Закінчення. Початок див. тут

Штучне розмивання понять "Русь" і "Росія"

Проста людина, громадянин України, з відкритою душею слухаючи службу, не завжди ставить питання собі, чому раптом князь Володимир іменується "Російським царем" і люди Давнього Києва "людьми Российскими", коли ніякого царства у той час не було, а «Росія» не використовувалось, була Русь і було князівство. Широкого вжитку стосовно частини сучасної Росії це набуло лише через вісім століть після князя Володимира. Московське царство, взявши символіку з Візантійської імперії, гордо натягнуло на себе ім’я «Росія», а згодом із ратним «поширенням Русского міра» ще на півконтиненту, понищивши корінні народи й племена, назвало їх «русскими».

Можна б "списати" на спільну історичну минувшину України й Росії, але ж вона не сягала Х-ХІІ століття, коли жили згадані правителі й святі печерські.

Коли ж проаналізувати сучасність, виявляється очевидним, що поняття "Русь" і "Росія" розмиваються штучно дотепер, а слава й культура Давньої Київської Русі приписується сучасній Росії. В минулому році навіть стаття у російській Вікіпедії «Киевская Русь» була перейменована на «Древнерусское государство» з відповідними акцентами на те, що все руське з Києва перекочувало в сучасну Росію.

Навіть в україномовній (!) версії офіційного сайту Московського патріархату княгиня Ольга іменується не київською, навіть не “руською”, а саме “Російською”.

2013 рік: “Російська” княгиня Ольга. Офіційний сайт РПЦ


Цікавим і показовим видається факт, що у відомих церковних творах «Житія святых», укладених Димитрієм Ростовським (1651 – 1709 рр.), назви «Россия» взагалі немає. Наприклад, у тій же мінеї опис житія руських князів, святих Бориса й Гліба – «Россия», «российский» не згадується, в той час як у тексті міней вони іменуються «российскими». Це наводить на думку, що в церковні тексти вносились "російські" мотиви вже після того, як Московське царство почало називатися Росією з 1721 року.

Для того, щоб зрозуміти, наскільки ототожнення понять "Русь" і "Росія" є абсурдними, гляньмо на сучасність: ХХІ століття, є Росія і є Україна, і коли сказати простій людині про щось російське – вона знатиме, що це ніяк із Києвом, Харковом чи Тернополем не пов’язано, радше з Москвою чи Хабаровськом. І це нормально. Так само як і Русь – нічого спільного не має зі значною територією Росії – Сибіром, Мордовією чи Карелією. Що спільного з Давньоруським Києвом має російська Камчатка? Як князь Володимир просвічував, наприклад, людей Владивостока? А саме так стверджується у всіх храмах сучасної Росії. А в Україні – що вона і є Росія.

Церковну комісію в Москві зовсім не бентежать такі лінгвістичні «дрібниці» і міжнародні визнання кордонів держав. В здоровому глузді й тверезому розумі 13 березня 2002 року собор Московського патріархату затверджує постанову, в якій київські, запорізькі, волинські й інші церковники з усієї України, що народилися, вчилися й служили все життя на цій землі й тут трагічно загинули, іменуються "Російськими новомучениками". Особливого колориту надає ще й той факт, що більшість з них загинула від російської кулі чи багнета, в російських таборах.

І ось у службах вже нових міней в тисячах храмів України звучить, що ці українці, люди честі й гідності, що не прогнулися під ідеологію із центром у Москві, що не зрадили принципам людяності і совісті – вони наречені "російськими новомучениками". І новий текст служби новомученикам ще більш рясно всіяний словами "Росія", "російський народ" та іншими подібними прикметниками.

Виникає логічне питання до УПЦ, яка служить в Україні, називаючи наших батьків і нас росіянами, а землю під нашими ногами – російською:

а чим українська ця церква?

Всього церковний богослужбовий кодекс міней складається із понад 14000 (чотирнадцяти тисяч) сторінок тексту із сотнями згадок "Россия", "Российский народ", "земли российские" відносно Києва й сучасних українських територій. Жодної згадки про Україну.

І так поколіннями-десятиліттями в тисячах храмів України.

Для окреслення масштабів сіяння хибних і відверто проросійських понять в українському суспільстві, наведемо церковну статистику сьогодення.

На сьогодні церковний устрій УПЦ-МП наступний:

Єпископів – 85;

Єпархій – 53;

Навчальних закладів – 22;

Приходів – 11 358;

Монастирів – 191;

Священиків – 9573 ;

Чернецтва – 5103.


У кожній єпархії організовані православні братства. А Всеукраїнське братство носить, звичайно ж, ім’я російського героя Олександра Невського. І це братство в потрібний час підносить голос проти діяльності української влади.

Рекламний щит неподалік Одеси. 2012 р.

І вже десятиліття уся ця величезна машина, називаючись Українською церквою – землі України називає російськими, давніх жителів Русі – росіянами, батьків і дідів ХХ століття – «новомучениками російськими». І це лише аналітика текстів. А скільки ще культурної церковної продукції, де мовиться про «трієдінство» на рівні спасительних чеснот.

А особливо після 2004 року, коли увесь світ побачив становлення громадянського суспільства в Україні, й протягом останнього десятиліття зареєструвалося багато різних братств, храмів імені напівміфічного Олександра Невського, в доблесті якого сумніваються російські історики, Царственних мучеників, які в Росії, вперше в історії світового Православ'я дуже поширено чомусь називаються "іскупителями".

Проводиться відверта підготовка проросійськи налаштованої молоді, «антиоранжевая» пропаганда. У цьому навіть зізнається єпископ одного з провідних київських монастирів Іона (Черепанов), але про те, що «політика це суєта» він не знав усі 9 років і усвідомив тільки на початку грудня 2013-го, після того як мільйон людей вийшов на мирний мітинг із вимогою, аби влада дала законну відповідь на вчинене звірство «православного президента». І тут владику осіняє, він дає інтерв’ю із закликом проявити смирення й заявою, що «соціальна активність православного – не спасительна», фактично приєднуючи УПЦ до формуванні проросійських настроїв.

Само собою є безліч фактів та історій, як і в якому дусі виховуються семінаристи, майбутні пастирі. Наприклад, у Київській семінарії в Києво-Печерській лаврі студенти одне на одного косо дивляться через мовні й патріотичні ознаки. Це прекрасно описує академіст УПЦ МП Денис Таргонський. Доходить до анекдотичних колізій, адже в його статті, назва якої «Украинцы в украинской церкви», українець з Рівного Денис, ревний прихильник канонічної, намагається зрозуміти, як ставитись до українців і українського в Українській православній церкві, відкидаючи все це на другий план і акцентуючи вагу на «русском, каноническом, спасительном», подаючи «філаретівців» у сірих тонах і все подібне.

Очевидно, що патріотизм цієї церкви вимірюється любов’ю до «трієдінства» на чолі з Росією, й українське тут – дещо третьорядне.

Хоча перша згадка в літописних джерелах про «Україну» датується ще ХІІ століттям, вже від особистого інтересу спроба знайти хоч одне слово «Україна» в богослужбових текстах десятків томів міней та інших – не дала результату. Лише в «Додатковій мінеї» на 197-й сторінці в описі житія митрополита Володимира Київського є ось такий один абзац, який викриває, що укладачі міней добре знають, що Україна на карті планети, все ж таки є:

"Октябрский переворот 1917 г. вызвал нестроения в церковной жизни на Украине. Состоявшийся в то время в Киеве епархиальный съезд клира и мирян образовал самочинное управление, стремясь к созданию "независимой" Украинской Церкви. Митрополит Владимир призвал пастырей избегать вражды и препятствовать расколу, сохраняя Церковь в единстве и чистоте Православия".


Далі, точно як і в сьогоднішніх церковних і російських світських медіа, повідомляється, що в Київ прийшла громадянська війна, замовчуючи, що тисячні полки більшовицької Червоної армії йшли в Київ з Росії. І хто саме вбив митрополита теж не говориться. Але це трапилось 25 січня, через кілька днів після розгрому київських юнаків під Крутами, які намагались утримати вторгнення в Київ.

Не зважаючи на ці уроки, УПЦ МП сьогодні, у дні війни, продовжує слово у слово повторювати те, що мовилося сто років тому московськими державними й церковними медіа.

Будь-яка війна є жахіттям і трагедією, але мало хто задумується, що війни і битви починаються не тільки тоді, коли «політики недопрацьовують», а й коли релігійні установи під’юджують своїх послідовників. Гарний приклад сьогодення – Ісламська держава. Тобто конфлікт починається завжди на ідейному рівні, в головах людей – і церква в цьому процесі дуже зручна інституція. Коли вона об’єднується з державою, бувають жахливі за масштабами наслідки. В історії наявні такі уроки. Так виникають інквізиції.

Битва за уми в Україні почалася давно, ще кілька століть тому, разом із регулярними заборонами української мови, культури. А за незалежної України РПЦ в Україні перейменувалась в УПЦ і в цьому процесі донині грає колосальну роль. Як бачимо, попри зміну назви на «Українська» в інформаційному її наповненні мало що змінилося. Навіть більше, свідомо закладене лукавство на рівні формул змушує українських священиків відверто лукавити перед людьми, що взагалі суперечить фундаментальним засадам християнства, ховаючи від людей молитву за московського патріарха. І це не їхня вина – це їхня біда, бо ж «великий господин наш» сидить глибоко в серці священиків і частини прихожан, так вже за віки потрудилася церква над смиренною душею християнина. А виявилось, що він і не наш і нічим не великий, бо мав би, мінімум проявити християнську волю, як і пророк Іван Хреститель стосовно свого правителя, чи хоча б людську гідність, як ціла низка людей культури і честі в Росії – звернутися до свого Президента, війська якого воюють на Донбасі й оточують Україну по периметру. Патріарх же після нетривалого мовчання виявився по один бік барикад із Охлобистіним, Кобзоном і Цигановою. Тільки в церковному вимірі. Інформаційний терор з відвертою облудою продовжується. В церкві в тому числі. Держава Росія через «Інтер» і «інтери» робить свою роботу в нашій державі, а РПЦ через УПЦ, чапліних і ткачових – свою.

А як ще інакше можна інтерпретувати заяву не будь кого, а голови синодального Відділу по взаєминах Церкви і суспільства протоієрея Всеволода Чапліна від 2 березня 2014 року:

«Еще в 1995 году Всемирный русский народный собор заявил, что русский народ — разделенная нация на своей исторической территории, которая имеет право на воссоединение в едином государственном теле, являющееся общепризнанной нормой международной политики»? А далі високий церковний діяч РПЦ прямим текстом мовить про те, що російські воїни на Донбасі несуть «миротворчу місію», у той час як офіційний Кремль повністю заперечує їх наявність там.

Тому становлення громадянського суспільства в Україні, особливо за останній час, видається ревній православній свідомості Московського патріархату помилкою, або "технологією американців/масонів", якоюсь патологією. «Скільки їм платять..?» - каже намісник Києво-Печерської лаври митрополит Павло про тих, хто вийшов на Майдан. «Будь они прокляты… Воют на полупонятном языке», каже в Києві з амвона відомий проповідник прот. Андрій Ткачов; зриває мобілізацію відомий єпископ Лонгін (Жар) у той час, коли Росія нарощує війська вздовж українського кордону й на Донбасі. Та інші високопарні проповіді по всій Україні проти всього українського, адже для них ніякої України немає. І сепаратизм почався саме тут, у церковних текстах. І вже давно. Просто ми його не помічали, або ж, як завжди, не надали ваги. Коли хтось ще сумнівається – ось есенція думок ставлення священства до нас, українців: прямо й просто священик РПЦ про те, що в інших може бути між рядків – все українське має згинути й «стати Русским». А в росіян це розуміється – їхнім, російським.

Знову та ж формула – України немає, є Росія. А якщо є – вона має бути Росією. Не хоче бути Росією – має «очиститись вогнем», каже батюшка, подаючи усю Україну в найбрудніших фарбах на дванадцять абзаців, а потім розмито резюмує одним реченням, що все це мається на увазі в духовному смислі. Як же тут без духовного смислу і духовності? Напевно, усі «Гради» й «Торнадо-С» освячені, аби «очищення» України відбувалось чим успішніше.

Ілюстрація бачення України на православному сайті


На тому ж православному сайті ось таке відверте бачення України: підпис «Україна», всередині ж «руський медведь». І, як завжди, педалювання теми зовнішнього ворога, від якого Росія всіх рятує.    

Замість висновків


Українська православна церква Московського патріархату займає значне місце серед джерел, що продукують духовні цінності у вітчизняному соціокультурному просторі. Несучи службу в нашому суспільстві в ХХІ столітті, складається враження, що ментальний рівень цієї церкви застиг десь у ХVІІІ столітті, коли тут орудувала Російська імперія, коли люди мали б тремтіти перед царем-помазаником, а Патріарх – він же якась божественна велич на землі, якої не спостерігалось навіть серед апостолів.

Маючи виражене російське ядро, УПЦ МП вдалося значну частину своїх прихожан переконати, що українське – дещо меншовартісне, а Україна – штучне утворення, «окраина», «малороссия» – частина Росії і подібне, а інші церкви й деномінації – духовне сміття й омана. Через відродження національної самосвідомості церква вдалася до пристосування, як кажуть між собою священики, «аби не втратити приходи і паству» (а також «дохід і вплив»): спочатку впровадилось неукраїнською мовою поминання «Митрополита киевского и всея Украины» – єдина згадка про Україну протягом усієї денної служби; пізніше була змушена прибрати уточнення, що вона «Московского патриархата»; а зараз, у час кривавої війни, вже й намагається приховати від людей поминання російського патріарха.

Але все це зовнішня, дешева й ганебна для церкви косметика. Глибокі засади залишаються російськими й імперськими, зовнішні зміни лише викривають церковний конформізм, що суперечить християнським і загальнолюдським чеснотам.

Адже як можна пояснити іменування в ХХІ столітті священників, вбитих у ХХ столітті в Українській РСР – новомучениками «земли российския»?

Упродовж останніх кривавих подій на Майдані й до сьогодні певна частина священиків, як вже мовилось на деяких вищезгаданих прикладах, під виглядом повернення до фундаментальних цінностей в дусі «все суєта, в соціальній діяльності немає спасіння» в судженнях на сучасні гострі теми відійшли в глибоке підпілля, мовчання й вичікування. Саме така категорія священиків і єпископів не ховає своє проросійське начало, але товче як матру, що у всьому, що зараз в країні відбувається, винен Майдан і Революція гідності, що війна й біда в нас – за гріхи наші, вони ж і активні противники мобілізації. Деяка частина із болем переосмислили свою проросійську діяльність, бо ж щиро вірили, що роблять благо, агітуючи за «трієдінство» і «православного» президента; хтось на роздоріжжі, а хтось і полишив УПЦ, розгледівши там явно деструктивні тенденції.

Очевидно, що УПЦ сьогодні в соціо-культурному вимірі зіткнулася із викликом, потенційним явищем у культурному вимірі подібним до того, яке К. Юнг називає «індивідуацією» – необхідністю розвитку й росту, очищення від хибних формул. Й вона або пройде їх, або ж залишиться чимось подібним до секти православного зразка з архаїчними схильностями до володіння в межах великої імперії.

Етапи такого процесу смислових трансформацій УПЦ полягають у наступному:

1) розкрити й визначити співвідношення назви «українська» і фактичного поняттєвого змісту церковних смислів, включно з «работворчими» мотивами;

2) визначити і визнати московську «тінь» – штучне наповнення хибними, чужими українському суспільству назвами територій, що повністю грають на розпалювання війни, живлять територіальні претензії агресора;

3) переписати хибні формули, видаливши домінуючи російські мотиви з текстів, яким не може бути місця, якщо церква називається українською;

4) визначитися з мовою, адекватним історично-культурним наповненням, що відповідало б українській ідентифікації.

Була б на те добра воля церковників.

В цій умовній поетапності другий пункт є надзвичайно важливим, адже серед духовних установ в Україні лише в Московському патріархаті присутні нарцисичні мотиви, притаманні російській ментальності, з її величавістю («Великое русское слово», «Всесвеликое войско донское», «Его величество царь-государь..» і т. д.), й російському православ’ю. Це монополія на істину та благодать – явище, яке розколює будь-яке суспільство на «обраних, правильних» і «другорядних» (як кажуть у цій церкві, «заблудших», «не воцерковлённых»). Священик і мирянин цього патріархату на українця іншого патріархату чи конфесійної належності дивиться не як на брата, чи не-зовсім-брата, а зверхньо, як на «заблудшаго», хворого і ненормального. А дехто зі священства навіть дивиться й крізь оптичний приціл гвинтівки.

Саме так на українців дивляться й жертви інфотерору, добровольці з Росії, котрим крізь таку призму бачення зовсім не шкода вбивати українців і в порядку речей – іти в сусідню державу зі зброєю звільняти від українців «исконно русские земли» для міфічної «Новоросії» з благословення місцевих священиків, підтримки монастирів і храмів.

Коли ллється кров на нашій землі від куль «православной армии» з Росії і «православного казачества», не вийде сховатися «від політики», століттями політизуючи українців промосковською риторикою.

Як бачимо, тексти УПЦ-МП пронизані російською ідеєю і це повністю співзвучно з політичними амбіціями російської світської влади і переходить в агресію. Сама наявність цих формул у церкві свідчить про її смислові кривизни, що не тільки приводять до людських жертв, а й підривають довіру до церкви взагалі. Як можна довіряти духовній установі, яка, настановляючи людину на шлях правди й високі цінності, сама на рівні свого соціального становища спокійно дозволяє перекручувати, недоговорювати, замовчувати – вести брудну дипломатію з людьми. Чи вартує міфічна «Новоросія» людських життів, чи вартує церкві Україну в новітній час називати «Росією», якщо це сприяє імперським претензіям і живить міждержавний конфлікт?

Наявне в текстах богослужбових книг УПЦ МП — лише один із факторів, який здавна вів до тієї біди, в яку втрапила Україна і яку ще тривалий час доведеться виправляти. Людський біль сьогодні більш справжній і не вартий ніякого міфічного «русского міра», який Росія й РПЦ намагаються поширити на наші землі.

Автор науковий співробітник Української богословської академії Карпатського університету (м. Ужгород).

Теги: