й місцевих православних традицій, а подекуди й відверто вороже ставлення до етнокультурних особливостей регіону. І це необхідно змінювати — наближатись до людей, нести їм Благу Звістку їхньою мовою, а не замикатись у фортеці-храмі за сімома замками.

Примітки:
1 До кінця X ст. старослов'янська мова пройшла три етапи розвитку: 1) солунський (перші переклади з грецької на слов'янську зроблено на основі мовлення рідного міста, де народилися й виросли Кирило та Мефодій, і його околиці), 2) мораво-паннонський (у Моравії Кирило та Мефодій відредагували свої перші переклади, враховуючи мову місцевого населення; в Паннонії Мефодій та його учні зробили переклади низки творів), 3) болгаро-македонський (після смерті Мефодія його учні змушені були емігрувати в Хорватію й Болгарське царство, в яке входила й Македонія). Першопереклади з початкового етапу розвитку старослов'янської мови в оригіналах взагалі не збереглися. На Русь потрапляли деякі тексти, в яких представлений мораво-паннонський етап, але всі канонічні книги та абсолютна більшість неканонічних текстів прийшли до нас із Болгарського царства й представляли болгаро-македонську редакцію старослов'янської мови" (В. Німчук "Українська мова в християнських храмах").
 2 Інші назви: давньокиївська мова (ізвод), давньосхіднослов’янська мова.
 3 Митрополит Сурожский Антоний. О богослужении и стиле христианской жизни // Журнал Московской Патриархии. 1968, № 9.
  4 Георгий (Ходр), митрополит Гор Ливанских. Призыв Духа. К.: Дух і Літера, 2006. С. 50-51.
  5 Основная задача богослужения на родном языке — это углубление понимания веры (Интервью с проф.-свящ. Иоанном Михоком, директором семинарии в Нямце) // КИФА №10(68), август 2007 года
 6 Ігумен Валеріан (Головченко). Вибір пріоритетів: про церковний розкол в Україні // Отрок.ua, №5, 2003
  7 О церковном языке // Архимандрит Рафаил (Карелин). Христианство и модернизм. М., 1999. С. 364.
  8 Там само. С. 363.