Критичні думки до сьогоднішнього стану відносин між греко-католиками і православними в Україні

Блаженніший Святослав (Шевчук) – глава УГКЦ – стверджує, що відносини між православними і греко-католиками України зараз є «стабільні»1. Оскільки я не погоджуюся з його оцінкою, то дозволю собі також пояснити, чому саме. Надіюся, що моя позиція не розглядатиметься керівництвом УГКЦ як вияв нелояльності до рідної Церкви, тому що, на мою думку, лояльність Церкві – це передусім вірність Христові, а наш Господь неспроста назвав себе Істиною.

Негативна реакція на мою відверту й конкретну критику у формі пошуку внутрішнього ворога, «крота-москвофіла» і т. п. була б передусім свідченням поганого розуміння природи Церкви. В Католицькій Церкві не існує догмату непомильності ієрархії УГКЦ чи її предстоятеля, а культ його особи шкодив би нашій Церкві й стояв би на перешкоді вирішення тих серйозних викликів, перед якими стоїть УГКЦ. Молодий і безперечно перспективний глава нашої Церкви повинен також прислухатися і навіть вчитися від своїх критиків – тільки тоді наша Церква має майбутнє. Інакше він ризикував би з часом перетворитися на «голого короля» із всесвітньовідомої казки. Папі Іванові Павлові ІІ ціле життя також усі казали, що він найкращий і все окей, але ж ми тепер бачимо, що від реальності ніхто не втече – саме тому тепер його наслідникам доводиться все-таки займатися вирішенням тих проблем, які нагромадилися в Католицькій Церкві підчас його тривалого понтифікату.

Я просто намагаюся, як екуменічний богослов і мирянин УГКЦ, на основі загальновідомих і загальнодоступних в інтернеті матеріалів осмислити ті – на мою думку, вкрай тривожні – тенденції, котрі намітилися у православно-католицьких відносинах на Україні останнім часом, і то передусім із вини УГКЦ. Я не претендую на непомильність і тому розглядаю свій доробок не як остаточний вирок абсолютно об’єктивного судді, а тільки хочу дати поштовх до подальшої дискусії в цьому напрямку всередині самої УГКЦ, бо вважаю, що ігнорування реальних проблем чи окозамилювання – це не найкращий спосіб конструктивно причинитися до покращення католицько-православних відносин і до розвитку УГКЦ та єднання нашого народу загалом.

Мій висхідний пункт є наступним: УГКЦ як одна із Східних Католицьких Церков має особливе екуменічне покликання, адже ці Церкви певним чином уособлюють Великий Розкол і водночас вони є живим нагадуванням про те, що розкол між Західною і Східною Церквами – це гріх проти єдності Церкви, за котру молився і котрої вимагає від усіх християн наш Господь. Екуменізм – це повсякчасна, основна і тому нагальна проблема УГКЦ. Екуменізм є для УГКЦ навіть важливішим, ніж для православних Церков, тому що УГКЦ має вдесятеро менше вірян в Україні, ніж останні. Якщо в УГКЦ екуменізм не буде на належному рівні, а українські реалії вимагають від УГКЦ саме найвищого рівня екуменізму, тоді УГКЦ втратить сам сенс свого існування.

Звичайно, що правдивий діалог є можливим тільки там, де хочуть говорити двоє, а тому неодмінною умовою покращення католицько-православних відносин є також відповідна екуменічна настанова православних Церков. Усі українські Церкви мають величезні екуменічні дефіцити, також у православних Церквах ми останнім часом спостерігаємо зростання антиекуменічного фундаменталізму. Екуменічний діалог між нашими Церквами, який значно просунувся на вселенському рівні, потребує ще рецепції в помісних Церквах. Але про проблеми з екуменізмом у православних повинні говорити і їх мають вирішувати передусім самі православні. А тому повернемося назад до УГКЦ.

Здається, хтось із західних екуменістів одного разу назвав український церковний ландшафт «мінним полем екуменізму». Той, хто перебуває на ньому, повинен завжди пам’ятати, що кожен його необережний крок може стати останнім, а тому обережне ступання є життєво необхідним. На жаль, УГКЦ останнім часом не тільки не намагалася оминути можливі вибухи – непотрібні непорозуміння й конфлікти, а навпаки – не пропустила жодної нагоди наступити на чергову «міну» в православно-католицьких відносинах. Слава Богу, що це були радше антиекуменічні граблі, ніж справжні міни, але все одно це вірний знак того, що існує реальна проблема цілковитої відсутності екуменічної тактовності. Щоб не бути голослівним, я нагадаю тим, у кого дуже коротка пам’ять, п’ять антиекуменічних «ляпів» збоку УГКЦ за останній рік, які мені особливо запам’яталися:

1. Визнання дійсності Хрещення в Київському Патріархаті главою УГКЦ. Хоча з позиції католицького віровчення не тільки Хрещення, а й усі інші таїнства в УПЦ КП є дійсними, тому що Київський Патріархат має беззаперечне апостольське приємство, це зовсім не означає того, що Блаженніший Святослав був зобов’язаний офіційно – листом до патріарха Філарета, підтверджувати дійсність Хрещення в його Церкві. Адже цей акт завдав важкого удару відносинам УГКЦ із канонічною Українською Православною Церквою.2 Ним УГКЦ фактично втрутилася у внутрішньоправославні стосунки, «наламала дров» і цим втратила довіру в її єдино можливого екуменічного партнера з православного боку на Україні – УПЦ МП, і цю довіру тепер дуже важко відновити. Предстоятель цієї Церкви митрополит Володимир констатував наступне: «Лише глава Української Греко-Католицької Церкви верховний архієпископ Києво-Галицький Святослав Шевчук направив на адресу т.зв. УПЦ КП офіційний лист, в якому заявив про фактичне визнання таїнства хрещення, яке здійснюється в «УПЦ КП». Таким чином, УГКЦ стала єдиною конфесією, що надала фактичну підтримку українським розкольникам. Тим самим УГКЦ порушила принципи, вироблені в ході як православно-католицького, так і міжхристиянського діалогу в цілому. В рамках цього діалогу сторони зобов`язуються не вступати в офіційні контакти з тими церковними групами, які не мають канонічного визнання. Тому, наприклад, Православна Церква не підтримує контактів з розкольницькими групами всередині Католицької Церкви, сподіваючись на те, що і офіційні представники католицької сторони відмовляться від контактів із групами, які не мають спілкування зі світовим православ`ям.»3

2. Заява Блаженнішого Святослава, про пріоритетність для УГКЦ євангелізації на Сході: «Сьогодні є важливим опрацювати передавання віри саме на теренах Східної України, в Києво-Галицькій митрополії. Євангелізація у Східній Україні має стати пріоритетом для всієї Церкви. Відвідуючи різні країни, я помітив таке: якщо громада не є місійною, вона починає занепадати. Якщо наша Церква не переступить меж Збруча у своїй ментальності, наші парафії там, навіть найбільш розвинені, почнуть занепадати».4 Вона була сприйнята православними негативно. Голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Української Православної Церкви митрополит Митрофан відреагував на слова глави УГКЦ наступним чином: «Отжеостаннім часом ми спостерігаємо конфліктні ситуації не в Галичині, а в інших регіонах, зокрема, в Центральній та Східній Україні. Мені вже доводилося робити офіційні заяви про такі конфлікти. На жаль, ми поки ще не можемо сказати, що керівництво УГКЦ бере до уваги позицію нашої Церкви. Зокрема, місяць тому, 9 травня 2013 року, Предстоятель УГКЦ Верховний архієпископ Святослав Шевчук у своїй промові на ІІ Конгресі мирян Києво-Галицької митрополії УГКЦ досить відверто заявив, що пріоритетом для УГКЦ сьогодні є «євангелізація у Східній Україні». Звісно, ми не заперечуємо права УГКЦ опікуватися своїми вірними, які компактно проживають у різних регіонах України. Однак, ми наполягаємо на тому, що в Україні слід дотримуватися тих домовленостей, яких досягнуто в православно-католицькому діалозі. А саме – ми маємо запобігати випадкам прозелітизму, тобто переманювання православної пастви до лона УГКЦ. На жаль, такі випадки мали місце.»5 Ці слова показують, що наведені вислови Блаженнішого Святослава православні сприйняли як оголошення походу УГКЦ на Схід, де домінує православна Церква, та як загрозу порушення Баламандських екуменічних домовленостей, котрі гласять, цитую:

П. 22: «Душпастирська діяльність у Католицькій Церкві, Латинській і Східній, вже не має за мету, щоб вірні однієї Церкви переходили до іншої, треба сказати, що вона більше не має за мету прозелітування між православними. Вона має за мету відповідь на духовні потреби її власних вірних і не має прагнення розширюватися на кошти Православної Церкви. У межах цих перспектив, так що вже не буде місця для недовіри й підозри, є необхідним, щоб були обопільні обміни інформацією про різні душпастирські проекти та щоб таким чином співпраця між єпископами й усіма відповідальними в наших Церквах, могла бути приведена в рух і розвиватися.»


П. 25: «Крім того, необхідна повага до християнської свободи – одного з найцінніших дарів, отриманих від Христа – не повинна стати нагодою для розпочинання душпастирського проекту, який може також залучати вірних інших Церков, без попередньої консультації з пастирями цих Церков. Не тільки повинна бути виключена всяка форма якого б то не було тиску, а повага до совістей, мотивована автентичною крайньою потребою віри, є одним із принципів, що направляє пасторальну турботу відповідальних у двох Церквах і повинна бути об’єктом їхнього спільного міркування (пор. Гал 5,13).»


П. 29: «…У цьому контексті, щоб оминути всяке непорозуміння і розвинути довіру між двома Церквами, є необхідним, щоб католицькі та православні єпископи цієї самої території консультувалися одні з другими перед встановленням католицьких душпастирських проектів, які включають створення нових структур у регіонах, що традиційно становлять частину юрисдикції Православної Церкви, з метою оминути паралельну душпастирську діяльність, яка ризикувала б різко виродитися у суперництво чи навіть конфлікти». (Мій власний переклад з англійської).

3. Посилене плекання культу св. Йосафата в УГКЦ. Наприклад, підчас візиту Блаженнішого Святослава до Луцького Екзархату наприкінці березня цього року останній заявив наступне: «Але для нас з вами сьогодні постать Йосафата є особливо значущою. Під час відвідин Рівного, Луцька, Здолбунова, Дубна усі люди, яких я зустрічав, питали мене, коли ж нарешті усі Церкви в Україні об’єднаються? Коли ж нарешті наступить момент, коли українці зможуть втішатися існуванням єдиної помісною Церкви, Церкви київської традиції, яка народилася у водах хрещення рівноапостольного князя Володимира 1025 років тому, ювілей чого цього року будемо святкувати? Що зробити для того, аби Церква відновила свою первісну єдність? Я думаю, що постать Йосафата дає нам на це унікальну відповідь. Чому? Бо саме наша Церква має його, як першого мученика за єдність Христової Церкви. Він є той, хто віддав своє життя і пролив свою кров, щоби всі єдино були, зокрема тут, на його рідних землях. Він є особою, яку повинні всі ми разом ще раз для себе наново відкрити. Я можу стверджувати, що сьогодні Україна не знає історичної правди про Йосафата. Багато з нас ще сьогодні є в полоні різних неправд і міфів, які повстали після Його смерті. Ми дуже хочемо, щоб особливо у цей рік, Рік віри, рік, який пов'язаний в такий спосіб з його особою, був справді момент, коли істина проявить себе у всій своїй повноті.»6 У самих цих словах немає нічого образливого для православних. Напевно, Блаженніший мав на увазі те, що ми повинні працювати для досягнення єдності між Церквами, не шкодуючи навіть нашого життя. Але дуууже дивує заголовок статті, в якій були розміщені слова Блаженнішого Святослава: «Постать святого Йосафата може об’єднати всі Церкви в Україні». Бо ж усім добре відомо, що св. Йосафат є якраз тією історичною постаттю, яка не єднає, а розділяє православних і греко-католиків, тому що тоді як перші вважають його жорстоким гонителем Православ’я, для других він є священномучеником за єдність Христової Церкви.

А тому очевидно, що православні мусили сприйняти закладення мощів св. Йосафата в престол новоосвяченого Патріаршого Собору в Києві як провокацію. Якщо ми хочемо дійсно досягти порозуміння з православними, то св. Йосафат для цього дуже погано надається, і на його прославі ми тут далеко не зайдемо. Хіба в УГКЦ немає мощів інших святих, окрім Йосафата, які можна було закласти в престол новозбудованого собору ? Екуменічно знаковим було б закладення мощів наших спільних святих із часів нерозділеної Церкви, а не контроверсійного святого з часів поунійного міжконфесійного протистояння.

У цьому контексті пропоную замінити заплановану з нагоди закінчення Року Віри прощу ієрархії УГКЦ до мощів св. Йосафата, які перебувають в Римі у соборі св. Петра, іншим – екуменічнішим паломництвом. На гробі св. Йосафата наші владики вже бували, мабуть, по сто разів, а цілувати вкотре папський каблук ієрархам Церкви, яка хоче стати патріархатом, також негоже, та й теперішній папа цього все одно не оцінить. Чому б, наприклад, нашим єпископам гуртом не відвідати нашу Константинопольську Матір-Церкву, звідки ми й прийняли цю віру, та не вклонитися тамтешнім християнським святиням?

4. Ініціатива УГКЦ щодо перенесення «мощів» митрополита Ісидора з Риму до Києва.7 Як відомо, Ісидор був номінально київським, а фактично московським митрополитом-греком часів безуспішної Флорентійської унії, прихильників якої православні вважають зрадниками. Особливої уваги заслуговує той факт, що Ісидор після втечі з завойованого турками Константинополя став кардиналом Римської Церкви і був іменований титулярним Константинопольським Патріархом. І це при тому, що в Константинополі в ті часи був православний патріарх. Цими кроками Ісидор фактично зрадив еклезіологію Східної Церкви, і ту еклезіологію принципової рівноправності Східної і Західної Церков, на принципах котрої була укладена і сама Флорентійська унія. Адже тоді як православні і католицькі учасники унійних перемовин вважали один одного чинними ієрархами і главами відповідних помісних Церков Сходу і Заходу, іменування Ісидора «альтернативним» патріархом означало якраз протилежне – що з точки зору Риму православні ієрархи Константинополя не є законними. Іншими словами, цією ініціативою УГКЦ неначе заявила православним в обличчя наступне: «Наші Церкви є антиподами. Адже ваші антигерої-зрадники є нашими героями-святими». Звичайно, що це викликало в наших православних братів неприємне здивування.8

5. Твердження Блаженнішого Святослава, що УГКЦ є єдиною Церквою в Україні, що нібито зберегла київську традицію святкування Хрещення Русі в серпні, тоді як усі інші Церкви, які святкували цю подію раніше в липні, насправді тільки перейняли московсько-імперську традицію.9 Особливо заслуговує уваги той факт, що відзначали Хрещення в день св. Володимира – Хрестителя Русі-України, не тільки православні Московського, а й православні Київського Патріархату. Отже, по суті глава УГКЦ непрямо звинуватив і цю Церкву – тобто практично всіх православних України, в плеканні чужоземної традиції. Натомість незрозумілим є властиво те, чому саме УГКЦ як менша сестра не долучилася до православних Церков, святкуючи цей великий ювілей разом із ними і цим наочно показуючи, що наші Церкви мають спільні корені у Володимировому Хрещенні. Незалежно від того, хто саме ввів цю традицію першим – я не історик, а тому й не можу сказати тут чогось певного, – святкування Хрещення Русі в день св. Володимира є більш ніж логічним, адже саме він охрестив Русь. Натомість через бажання керівництва УГКЦ бути "київськішими" від самих киян, це велике свято не об’єднало, а навпаки – роз’єднало православних і греко-католиків України. Не забарилася і негативна реакція православних на вислови глави УГКЦ, які в свою чергу обвинуватили нашу Церкву в тому, що саме вона перейняла московську традицію.10

P. S.

Із наведених мною п’яти фактів і їхнього відвертого аналізу особисто я, щиро поклавши руку на серце, можу зробити лише один висновок – а саме, що відносини між УГКЦ і православними Церквами України ще ніколи від буремних часів виходу УГКЦ з підпілля не були такими поганими, як тепер. За останній рік вони значно погіршилися і якщо ці відносини і є стабільними, то хіба що в значенні тієї сумнівної стабільності, яка зазвичай панує на цвинтарі. У цьому зв’язку мені пригадується майже анекдотичний випадок, коли після нокаутування одного боксера іншим переможений невдаха впав у кому. А коли журналісти на прес-конференції запитали, який у нього стан, то лікарі відповіли, що «стабільний». Кома – це дійсно дуже стабільний, але навряд чи задовільний стан.

Від важко досягнутого стану мирного співіснування католицько-православні відносини в Україні фактично перейшли тепер у стан холодної війни. Православні втратили довіру в екуменічний курс УГКЦ і не знають, яких ще чудасій очікувати від цієї Церкви в недалекому майбутньому. То де ж криються корені цього неприпустимого стану справ? Спробую відповісти на це питання.

Стратегія поширення УГКЦ на Східній Україні згідно з лозунгом «Ми сюди не прийшли, а повернулися» є не тільки історично необґрунтованою, тому що унійні митрополити ніколи не резидували в самому Києві, а й сигналізує реваншистське мислення, неприпустиме у вік екуменізму. Фактично УГКЦ зайшла з цією стратегією розвитку в антиекуменічний тупик, повернулася на шлях уніатизму, що є спробою реакційної ревізії цілого екуменічного курсу Католицької Церкви. Нерозумне продовження цієї принципово хибної стратегії тільки надалі загострюватиме відносини між УГКЦ і православними Церквами України, і може з часом навіть мати важкі наслідки для православно-католицького діалогу на вселенському рівні.

Нам потрібне не відродження уніатизму в формі намагань відродити унійну Київську митрополію в її колишніх обсягах на території Речі Посполитої, а дійсне вирішення конкретних проблем у відносинах УГКЦ з православними Церквами. Наприклад, і досі залишається невирішеною проблема доступу всіх громад до храмів, котру давно теоретично вирішив Баламандський документ, який підписали як католики, так і православні. Ієрархи підписали і забули, а їхні обдурені історією віряни залишилися напризволяще зі своїми проблемами і подекуди й досі моляться в пристосованих приміщеннях замість церков.

Давно назрів і помісний богословський діалог між УГКЦ і православними – у ньому наші Церкви могли б підтвердити вірність екуменічному курсові та зробити власний богословський внесок у подолання розколу між Східною і Західною Церквами.

Дехто в керівництві УГКЦ, на жаль, забуває той загальновідомий факт, що УГКЦ не є первісною конфесією України, і навіть Галичини – нашою Церквою-Матір’ю є саме Православна Церква, а зовсім не навпаки. Не Православ’я принесло в Україну розкол нашої Церкви і нашого народу, а унія – і це є беззаперечний історичний факт.

Наша УГКЦ нагадує мені зараз водія, котрий виїхав на автобан і рухається в протилежному до всіх, тобто в антиекуменічному напрямку. Треба якнайскоріше розвертатися – доки не пізно.

1 Див. тут: https://news.ugcc.org.ua/news/predstavniki_r%D1%96znih_tserkov_ukraini_zayavili_ugkts_svoyu_povagu_%D1%96_sol%D1%96darn%D1%96st_glava_ugkts_67271.html

2 Цій темі я присвятив більший доробок, який можна прочитати тут: https://www.religion.in.ua/main/daycomment/20562-tretij-zajvij-kotleti-i-muxi-dlya-ugkc-u-vnutrishnopravoslavnomu-konflikti.html

3 https://religions.unian.net/ukr/detail/13615

4 https://risu.org.ua/ua/index/all_news/catholics/ugcc/52250/

5 https://2010.orthodoxy.org.ua/content/arkhiepiskop-mitrofan-vidsutnist-konfliktiv-mizh-pravoslavnimi-ta-greko-katolikami-v-galichini-shche-ne-oznachae-shcho-p

6 https://headugcc.info/dijalnistj/promovy/hlava-uhkts-postat-svyatoho-josafata-mozhe-objednaty-vsi-tserkvy-v-ukrajini-2.html

7 Пор. тут: https://news.ugcc.org.ua/articles/ugkts_hoche_perepohovati_mitropolita_%D0%86sidora_v_kiiev%D1%96_66968.html

8 Пор. тут: https://pravoslavnews.com.ua/news/sergiy_shumylo_mytr_isydor/

9 Див. тут: https://www.ugcc.org.ua/news_single.0.html?&tx_ttnews%5Btt_news%5D=11785&cHash=d10c94afd0e4e06de83cfa047d9e15b8

10 https://pravoslavnews.com.ua/articles/den_hreshchennia_rusi/

Теги: