На початку листопада 2008 року, виступаючи на ісламському економічному самміті в Туреччині, президент Ірану Махмуд Ахмадінеджад заявив, що після "повної поразки капіталізму" у світі "починається нова ера". І ця ера вимагає вже сьогодні рішучих дій. "Ми повинні розробити програми, засновані на ісламських економічних рішеннях. Тільки таким чином ми зможемо привести народ до щастя, безпеки, чесності та справедливості", - наголосив він.

"Повна поразка капіталізму". Це твердження ставить Ахмадінеджада в один ряд з Леніним, Сталіним, Гітлером, Пол Потом, Кім Ір Сеном й іншими вельми специфічними діячами ХХ століття. Тільки й різниці, у нього йдеться про "ісламські економічні рішення", тоді як раніше велася мова про "радянські", націонал-соціалістичні" чи "чучхеїстські". І, звісна річ, серед перерахованих президентом Ірану засадничих цілей, до яких слід "привести народ", відсутня одна-єдина, без якої всі інші мертві: свобода.

І це не випадкова обмовка, і не красива фраза. Це – програмна настанова тієї частини так званих "ісламських радикалів", які насправді, якщо відкинути манірну політкоректність і дивитися на стан справ з наукових позицій, мають зватися зовсім по-іншому. "Те поле, яке раніше займав тоталітарний СРСР, зі всією очевидністю крок за кроком займає терористичний радикальний іслам, - пише один із найвизначніших російських сходознавців, людина послідовно ліберальних поглядів Леонід Васильєв. - А нам волею доль – хоча багато хто цього не розуміє і не хоче ані бачити, ані розуміти – доведеться віднині і, можливо, надовго пересунутися на інше, раніше настільки вороже Радянському Союзу поле, уособленням якого завжди був демократичний Захід. Іншого виходу у нас просто нема. Світ у небезпеці. Або демократія втримається, або вона поступиться місцем радикально-терористичному ісламу". Простіше кажучи, ісламському тоталітаризму, який в історичному сенсі став спадкоємцем комунізму та нацизму.

І в цьому немає нічого дивного. Адже йдеться про світ недоформованих націй, немодернізованих або недомодернізованих культур, незавершеного подолання колоніальної спадщини і, головне, - нереформованої релігії. Яка, в силу всіх згаданих вище чинників, є значно вагомішим чинником життя цього світу, ніж Європи чи Америки.

Спробуємо придивитися уважніше до того, що робиться у світі, який зветься мусульманським або ісламським (хоча це і не зовсім точно, адже в ряді його країн живуть досить численні групи представників інших релігій, а сам цей світ вельми різнорідний), щоб оцінити місце і роль радикального ісламізму або ж ісламського тоталітаризму в більш загальних контекстах.

Непроста доба релігійної реформації


Відповіддю на виклики постколоніальної чи неоколоніальної ситуації, якщо зважати на досвід останніх ста років, може бути або бажання радикальним чином змінити стан справ у себе в країні, пройшовши більш чи менш швидко (від цього залежить обрання політичних засобів та їхній радикалізм) той шлях, який вже пройшли розвинені держави та нації; або ж намагання відмовитися від тих чи інших засадничих сторін світового прогресу, законсервувати певні традиції, піти іншим, "істинним" шляхом, ніж ішов світ, відкинувши оновлення суспільства шляхом реформ та революцій. Але при цьому ставиться на меті використання певних техніко-технологічних здобутків цивілізації при відкиданні її соціальних технологій, головними з яких є свобода слова і свобода сумління, політична демократія і поліфонічна культура, соціальна держава і суспільна солідарність. Такий варіант політичної стратегії може поєднуватися з дивним для сучасної європейської людини, але цілком зрозумілим для людини пострадянської прагненням "ощасливити" весь світ, дати йому "правильний" соціальний лад та "справжні" мораль і культуру.

А якщо додати до цього підштовхнуту соціально-політичними процесами, - зокрема, поширенням грамотності, емансипацією жінок, залученням мас до безпосередньої участі у боротьбі за владу тощо, - релігійну реформацію, то в результаті вийде вельми гримуча суміш. Хоча, звісно, форми вияву такої суміші можуть бути різними: Японія другої половини ХІХ – початку ХХ століття в результаті процесів модернізації та реформації стала претендентом на панування над усією Азією – і тільки поразка у Другій світовій війні та грамотно доведені до завершення процеси модернізації перетворили її на ту країну, яку ми всі сьогодні знаємо. Індія проходила свій шлях реформації та модернізації впродовж усього ХХ століття, результатом стало перетворення її на світову потугу. Китай ще рухається цим шляхом, але результат теж вражаючий, хоча коштував він країні багатьох десятків мільйонів загиблих у війнах та революціях. Але в усіх цих випадках ішлося і йдеться про країни, які мають безсумнівні глобальні політичні й економічні претензії, проте релігійна ідеологія яких не прагне всесвітнього панування. А у випадку з ісламськими державами (передусім арабськими, проте не тільки з ними) ми маємо справу з однією з так званих "світових релігій", тобто тих, вчення яких наголошує на необхідності опанування тими чи іншими шляхами всім світом.


Отож ісламський світ в останні сто років услід за проектами націй за європейським зразком (першою тут стала Туреччина доби Ататюрка), започаткував (власне, також за європейськими чи євразійськими зразками) проект наднаціональної “великої спільноти”, який ґрунтується на засадах єдності не просто “арабської нації” (такий проект час від часу виникає як своєрідна революційна утопія, покликана мобілізувати "арабську вулицю" задля “протистояння імперіалізму і сіонізму”), а “єдиної ісламської нації”, “всесвіту ісламу”. Останній, якщо виходити з позиції ідеологів і практиків побудови “ісламської єдності”, має перебувати у стані перманентного “джихаду”, тобто наступальної війни на повне знищення, з християнсько-юдейською цивілізацією, і не лише з нею (у цьому контексті варто згадати довготривалий конфлікт ісламських радикалів з Індією). У порівнянні із цим проектом усі інші локальні тоталітарні проекти, які під вивісками “істинних демократій” за інерцією ще де-не-де існують у світі, видаються чимось архаїчним і непереконливим. А от ісламський радикалізм, як його традиційно називають, або ж новітній терористичний тоталітаризм, будуючи свою програму на чинниках консолідації й солідарності “своїх” та протистояння “чужим”, “запроданцям” і “перевертням”, висуває гасло швидкої ефективної перемоги, для якої слід не жалкувати життів, ідучи на всі можливі жертви.

Такий експансіонізм – не випадковість, адже релігійна реформація в усіх країнах розвивається за певною логікою: йдеться про очищення, повернення до витоків, до істинної суті того чи іншого вчення, до першоджерел. А тим часом ці витоки, і головне, практика ранніх етапів будь-якої світової чи субконтинентальної релігії насичені енергією, прагненням якнайширшого поширення ідей, ставленням до всіх навколо як до потенційних прозелітів. Доба західноєвропейської Реформації була ознаменована великою кількістю релігійних воєн і ранніми буржуазними революціями. І якщо революції та війни охопили у роки модернізації навіть народи, що сповідують досить миролюбний буддизм, то що казати про іслам з його енергійним духом!

Оскільки ж економічний лад переважної більшості світу сьогодні ринковий або ж капіталістичний, то звідси й антикапіталізм радикальних ісламістів. Ба більше: реформація – це завжди повернення до первинної простоти життя, до певних чеснот, до самовідданості та взаємодопомоги (ясна річ, для "своїх"). Усі реальні недоліки сучасного світу, ім’я яким справді легіон, в уяві адепта релігійно-культурної чистоти розростаються до воістину грандіозних розмірів, а відтак не випадковим виглядає відеозапис, переданий телеканалом Al-Arabiya, де один із бойовиків говорить: “Мусульманський світ не схожий на Німеччину, Японію чи Південну Америку, діти ісламу не будуть сидіти склавши руки і дивитися, як по нашій землі поширюються зло й аморальність”. Уявлення про зловмисних "чужинців" та "відступників", які занечищують квітучу "нашу землю" – теж добре знайомі з європейської історії мотиви, повторені тут не раз і не два.

Іншими словами, сьогодні, коли Захід вступив у часи постмодерну, весь ісламський світ увійшов у добу релігійної реформації, себто добу премодерну; тим часом зброя і технології, що знаходяться у нього в руках, належать до доби модерну; а можливості оперувати величезними сумами нафтодоларів, зброєю масового знищення та більшою частиною земних запасів вуглеводневих енергоносіїв відкривають шляхи істотного впливу на постмодерний світ ХХІ століття, власне, на засадничі перспективи людства. Адже у країнах Близького та Середнього Сходу (а це ісламські країни) зосереджено понад 1/2 запасів нафти світу (і це – не рахуючи Лівію, Туніс та Алжир, наполовину ісламську Нігерію та Індонезію). До речі, один цей факт розбиває міфи про глобальний світ як суспільство, в якому панівну роль грають представники євроатлантичних країн "золотого мільярду", що експлуатують інших, - бо ж, скажімо, надбагаті Саудівську Аравію чи Дубай аж ніяк не можна зарахувати до цих держав. У країнах Третього світу, також значною мірою ісламських, знаходиться 90% світового кобальту, близько 90% олова, 75% бокситів, 60% міді тощо. Тож потенціал ісламського світу справді грандіозний – якщо ми згадаємо ще й величезні людські ресурси.

А водночас, якщо брати не демонстративно політкоректні, а реальні дані про міжнародний тероризм, то 90-95% його припадає на представників різних гілок радикального ісламізму. А якщо додати заяву одного з речників сомалійських піратів – мовляв, нас цікавлять не гроші, ми ідейні борці "всесвітнього джихаду" і прагнемо "встановлення ісламського порядку від Аляски і Чилі до Південної Африки і від Японії до Росії", то доведеться визнати: і тут потенціал воістину колосальний...

Яким шляхом іти ісламському світу?


Власне, можливі два головних варіанти реформації ісламу: викшталтування його як знаряддя духовного очищення східних суспільств та реальної солідарності різних суспільних верств, як рушія прискореної модернізації Сходу (без копіювання Заходу, але з освоєнням не лише його техніки, а й соціальних технологій) – і перетворення релігії на зброю безперервної війни з усім іншим світом, на викорінення "відступників" та "єретиків", на опору матеріальної експансії і підкорення Заходу. "Основи для такої опори є, - зазначає професор Леонід Васильєв. – Вони передусім у тому, що саме в Корані найбільше – у порівнянні з іншими релігійними канонами інших релігій – говориться про необхідність боротьби з невірними. І ці фрази з Корану є священною  основою для тих сучасних мусульман, хто схильний не просто сприймати їх буквально, відірвано від контексту, а й керуватися передусім саме ними у своїх житті й діяльності. У цьому сенсі тероризм й увесь такий помітний сьогодні ісламський екстремізм виходять з того фундаменталізму, який був у ходу в перші десятиліття існування ісламу як релігії. Звідси випливає цілком умотивований висновок, що сучасний тероризм далеко не випадково буквально на очах перетворюється на тероризм радикального ісламу".

Принагідно зауважу, що словосполучення "ісламський тоталітаризм" – не менш і не більш політкоректне, ніж "німецький нацизм" чи "російський більшовизм", отож "борцям за права людини" певного ґатунку краще б помовчати, якщо вони, звісно, не хочуть закарбувати свої імена у числі сумнозвісних захисників більшовизму, нацизму й маоїзму з числа діячів демократичного світу, серед яких були й лауреати Нобелівських премій з літератури, і визначні політики, і науковці... Власне, що насправді засвідчує такий захист нормальності ненормальних форм соціально-культурного життя певних великих спільнот? Як на мене, йдеться про приховану, неусвідомлену расистську настанову: такі й такі люди – це персонажі нижчого ґатунку, вони не здатні сприйняти притаманні нам високі матерії, тож не будемо їх надто дратувати, вони дикі, небезпечні й нерозумні, краще поступимося. "В Англії торік скасували всі різдвяні громадські заходи: британський прапор містить хрест св. Георгія, а це начебто образить мусульман, нагадавши їм про хрестові походи, - розповідає відомий радянський дисидент Володимир Буковський, який останні 30 років живе і працює у Британії. - При цьому самі мусульмани нічого подібного не вимагають. Мусульманин, який тримає крамничку недалеко від мого дому, вивісив у вітрині прапор з хрестом, щоб продемонструвати, що він не згоден з цією кретинською забороною – але хто його почує…" І справді: хто почує мільйони тих мусульман Заходу, які зовсім не відмовляються від своїх традицій, ба більше – насправді куди більш ревно їх дотримуються, шануючи і Мусу (Мойсея), й Ісу (Ісуса) як визначних пророків та вважаючи, згідно з Кораном, християн та юдеїв не "гяурами", а "людьми Книги", близькими до себе (є й такі сури у Корані), а джихад вважаючи передусім духовною практикою самовдосконалення...

І це при тому, що знаний письменник Салман Рушді, засуджений аятолою Хомейні до смерті через свої вірші та неортодоксальні погляди, виступив 2005 року у газеті “The Times” зі статтею про те, що іслам потребує своєї Реформації, щоб ця релігія, як колись християнство, змогла адаптуватися до новітньої доби. Реформа ісламу, за Рушді, має в першу чергу звільнити самих мусульман від тягарів середньовічних догматів і допомогти їм стати рівними серед рівних у сучасному світі. Натомість перед цим, напередодні терактів 11 вересня 2001 року, у Бейруті відбулася представницька конференція мусульманських теологів (з числа тих, у яких немає сумнівів у трактуванні радикальних місць Корану), де самогубства ісламських камікадзе, які знищують сотні невинних “невірних”, були оголошені угодною Аллаху справою. І почалося... Тому зовсім не Захід пішов “хрестовим походом” проти ісламу – навпаки, радикальний ісламізм оголосив безжальний джихад усім “невірним”, у тому числі й “неправильним” мусульманам, прагнучи до світового панування – вслід за добре відомими претендентами на це.

І що цікаво: радикальний ісламізм вважає своїми найголовнішими ворогами, крім сіонізму та "американізму", ще і єгипетський, турецький, іранський, іракський та інші націоналізми. "Націоналізм – зброя сіоністів", - прямо пише радикальний ісламський теолог Аліхан А. Урусханов і додає, що спроби поєднання ісламу з націоналізмом "приречені у зв‘язку з тим, що ці течії несумісні". На його думку, однією з найогидніших постатей ісламського світу був Кемаль Ататюрк: "Завдяки його зусиллям Туреччина стала повністю залежною від Заходу, тобто сталося точно те, чого хотів сатанинський Захід... Турецький націоналізм призвів, урешті-решт, до членства Туреччини в НАТО, отже, до здачі нею своєї політичної та культурної незалежності". І ця позиція цілком логічна під оглядом такого розуміння ісламу, яке не зважає на етнонаціональний поділ мусульман, а всіх їх вважає членами єдиної спільноти – умми. Тому журналісти та політологи, які ведуть мову про "міжнародний тероризм", маючи на увазі ісламських радикалів з різних країн, не зовсім мають рацію. Як підкреслює Леонід Васильєв, "слово "міжнародний" вводить людей в оману саме тому, що мова йде не про представників різних етносів, а про членів єдиної умми".

Проте і в цьому радикальні ісламісти не надто оригінальні – інша річ, що заклики до "єдності всіх православних проти розтлінного Заходу" – це все-таки маргінес українського політичного життя, а ще – симптом незавершених модернізації та релігійної реформації на теренах України. Та те, що вони не надто оригінальні, тим більше підкреслює небезпечність руху по їхньому шляху – небезпечність як для самих мусульман, так і для всього світу.

Теги: