Будь-який шлях - лише один із мільйона можливих шляхів.

Карлос Кастанеда. "Вчення Дона Гуана"

 

Однойменна славетна пісня «Smoke on the water» Deep Purple має саме безпосереднє відношення до творчості Карла Кастанеди, бо задає найбільш точну парадигму сприйняття цього автора.   Вогонь – у небі. А дим – над водою. Тобто коли ми говоримо про містику, то це щось однозначно недосяжне, але запах цілком у сфері нашого сприйняття. І логічна пастка полягає в тому, що ці споріднені явища ми сприймаємо як тотожні, і за замовчуванням трактуємо «дим» саме як «вогонь»….

Моє особисте спілкування з шаманами було доволі прозаїчним. Я бачив одного шамана у Заполяр’ї, він був традиційно  напідпитку, а на шиї в нього висіла начищена до блиску невеличка латунна шестірня. Замість солярного символу, щоб не вирізати з бляшанки. Також бачив у місцевому музеї письмове зречення іншого шамана голові сільради, написане на аркуші шкільного зошита, із зобов’язанням, що він не буде більше камлати. Зі справжніми індіанцями теж не дуже пощастило – ті, котрих бачив у містах  Північної Америки, здебільшого виглядали і пахнули, як наші бомжі. Може, серед них був і дон Хуан, хтозна. А в резерваціях я, на жаль, не побував.

Звісно, за життя я бачив ще силу-силенну «пластмасових шаманів», як кажуть самі індіанці, –  білих із гусячими перами в брудному волоссі, що поважно курили марихуану з магазинних люльок.

У певному сенсі мені пощастило, бо самвидавські (ще на ротапринті друковані) видання Кастанеди трапили мені до рук після того, як я прочитав «Золоту гілку» Фрезера, Рут Бенедикт (щоправда, про японську культуру), і «Структурну антропологію» Леві-Строса. Тому феномен сприйняття цієї дивовижної шаманської саги для мене був упакований в обгортку радянського дисиденства, яке саме по собі було видатним явищем «сталкінгу». Тільки самі дисиденти про це нічого не знали.

Кастанеда – геніальний письменник. Але сприймати його твори як підручник – однаково, що на підставі Ніцшевого «Так говорив Заратустра» вчитися зороастризму. Заратустра у Ніцше не має нічого спільного з легендарним Зороастром, Дон Хуан у Кастанеди (на фото внизу) має так само мало спільного з автентичними індіанськими віруваннями.

Згадаймо обставини, за яких побачило світ «Вчення Дона Хуана». 1964 рік. Відходять бітники, приходять хіпі. На порозі в’єтнамська війна.  Кожен не-білий апріорі сприймається як чесніша і ближча до природи людина, панує гасло – «Не довіряй  тим, кому за 30!». Марихуана чадить по всьому континенту, а найстрашніша  венерична хвороба того часу – герпес. Всім можна все. Криза традиційних церков. Йога, дзен-будизм, психоделіки – просвітлення гарантується максимум за рік.

Подивіться на трансформацію меседжів  Кастанеди від книжки до книжки. По суті, це одна й та сама книга, лише кожного разу розказана відповідними до часу словами.

А тепер про суть – на іншому прикладі. У вересні 2004 року австралійка Ронда Берн написала книгу «Таємниця», екранізовану під загальновідомою тепер назвою «Секрет». Ронда Берн прагнула допомогти всім почати життя, повне щастя і радості. Кілька мільйонів примірників цього фільму було продано менше, ніж за шість місяців. Книга – сукупність емоційно приємних банальностей, фільм – те саме, вкладене в уста більшої кількості людей. Для людей, що в житті не прочитали жодної книжки з філософії чи психології, це стало сенсаційним відкриттям. Виявляється, якщо хочеш бути щасливим – не мороч собі голову дурницями, поводься добре з іншими, чисть зуби вранці, і буде тобі щастя. Колись такий ефект справила книга Дейла Карнегі «Як завойовувати друзів і впливати на людей», і мільйони людей цілодобово ходили з ідіотськими штучними усмішками на обличчі, очікуючи на успіх.

З Кастанедою те саме. Якщо ви не читали Гуссерля чи Вітгенштайна, «Хагакуре Бусідо», повз вас пройшла хвиля захоплення екзистенціалізмом (не у форматі Камю–Сартр, а у вигляді творів Ясперса чи Гайдегера) і словосполучення «культурна антропологія» не будить жодних асоціацій, то як дайджест цих явищ Кастанеда – суперпотрібний автор.

Численні статті про Кастанеду оминають, на мою думку, найважливішу складову його творів. Це нищівна іронія і самоіронія.

 

Якісь аналоги можна зустріти у дзенських коанах. Наприклад, у тих, де монах у відповідь  на питання «Що таке Будда?» каже, що це такий пристрій для підтирання ззаду.

Ця іронічність настільки повсюдна, що вкрай рідко може бути помічена численними охочими здійснити містичні мандрівки чи «набути Силу». У всіх без винятку релігійних практиках оволодіння «надприродними силами» вважається не метою, а останньою спокусою. Філосовування Кастанеди – а воно справжнє, без «лапок» – це сократична методика «маєвтики»,  мистецтво витягувати з людини те знання про себе, про яке вона й гадки не має. Давньоіндійський (Упанішади) та античний стиль філософських діалогів (Платон), який доживотів аж до наших часів і перетворився на світську літературу, в основі своїй містить той факт, що людина здатна розширити межі власного пізнання лише в процесі комунікації. З Богом, гуру, сенсеями, сі-фу, батьками і родичами, просто з іншими людьми. Чим уявніший співрозмовник, тим сміливіші питання і відповіді. Відбувається «трансфер»   відповідальності, коли людина може перекласти відповідальність за непосильне знання на іншого.

Шаманізм у тому вигляді, в якому він зберігся – це архаїчні скалки допотопних цілісних уявлень про світ, який тоді існував. Відтворити цю картину неможливо. Інакше це просто захоплива рольова гра у давні часи, коли людина міняє разом з вбранням імідж, і рольова поведінка сприяє саморозкриттю.

Магія у сучасному вигляді – ще менш культурне, але більш небезпечне заняття. Щось на зразок гри в хованки у високовольтному трансформаторі.

Чим небезпечне поєднання цих практик (якщо ви, звичайно, з розумним виглядом просто не дурите цим голову знайомим дівчатам)?

Випадінням з контексту реальності. Йдеться про енергетику. Сукупність всіх епіфеноменів довкола нас має певний енергетичний рівень, потенціал. Можливо, можна вжити й окультний термін «егрегор», хоча він надто аморфний. Ваша освіта, стать, вік, історія родини, релігійна традиція довкілля – все якось зчеплене між собою в динамічній рівновазі. Всяка «єресь» (беру в лапки, бо йдеться просто про виклик нормам) за рахунок різниці потенціалів дає нетривке відчуття ейфорії, припливу сил. Бунт тим і притягальний завжди.

Часткове використання якогось іншого часово-культурного зрізу спричиняє розширення сприйняття – але й значну перевитрату енергії. З цього простого спостереження і постало, зокрема, всяке духовне відлюдництво і схимництво.

Проведу зовсім уже некоректну паралель. Карлос Кастанеда схожий на Дмитра Донцова. Його творами марила українська довоєнна молодь, хоча з наукової точки зору вони містили чимало нісенітниць і довільних припущень. Професура – сучасники Донцова  (на фото) намагалися його якось критикувати, але робили це настільки по-академічному нудно, що лише посилювали переконання націоналістичних неофітів, що Донцов – єдиний пророк національної ідеї. Втім, Донцов вдихнув у цих юних недоуків справжній романтичний дух боротьби, на який не спромігся ніхто з тодішніх політиків-культуртрегерів.

Але є і значний позитив від гри в магію і шаманізм. Такий самий, як від доброї рольової психотерапії. Ви міняєте власні назви, предметні характеристики об’єктів, і світ постає цілком іншим – хоча насправді змінюється лише наратив вашого  сприйняття.

Кастанеда геніально передбачив зменшення впливу паперового формату передачі інформації, і вправи «Тенсегріті», які пропагувала пост-кастанедівська корпорація «Кліаргрін» – це закріплення раніше написаного ним у жесті і поставі. Сукупно Тенсегріті – гібрид цигуну і м’яких форм тайчіцюань, яке корисне вже хоча б тим, що абсолютно не шкідливе. Цікаво, що ця нешкідливість разюче контрастує з пейотом, шокуючими практиками сталкінгу і самоїдським «пере-переглядом» у стилі «сам-собі-фройд». І вона дуже сучасна, враховуючи зростання кількості юристів, які дбають на Заході про ваші права за ваші гроші.

Тривалість цього феномену співмірна з творчістю Карла Мая (ним зачитувався Гітлер) , який циклом романів створи довоєнний культ індіанців, Рона Хабарда (діанетика). І навіть Толкіена (до речі, оксфордського професора). Він дуже корисний насамперед як філософський дайджест чи «манга» в час повального невігластва та дилетантизму на найвищому державному рівні.

Текстуально це «поезія в прозі», такий собі постіндустріальний байронізм, або, вживаючи літературознавчий термін, що характеризував латиноамериканську прозу, – магічний реалізм.

Просто Кастанеда винайшов власний жанр – реалістичну магію.  Сміх у ньому – раблезіанський, якщо дивитися неупереджено, і він ефективно  виконує універсальну функцію десакралізації власного «Я» .

 

 

Але як створюються геніальні твори такого рівня – це справді таємниця. Наприклад, Smoke on the Water з’явилася тому, що якийсь ідіот вистрілив з ракетниці в бамбукову  стелю під час концерту Deep Purple (на фото вгорі) в Монтре, і весь студійний  комплекс неспішно, але дощенту згорів. В один з днів вимушеного  очікування на новий запис бас-гітарист Роджер Гловер прокинувся в готельній кімнаті, і спросоння сказав –  «smoke on the water».

Життя реального Карлоса Цезаря Аррани-Кастанеди – це суцільне стріляння з ракетниці в бамбуковий дах. Де і в яку мить його «переклинило», чи був дон Хуан його шизофренічним двійником, як у фільмі «Ігри розуму», чи були «відьми» його близькими подругами з неминучими міжгендерними  конфліктами на кухонному рівні – не важливо. Людина створила енергетичний зліпок своїх рефлексій. Наскільки кому  пасує приміряти наживо цю посмертну маску – справа не художнього смаку, а енергетичної доцільності.

Однаково вогонь – залишається в небі.