Поштовхом для написання цієї статті стала робота священика Олега Гірника «Теологія і/або академічне релігієзнавство». Мені імпонує натхнення, з яким написана ця стаття, але головна теза, як на мою думку, є абсолютно неактуальною для сьогоднішнього стану богословської освіти в Україні. Тому в якості дискусії на задану тему я хотів би висловити ряд думок, виходячи з мого особистого досвіду.
Автор цитує багатьох стовпів християнського богослів’я ХХ століття, але не зауважує на контекст, який на сьогодні радикально змінився. Я переконаний, що ситуація стабільного суспільного розвитку і секуляризації богослів’я, як це було до Першої світової війни, і ситуація початку ХХІ століття, принаймні в постсоціалістичних країнах, є практично протилежними.
Віра vs. релігія?
О.Гірник явно протиставляє віру релігії: «Автентична віра, яку покликана формувати теологія, завжди є перемога, подолання „релігії“», що підтверджується посиланням на о. Шмемана. Близьке до цього твердження - «життя Церкви як містичного Тіла Христового, як „світу спасенного“, а не релігії». З цього з очевидністю випливає для автора «екзистенційне призначення теології» та завдання богослів’я як «екзистенційного осмислення віри».
На полях можна помітити, що приватні роздуми Шмемана в його щоденнику, знайдені лише після його смерті, повністю врівноважуються його багаторічною діяльністю на посаді ректора саме богословського навчального закладу.
Але повертаючись до суті, треба зауважити, що вихідна точка подібних роздумів – присутність релігії в суспільстві, її традиційність, а тому певне застигання традиції без її підживлення та оновлення. На таку позицію мав право Шмеман, який відштовхувався від традиційної православної релігійності своїх емігрантів-співвітчизників: деякі з них (яких саме він конкретно і критикував) перейняли по суті православну традицію в її мертвій формі – їх мало цікавила суть віри, її есхатологічна складова, яка надавала трансцендентний вимір людському буттю. Їх віра зводилась до обрядів, зміст яких вони не дуже розуміли, але ще менше прагнули зрозуміти.
Подібний до о. Шмемана підхід був притаманний і Карлу Барту з його діалектичним богослів’ям. Своє завдання він бачив в розворушенні тієї трясовини, що постала з традиції ліберального євангелічного богослів’я ХІХ століття. Але суть цієї ліберальної традиції, що виросла в свою чергу з ідей Просвіти, була в зведенні релігійного до моралі, до іманентних правил взаємного існування членів суспільства, до побудови «раю на землі».
І кінець цієї традиції – на початку Першої світової війни, коли найбільш культурно розвинений народ Європи – німці, що давали світові геніїв філософії та мистецтва, поставили під питання самé фізичне існування Європи. Друга світова остаточно поставила під питання ідеали гуманізму – віри в благу природу людини та її здатність побудувати на землі рай без Бога. Заклик до пошуку Бога, до відкритості до Бога, до передстояння Йому та діалогу з Ним – відстоювання вертикальної складової людського існування після довгого часу «горизонтального розвитку» - на все це мав право Барт.
Але в сучасній Україні (на більшості її території, я не готовий конкретно говорити про області Західної України, де переважають греко-католики, і з контексту якої, очевидно, написана стаття о. Гірника), де релігієзнавці на чолі з паном Колодним продовжують тримати монополію на право думки в області релігії, а православні семінарії готують здебільшого звершувачів треб – інакше православний батюшка не виживе, - все рівно навпаки. Богослів’я у нас давно вже не є (або ніколи не було?) частиною гуманітарного дискурсу. Традиція богословських факультетів, які існують поруч з іншими факультетами та знаходять з ними точки дотику, ледь жевріє.
Потуги «православних президентів», які прямо проявляють зацікавленість в посиленні релігійного фактору – чи то Ющенка з його ідеєю утворення помісної Церкви, чи ж бо Януковича з очевидною підтримкою саме канонічної УПЦ – не знаходять достатньої підтримки: православні Церкви в Україні не готові зайняти нішу ідеологічного підґрунтя існування суспільства. Звичайно, робляться заяви та звернення, але кропіткої системної роботи не вистачає. Церква готова мати вплив та владу, прагне будувати нові храми і навіть величні собори, повертати колись забране майно тощо. Але з ряду причин
Церква не готова взяти відповідальність за моральний світогляд пересічного громадянина. Окремі риси готовності саме до такої політики я помічав в позиції кардинала Любомира Гузара, але не в православних ієрархів.
Роль богослів’я як науки. Приклад НімеччиниТрадиція богословської освіти в Німеччині, з якою я знайомий досить близько, належить до принципово іншої парадигми. Богословські факультети тут готують переважно священнослужителів та вчителів «релігії» в загальноосвітніх школах.
Цілком природньо, що саме на богословських факультетах готують майбутніх священнослужителів. Факультети, які мають тут досить широкі права автономії, грають роль посередника між державою та релігійною громадою – відповідно Католицькою або ж Євангелічною Церквою (право на державні факультети в університетах мають саме вони). Їх свобода від державного тиску – в наданні саме конфесійних знань: екзегеза Святого Письма, церковна історія та інші складові подаються саме з точки зору традиції цієї конфесії.
До такого конфесійно орієнтованого вивчення богослів’я та релігії спонукала історія Європи з її конфесійними війнами, що точились тут після Реформації. Але не менш важливий фактор – простий принцип: починати треба з вивчення свого – своєї мови, своєї літератури, своєї релігійної традиції. Це не означає, що релігієзнавство в університетах не присутнє: воно є, але в якості кафедр, що доповнюють загальну систему навчання на богословському факультеті.
Тобто підпорядкованість протилежна українській: не кафедри богослів’я на філософських факультетах, а кафедри релігієзнавства на богословських факультетах. А вивчати буддизм або ж індуїзм на рівні з православним християнством, як це робиться в Україні – для європейців дещо дивний підхід. Але саме він пропонується нашим українським «релігієзнавством», яке під приводом рівновіддаленості часто спотворює релігійну традицію, виставляючи її з фрейдистських або марксистських позицій.
Богослів’я як рефлексія про досвід Бога
Богословські факультети мають досить широку автономію і від церковного керівництва – вони вчать саме богословській рефлексії. Таким чином поєднується віра та релігія: релігія випливає з досвіду віри, а не проставляється їй. А богослів’я, в свою чергу, підводить раціональне підґрунтя під цей досвід.
Богослів’я є саме осмисленням розумом істин віри, що і ставить його в один ряд з іншими науками. Адже ознака науковості – не об’єкт дослідження, а його методи. І в цьому сенсі протиставлення богослів’я «позитивній науці», що пропонує о. Гірник, - це парадигма, застаріла років на п’ятдесят. Наука буває різна, і тому дослідження, скажімо, спадщини Шевченка та спадщини пророків Ізраїля (себто Старого Заповіту), або ж вивчення творів Маркса та його релігійних критиків – методологічно нічим не відрізняються.
Про те, що акцент на богословських факультетах Німеччини робиться саме на рефлексії, свідчить хоча б те, що випускник такого факультету – це ще не готовий кандидат до священства. Він може допомагати на парафії, виконувати ті чи інші допоміжні функції під час богослужіння. Але щоб стати повноцінним священнослужителем, він повинен ще пройти курс «вікаріату» (до двох років), де акцент робиться саме на практичних аспектах: як правильно звершувати богослужіння, як краще розуміти психологію парафіян, як треба організовувати роботу громади тощо.
Друге завдання богословських факультетів – підготовка вчителів, які викладатимуть основи релігії в загальноосвітніх школах. В Україні традиційно вважається, що Європа остаточно секуляризована, релігія витіснена з життя суспільства. Але тут є нормою те, що дитина має право на отримання систематичних знань своєї конфесійної (або останнім часом через зростання кількості мігрантів і релігійної – ісламу) традиції. А отримання знань на кшалт «релігієзнавства», що пропагує пан Колодний, - це право дітей та батьків, які не належать до певної християнської традиції, а прямо визнають: «ми не є християнами, ми - агностики або ж невіруючі».
Українська ж ситуація, коли переважна більшість громадян вважає себе християнами (і навіть конкретніше – православними), а їх у школах та ВНЗ примусово навчають «філософії» та «релігієзнавству» радянських зразків – абсурд для Німеччини.
Зацікавленість держави
І тут постає питання: в чому ж логіка держави, що вона за свій рахунок утримує всю систему релігійної освіти в державі? Відповідь проста: це засіб контролювати якість ідей, що викладають (або пропагують) вчителі або ж викладачі університетів. Тобто засіб запобігати екстремістським ідеям, або ж просто нетолерантності до інакше конфесійно орієнтованих сусідів.
Ставлення до функції релігії в суспільстві в Німеччині за останні 20-30 принципово змінилась. Якщо в 1960-70 роках всі говорили про занепад релігії, її поступове відмирання як суспільної сили та віднесення лише до приватного життя людини, то нинішня парадигма радикально інша: релігійність залишиться в будь-якому випадку; питання лише в формах, які вона зможе отримати.
Вибух у розвитку найекзотичніших сект, активний розвиток харизматичного руху, який далеко не завжди приймає прийнятні для суспільства форми, поширення маси по суті язичницьких вірувань – ці явища характерні для багатьох країн. Але через існування системи релігійної освіти держава може запобігати або ж мінімізувати можливий негативний вплив. Це може звучати жорстко прагматично, але релігійну енергію, як і інші, можна скеровувати в прийнятне русло. Не витіснити через по суті карикатурні пояснення, як це роблять «релігієзнавці»-атеїсти в Україні, а саме спрямувати в прогнозоване та суспільно корисне русло.
Приклад Росії
Останній рік у житті РПЦ, з появою нового патріарха, приніс у сфері адаптації богослів’я в системі освіти помітні зміни. Крім всього іншого, це, гадаю, ще й приклад значення особистості в історії. Об’єктивно відомо, що населення Росії в середньому значно менш релігійне, ніж в Україні. Тут менше збереглась народна релігійність, але помітніші зусилля інтелектуальної еліти в релігійній сфері.
З помітних змін – це, по-перше, експериментальне введення з квітня цього року в 19 регіонах країни викладання основ релігії саме за системою конфесійно орієнтованої освіти (на відміну від цього, поширений досвід викладання «християнської етики», особливо в західних областях України – конфесійно не диференційований підхід). Що стосується вищої школи – це активна інтеграція в Болонську систему та зусилля по визнанню наукових звань богословів державною системою освіти.
Завдяки наявності політичної волі та координації зусиль ці зміни ідуть все далі. Флагманом цього процесу виступає Свято-Тихонівський православний університет. Саме ним свого часу був розроблений стандарт світського конфесійного викладання богослів’я. Саме тут часто проходять богословські конференції високого рівня. Саме тут активно запозичується досвід загальноєвропейської моделі вищої богословської освіти та налагоджуються партнерські стосунки з європейськими університетами. Саме їх богословські журнали на днях були введені до списку визнаних російським ВАКом для необхідних в рамках захисту дисертації публікацій, і зовсім скоро очікуване введення «богослів’я» в список ВАКівських дисциплін, за якими можливий захист дисертацій.
Все це відрізняє московський Свято-Тихонівський богословський університет від системи російських семінарій та академій.
Він стає партнером російської держави в побудові вищої богословської освіти. І в багатьох аспектах саме німецька модель, яка значною мірою відображає загальноєвропейську традицію, взята там за основу.
Замість висновківЧи буде щось подібне створене в Києві? Чи і надалі провідним богословським ВНЗ України залишатиметься Український Католицький університет, розташований у Львові? Чи буде Україна і в області богослів’я пасти задніх попри високу релігійність її населення? Чи поступово відбудеться протестантизація населення просто тому, що українські протестанти краще організовані та активніші в місіонерському полі? Чи вплине на це новий «православний президент», який симпатизує Росії і в конфесійному питанні? Ці запитання ще чекають на відповідь, а держава може спонукати ті процеси, які вона визначить пріоритетними та суспільно прийнятними.
Про автора: Сергій Бортник є докторантом богословського факультету Хайдельберзького університету (Німеччина)
