Після оприлюднення і набрання чинності 7 квітня «Канонів партикулярного права Української Греко-Католицької Церкви» (надалі КПП) настав час для їхнього аналізу.1 Враховуючи те, що вони мають залишатися чинними на протязі трьох наступних років, після чого в них, мабуть, будуть внесені необхідні зміни, критичний підхід лише сприятиме змістовному покращенню майбутнього партикулярного права УГКЦ.

Відразу ж постає запитання до їхньої назви – навіщо було брати латинське слово «партикулярний», якщо в нашій власній еклезіологічній традиції існує поняття «помісний»? Вже в самій назві випирає залежність від латинської канонічної традиції, що в свою чергу вказує на брак бажання розвивати власну, незалежну канонічну традицію.

Виникає наступне запитання до декрету глави УГКЦ, яким були проголошені канони. Якщо «в широкому розумінні до партикулярного права зараховуються всі історичні, правові та обрядові постанови ієрархії Церкви свого права, а також законні звичаї, практиковані в ній», то хто саме має визначати, які звичаї в УГКЦ є законними, а які ні?

Під новими канонами УГКЦ в дужках завжди стоїть посилання на канони чинного Кодексу Канонів Східних Церков. Це вказує на пряме підпорядкування КПП цьому кодексові, який трактується як правова межа, котру не можна переступати – КПП залишається в рамках ККСЦ, що є логічним з огляду на чинність ККСЦ, але зовсім не таким самозрозумілим, як це видається на перший погляд. Адже ККСЦ є відображенням певної епохи в католицькій каноністиці, часів еклезіологічної централізації за папи Івана Павла ІІ. Отож, дозволимо собі наступне питання: навіщо Східним Католицьким Церквам взагалі здався той ККСЦ? От наші Православні Церкви-сестри не мають єдиного кодексу, проте це не заважає їм черпати із власної канонічної традиції. Чому б і Східним Католицьким Церквам не повернутися до цієї практики? Але це питання виходить далеко за рамки піднятої тут теми, тому залишімо його професійним каноністам. Все-таки при подальшому розгляді КПП ми виходитимемо з того, що КПП не мусить дотримуватися рамок ККСЦ, що це право дійсно помісної Церкви. Звичайно, що це – не професійний підхід. Але автор на нього і не претендує – він намагається розглядати КПП з перспективи його загального сприйняття, а не докопуватися до коренів тих чи інших змістів КПП.

В КПП наша Церква вже на початку означується як «Верховноархиєпископська», натомість там не міститься жодної згадки про можливий патріархальний статус УГКЦ. Цей факт навряд чи можна трактувати як офіційну відмову керівництва УГКЦ від устремління стати патріархатом, але це традиційне устремління чомусь цілковито виноситься за правові рамки життя УГКЦ. Залишається хіба що трохи дивна згадка про існування Патріаршого Собору «Верховноархиєпископської Церкви» в Києві.

Кан. 2 гласить, що Верховним Архиєпископом УГКЦ може бути обраний не менш ніж 40-літній єпископ або пресвітер, причому останній має перебувати в сані не менше ніж 10 років. Натомість із історії східної Церкви відомі випадки, коли патріархами ставали миряни (Фотій). Отож, чому б не сформулювати цей канон наступним чином: «У сан глави УГКЦ може бути обраний клирик чи мирянин УГКЦ у дорослому віці».

Кан. 3 надає повноваження обрання глави УГКЦ Синодові Єпископів, тоді як у східних Церквах існує практика обрання їхніх глав Помісним Собором, у котрому беруть участь і миряни. Чому б УГКЦ не перейняти цю практику в наших православних братів?

Кан. 4 каже, що прототронієм в УГКЦ є Архиєпископ Львівський. Оскільки прототронієм є єпископ найстаршого престолу, то цим каноном УГКЦ фактично відмовляється від старшого престолу Перемиського. Щоб цього не робити, цей канон можна було б сформулювати наступним чином: «… прототроній, котрим на даний час є Архиєпископ і Митрополит Львівський».


Кан. 18 гласить, що кандидатів у єпископський сан пропонують члени Синоду УГКЦ, що є нехтуванням права місцевої Церкви (єпархії), самій пропонувати й обирати її главу. Тому його можна було б сформулювати напр.. наступним чином: «Єпископа обирає єпархіальний собор, у якому беруть участь усе духовенство й делегати мирянства єпархії, по одному від кожної парафії».


Кан. 22 приписує єпархіальному єпископові подбати про те, щоб у його кафедральному соборі «молилися частину церковного правила». Натомість у кожній єпархії повинно бути хоча б одне місце, де б відправлялася зразкова літургія для всіх парафій. До того ж незрозуміло, навіщо існує церковне правило, якщо воно не зобов’язує цілу Церкву. Тому потрібне наступне формулювання: «Єпархіальний єпископ зобовязаний подбати, щоб:


  1. у катедральному соборі відправлялося ціле церковне правило;

  2. у парафіяльних храмах також відправлялося ціле церковне правило, хіба що відправа всіх богослужінь не є можливою з поважних причин. В таких випадках звільнення від відправи окремих богослужінь парохові повинен надавати єпарх».

Кан. 23 забороняє єпископові, «віддалятися від власної єпархії, хіба що з дуже поважної причини» тільки під час кількох найбільших свят. Оскільки деякі архипастирі УГКЦ полюбляють систематично залишати рідну єпархію напризволяще й мандрувати по Амеропах, то їх потрібно зобов’язати залишатися в єпархії завжди, хіба що за винятком дійсно необхідних подорожей. Отож, цей канон міг би звучати так: «Єпархіальний єпископ ніколи не повинен віддалятися від власної єпархії, хіба що з дуже поважної причини».


Кан. 27 не передбачає участь у єпархіальному соборі мирянства, що має бути виправлено. Миряни повинні бути належно представлені, тому можна було б приписати по одному вибраному на загальних зборах парафії представникові мирянства від кожної парафії для участі в єпархіальному соборі.

Кан 37 говорить, що «парох є сталим у своєму уряді». Незрозуміло, що мається на увазі під «урядом» – функція пароха чи сан священика. Сам термін «уряд» виводиться з латинської практики розділення між саном, який уділяється в свяченні, та юрисдикцією, котра надається окремо від сану. Зазвичай під «урядом» розуміється саме юрисдикція. Не секрет, що причиною виникнення непорозумінь і навіть міні-розколів часто є розуміння парохами їхнього «уряду» як феодальної вотчини, яку вони вважають своєю приватною власністю і тому вкрай рідко бажають покидати. Отож, доречно було б прописати у КПП ротацію парохів через 5-10 років, котру можна було б відкласти хіба що з поважних причин, які потрібно точно вказати.

У кан. 44 «Настійливо рекомендується, щоб парох делегував сотруднику звершувати частину треб, хіба що єпархіальний єпископ постановляє щось інше». Таким чином, сотрудник фактично може покладатися хіба що на добру волю пароха, що спонукає останнього до зловживання своїм «урядом» задля матеріальних вигод. Тому потрібне чіткіше визначити, що «Сотрудник має право звершувати половину треб».


В титулі ІІІ про «Екзархати та екзархи» треба врегулювати зростання екзархатів до повноцінних єпархій: «Питання перетворення екзархатів УГКЦ на єпархії вирішує Помісний Собор УГКЦ, про що інформується Римський Престол».


Кан. 46 говорить про «нижче духовенство», для існування котрого немає жодних підстав, тому що всі його функції можуть виконувати й миряни. Тому «нижче духовенство» потрібно цілковито скасувати. Те ж саме стосується і «нижчих семінарій».

Кан. 54 зобов’язує священнослужителів, «щорічно брати участь у духовних вправах», що є радше латинською духовною традицією, тому його потрібно відмінити.

Кан. 58 забороняє їм, «висловлювати незгоду із вченням Церкви». Цей вираз легко можна використати також проти тих, які відстоюють вчення Церкви тоді, коли інші священнослужителі не дуже в ньому розбираються або навіть самі його спотворюють. Тому потрібне чіткіше формулювання – «Священнослужителі, єретичні погляди яких встановлюються компетентними органами чи ієрархією Церкви, забороняються в служінні, а при настоюванні на своїх вченнях, несумісних із вірою Католицької Церкви, позбавляються сану й виключаються з Церкви». Заборону «зловживати спиртними напоями» потрібно доповнити словами «вживати наркотики, в тому числі й тютюнові вироби. Вони також повинні боротися з гріхом обжерства». Заборону «прихильно ставитися до різнорідних груп, рухів та організацій, котрі виразно протиставляються Церкві та християнським цінностям», потрібно уточнити, тому що вона також відкрита для зловживань. Адже такі групи можуть висловлювати і слушні погляди. Наприклад, на Заході є рухи, які одночасно виступають за висвячення жінок і за відновлення там одруженого священства, яке існує в нашій Церкві. Тому пропонується формулювання «забороняється, підтримувати помилкові вчення й шкідливі дії різнорідних груп, рухів та організацій, котрі виразно протиставляються Церкві та християнським цінностям».


Кан. 52 пар. 1: «Священнослужителі не можуть брати активної участі ні в політичних партіях, ні в керуванні професійними спілками, хіба що єпархіальний єпископ вирішить інакше, якщо цього вимагає добро Церкви або розвиток суспільного добра». Це просто абсурдний канон, відкритий для всіх мислимих зловживань. Натомість потрібна ясна заборона: «Священнослужителям категорично забороняється бути членами чи підтримувати політичні партії, а також профспілки». Єпископ не може мати права компрометувати Церкву дозволом для священнослужителів, займатися партійною чи профспілковою діяльністю. Пар. 2, який забороняє їм участь і агітацію в передвиборчих кампаніях, потрібно доповнити загрозою покарання: «У випадку порушення цієї заборони єпископ зобовязаний позбавити священика сану через його невідповідність служінню Христовій Церкві, котра є інструментом спасіння всього людства, а не засобом досягнення земних цілей, навіть якщо ці є благородними».


Кан. 77 не залишає нам іншого вибору, ніж побажати нашим владикам успіху у виконанні їхнього завдання, «докладно визначити правила користування радіофонічними, кінематографічними, телевізійними та подібними засобами для висвітлення того, що стосується католицької науки або моралі». Що саме слід під цим розуміти, відають напевно лише ті каноністи, які достеменно розбираються в масмедійній техніці.

Кан. 80, пар. 2, 3 і 4, які дозволяють католикам приймати Таїнства у некатоликів і навпаки, потрібно доповнити виразом: «якщо на це є дозвіл відповідального некатолицького церковного уряду». В такий спосіб можна уникнути непорозумінь, котрі шкодять екуменічному діалогові з іншими християнськими конфесіями.

Кан 85: Речення про миро, яке «посвячує, згідно з приписами літургійних книг, Верховний Архиєпископ або єпархіальний єпископ», потрібно замінити на «посвячуєглава УГКЦ, що символізує єдність нашої помісної Церкви і апостольську гідність її Київського першопрестолу».

Кан. 89, пар. 3 лише рекомендує використання червоного вина в Божественній Літургії, натомість наша традиція цього вимагає. Тому доречно було б замінити вираз «Рекомендується, щоб це вино було червоного кольору» на «У нашій помісній Церкві вживається лише червоне вино, хіба що надзвичайні обставини роблять це неможливим».


Пар. 4 цього ж канону, який приписує одногодинне утримання від їжі перед Літургією, є радше імітацією євхаристійного говіння, ніж відтворює нашу первісну духовну традицію. Отож, пропонується наступна редакція: «Священнослужитель, який має намір звершувати Божественну Літургію, у відповідний день зобовязаний утримуватися від споживання їжі, аж доки він її не відслужить».


Кан. 98 явно є дублюванням латинського церковного права, бо в ньому «Для дозволеності свячень вимагається: 1) прийняття таїнства Миропомазання;...». Натомість у нашому обряді Миропомазання є невіддільним від Хрещення, тому немає потреби згадувати прийняття цього Таїнства окремо.

Кан. 103 підлягає скасуванню з тієї ж причини, що й канон 54.

Кан. 115 регламентує практику посту. У ньому закріплюється втрата нашою Церквою східної практики посту, його фактичне нівелювання через значне послаблення, котре йде врозріз із чинною й досі літургійною традицією. Тому потрібно повернутися до православної практики посту, яка є строгішою і, наприклад, забороняє вживання у їжу м'яса після Неділі М'ясопусної та молочних продуктів після Неділі Сиропусної аж до Великодня. Те ж саме стосується й усіх інших постів, які потрібно практикувати в той спосіб, як це чинять православні брати. Аксіомою тут повинно бути правило «Якщо не знаєш, як правильно, навчися в православних».

Пар. 7, який дозволяє, «Поза межами території верховноархиєпископської Церкви … дотримуватися місцевих звичаїв» у практикуванні посту, розриває духовний зв'язок між матірною УГКЦ і греко-католиками в діаспорі, тому його потрібно скасувати.

Кан. 143 повинен бути сформульований так, щоб покарання за участь священнослужителів у політичній агітації було невідворотнім і суворим, бо в українських умовах тільки це може стримати їх від компрометації Церкви: «Священнослужитель, який бере будь-яку участь у політичній передвиборчій агітації, автоматично карається позбавленням сану».


Дивна справа коїться в КПП із святами. Їх можна розділити на дві групи: обов’язкові й необов’язкові, причому як для ієрархії, так і для священиків і вірян. До перших згідно з КПП належать неділі, Дванадесяті свята й храмовий празник, а до других – усі інші без розбору, незалежно від того, яке місце вони традиційно займають у церковному році УГКЦ. Так, у кан. 114 віряни тільки «заохочуються» до участі в богослужіннях на свята Покрови, Миколая чи Петра й Павла – тобто на ті свята, без яких неможливо уявити собі український церковний рік. За останнім святом названий навіть один із постів, якого не скасовувала і наша Церква. І ці свята ставляться в один ряд із такими, як чисто латинське свято Пресвятої Євхаристії, котре давно мало би бути скасоване відповідно до документу Конгрегації Східних Церков від 1996 р., відносно недавно введене свято мало кому відомих Пратулинських мучеників чи свято Спомину освячення Патріаршого Собору в Києві, сприймати яке серйозно можуть хіба що працівники Патріаршої Курії УГКЦ. Майже святотатським є зарахування до необов’язкових свята Обрізання Господа нашого Ісуса Христа і Святого Василія Великого (Старий Новий Рік). Виходить, що КПП, яке має закріплювати законодавчо літургійну ідентичність нашої Церкви, у цьому пункті виконує прямо протилежну функціюнамагається бездумно зруйнувати передану віками ієрархію свят, роблячи найбільші свята нашої Церкви другокласними, і водночас підтверджуючи чужі нашій східній духовності чи вводячи нові свята.


Але беззаперечним духовним апогеєм авторів КПП є нарешті те, що вони дивним чином забули зарахувати до свят Христове Воскресіння, котре фігурує тільки в якості назви Патріаршого Собору, тоді як про «Пасху» в КПП згадується тільки як про один із тих часів, коли єпископ не повинен залишати ввірену йому єпархію. Аргумент, що Великдень завжди у неділю, а тому він не потребує окремої згадки, був би логічним лише тоді, коли б не були згадані й інші свята, які завжди випадають на неділю – наприклад, Вхід Господній у Єрусалим чи П’ятидесятниця.

Отож, виходить, що ні Верховний Архиєпископ, ані єпископи, ні парохи УГКЦ не зобов’язані відправляти Літургію на Пасху, а віряни не тільки не зобов’язані, а й не заохочуються відвідувати свій храм на Великдень. «Свято над святами» – Воскресіння Христове, на честь якого було названо Патріарший Собор УГКЦ у Києві, щонайменше на три роки було скасоване греко-католицькими каноністами, з чим ми й «поздоровляємо» їх і цілу нашу Церкву. Щастя, що не багато єпископів, священиків і вірян зуміли прочитати КПП до цьогорічного Великодня. Вони були настільки зайняті приготуванням до непотрібного каноністам свята, що навіть не помітили, як воно було відмінене. Так що наступний Великдень УГКЦ святкуватиме аж у 2018 році. Але тільки тоді, якщо чинність КПП не буде продовжена.

----------------------------------------------------------------------

1 За основу взятий текст, розміщений тут: https://ugcc.tv/media/files/partykulyarne_pravo1.pdf

Фото mybayern.ru

Теги: